Нефритове місто

РОЗДІЛ 12
ЧОЛОВІК НА ІМ’Я МУДТ

Обличчя Беро гоїлось погано, й коли він дивився у дзеркало, то чудувався, який же він тепер бридкий. А ще на бігу він почав трохи кульгати. Не те щоб це багато для нього важило, та коли звертав на це увагу (а таке ставалося часто), то згадував ту жахливу ніч у «Подвійному талані». Згадував важкі кулаки братів Майків, невимушену зневагу Рога та неприховані жалощі в погляді Стовпа, немов Беро був триногим собакою, якого навіть вбивати не треба.

Та найчастіше Беро згадував нефрит. Як це було — мати його при собі, і як — втрачати.

Сампа, нюня абукейська, тепер поводився мов зайчик. Після того як у нього вколотили страх перед усім зеленим, він знайшов роботу велокур’єром. Беро бачив, як той квашня з пихтінням крутив педалі на вулицях їхнього бідного докерського кварталу на краю Кузні, тягаючи коробки й пакети в заіржавілому причепі. Коли Беро його кликав, Сампа не звертав на нього уваги. У відповідь той порізав Сампі шини, хлопець пропустив цілий день роботи, і його звільнили.

Тітка Беро працювала по дванадцять годин на день кравчинею на швацькій фабриці, і він спав на підлозі її квартири, коли жінка була на роботі. Тітчин кавалер працював на складі в Доках і не гребував брати те, що погано лежить. Не так багато, щоб його спіймали за руку та звільнили, але на випивку вистачало. І хай цей козел ніколи нічого хорошого для Беро не зробив, саме через нього до хлопця долинули чутки про чоловіка на ім’я Мудт, що тримав крадений крам на задвірках крамнички уцінених товарів у Смітгярні.

Сам цей факт Беро не дуже зацікавив — його привабили інші чутки. Він відшукав чолов’ягу в задній кімнаті його крамнички, де той рахував коробки. Мудт був смаглявцем із хвилястим волоссям та маленькими оченятами — мабуть, мав трохи абукейської крові.

— Чого треба? — спитав Мудт.

— Я чув, маєш роботу для людей, яким вона потрібна, — сказав Беро.

— Може, й маю, — чоловік кашлянув у лікоть і глянув на Беро блискучими пронизливими очима.

Навіть за такої вологої спеки він мав на собі сіру сорочку з рукавами, що прикривали руки до самих зап’ястків; під пахвами й навколо коміра та сорочка потемніла від поту.

— Тільки то робота не для тюхтіїв. Кермувати вмієш? А стріляти?

— І те, і те можу, — Беро уважно роздивлявся чоловіка. — Це правда? Що ти «зелений»?

Мудт криво всміхнувся. А тоді висолопив язика й показав нефритовий стрижень, що проштрикнув язик у самому центрі.

— Та справжній він, справжній, — запевнив він Беро. — Я тобі кажу, бо ж бачу, що тобі, кеке, вже кранти. Ти спраглий.

Чоловік потарабанив указівним пальцем себе по чолу й вишкірив криві зуби в посмішці.

— Чуття, сам розумієш.

Якщо Мудт дійсно має нефрит, то правдивими можуть виявитися й інші чутки: що в Мудта є фальшиві документи й надійне джерело «сяйва» або що, як власник дрібного бізнесу на території Безгірного клану, він платить тому суто номінальну данину, а справжні гроші заробляє, постачаючи інформацію «горянам». Мудт усього досягнув своїми силами. Він — живий доказ, що не треба обов’язково народитися у правильній родині чи ходити до правильної школи, аби отримати те саме, що й Зеленокості, аби самому взяти до рук владу, якою з тобою не збираються ділитися.

— Хочу на тебе працювати, — сказав Беро.