Нефритове місто

РОЗДІЛ 3
НЕДРЕМНИЙ СТОВП

Каул Ланьшиньвань не міг заснути. Колись він спав міцно, та впродовж останніх трьох місяців принаймні раз на тиждень ніяк не засинав. Щойно вкладався в ліжко, як його кімната з вікнами на схід, що розмістилась на горішньому поверсі головного будинку маєтку Каулів, починала здаватися лиховісно великою та порожньою. Деякими ночами він витріщався у вікна, доки сяйво світанку не прокладало повільну путь небокраєм над містом. Щоб заспокоїтись, пробував медитувати перед сном. Пив трав’яні чаї, відмокав у ванні з сіллю. Припускав, що треба проконсультуватися з лікарем. Можливо, зеленокостий цілитель зможе визначити, що за дисбаланс енергій спіткав Ланя, прочистить те, що блокує їхні потоки, призначить правильну дієту, яка допоможе відновити рівновагу.

Та Лань опирався. У свої тридцять п’ять він мав перебувати в розквіті здоров’я та на піку сил. Саме тому дід погодився передати йому головування, саме тому решта Безгірного клану прийняла той факт, що посада перейшла від легендарного, але вже дуже немолодого й недужого Каула Сенінтуня до його онука. Якщо піде поголос, що Стовп клану має проблеми зі здоров’ям, це кепсько відіб’ється на Лані. Навіть така прозаїчна дрібничка, як безсоння, може породити нехороші розмови. Чи стабільна в нього психіка? Чи ладен він носити свій нефрит? Якщо його сприйматимуть за слабака, це матиме фатальні наслідки.

Лань підвівся, вдягнув сорочку та спустився на долішній поверх. Взувся і вийшов у сад. І щойно опинився зовні — йому стало краще. Фамільний маєток стояв майже в самому серці Дзаньлуня: з горішніх вікон будинку можна було побачити червоний дах Князівської Ради та кількаярусну конічну верхівку Тріумфального палацу. Будівлі й угіддя маєтку Каулів розляглися майже на двох гектарах землі й були оточені високими цегляними стінами, що захищали маєток від міської метушні. Зеленокостим про тишу не йшлося — Лань чув, як у траві шарудить миша, як над ставком дзижчить комашня, як його туфлі з шурхотом ступають доріжкою, устеленою гладкою галькою, — але завше чутний гомін міста звучав притлумлено. Сад був оазою спокою. Тут, на самоті, посеред клаптика природи, подалі від бурхливих завихрень чужих нефритових аур, Лань міг розслабитися.

Він сів на кам’яну лаву й заплющив очі. Зосередився на власному пульсі, на подиху, на впевненому стугоні крові в жилах і неквапом вивчав околиці. Простежив за лопотінням крил кажана, що промайнув над головою, хапаючи комах. Від вітерцю, який промчав над поверхнею ставка, відчув аромати цвіту: помаранчів, магнолії, жимолості. Пошукав навколо мишу, яку раніше почув, і знайшов — гарячий клубочок, що бринів життям та чітко і ясно виділявся посеред темряви моріжка.

Коли він іще вчився в Академії Каула Душужоня, то цілу ніч пробув під замком у величезному, кромішньо темному приміщенні під землею в товаристві трьох щурів. То була одна з перевірок Чуття, яку учні мали пройти в чотирнадцять років. Він наосліп обмацував холодні кам’яні стіни, дослухаючись до ледь чутного скреготіння крихітних кігтиків, вистежуючи жар крові, як та змія, і добре розумів: іспит завершиться тоді (і тільки тоді), коли він упіймає і вб’є всіх трьох гострозубих щурів голіруч. Від того спогаду в Ланя скам’яніла спина.

Він відчув гострий поштовх, який торкнувся межі його зони спостережень. Наближався Дожу — ішов садом, і невидима, але дуже характерна нефритова аура, що огортала чоловіка, розтинала ніч, як тонкий червоний промінь розтинає завісу диму.

Лань видихнув і розплющив очі. Губи його скривив натяк на усмішку. Якщо Дожу спіймає його на тому, як він вистежує садову мишу серед ночі, то це вважатиметься за значно більший прояв нестабільності, ніж якесь там безсоння. Та все ж Ланя роздратувало те, як порушили його усамітнення, і він не став підводитись, щоб привітатися.

Голос Юня Дожупоня був тихим і хрипким, віддавав ліками і звучав, як шелест піску в піддоні.

— Сидите отак на самоті? Щось сталося, Ланю-се?

Лань нахмурився, коли чоловік звернувся до нього з прихильною фамільярністю — такий суфікс додавали до імен дітей та старших людей, а не своїх очільників. Коли Синоптик звертався отак до свого Стовпа, це натякало на певне порушення субординації. Лань розумів, що Дожу не збирався висловлювати неповагу — просто важко було відмовитись від старих звичок. Дожу знав Ланя, відколи той був малим хлопчиськом; чоловік був опорою клану та самої господи Каулів стільки, скільки Лань себе пам’ятав. Але тепер він мав бути його стратегом та найдовіренішим радником, а не нянькою й кимось на взір дядечка.

— Нічого, — Лань нарешті звівся на ноги й повернувся до Синоптика. — Мені подобається сад уночі. Часом важливо лишитися наодинці зі своїми думками.

Помірний докір за небажану появу.

Та Дожу цього не зауважив.

— Певен, вам багато про що треба подумати.

Синоптик мав худу, як шпала, поставу, витягнуту, як яйце, голову й гостре підборіддя і навіть у надокучливу літню спеку вбирався у вовняні светри й темні піджаки. Стримане поводження робило його схожим на науковця, але повірити в це було б величезною помилкою. Кілька десятиліть тому Дожу належав до Людей-з-Гір. Він був із тих упертих, очолюваних Каулом Сенінтунем та Айтом Юґоньтінем повстанців, що опиралися і зрештою поклали край іноземній окупації острова Кеконь. Останній рік Війни багатьох народів Дожу просидів у шотарській в’язниці, й подейкували, що під тим старомодним одягом ховаються шрами від вирізаних з рук і ніг шматків плоті, та й обох яєчок йому теж бракує.

— НАК планує провести останній раунд переговорів стосовно обсягів експорту наприкінці місяця, — промовив Дожу. — Ви вже визначились, який варіант підтримаєте під час остаточного голосування?

Суперечки, що точилися в Нефритовому альянсі Кеконю з приводу того, чи збільшувати продаж нефриту іноземним державам (себто Еспенії та її союзникам), тривали всю весну.

— Ти знаєш мою думку, — відповів Лань.

— Ви вже розмовляли про це з Каулом-дзень?

Дожу, ясна річ, мав на увазі Каула Сенінтуня. І не важить, що в родині Каул було ще троє молодих Зеленокостих. Для Дожу існував тільки один Каул-дзень.

Лань приховав роздратування.

— Не варто турбувати його без нагальної потреби.

Імовірно, Дожу був не єдиним представником Безгірного клану, хто очікував, що Лань радитиметься з дідом стосовно всіх важливих рішень, але цьому вже треба класти край. Давно час дати усім знати, що він єдина людина, на якій лежить відповідальність Стовпа.

— Еспенці забагато хочуть. Якщо ми поступатимемось щоразу, як вони щось від нас забажають, то невдовзі кожен нефритовий камінчик з цього острова опиниться на еспенських військових складах.

Синоптик трохи помовчав, а відтак схилив голову:

— Як скажете.

Ланя навідала непрохана думка: «Дожу старішає, він уже надто старий, щоб мінятися. Він був Синоптиком діда і завжди себе ним вважатиме. Варто його невдовзі замінити». Він урвав потік цих недобрих розмислів. Гарне Чуття не дозволяло Зеленокостим просто-таки читати думки, але відточені здібності допомагали звертати увагу на найдрібніші фізичні зміни, які виказували емоції й наміри. Із «зéлені» на виду Дожу мав лише скромні персні на великих пальцях, та Лань знав, що більшу частину свого нефриту той носить непомітно, а ще старший чоловік був значно досвідченішим, ніж здавався. Він міг відчути раптову зміну Ланевих думок, навіть якщо на обличчі ті думки ніяк не відображалися.

Лань приховав будь-який натяк на нетерплячку.

— Ти ж не прийшов сюди, щоб діймати мене справами НАК? Що ще сталося?

Встановлені на воротах прожектори увімкнулися й залили передню частину будинку і довгу під’їзну доріжку жовтим світлом.

— Хіло приїхав, — сказав Дожу. — Просить зустрічі з вами просто зараз.

Лань перейшов сад і швидко попрямував до величезного білого седана, що належав Хіло. Один із братових заступників, Майк Кень, стояв, спершись на дверцята «дукеси прізи», й дивився на годинник. Майк Таж стояв поруч із Хіло. Під ногами в них валялися якісь купи. Коли Лань підійшов ближче, то побачив, що купи — це двійко хлопців-підлітків, які осіли навколішках і впиралися лобами в асфальт.

— Добре, що я встиг, доки ти не пішов спати, — піддражнив його Хіло.

Молодший з братів Каулів часто вештався вулицями до самого світанку. Він запевняв, що так хороші Роги й мають діяти: постійна загроза присутності Рогів на нічних вулицях стримує негідників, які мають схильність торгувати на території клану, тільки-но западає темрява. Ніхто не ризикнув би сказати, що Каул Хіло невповні віддається своїй роботі, особливо коли та мала стосунок до їжі й питва, гарних дівчат і гучної музики, барів і гральних притонів та принагідних проявів насильства.

Лань проігнорував підколку. Він глянув на двох хлопців. Перед тим як запхнути їх до автівки, а потім викинути на тротуар, малих добряче побили.

— Що тут таке?

— Старий пияк Шонь Джю ледь не втратив своєї жалюгідної жменьки нефриту — і то через цих клоунів, — сказав Хіло. — Та виявилось, що оцей-от, — він копнув огряднішого хлопця, — має дещицю цікавих новин, і, гадаю, ти маєш почути їх особисто. Давай, малий, розповідай Стовпу що знаєш!

Хлопець підвів обличчя. Обидва ока в нього запливли синцями, а губа тріснула. Через забитий кров’ю ніс голос його звучав гугняво — він розповів Ланю, як Трипалий Ґі раптом припинив торгувати необробленим нефритом.

— Я не знаю, як того нового мужика звуть. Ми всі просто називали його Різьбярем.

— Він з абукейців? — спитав Лань.

— Ні, — промимрив хлопець крізь набряклі губи. — Кам’яноокий іноземець. Має на собі пальто за їґутанською модою та один з тих квадратних капелюхів, — він нервово зиркнув на свого товариша, який ворухнувся й застогнав.

— Опиши, який із себе той Різьбяр, — наказав Хіло.

— Я його бачив лише кілька хвилин, і то один раз, — завагався хлопчина, щойно його знову наполохала гострота тону Хіло. — Невисокий, огряднуватий. Має вуса та плями на лиці. Вдягається як їґутанець, носить при собі ствол, але кеконською розмовляє без акценту.

— Де саме він працює?

Допит змушував абукейця обливатися потом. Хлопець прохально підвів заплилі від синців очі на Ланя:

— Я… я не знаю напевне. Здебільшого в Кузні. Подеколи — у Папаї та Доках. Може, навіть у Грошомийці й Рибгороді, — він опустив чоло на землю, і голос його прозвучав приглушено: — Кауле-дзень. Пане Стовп. Я ж для вас ніщо, просто ніщо, просто дурнуватий хлоп, який зробив дурнувату помилку. Я розповів геть усе, що знаю.

Інший хлопець якраз очуняв, але не видавав ні звуку, як не зважати на уривчасте дихання.

— Глянь на мене, — промовив Лань.

Малий підвів голову. Білки його очей почервоніли від полусканих капілярів. Вираз обличчя — розгублений та змучений, це вже було лице не хлопця, а того, хто скуштував силу нефриту в неправильний спосіб, і та його понівечила. Він, либонь, відчував страшний біль, але й досі пашів внутрішньою люттю.

Лань відчув до нього дрібку жалощів. Хлопець став жертвою цих непевних часів. Раніше закони природи були дуже простими. Абукейці мають імунітет до нефриту. Майже всі іноземці надто чутливі до нього — навіть якщо шотарці чи еспенці приборкають фізичні або ментальні сили, найімовірніше, вони стануть жертвами свербцю. І тільки кеконьці, ізольована спільнота, що формувалася впродовж століть, сягаючи корінням до переплетених ліній абукейського походження й тих прадавніх переселенців-туньців, які оселились були на острові, володіли вродженим хистом до приборкання нефриту, та все ж — після ретельної підготовки.

На жаль, нині перебільшені байки про іноземців, які начебто самотужки навчились носити нефрит, заронили в мізки зубожілих кеконських дітлахів кепські ідеї. Молодь повірила, що їй достатньо буде лише кількох уроків «як вистояти у вуличній бійці» та, може, правильно дібраних медикаментів.

— Для таких, як ви, нефрит — це смерть, — сказав Лань. — Ви його крадете, продаєте контрабандою, надіваєте, а завершується все однаково: ви перетворюєтеся на корм для червів, — він пильно дивився на хлопчину вбивчим поглядом. — Негайно забирайтеся з мого маєтку, і щоб мій брат вас уже ніколи не бачив.

Абукеєць незграбно звівся на ноги, і навіть той другий підвівся швидше, ніж Лань від нього чекав. І отак разом вони пошкандибали до виходу, не озираючись.

Лань звернувся до Майка Кеня:

— Скажи, щоб вартовий відчинив ворота.

Перш ніж виконати Ланів наказ, Кень глипнув на Хіло, очікуючи на підтвердження. Цей дрібний жест роздратував Ланя. Двійко Майків були віддані Хіло, мов ті раби. Вони дуже уважно спостерігали за втікачами, запам’ятовуючи їхні обличчя.

З лиця Хіло зникла усмішка. Без неї він виглядав на свій справжній вік і більше не скидався ледь не на однолітка тих малих, з якими так жорстоко повівся.

— Я й сам збирався відпустити абукейця, — промовив він. — Але той другий… Це помилка. Він повернеться, зі всього видно. Просто доведеться вбити його пізніше.

Можливо, Хіло і мав слушність. Крадії нефриту поділялися на два типи. Більшість жадали того, що, як вони собі гадали, їм міг дати нефрит: статус, гроші, владу над іншими. Але деяким людям ішлося про жагу самого нефриту — вона роз’їдала їм мозок, перетворювалася на одержимість, що тільки зростала й зростала. Може, для Хіло це й нормально — судити і страчувати за перший же промах, та Лань не був готовий визнати, що для хлопця вже не лишилось надії і що той не знайде іншої віддушини для своїх безладних амбіцій.

— Ти їх добре провчив, — сказав він. — Але давай людям шанс засвоїти урок. Зрештою, вони всього лише дітлахи… дурнуваті дітлахи.

— Щось не пригадую, щоб, коли я був малим, дурість слугувала за виправдання.

Лань уважно поглянув на брата. Хіло сховав руки в кишені, лікті в нього стирчали, а плечі трохи вигнулись, демонструючи притаманне йому нахабство. «Та ти й досі той малий», — в’їдливо подумав Лань. Ріг був другою людиною у клані, статусом він дорівнював Синоптику й мав бути досвідченим воїном. Хіло був наймолодшим Рогом серед усіх, кого лише можна згадати, та все ж не схоже, що хтось підважував його статус. Може, тому що він був Каулом і добре носив свій нефрит, а може, й тому що, коли півтора року до того попередній Ріг пішов на пенсію, дід затвердив призначення Хіло, просто знизавши плечима. «А який із нього ще зиск?» — сказав Каул Сень.

Лань змінив тему розмови.

— Ти гадаєш, що новий різьбяр — це Тем Бень.

То було ствердження, не запитання.

— А хто ж іще, — промовив Хіло.

Теми належали до могутнього й розгалуженого Гірського клану. То була шанована зеленокоста родина, але Тем Бень був кам’янооким. Таке часом траплялося: комбінація рецесивних генів призводила до народження кеконської дитини, яка була настільки ж несприйнятливою до нефриту, як і будь-який абориген-абукеєць. Тем Бень був ганьбою свого роду (а також — лобурем неотесаним). Тож багато років тому родина відправила його вчитися та працювати до віддаленого куточка північного Їґутану. В тому, що він так раптово повернувся до Кеконю й різко увірвався в торгівлю необробленим нефритом, був певний сенс. Тільки стійкий до сили нефриту кам’яноокий міг купувати, накопичувати, обробляти та продавати нефрит з вулиць. Більше турбувало те, що саме могла означати така бурхлива діяльність.

— Без дозволу родини він не повернувся б, — виснував Хіло. — А Теми нічого б не зробили без дозволу Айт.

Хіло відхаркнув і сплюнув у кущі. Це явно стосувалося Айт Мади, прийомної дочки Айта Юґоньтіня, яка нині стала Стовпом Гірського клану.

— Можу свій нефрит закласти, що та зажерлива сучка не просто про це знає, а ще й руку доклала.

Увесь цей час Дожу вештався туди-сюди трохи віддалік, а тепер привидом ковзнув до них, щоб доєднатися до розмови.

— Стовпу Гірського клану є діло до якихось там різьбярів нефритових скалок з чорного ринку? — свого скепсису він навіть не приховував. — Це завелике припущення, щоб вдаватися до нього, спираючись лише на слова переляканого малого абукейця.

Хіло з погано прихованою зневагою на обличчі розвернувся до старшого чоловіка.

— Може, Шонь Джю і п’яний дурень, але він уважно стежить за тим, що відбувається навколо. Він каже, що Ліхтарники з Пахви зіткнулися з рекетом. Власник «Подвійного талану» розповів мені те саме і сказав, що нападають на них Пальці «горян». Якщо Гірський клан намагається витіснити нас із Пахви, невже важко повірити, що вони схочуть відправити того, кого вповні контролюють, працювати до наших районів і збирати для них інформацію? Вони могли зробити ставку на те, що ми дамо спокій новому різьбяреві, аби не заїдатися з Темами через якісь дрібні оборудки.

— Ви дуже легко доходите висновків, Хіло-се, — на противагу Хіло, голос Дожу звучав спокійно. — Імена Айт і Каул уже давно стоять в одному рядку. «Горяни» не виступлять проти вашого дідуся, поки він живий.

— Я просто кажу те, що знаю.

Хіло ходив туди-сюди перед старшими чоловіками. Лань відчував, як від брата аж пашить збудженням. Нефритова аура Хіло нагадувала яскраву рідину, особливо коли порівняти з густим димом, притаманним Дожу.

— Дідо й Айт Юґоньтінь поважали один одного, навіть коли ворогували, але це в минулому. Тепер старий Ю помер, а Айт Мада грає по-своєму.

Лань підвів погляд на величний будинок Каулів, зважуючи братові слова.

— Багато років Безгірний клан розвивався швидше за Гірський, — погодився він. — Вони знають, що ми — єдиний клан, який становить для них загрозу.

Хіло спинив крок і взяв брата за руку.

— Дозволь мені взяти п’ятеро моїх Кулаків до Пахви. Айт влаштувала там перевірку, вона відправляє туди найдрібніших зі своїх Пальців, аби завдати клопоту і подивитися, як ми чинитимемо. То ми й відріжемо кілька тих Пальців і відправимо їх назад у мішках для трупів. Надішлемо сигнал, що з нами не варто заїдатись.

Дожу так підібгав тонкі губи, немов лайма куснув. Він повернув свою витягнуту голову й обдарував молодшого Каула недовірливо-сердитим поглядом.

— Хіба вони вбили когось із наших — із Зеленокостих чи Ліхтарників? Кажете, це ми маємо першими пролити кров? Порушити мир? Звісно, від Рога очікують певного шаленства, але така дитинна реакція завдасть шкоди вашому ж Стовпу.

Аура Хіло спалахнула, немов полум’я, роздмухане вітром. Лань відчув, як вона ляснула його хвилею жару, а вже за мить Хіло промовив неочікувано прохолодним тоном:

— Стовп сам може вирішити, коли йому погано служать.

— Годі, — сердито прогарчав Лань до обох. — Ми тут, щоб ухвалити спільне рішення, а не влаштовувати міряння цюцюрками.

— Ланю-се, тут, схоже, йдеться про кількох завзятих молодих забіяк, що баламутять у Пахві, — сказав Дожу. — А це ж завжди була дуже неспокійна частина міста.

Нефритова аура Синоптика сіяла рівномірне сяйво, наче тліючі жаринки, — то було повільне згоряння залишкової енергії людини, яка пережила багато пожеж і не прагнула підпалювати нові.

— Я певен, що можна знайти мирне рішення, яке збереже давню взаємну повагу між нашими кланами.

Лань переводив погляд то на Рога, то на Синоптика. Ці дві посади слугували правою та лівою руками Стовпа. Відповідно, в одному випадку йшлося про бойові, а в другому — про ділові справи клану. Ріг лишався на видноті, знався на тактиці, був найгрізнішим воїном клану й очолював Кулаків та Пальців, що патрулювали й захищали кланову територію та її мешканців від конкурентів і вуличних злочинців. Синоптик відповідав за стратегію, повсякденні справи; був мозком, що лишався за лаштунками, порядкуючи групою здібних Таланників, і керував суттєвим потоком грошей, що їх приносили кланові внески Ліхтарників, вирішував питання підтримки та інвестицій. Певні конфлікти між виконавцями цих двох критично важливих ролей нікого не дивували — можна навіть сказати, що на них очікували. Та Хіло з Дожу настільки ж не збігались характерами, наскільки й ролями у клані. І, дивлячись на цих двох чоловіків, Лань питав себе, на що йому покластися: на силу та вуличні інстинкти Хіло чи на досвід та обережність Дожу.

— Побачимо, чи вийде в тебе з’ясувати, що саме Айт стоїть за спиною Тема Беня, — сказав Лань до Хіло. — А тим часом відправ кількох своїх Кулаків до Пахви, але тільки… — він похитав головою, коли побачив обнадієне братове обличчя, — щоб підбадьорити наших Ліхтарників і захистити їхні заклади. Жодних нападів, жодної помсти, жодних перешіптувань або натяків на певні імена. Ніхто не проливатиме крові, доки родина не дозволить, навіть якщо «горяни» пропонуватимуть двобої до чистого клинка.

— Розважливе рішення, — кивнув Дожу.

Хіло скривився, але, здається, почасти його це задовольнило.

— Гаразд, — промовив він. — Але я тобі кажу: так лише гірше стане. Недовго нам ще виїжджати на дідовій репутації, — він смикнув себе за мочку лівого вуха — звичний жест, щоб уникнути неталану. — Хай живе він триста літ, — старанно, але без вогника пробурчав він. — Та річ у тім, що Айт на посту Стовпа влаштувала демонстрацію сили, і якщо Безгірний клан планує залишитись при своєму, то тобі теж доведеться щось таке зробити.

— Мені не треба, щоб молодший брат повчав мене по-стариганському, — різко відповів Лань.

Зачувши догану, Хіло нахилив голову. А тоді широко всміхнувся — і на його обличчя повернувся звичний хлоп’яцький вираз.

— Та й правда, тобі такого не бракує, еге ж?

Він приязно пересмикнув плечима, розвернувся й попрямував до монструозної білої «дукеси», біля якої стояли Майк Кень та Майк Таж і ділили одну сигарету на двох, чекаючи на свого ватажка. Тепер його тепла нефритова аура нагадувала лагідну течію літньої річки — Хіло був не з тих, хто чаїть злобу після сварки. Лань чудувався, як так вийшло, що дитинство, згаяне у безжальному вишколі в Академії Каула Душужоня, не мало згубного впливу на нескінченно життєрадісну натуру молодшого онука Каула, на те, як він походжав собі світом, немов там спеціально для нього проклали стежки.

— Ланю-се, вибачте, що я сьогодні до нього так грубо говорив, — промовив Дожу. — Хіло — по-справжньому грізний Ріг, але його варто тримати на короткій шворці, — вузькі губи вигнулися в усмішці, немов він знав, що Лань думає так само. — Чи я вам сьогодні ще потрібен?

— Ні. Добраніч, Дожу.

Старий радник схилив голову й безгучно рушив бічною стежиною, що прямувала до Синоптикової домівки.

Лань спостерігав, як розчиняється постать Дожу, а тоді попрямував під’їзною доріжкою до будинку Каулів. То була найбільша будівля на весь маєток, яка вражала своїм розмахом: чітка симетрія модерної архітектури, класичні для кеконського стилю дерев’яні панелі та критий зеленою черепицею дах, бетонні доріжки, що виблискували подрібненими мушлями. Білі колони були тим умисним заморським акцентом, який додав будівлі величі, та сам Лань на це не пішов би, якби рішення залежало від нього. Дід витратив добрячий шмат своїх статків, проєктуючи та зводячи фамільний будинок. Він хизувався символізмом цієї споруди, казав, що будинок слугує доказом досягнень Зеленокостих, того, що вони можуть виставляти на позір своє багатство, хоча лише покоління тому були переслідуваними втікачами, які ховалися в таємних таборах посеред гірських джунглів і виживали тільки завдяки своїй спритності, потайливості й допомозі цивільних Ліхтарників.

Лань підвів погляд на крайнє ліворуч вікно горішнього поверху. У ньому горіло світло, окреслюючи силует чоловіка, що сидів у кріслі. Дід ще не спав, навіть о такій порі.

Лань зайшов до фоє і трохи повагався. Хай як йому не хотілось це визнавати, а Хіло мав рацію: він мусить жорсткіше застосовувати свою владу Стовпа. Важкі рішення — це його сфера відповідальності, і, зважаючи на те, що сьогодні він, радше за все, не засне, з одним із них можна дати раду просто зараз. І, не без побоювань, Лань рушив сходами нагору.