Нефритове місто

РОЗДІЛ 47
НЕБЕСА ДОСЛУХАЮТЬСЯ

Наступного вечора Шае приїхала до храму заздалегідь. Вона тихо увійшла до святилища й опустилася навколішки на подушку в дальньому кутку. Тепер місце поклоніння божистів вона сприймала трохи інакше, ніж кілька місяців тому. І все це через нефрит. З багатьох причин той попередній раз здавався призабутою дрімотною фантазією. Тепер вона ясно відчувала: те, що звичайній людині здавалося нерухомою тишею, насправді було безперервним мелодійним жебонінням енергії, яка сповнювала святилище й відгукувалася в кістках присутніх. Шість покаяльників, які, схрестивши ноги, завмерли в досконалій непорушності, пашіли потужними аурами, які геть-чисто заполонили її Чуття, немов вона дивилась на прожектор, що сліпив очі, і тільки з країв поля зору можна було розгледіти щось зовсім невиразне. Та хай які сліпучі, аури тих покаяльників були дуже лагідними, наче вони синхронізувались у спільному, сповненому видінь сні, й дихали тихо, як вітерець, що ворушив молитовні картки та листя священних дерев на подвір’ї.

Минулого разу Шае стояла у храмі навколішках та молилась, сповнена сумнівів і вагань, вона не надто вірила, що може отримати недвозначну відповідь від непідвладних їй сил. Та тепер, коли її омивав навколишній енергетичний резонанс, Шае внутрішньо здригнулась, бо вже не сумнівалася в тому, що це — святе місце й тут боги дійсно можуть звернути на тебе увагу.

Та це не означало, що те місце було привітним і лагідним, ба ні — воно було небезпечнішим за інші. Усе, промовлене (чи навіть подумане) тут, почують покаяльники, і все може долинути до вух небесних мешканців. Шае тричі торкнулася чолом землі й зашепотіла:

— Ятго-Всеотче, признай брата мого Каула Ланьшиньваня, що полишив цю землю чекати на Повернення. Він був вірним Дзеньшу, якого ми звемо Старим Дядечком, і хай він, може, нечасто навідував цей храм, але йому були властиві усі небесні чесноти: смиренність, співчутливість, хоробрість та доброта — і то більше за будь-якого Зеленокостого серед усіх, кого я знаю.

Шае примовкла, заплющивши очі. Вона могла би продовжити, попросити зглянутися над дідусем, Хіло, навіть над Дожу, та сьогодні не варто марнувати час на розмисли і журбу. Вона тут, аби якомога більше дізнатися від свого смертельного ворога. Їй треба прояснити розум і загартувати тіло.

Поява Айт Мади у святилищі зачепила краї Чуття Шае списом червоного жару, пронизуючи повільний гомін храмової енергії, — такий собі різкий акорд, що перекриває тиху мелодію. Шае чекала, зосереджено зберігаючи спокій і намагаючись не виказати власної збентеженості. Айт не зупинялася, аби роздивитися святилищем. Вона рушила просто до Шае й опустилася на подушку поруч із нею. Айт на Шае не дивилася й навіть не стала торкатися чолом землі, як вимагав звичай.

— Ви маєте знати, — промовила вона, — що я не наказувала вбити Каула Ланя.

Усе в Айт Маді: те, як вона говорила, як рухалась, сама її аура — свідчило про непохитність та самоконтроль. Зустрічаючись із нею в Залі мудрості, Шае збагнула, що, окрім нефритових здібностей та вишколу, саме непорушна й позбавлена будь-яких сентиментів рішучість дозволила Айт здолати всіх чоловіків-суперників у боротьбі за клан. З нею навіть кожна пауза в розмові здавалась навмисною, а не була ознакою невпевненості чи вагання. І зараз вона дозволила одній із таких пауз повиснути між собою та Шае, проте зрештою вимовила:

— Я не мала жодної причини бажати смерті вашого найстаршого брата. Він був людиною розважливою. Може, як порівняти з вашим дідом, справляв не таке яскраве враження, та в будь-якому разі він був мудрим лідером, якого поважали. Я була впевнена, що рано чи пізно він дійшов би правильних висновків. Ми уклали б міжкланову домовленість, і всіх цих неприємностей можна було б уникнути.

Шае зрозуміла, що їй складно говорити — лють просто-таки заступила зір.

— Мій брат — у могилі. І ви хочете, щоб я повірила, що це не ви його до неї поклали?

— Будь-хто із зеленокостих «горян» пишався би, якби зміг здобути нефрит Каула Ланя. Та жоден не оголосив про цей здобуток. Вам це не здається дивним?

— Таксист, який підібрав його біля «Райського бузку», казав, що Ланя переслідували люди на чорній машині. Хтось знав його звички й чекав на нього саме того вечора. Кілька перехожих чули стрілянину біля пірса, й неподалік від місця, де знайшли його тіло, лишилося безліч слідів від куль. У доках знайшли два пошкоджені незареєстровані пістолети-кулемети Фуллертона — і їх важко назвати зброєю, звичною для дрібних кримінальників з території Безгірного клану. Люди, які його вбили, працювали на «горян». Заперечувати це — усе одно, що брехати, — її тішило і навіть трохи дивувало те, що вона знайшла в собі сили проголосити все це спокійним та розважливим тоном справжньої Синоптикині. — Стовп — правитель клану, хребет, від якого залежить кожен порух. Як ви можете сидіти тут і запевняти, що це не ви його вбили, — хіба що хочете мене переконати, що ті люди діяли проти вашої волі?

— Ви маєте цілковиту слушність, Каул-дзень, — сказала Айт, дивуючи Шае таким офіційним звертанням. — Я відповідальна за його смерть, а проте ім’я його я не шептала. Лиш хотіла надіслати Безгірному клану переконливе повідомлення, вразити Каула Ланьшиньваня настільки, щоб він зрозумів: воювати з Гірським кланом — немудро й абсолютно даремно. Вчиняючи отак, я сподівалася уникнути війни або принаймні зменшити її масштаби. Та сталось не так, як гадалося.

— Бо ви завжди мали на меті вбити Хіло.

— Так.

Шае дозволила собі на мить із похмурою цікавістю поринути у розмисли, що дозволяли глянути на цю трагедію під геть іншим кутом. Якби перший напад увінчався успіхом — смерть Хіло стала би для Ланя страшним ударом. Та Айт мала рацію, коли припускала, що властиві Стовпу прагматизм і почуття відповідальності цілковито перемогли би бажання відомсти. Не маючи поруч потужного Рога, Лань з великою ймовірністю погодився б на умови перемир’я, а не став би ризикувати всім кланом у війні, де не мав переваги.

Шае повернулася думками до нинішньої ситуації. Можливості, що лишились у минулому, — лише ілюзії, замкнені двері, й ваги вони мають не більше за нереалізовані наміри.

— Це ви просили про зустріч, — нагадала вона Айт. — Але ж не для того, щоб спробувати переконати мене, що хотіли насправді вбити лише одного з моїх братів, а не обох.

— Ця війна не має сенсу й завдасть руйнівних наслідків для обох наших кланів, — різко сказала Айт. — Аудит ПАК — дитинний вчинок, у якому не було жодної потреби: він лише припрошуватиме Князівську Раду та пресу пхати носа у справи Зеленокостих. Невже ми насправді цього потребуємо, коли всі протиріччя можна тихо залагодити просто між кланами? Політики спробують запровадити законодавчі обмеження чи сформувати якусь там наглядову раду — і кому це вигідно? Так ми можемо навіть привернути міжнародну увагу, а останнє, чого потребує наша країна, — це ще більше іноземців, які втручаються у наші справи задля власної користі.

— Ви самі це на себе накликали, — відповіла Шае. — «Горяни» кричущо порушували правила Нефритового альянсу Кеконю. А Дожу вас прикривав.

— Дожу — чоловік далекоглядний і відданий Каулові Сеню та його ідеалам, — сказала Айт. — Він зрозумів, що жоден із онуків Світоча не здатний його заступити і що наш альянс неминучий, — вона перевела на Шае погляд, сповнений холодної рішучості. — Саме так, Каул-дзень, він — неминучий.

— Альянс? — промовила Шае. — А чого ж не називати його прямо? Йдеться про знищення ворогів. Про цілковиту владу над містом і монопольний контроль над усім нефритом у країні.

Айт роздивлялася Шае з такою крижаною увагою, що та на мить відчула трепет страху, немов між ребрами в неї забила крильцями нетля. Фізично Айт була не набагато сильніша за неї, та коли йшлося про змагання нефритових здібностей — це не мало жодного значення. Ця жінка пішла на вбивства ще перед похороном свого батька й не схилялася у храмі. Може, вона навіть здатна атакувати в присутності покаяльників. Якщо вона захоче вбити Шае просто зараз — ніщо її не зупинить. Шае змусила себе розслабитися, розпружуючи кожен м’яз та суглоб. Айт так близько, що Чуття з легкістю викаже страх Шае, і не важить, наскільки спокійний у неї вираз обличчя.

Нарешті Айт порушила тишу і заговорила таким тоном, неначе вичитувала впертій учениці:

— Ви — освічена жінка, яка бачила світ, не з тих, хто ніколи не полишав країни. Врахуйте те, що відбувається за межами Кеконю. Напруга між Еспенією та Їґутаном зростає з кожним днем. Світ ділиться на два табори, і кожна зі сторін жадає нефриту, який видобувають лише на цьому острові. Скільки коштів витратили еспенці, щоби створити СВ-1, який дозволяє споряджати їхні елітні війська нефритом? Їґутанці наразі пасуть задніх, але ж запевне на менше не розраховують. Мені розповідали, що вони досліджують, як збільшити природну опірність їхніх солдатів, щоб ті стали більш схожими на нас. Багато років тому так само чинили шотарці — кидали абукейок та кеконьок до секретних таборів, де їх ґвалтували й чекали вагітності, намагаючись створити шотарську армію із вродженою стійкістю до нефриту. Ми — невеличка країна, яка володіє безцінним ресурсом. Якщо ми не зможемо діяти розважливо — знову опинимося в залежності від імперій. І єдиний спосіб опиратися іноземцям на довгій дистанції — це знову об’єднатися в один клан.

— Ви хотіли сказати: «Об’єднатися через підкорення». Почали ви з того, щоб послабити Безгірний клан. Ви могли б обговорити умови чесного альянсу з Ланем, але знюхалися з Дожу і взялися постачати нефрит та інформацію гангстерам з наших територій.

Айт ніяк не реагувала на гнів Шае.

— Ви ж самі казали: Стовп — правитель клану, його хребет. І хребет може бути тільки один. Каул Лань був гордим чоловіком, він не став би добровільно поступатися владою над своїм кланом, особливо — маючи за спиною сильного Рога. А Ґоньт Аш та Каул Хіло здатні ужитися в одному клані не більше за двох півнів в одному курнику. Спочатку нам треба було здобути перевагу на вулицях, а вже потім переходити до щирої і продуктивної розмови.

— Де той додатковий нефрит, що ви отримували з копалень?

Айт украй здивувала Шае тим, що відповіла одразу:

— Продавали їґутанцям. Контракт, ясна річ, цілковито таємний, бо офіційно Кеконь є союзником Еспенії. Та, як ми знаємо, їґутанці вже скуповували нефрит на чорному ринку. І не важить, що ми робимо, наскільки суворі заходи запроваджуємо — контрабанда залишається проблемою. Потенційні прибутки контрабандистів настільки високі, що їх не віднаджує навіть смертний вирок. А якщо ми запропонуємо їґутанцям надійні поставки — це знищить підпільну торгівлю. Знизиться рівень злочинності в Кеконі, й суттєво збільшаться прибутки клану. Під час загострення стосунків ми плануємо постачати нефрит обом сторонам. Так ми отримаємо гарантії безпеки та збережемо доходи незалежно від того, хто з іноземців візьме гору.

— І саме тому ви почали виробляти «сяйво», — простота цього плану мимоволі викликала в Шае захоплення. — Ви ж не могли продавати їґутанцям стільки нефриту, не пообіцявши їм додати ще й «сяйва».

— Фабрики розмістили на континенті, виробляти СВ-1 там — швидко й дешево. Це не та якість, яку ви б толерували тут, на острові, але для іноземців згодиться. Їґутанці однаково не бачать різниці, та й у них стільки населення, що вони до нього ставляться як до витратного матеріалу.

Цікаво, скільки ж грошей «горяни» вже заробили на цих таємних контрактах, думала собі Шае. Красти потроху нефрит із державної скарбниці, продавати його іноземцям, підторговувати «сяйвом»… та тут може йтися про мільйони дьєнів. Сотні мільйонів.

У голосі Айт зринула захоплена нотка. В її густій аурі Шае відчула наполегливу та смертоносну завзятість, щось таке притаманне породистому мисливському звіру, який якщо вже взявся переслідувати здобич — радше бігтиме, доки не впаде замертво, ніж відмовиться від гонитви. Тепер вона змінила позу, щоб дивитися Шае просто в обличчя, і промовила:

— Якщо ми запропонуємо ринку надійні поставки дешевого СВ-1, продажі нефриту стрибнуть угору й ми отримаємо з цього зиск. А якщо перекриємо кран — іноземним урядам доведеться мати справу з нефритниками, що божеволіють, нездатні контролювати свої сили й помирають від свербцю. З такою владою над ринком ми, Зеленокості, збережемо контроль над нефритом — а ще розбагатіємо й матимемо можливість захищати країну, як захищали завжди.

Шае хвилинку помовчала, а тоді відповіла:

— Айт-дзень, це й справді далекоглядна та продумана стратегія.

І вона дійсно мала на увазі те, що казала. Айт таки була висококласним Стовпом: її не влаштовувало просто зберегти батьків спадок — вона шукала способів змінити шлях розвитку клану, та й усієї держави. Вона була грізною спадкоємицею Списа Кеконю.

Під проводом Айт «горяни» мали шанси збудувати на торгівлі нефритом і наркотиками міжнаціональну імперію. Вони були готові знищувати й поглинати своїх суперників, доки Кеконем не правитиме лише один клан. Їхня країна кидатиме хмиз у багаття міжнародної напруги й отримуватиме зиск від поширення нефриту та «сяйва» поміж мільйонами людей за її кордонами, а Зеленокості сидітимуть собі на дедалі вищій піраміді нефриту, яку вони й контролюватимуть.

— Я цілковито щиро ділюся з вами всіма моїми планами, — сказала Айт, — бо бачу, що ви — жінка розумна й амбітна. Нас надто мало поміж Зеленокостих, у цьому чоловічому світі. Я знаю, що в академії ви були найкращою ученицею свого випуску і що саме ви — улюблениця Каула Сенінтуня, і все ж ви опинилися в тіні своїх братів. На власному досвіді дізналися, що у клані панують вузьколобість та застарілі підходи. Саме тому вирішили працювати на еспенців, а згодом через це поїхали з Кеконю.

Хвиля жару охопила груди та шию Шае, коли вона почула від Айт безцеремонний, проте загалом доволі точний опис подій. Звідки Айт усе це дізналася? Її розлютило, але почасти їй і полестило те, що Стовп Гірського клану вирішила покопирсатися в її минулому, шукаючи дієві важелі впливу на неї.

— У вас, Каул Шае-дзень, я бачу щось від молодшої себе. Якби я знала, що ви повернетеся до Кеконю та знову носитимете нефрит, то сконтактувала би з вами значно раніше. Давайте здолаємо цю ворожнечу удвох. Ваш брат — небезпечний і дурнуватий хлопчисько, яким керують гордість та жага крові, він суто з принципу битиметься до останнього воїна. Бо тільки це й уміє. — Шае знала, що вона зараз почує. — Перехопіть у нього владу. Покладіть край цій позбавленій сенсу війні. Рі Тужа невдовзі піде на пенсію, та і я вже від нього втомилась. Ви станете моєю Синоптикинею. Синоптикинею величного клану, Синоптикинею самого Кеконю.

— Ви надто високо мене оцінюєте, Айт-дзень, — з уїдливою гіркотою в голосі сказала Шае. — Я надовго полишила Кеконь, і у власному клані мене досі сприймають за чужинку. Таланники й Ліхтарники прийняли мене без особливого задоволення. А всі Кулаки та Пальці Безгірного клану віддані моєму братові.

— І нема жодних причин не зберегти саме такий порядок речей. Ми це просто між собою організуємо. Влаштуємо все так, щоб це мало поважний вигляд. Каул Хіло може полягти в битві, загинути як герой, яким він завжди хотів стати. І ніхто не підозрюватиме вас у зраді, вам не варто чекати на помсту його прихильників. По тому ви матимете повне право перейняти владу.

Шае кивнула. Тож ідеться про засідку — для цього треба зробити так, щоб Хіло опинився на самоті в тому місці і в той час, що вони оберуть. Цього разу «горяни» постараються скласти кращий, позбавлений помилок, план нападу. І як же легко Айт про це говорить, так наче організувати братовбивство — це все одно, що посприяти якійсь діловій операції. «Вона й справді не боїться осуду ні людей, ні богів». Присмак непроханого захвату обпік горло Шае кислотою. Айт була сильнішою жінкою, ніж вона.

Шае глянула на покаяльників, що й далі сиділи непорушно. Зміст розмови, яку вони мали б передати просто до неба, не збентежив їхніх аур. «А хтось нас взагалі чує?» Шае раптом з важким серцем подумала, що покаяльники можуть просто медитувати без якоїсь вищої мети. Підсилені нефритом почуття й сама сила Чуття наділяють Зеленокостих хистом відчувати навколишній світ з неабиякою ясністю, розрізняти так багато нюансів, але ж, зрештою, вони нікого не обдаровують великими істинами, не дають відчути присутність богів чи надію, що людство колись досягне чогось більшого. Чи звертає до них свій зір Старий Дядечко Дзеньшу? Чи горює він через те, на що перетворився спадок шляхетних воїнів? Хіба щось може віддалити Повернення більше за Зеленокостих, що снують плани вбивства посеред храмового святилища…

Айт ясно бачила притаманні Шае амбіції та незадоволення своїм життям і була готова скористатися її складними стосунками з братом як вікном можливостей. І Шае розуміла, як саме це її характеризує: якщо шлях спокути полягає в дотриманні небесних чеснот, вона така ж далека від неба, як і ця жінка поруч. Вона розвернулась до Айт.

— Ви казали, що бачите в мені молодшу версію себе, — промовила Шае. — А я у вас бачу таку Зеленокосту, якою ніколи не хотіла стати. Колись нефрит мав вагу. Я не порушуватиму своїх клятв. Не зраджуватиму пам’яті мого вбитого брата й не продаватиму життя іншого заради влади, — вона підвелася на ноги, замислившись, чи не підписує собі цієї миті смертного вироку. — Я не хочу мати стосунок до того Кеконю, яким ви його бачите.

Айт ще кілька секунд сиділа на подушці. Відтак підвелася і глянула молодшій жінці просто в лице. Вираз обличчя у неї не змінився, та аура нуртувала неприхованими зловісними намірами, і Шае мимоволі відступила назад.

— Терпіти не можу, коли мене підштовхують до дій, — сказала Стовп Гірського клану, поправляючи нефритовий браслет на руці. — Айт Юґоньтінь забрав мене, дівчисько, що мало би померти, із сиротинця для дітей війни і вишколив у найсильнішу Зеленокосту Гірського клану. Але коли постарів, він не знайшов у собі сили призначити мене спадкоємицею. Боявся реакції з боку найшановніших чоловіків клану, що вони критикуватимуть його за призначення жінки своєю наступницею. Спис Кеконю, який ніколи не боявся смерті, борючись проти шотарців, перелякався й не зміг оголосити названу дочку правителькою свого дорогоцінного клану. Чоловік, якого я називала батьком, той, кому я була зобов’язана геть усім… він підштовхнув мою руку. Його тіло не встигло охолонути, а я вже мусила вбити його найближчих соратників — зеленокостих воїнів, яких високо цінувала й поважала, — задля посади, яка й без того мала б належати мені. Мій батько міг завадити цьому кровопролиттю на смертному одрі, але не став. Боягузтво та короткозорість властиві й тим, що мають найкращі наміри.

На обличчі Айт зринув розчарований вираз, і зі страхітливим спокоєм вона сказала до Шае:

— Я запропонувала вам шанс — ви його відкинули. Не переймайтесь, наївна мала ідеалістко, наразі я вас не вбиватиму. Я хочу, щоб, коли ви побачите, як зі скаліченого тіла вашого брата зривають нефрит, коли побачите попіл, що лишився від вашого клану, ви пригадали, що могли цьому запобігти, але не стали. Це ви штовхнули мене до дій. І ви про це ще згадаєте.

Айт розвернулася і стрімко пронеслась святилищем, лишаючи по собі слід, що зворохобив святиню, наче порив гарячого вітру, який ніс із собою загрозу посухи, спустошення й покарання. Та ось вона пішла — й у храмі відновилась гармонія. Покаяльники, що сиділи колом, не ворухнулись. Опинившись наодинці, Шае втратила самоконтроль. Серце в неї закалатало, а обличчя вкрилося потом. Вона знову осіла на подушку.

«Хай нам небо помагає. Моєму кланові, усім воїнам Зеленої Кістки та всьому Кеконю».