Нефритове місто

РОЗДІЛ 32
ІНШЕ ПОВЕРНЕННЯ

Телефон задзвонив перед світанком, розбудивши Шае вранці того самого дня, коли вона збиралася поїхати до родинного маєтку й повечеряти з дідусем і братами. Вона підняла слухавку й щиро здивувалася, зачувши голос Хіло.

— Залишайся на місці, — сказав він. — Я надішлю по тебе машину.

— Хіло? — на якусь мить вона засумнівалася, що це він.

— Шае, тобі треба приїхати додому.

— Чому? Що сталося? — сонливість як рукою зняло. Вона ніколи не чула, щоб Хіло говорив майже панічним тоном. — Щось із дідусем? — на тому кінці лінії запала така тиша, що Шае мало не чула власного голосу, який гуляв луною, наче в колодязі. Шае стиснула слухавку: — Хіло? Якщо ти не хочеш мені сказати, передай слухавку Ланю.

І щось у тій паузі підказало їй правду за мить до того, як вона почула слова.

— Лань загинув.

Шае сіла. Телефонний провід натягнувся, і слова Хіло витончилися ниточкою, ледь сягаючи по інший бік неосяжної прірви.

— Вони дібралися до нього минулої ночі. У Доках. Робітники знайшли його тіло у воді. Він утонув.

Шае приголомшила глибина власного горя, раптовість, з якою воно її настигло.

— Надсилай машину. Я буду готова, — сказала вона.

Шае поклала слухавку й чекала. Щойно велика біла «дукеса пріза», що належала Хіло, спинилася перед її будинком, Шае вийшла на вулицю, не зачинивши за собою дверей і не вимкнувши світла. Вона сіла на заднє сидіння.

Майк Кень озирнувся через плече і глянув на неї з таким щирим співчуттям, що вона розплакалась би, якби зараз для цього не було зарано.

— Треба зупинитися біля банку, — сказала Шае.

— А мені сказали відвезти вас прямо додому, — промовив Майк.

— Це важливо. Хіло зрозуміє.

Майк кивнув і від’їхав від узбіччя. Вона пояснила, як доїхати до банку, і коли вони дісталися до місця, Майк припаркувався й вийшов з автівки разом із нею. Він був просто обвішаний зброєю: меч-місяць, ніж-кіготь, два пістолети.

— До банку з таким не можна, — сказала вона.

— Я зачекаю під дверима.

Банк щойно відчинився. Шае зайшла й запитала про доступ до свого депозитного сейфа.

— Звичайно ж, панно Каул, — промовив менеджер, — ходіть зі мною, — і завів Шае до задньої кімнати, стіну якої вкривали маленькі залізні дверцята, а тоді лишив там саму.

Шае не відчиняла свого сейфа вже два з половиною роки. І тільки-но вона повернула ключ і прочинила дверцята, як її охопив ірраціональний страх. А що, як його там нема? Та він був там — її нефрит. Увесь. Вона ще навіть не торкнулася його, а вже відчула, як натиск його сили діє на її кров, наче приплив: так само, як тяжіння місяця притягує до себе океан. Шае порахувала кожен камінчик, дістаючи із сейфа сережки, браслети для обох передпліч, браслети на щиколотки, намисто-чокер. А тоді зачинила дверцята сейфа й сіла на підлогу, притиснувшись спиною до стіни і притягнувши коліна до грудей.

Вона так давно не надівала нефриту, що відчула приплив сили, немов цунамі: воно забовваніло високо-високо й лише потім проковтнуло узбережжя. Шае не напружувалася й не сахалася. Просто рушила в той самий бік і дозволила цій безжальній течії нести себе. Осідлала високу хвилю, дозволяючи одночасно здійняти її над власним тілом і пірнути в нього глибше. Вона була посеред шторму, вона була самим штормом. Думки метались у радісній дезорієнтації — так буває, коли повертаєшся до свого колишнього дому, відсуваєш шухляди, торкаєшся стін, сідаєш на меблі — і згадуєш те, що колись забулося. Провина й сумніви здійнялися, зчепились, а тоді розвіялись, хутко віднесені тим потоком.

Шае підвелася. Вона вийшла з банку й підійшла до «дукеси», де сидів Майк Кень. Сіла на переднє пасажирське сидіння, і коли Майк запитав: «Хочете, щоб я відвіз вас додому, Каул-дзень?» — Шае кивнула.

Під час поїздки вони не розмовляли. Свідомість Шае розкололась, тому ні обличчя її, ні тіло не знали, як реагувати. Сторонній спостерігач, як-от Майк Кень, що час від часу кидав на неї короткі погляди, подумав би, що вона застигла, що геть нічого не відчуває.

Смерть Ланя залишила в душі Шае таку неосяжну безодню відчаю, що вона не бачила, де ж у тієї прірви інший край. Її старший брат був скелею, на якій трималася родина, тим, на кого Шае могла завжди покластися. Він ставився до неї по-доброму, ніколи не засуджував, завше приділяв увагу та поважав, хоча вона й була значно молодша за нього. Їй кортіло залишитися наодинці з болем утрати, але вона не могла не тішитись відновленню своїх нефритових чуттів. Почуття ейфорії, що супроводжувало повернення сили, було неминучим — і це сповнювало її жахливими докорами сумління. А ще весь цей час її не полишали ясні, хоч і гарячкові, думки про помсту.

Коли вони під’їхали до маєтку, Шае пройшла повз вартових та відшукала Хіло на кухні. Він стояв, важко спираючись на стіл руками, так що лопатки випнулись вгору, а голова немов повисла між плечей. Як і Майк, він був обвішаний зброєю. Здавалося, що Хіло себе контролює, він навіть справляв враження майже задумливого, та його нефритова аура здіймалася і клекотіла з полум’яною наполегливістю готової пролитися лави. Праворуч і ліворуч від нього купчилися Кулаки, тож родинна кухня повнилась розлюченими людьми, які завмерли в очікуванні, й галас спільної аури розцяцькованих нефритом тіл атакував щойно пробуджене Чуття Шае з такою силою, що їй довелося спинитися перед входом і зосередитися.

Десь там, у будинку, було чутно тихе схлипування Кяньли.

Хіло підвів голову, щоб глянути на неї, але не зрушив з місця.

— Я піду з тобою, — сказала вона. — Я знаю, куди нам треба йти.

Хіло виструнчився й обійшов стіл, щоб стати перед нею. Шае зазирнула йому в очі, але ті були такі ж чорні й холодні, як і її почуття. Ріг поклав руки їй на плечі, пригорнув до себе і притиснувся щокою до її щоки.

— Хай мені небеса допоможуть, Шае, — шепнув він їй на вухо. — Я їх усіх повбиваю.