Нефритове місто

РОЗДІЛ 7
АКАДЕМІЯ КАУЛА ДУШУЖОНЯ

Навіть тут, у затінку, піт стікав обличчями та спинами учнів восьмого класу. Десятеро з них знервовано стояли за невисокими вежами з гарячих цеглин.

— Ще по одній, — наказав учитель.

Помічник з третього року навчання кинувся зі щипцями до вогнища, обережно, але хутко повитягував з полум’я цеглини й опустив по одній на верхівки кожного зі стосів, що курилися жаром. Тонь, один із восьмикласників, що чекали на випробування, тихо пробурмотів:

— Ох, що ж обрати — біль чи провал.

Тонь, поза всяким сумнівом, адресував це запитання своїм однокласникам і не очікував, що ще хтось його почує, але майстер Сайнь мав дуже гострі чуття.

— Якщо ви провалите іспити наприкінці року, то більше ніколи в житті не носитимете нефриту. Зважаючи на це, я ризикнув би обрати біль, — сухо відповів він.

Потім зміряв схвильованих учнів сердитим поглядом.

— Ну? Сподіваєтесь, що цегла охолоне?

Емері Аньдень потер тренувальний браслет на лівому зап’ястку — більше за звичкою, ніж зі справжньої потреби відчути додаткову спорідненість з нефритовими камінчиками, що всівали смужку шкіри. Він заплющив очі, намагаючись схопити й сфокусувати незвичну енергію, керувати якою здатен навчитися тільки незначний відсоток мешканців Кеконю. Так, це дійсно був вибір між болем та провалом, як Тонь і казав. Вивільниш стільки Сили, скільки треба, — розіб’єш цеглу. А якщо застосуєш Гарт — убезпечиш себе від опіку розпеченою глиною. Хіба що (і саме цього мала навчити ця вправа) зможеш впоратися і з тим, і з тим — скористатися Силою й Гартом разом. По-справжньому вправний Зеленокостий — той, ким мріяли стати Аньдень та його однокласники, — міг будь-якої миті звернутися до кожної з шести дисциплін: Сили, Гарту, Чуття, Легкості, Відхилення та Направлення.

Поруч з Аньденем — там, де стояв Тонь, — пролунали різкий тріск і зболений крик. «Це ж не так складно, як алгебра», — підбадьорював себе Аньдень, а тоді вдарив основою долоні по центру верхньої цеглиняки. Та зім’ялася, врізаючись у наступну, за нею — ще одна, і ось хвиля сили, що тривала лише мить, ринула каскадом. Але те, що Аньдень відчував як повільне падіння рядочка гральних карт, дало різку віддачу, що пробігла крізь його руку, плече, тулуб. Він негайно ж відсмикнув руку, розплющив очі й уважно подивився на долоні.

— Витягніть руки, — майже знуджено промовив Сайнь.

Він пройшовся вздовж шеренги учнів, розчаровано потираючи шерехату шию під потилицею.

— Я вже бачу, що деяким з вас доведеться згаяти пообідню перерву, навідуючи лазарет, — сказав він, кривлячи носа на вид попечених долонь.

Майстер копнув нерозбиту цеглину, що валялась на землі.

— А інші до кривавих мозолів повторюватимуть вправи із Сили.

Він дійшов до кінця шеренги, глянув на Аньденеві шість розбитих цеглин та непопечені руки і гмикнув — для заступника директора академії це була найближча до похвали реакція.

Аньдень скромно не зводив очей із розтрісканих цеглин. Усміхнутись чи потішитись власному успіху — надто неґречно. Хай навіть Аньдень народився на Кеконі й ніколи не полишав острова, він завжди сторожко стежив, щоб не справити враження чужинця, — то була давня й несвідома звичка, що супроводжувала його все життя.

Сайнь стиснув долоні.

— Зніміть браслети. Побачимося наступного тижня. Ви повторюватимете цю вправу, доки не навчитеся або не скалічитесь настільки, що не зможете завершити курс.

Учні торкнулися складеними долонями лобів, притлумили стогони й почовгали повз третьокласників, що кинулися прибирати уламки цегли. Аньдень відвернувся, розстібнув тренувальний браслет і поклав його до футляра. І тільки після цього опустився навприсядки, сперся на стіну й міцно заплющив очі — аж тут його накрило. Вища чутливість до нефриту означала й важчу нефритову віддачу, навіть коли йшлося про нетривалий вплив каменів. Часом Аньдень потребував удвічі більше часу за інших учнів, щоб відновитися, але тепер він уже був досвідченішим. Глибоко вдихнув і змусив себе розслабитися, попри дезорієнтацію — світ наче висмикнули в нього з-під ніг, усе навколо потьмяніло, пощербилося з країв і лише згодом виправилося й повернулося до нуднішої, нормальної версії.

— Я там почув, як Сайнь гмикнув, — промовив Тонь, занурюючи руку в миску з прохолодною водою, що двійко третьокласників сумлінно піднесли старшим учням. — Чудово впорався, Емері.

Прізвище він вимовив по-кеконському — «Ем-рі».

— У мене цеглини були тонші, — чемно відповів Аньдень. — Як твоя рука?

Тонь скривився, замотав долоню в рушник і притиснув руку до живота. Він був сухорлявим та нижчим за Аньденя, але Силу мав прекрасну. Нефрит у цьому сенсі поводився дивно: часом худезна жінка могла гнути металеві прути, а дебелий чолов’яга з даром Легкості — бігати по стінах і зістрибувати з дахів. Доказів (якщо вони взагалі потрібні), що нефрит оприявнює не зовсім фізичні здібності, не бракувало.

— Шкода, що лікувальне Направлення не дуже добре працює з пошкодженою шкірою, — понуро промовив Тонь. — Ще й просто перед Днем човнів.

Він принишкнув і глянув на Аньденя.

— Агов, кеке, тут наступного тижня дехто з нас планує налетіти на бари в Доках, поки корабель не потоне. Хочеш піти, якщо інших планів не маєш?

Аньдень цілком розумів, що його запросили похапцем, ледь про нього згадавши (таке часто траплялося), але, ясна річ, не було в нього жодних інших планів, а ще він подумав, що в цій компанії може опинитися Лотт Джін, то й відповів:

— Так, прикольна ідея.

— Клас, — сказав Тонь. — Ну, тоді побачимось.

Він рушив через поле до лазарету, колихаючи обпечену руку, а Аньдень попрямував у протилежний бік, до гуртожитків, міркуючи на ходу. За ці більш як сім років в академії він уже звик до життя в респектабельному соціальному порубіжжі, де опинився на самоті. Не те щоб його геть не приймали до колективу, але й не скажеш, що активно кудись залучали. Однокласники поводилися з ним привітно (ну, бо мусили), і він міг вважати Тоня і ще декого справжніми друзями, та знав, що в багатьох товаришів викликав певний дискомфорт (ще й далеко не з одного приводу), тому на повноцінне прийняття й не розраховував.

Пау Ноні, ще одна восьмикласниця, протрюхикала до нього через поле. Лице в неї розчервонілося від вологої спеки пообіддя.

— Аньденю! Там, на вулиці, на тебе відвідувач чекає, — вона вказала на доріжку, що вела до павільйону на вході до академії.

Відвідувач? Аньдень примружився й подивився в бік воріт, поправляючи окуляри на спітнілому переніссі. Через короткозорість йому було ще важче відмовлятись від нефриту і втрачати Чуття. Хто це до нього прийшов? Рюкзак Аньденя підстрибував на плечах, коли хлопець побіг через тренувальне поле.

Маленьке східне поле було лише одним з кількох, що розмістилися на майже двадцяти п’яти гектарах кампусу. Академію Каула Душужоня побудували на пагорбі у Вдовиному парку. І хай навіть з усіх боків її оточували гамірне місто Дзаньлунь і його передмістя, високі стіни та старі в’язи й камфорні дерева, що затіняли довгасті одноповерхові будівлі, відділяли територію академії від мегаполісу, зберігаючи оте враження традиційного святилища для вишколу Зеленокостих. Академія була дітищем Каула Сеня, його присвятою пам’яті сина, а ще (і це важило навіть більше) вона слугувала одним із найпомітніших нагадувань, що тепер культура Зеленої Кістки укріпила свої позиції як осердя кеконського суспільства. І, замислюючись про це, Аньдень розумів, що академія — це не тільки навчальний заклад, а ще й символ.

Наблизившись до невеличкого садочка каменів, він сповільнив крок. На одній зі стін, що огороджували садок, сидів, знуджено згорбившись, чоловік. Він мав на собі добре скроєні бежеві штани, рукави сорочки закасав ледь не по лікоть, піджак кинув на стіну біля себе. Щойно Аньдень наблизився, чоловік підвівся з лінивою грацією, і хлопець побачив, що це Каул Хіло.

У грудях Аньденя ворухнулось нервове збудження.

— Ти наче здивувався, що я прийшов, кузене, — сказав Хіло. — Ти ж не думав, що я забуду привітати тебе з днем народження?

Кілька днів тому Аньденеві виповнилося вісімнадцять. День минув непоміченим, бо в академії відзначати особисті свята вважалося нетактовним і викладачі того не схвалювали. Аньдень спам’ятався і торкнувся чола складеними долонями в жесті ввічливого привітання.

— Ні-ні, Кауле-дзень, просто я знаю, який ви цими днями заклопотаний. Це велика честь, що ви мене навідали.

— «Це велика честь, Кауле-дзень», — передражнив його Хіло підкреслено строгим тоном. Він лукаво всміхнувся лівим куточком вуст. — Енді, що за формальності? Що, тебе в цьому місці аж так вишколили? — він широко розкинув руки. — А зі мною не вийшло.

«Ти ж Каул. Тут саму академію на честь твого батька назвали». Це навіть поміж новачків-безнефритників додавало привілеїв. Будь-кого з іншого роду чи з меншим талантом давно вигнали б з академії, якби вони вчинили стільки проступків, скільки Хіло в часи його навчання. А тепер він став Рогом Безгірного клану. Ото дивина.

Аньдень постарався розслабитись у кузеновій присутності. Хіло був старшим за нього на дев’ять років, але не схоже, що від часу свого випуску бодай трохи подорослішав, тож випадковий перехожий міг би вирішити, що вони однолітки.

— Як почувається дідусь? — Аньдень називав Каула Сеня дідусем так само, як молодших представників роду Каул — кузенами. — Як Лань-дзень?

— Ой, як у них, Стовпів, заведено, — Хіло неквапом підійшов ближче.

Аньдень скинув рюкзак з плечей, поспіхом зняв окуляри й запхав до бокової кишеньки. Оправа була нова, й він не хоті…

Він ледь устиг кинути рюкзак позад себе. Хіло схопив Аньденя зі спритністю мавпочки, що ловить фрукт, його руки зімкнулися й крутнулися навколо зап’ястка й ліктя кузена, як металеві лещата. Один різкий скручувальний рух — і от він уже повалив його на землю.

Аньденя повело вперед; падаючи, він перемістив вагу так, щоб послабити кузенів хват, і, поки вони борюкались, підтягнув Хіло ближче до себе. Хіло зацідив йому в бік коліном — двічі й дуже наполегливо, й Аньдень захрипів, склався удвоє та схопив Хіло за руки, незграбно похитнувшись уперед, немов вірянин, що просить милості в богів. І врізався чолом у плече супротивника.

Рот його наповнився гострим смаком енергії нефриту. Нефриту Хіло. За такого тісного контакту Аньденя затопило резонансом — він гомонів, стугонів, пульсував з кожним ударом серця Хіло, з кожним його подихом, з кожним рухом. У голові Аньденя гучно калатав пульс — це не був справжній нефритовий приплив, але щось до нього близьке. Він поспіхом за нього схопився, намагаючись учепитися за нерівні краї кузенової аури, але то було все одно, що спробувати втримати пару. Та коли Хіло знов замахнувся коліном, хлопець скористався цим секундним порушенням рівноваги й ляснув Хіло по грудях розкритою долонею, застосувавши стільки Сили, що та змусила старшого чоловіка випустити хлопця й відступити на кілька кроків.

Посмішка Хіло нікуди не поділася, він, витанцьовуючи, зробив кілька кроків убік і легкою ходою загрозливо рушив до Аньденя. Той зібрався із силами. Втікати від Хіло не можна — це взагалі не варіант. І не важить, як сильно його можуть побити. Хіло атакував зливою стрімких, грайливих ударів по корпусу, що змушувало Аньденя хитатися й ковтати стогони. Аньдень відбив наступний удар, ухилився під кутом, що дозволив йому опинитися поруч із Хіло, врізав рукою кузенові по біцепсу, оминув його захист та вгатив ребром розкритої долоні просто під підборіддя.

Голова Хіло відкинулась назад, він заточився й закашлявся. Аньдень не вагався — зацідив кузенові прямо в зуби.

Хіло промовив: «Ого», крутнувся й копнув Аньденя в живіт з такою Силою, що молодший боєць похитнувся й упав на землю навзнак.

Аньдень застогнав. «Навіщо ми це робимо?» Він був усього лише учнем, якому заборонено носити нефрит за межами строго контрольованих тренувань. Хіло — потужний Зеленокостий. Їхні сили й близько не рівні. Та про це, ясна річ, і не йшлося. Він спромігся незграбно підвестися й повернувся до бійки. Іншого вибору не мав — принаймні якщо хотів уникнути побиття до кривавої юшки.

Вони встигли привабити глядачів. Зграйка молодших учнів, що опинилися неподалік, підійшла ближче — щоб краще було видно, як Ріг Безгірного клану вибиває дух з одного зі старшокласників. Хіло, судячи з усього, увагою публіки насолоджувався — він час від часу кидав на учнів короткі зацікавлено-приязні погляди. Аньденя зненацька охопило абсурдне занепокоєння: ану ж оті сторонні глядачі, незнайомі з Хіло, вирішать, що його кузен — гнівлива чи жорстока людина. Вони можуть і не звернути уваги на те, наскільки розслаблено той рухається, на по-доброму уважний вираз його обличчя — немов вони з Аньденем балакають за обідом, а не луплять один одного.

Аньдень змирився з прочуханкою від Хіло й відбивався як міг: бив по ребрах і нирках, знову розбив кузенові губи, навіть опустився до того, щоб врізати йому коліном у пах. Та зрештою Хіло вклав його на землю та притиснув коліном поміж пліч. Аньдень не міг навіть ворухнутися — лежав на землі, скоса глипав убік, вдихав куряву і думав, як же йому кортіло б, щоб цього пообіддя його навідав хто завгодно з родичів, аби не Каул Хіло.

Хіло перевернув Аньденя й сів на землю поруч, витягнувши ноги вперед і спершись на руки.

— Хух, — вимовив він.

Потім задер край дорогої з вигляду сорочки й витер обличчя, на тканині лишилися плями поту та крові.

— Енді, тобі до випуску вже менше року лишилося. Треба мені користатися нагодою, доки ще маю таку можливість. Лань мене добряче гамселив, коли він уже носив нефрит, а я ще ні, чув про це?

«Лань думав, що ти геть з глузду з’їхав», — не став казати Аньдень уголос. Лань колись розповідав Аньденеві, як Хіло кидався на брата й вимагав, щоб той із ним бився, хоча Лань був старшим на вісім років, кремезнішим і вже носив нефрит. Іншого вибору, окрім як не раз і не двічі вибити з Хіло весь дух, у Ланя не було.

— Щойно отримаєш свій нефрит — зможеш витрусити з мене душу. Але тільки-но глянь на себе. Я — Зеленокостий. Я, бляха, Ріг клану. А ти мене вже обдарував оцим, — він вказав на скривавлену губу, — оцим, — торкнувся набряклої ґулі на голові, — й оцим, — задрав сорочку і показав синець на тулубі.

А потім опустив сорочку й так радісно підсміхнувся Аньденеві, що той аж очі вибалушив.

— Я завжди знав, що ти особливий. Ти ж мій нефрит відчував, правда? Навіть зміг його використати. Знаєш, який це рідкісний хист? Та ще у твоєму віці? Ти тільки подумай, що буде, коли отримаєш власну «зелень».

Аньденеві було приємно чути кузенові похвали, та сам він своїми діями і близько так не пишався. Йому було боляче. Почувався мишею, яку знуджений тигр ганяв кілька годин поспіль. Він замислився: його це геть не так сильно розважає, як кузена, бо він — не чистокровний кеконець? Поширені стереотипи стверджували, що кеконьці просто не здатні втриматись від змагань. Неможливо було відвідати більш-менш людне зібрання, щоб там не відбулось будь-якого штибу змагання у фізичній вправності: хай то плювання насіння в чашки, чи запальна гра у рілейбол, а чи справжня бійка. Звичні правила ввічливості передбачали, що після таких-от матчів (іноді цілком благодушних, але часом — і до смерті серйозних) переможець проголошував самопринижувальні сентенції («Вітер був на мою користь» чи «Я сьогодні більше з’їв») або щедро хвалив свого противника, аби той зберіг обличчя («У кращому взутті тебе було б неможливо здолати» чи «Ото мені пощастило, що в тебе руки боліли»), — і не важить, про дрібниці йшлося чи ті похвали взагалі були неправдоподібними.

Тож цілком імовірно, що схвалення Хіло — вияв банальної ввічливості. А все ж Аньденеві не здавалося, що річ саме в цьому. Ні, отак Хіло виказував симпатію та зважував, а з чого ж Аньденя зроблено, до яких людей він належить: до тих, що здаються в ситуації, коли їх хтось переграв і шансів на перемогу нема, чи продовжують битися, доки стане сил.

Хіло підвівся й обтрусив штани:

— Ходімо пройдемося.

Аньденеві кортіло пояснити, що йому по правді треба навідати лазарет. Та натомість він важко здійнявся на рівні, підхопив запилюжений рюкзак і пошкутильгав за кузеном, коли той узявся проходжати стежинкою, що пролягала крізь садок каменів. Очевидно, настав час розмов.

Хіло витягнув дві сигарети й одну з них запропонував Аньденю. Спочатку підпалив її, потім свою.

— Найперше ти маєш стати Пальцем, як і всі інші, — так у нас заведено. Та якщо все буде добре, Кулаком станеш уже за пів року. Я вділю тобі власну територію, власних підлеглих.

Глядачі розійшлися, Хіло подивився вперед, на дальній край поля, де кілька старших учнів вишикувались для якихось вправ.

— Цього року тобі треба придивитись уважніше й подумати, кого зі своїх однокласників ти хотів би взяти собі в Пальці. Вправність важить багато, але це ще не все. Тобі потрібні віддані й дисципліновані. Ті, що не стануть заїдатися, але й не терпили.

Від адреналінової ломки та слів Хіло в Аньденя затрусились пальці. Він затягнувся.

— Кауле-дзень, — почав хлопець.

— Дідько, Енді. Треба було тебе дужче відлупити? Та припини вже до мене отак говорити.

Він обійняв Аньденя за плечі. Аньдень сахнувся, але Хіло притягнув його до себе та гнівливо цьомкнув у щоку.

— Ти ж мені так само брат, як Лань. І ти це знаєш.

Аньденя затопила хвиля тепла та зніяковілості. Він не зміг стриматися й роззирнувся навкруги, придивляючись, чи не помітив хтось оцього вибуху симпатії з боку Хіло.

Хіло це зауважив і взявся його дражнити:

— Що таке? Боїшся, що хтось щось не те подумає? Бо вони знають, що тобі хлопці подобаються?

Аньдень отетеріло витріщився на нього, а Хіло засміявся:

— Кузене, я ж не дурний. Серед наймогутніших Зеленокостих в історії було кілька гомосексуалів. Гадаєш, це для мене має якесь значення? Лиш про одне не забудь: невдовзі тобі доведеться дуже уважно обирати тих, хто буде поряд, бо вони можуть покласти око на твою «зелень».

Аньдень важко осів на невисоку кам’яну огорожу. Виловив окуляри з кишені рюкзака і спробував бодай трохи відтерти обличчя від бруду, перш ніж їх надіти. Кузенові поради звучали химерно: зараз у нього романтичних стосунків не було, і часом він смиренно припускав, що, може, ніколи й не буде. Та він не прагнув ділитися такими почуттями з Рогом клану, а ще в останній рік навчання його діймали інші гризоти.

— Хіло, — повільно промовив Аньдень, — а що, як я не зможу подужати нефрит? Що, як мені для цього забракне сил? Я ж тільки наполовину кеконець.

— Тієї половини, що маєш, з головою вистачить, — запевнив його Хіло. — Може, то якраз через дрібку чужинської крові ти настільки кращий.

Чутливість до нефриту була штукою непростою. Тільки кеконьці мали потрібну сприйнятливість, щоб стати Зеленокостими. Через міжрасове походження Аньдень опинився ні в тих ні в сих. Поза будь-яким сумнівом, за правильного вишколу більша чутливість означала й потужніші здібності, але також могла призвести до фатальної схильності до свербцю.

— Ти ж знаєш історію моєї сім’ї, — тихо сказав Аньдень.

Кілька дітлахів з відрами та лопатами йшли полем зі вчителем на чолі. Палюче сонце змушувало їх страждати від утоми, але вони знали, що скаржитись не варто. Перші два роки вишкіл в академії полягав у безперервному навчанні й виснажливій фізичній праці, що супроводжувались постійними та планомірними контактами з нефритом — ця дітлашня навіть не почне вивчати шість дисциплін, доки не перейде до третього класу. Стійкість до нефриту вироблялась завдяки пильній фізичній та ментальній підготовці — однаково, що м’язи тіла тренувати, — але тут ішлося-таки про талан і спадковість. Ніхто не міг пояснити, чому деякі Зеленокості від природи володіли здатністю носити більше нефриту за інших, не страждаючи від жахливих побічних ефектів.

Хіло почухав брову великим пальцем, а другу руку й досі тримав у Аньденя на плечі.

— Історію твоєї сім’ї? Твій дідо був легендою часів війни, твої дядьки — славетними Кулаками. Люди казали, що твоя мати була здатна відчути, як птах над головою пролітає, і направити енергію на таку відстань, щоб у того птаха в польоті серце стало.

Аньдень втупився поглядом у підпалений кінчик сигарети. Він не це мав на думці.

— Люди звали її Скаженою Відьмою.

Одного разу, коли йому було сім років, Аньдень побачив, як його оголена мати серед ночі сидить у ванні. Це була ніч після спекотного дня у розпал літа, пригадував він, з тих, коли люди охолоджують собі простирадла чи вішають перед вентиляторами вологі рушники. Він устав попісяти. Світло у вбиральні було ввімкнене, і коли він туди зайшов, то побачив маму отак. Її обличчя затуляли безвольні пасма вологого волосся, а плечі й щоки сяяли в жовтавому світлі. Єдиною річчю, що вона мала на собі, було намисто-комірець у три разки нефриту, яке вона ніколи не знімала. Ванна була наполовину повна, вода в ній — рожева від крові. Мама подивилась на нього з розгублено-порожнім виразом обличчя, й він побачив, що в руках вона тримає тертку для сиру. Шкіра в неї на передпліччях була вся подерта, крізь неї проглядала плоть, що скидалася на яловичий фарш.

За мить, яка немов тривала цілу вічність, мама слабенько й сором’язливо всміхнулась до нього:

— Не могла заснути, надто сильно свербіло. Ходи до ліжка, мій маленький.

Аньдень вибіг із вбиральні й зателефонував єдиній людині, що спала йому на гадку, — Каулові Ланьшиньваню, молодику, який часто бував у них в гостях. Він був однокласником та найкращим другом його дядька — до того як рік тому, рано-вранці, дядько зістрибнув з Дальшого моста. Лань та його дідусь прийшли до них і забрали матір до лікарні.

Але запізно. Навіть коли їй вкололи заспокійливе та познімали весь нефрит (а також прибрали весь нефрит навколо), врятувати її вже було неможливо. Отямившись, вона смикалась у гамівній сорочці, кричала, проклинала їх, називала псами та крадіями, вимагала, щоб їй повернули нефрит. Аньдень сидів у коридорі під дверима материної палати, затискав вуха долонями, й обличчям його струменіли сльози.

За кілька днів вона померла, не припиняючи кричати до останньої миті.

Минуло одинадцять років, та спогади про це й досі навідували Аньденеві кошмари. Варто йому було стривожитись чи засумніватись у собі — й вони виринали назовні. Він перелякано прокидався у своїй кімнаті в гуртожитку й не міг змусити себе підвестися та сходити до туалету. Коли таке траплялося, він лежав отак, вдивляючись у темряву, сечовий міхур у нього ледь не лускав, у горлі пересихало, а шкіру нервово поколювало від підступного страху, що в його жилах стугонить те саме прокляття, що йому також судилося померти молодим і божевільним. Спадком його родини була сила, але й божевілля — також. Саме тому, як його не заохочували Каули, він так і не став міняти прізвище. Зберіг іноземне Емері, яке ні для кого не мало жодного сенсу, а не взяв фамільне ім’я матері, Аунь, що повнилось очікуванням величі й безумства, — Аньдень ні того, ні того собі не бажав.

Після смерті Аньденевої матері Лань поговорив із дідусем. Каули без усяких церемоній забрали хлопця до себе, прийняли до родини, забезпечили їжею й дахом над головою, доки йому не виповнилось десять років — вік, коли настав час відправити його до Академії Каула Душужоня коштом і з благословенням Каула Сеня. Тож отак дивно вийшло, що правляча родина Безгірного клану була єдиною сім’єю, яку знав Аньдень. Материн бік родини знищили одна трагедія за іншою. Від батька лишився тільки невиразний спогад: блакитноокий чоловік у військовій формі, що втік до своєї далекої країни, світловолосої дружини та швидких автівок.

— У твоєї ма було кепське життя — кепсько почалося й кепсько завершилось, — сказав Хіло. — Ти не станеш таким, як вона. Ти отримав кращий вишкіл. У тебе є ми, щоб за тобою наглянути, — він розчавив недопалок. — І якщо дуже треба, в тебе є СВ-1.

— «Сяйво», — Аньдень назвав речовину по-вуличному. — Наркота.

Хіло зневажливо скривив носа:

— Я ж не про зілля, що варять у брудних лабораторіях жадібні до нефриту придурки, які штовхають його на вулицях слабакам та іноземцям. Ні, я про військовий СВ-1 — той, що еспенці дають своїм спецпризначенцям. Він трохи знижує поріг чутливості й дає тобі перепочити, якщо в тому є потреба.

— Люди кажуть, що то отрута, що з ним легко передозувати і що він скорочує життя на роки.

— Це якщо ти рідкокровий іноземець без жодного вишколу, що постійно колеться ним, як останній торчок, — різко відповів Хіло. — А ти не такий. У всіх це по-своєму, ти ж іще не знаєш, як тобі буде носитись нефрит. Я не кажу, що тобі обов’язково знадобиться допомога, я кажу, що цю допомогу можна забезпечити. Якщо треба буде, ми тобі його дістанемо — нема питань. У тебе ж особливий випадок. Енді, не треба соромитись.

Тільки Хіло мав оцей потяг кликати його прізвиськом на іноземний лад. Спочатку Аньденя це страшенно дратувало, але тепер він уже не зважав — зрозумів, що, на думку Хіло, це демонструє особливий зв’язок між ними двома. Аньдень помітив, що його сигарета вщент вигоріла. Він потушив недопалок та сховав до кишені, щоб не смітити в садку каменів і не заробити покарання.

— Я все думаю, чи могло «сяйво» врятувати мою ма.

Хіло знизав плечима.

— Може, й так, якби тоді до нього був доступ. Та у твоєї ма була купа інших проблем: твій татко поїхав, твій дядько вкоротив собі віку — і вона все одно могла б зірватися, — він стривожено поглянув на Аньденя. — Агов… а чого ти раптом почав цим перейматися? Ти скоро станеш Зеленокостим, бляха, не треба отак супитись. Я не дозволю, аби щось сталося з моїм кузенчиком.

Аньдень охопив свій вкритий синцями тулуб:

— Знаю.

— І не забувай про це, — сказав Хіло, спираючись на огорожу. — До речі, Шае переказувала вітання.

— Ти з нею розмовляв? — здивувався Аньдень. — Вона повернулася?

Та Хіло більше не всміхався й ніяк не виказав, чи почув запитання. І замість того щоб відповісти, промурмотів:

— Енді, скоро ти будеш нам дуже потрібен.

Він роззирнувся, немов рахував учнів. Більшість з них уже мали стосунок до клану в той чи інший спосіб — діти Зеленокостих або ж Ліхтарників. Академія була кузнею кадрів для Безгірного клану — так само як школа В’є Лонь поповнювала лави «горян».

— Невдовзі нам знадобиться кожний відданий новачок, — вів далі Хіло. — Ланеві не хотілося б, щоб я тобі про це розповідав, але ти маєш знати. По правді, дідо вже добряче гвинтиків розгубив й одною ногою ступив до могили. Айт Ю помер, і ота сучка затята, Мада, прийде по наші душі. Скоро матимемо з «горянами» клопіт.

Аньдень уважно слухав кузена, але знати не знав, що на таке відповісти. Усе літо кампусом ходили чутки про те, що між кланами зросла напруга. Хтось там мав брата-Пальця, якого образили «горяни», і, ясна річ, завершилось усе двобоєм. У когось іншого тітку викинули на вулицю по тому, як будинок, де вона жила, перейшов під контроль домовласника, пов’язаного з ворожим кланом. І всяке таке інше. Але нічого нового порівняно з тим, про що Аньдень чув рік за роком. Завжди йшлося про дрібні міжкланові суперечки. Коли не виходиш за стіни академії, отакі можливі загрози, про які казав Хіло, здаються чимось далеким, чимось, що турбує кузенів, але Аньденя особисто не зачепить, доки він не закінчить навчання наступної весни.

Та він помилявся. Бо зіткнувся з цим уже наступного тижня.