Нефритове місто

РОЗДІЛ 31
НЕ ЗА ПЛАНОМ

Коли зателефонував Хіло, Лань був у своєму кабінеті. То був дзвінок на окрему лінію, номер якої знав лише Хіло, а також він знав, що користуватися цією лінією можна тільки в нагальних випадках, що потребували максимально захищеного зв’язку.

— Я знайшов потрібні тобі докази, — без преамбул промовив Ріг. — Дожу підтримував постійний контакт з «горянами». І приймав від них платежі на таємні рахунки.

Ланя обійняла важкість у тілі.

— Ти певен?

— Певен.

Нехіть завадила Стовпу заговорити одразу.

— Тоді розберемося з цим сьогодні ввечері.

Він глянув на годинник. Робочий день майже скінчився, Дожу скоро вийде з контори на Корабельній вулиці. Відкладати немає сенсу — це лише сполохає зрадника, а ситуація стане ще болісніша для всіх сторін.

Вони з Хіло обговорили необхідні приготування, а тоді Лань поклав слухавку і тихо й понуро посидів кілька хвилин. Синоптик нещодавно повернувся з Їґутану, розвідавши про тамтешню діяльність «горян», зокрема подробиці того, як вони облаштували виробництво «сяйва» й ділові оборудки. Кулак та Палець, яких відправили з ним як охоронців, уважно за ним спостерігали й доповіли, що під час подорожі Синоптика не помітили ні в чому підозрілому.

Дурнем Дожу не був, він знав, що його позиції у клані похитнулися, а оскільки з кожним днем просвітлення Каула Сеня ставали все непередбачуванішими, складалося враження, що Синоптик вирішив залягти на дно й поводитись обережніше. Він навіть відважно проковтнув образу, яку завдав йому Лань, коли за його відсутності заморозив активність НАК, не порадившись із Дожу. І нехай Лань був готовий до такого дзвінка від Хіло, приємні зміни в поведінці Синоптика дозволили йому якийсь час думати, раптом він таки помилився в тому, що старший чоловік нині відданий іншій стороні.

Він викликав до свого кабінету Вуня. Коли той увійшов, Лань підвівся й привітався.

— Ти вже багато років був мені добрим другом, а останні три — хорошим Стовповим, — промовив Лань. — Від завтрашнього ранку ти будеш Синоптиком Безгірного клану.

Не можна було сказати, що це призначення геть шокувало Вуня, та його однаково переповнювала вдячність.

— Клан — кров моя, і Стовп — її володар, — сказав він, глибоко схиляючись на знак вітання. — Дякую за таку честь, Ланю-дзень. Я не підведу.

Лань обійняв його і сказав:

— За останні місяці я розширив сферу твоєї відповідальності, і ти добре впорався.

Правду кажучи, абсолютної певності в цьому своєму твердженні він не мав: Лань досі відчував, що Вунь не вповні відповідає калібру, якого потребує посада Синоптика, та він був достатньо здібним, і Лань не сумнівався в його відданості. І хай там як, а вибору тепер не було — цю роль має виконувати Вунь.

— Нікому про це не кажи, доки я тобі завтра не дозволю.

— Зрозумів, Ланю-дзень, — відказав Вунь із доречною серйозністю, яка доводила, що він цілковито свідомий: його підвищення — результат чужого падіння.

— Для клану настали важкі часи, тобі варто підготуватися, щоб швидко обійняти владу над конторою Синоптика. Сьогодні повертайся додому раніше й добре відпочинь, але давай спочатку вип’ємо.

Лань дістав із шафки пляшку, налив кожному по келишку ходзі, й вони радо один одного привітали.

Вунь ще раз подякував і пішов, а Лань узявся перебирати папери на столі, не надаючи їм особливої уваги. Останніми днями він почувався далеко не на сто відсотків — що фізично, що ментально. Затяжна тілесна слабкість тільки посилювала тривогу через загрози для клану, і тепер, коли він знав, як складно має минути наступна доба, йому було особливо важко зосередитися.

Увагу Ланя привернув конверт, що примостився у стосику нерозібраної пошти. Він витягнув його і побачив, що за зворотну адресу вказано поштову скриньку у Степенланді. Лист від Ейні. Лань обвів пучками краї печатки, водночас і прагнучи, і в глибині душі не бажаючи її ламати. Після розлучення вони обмінялися лише кількома листами — дружніми й діловими: впорядковували справи, вона казала, куди надіслати її речі, отаке всяке. Та варто було побачити її почерк, почути подумки її голос — і це завше псувало йому настрій. Зважаючи на те, з чим йому вже треба мати сьогодні справу, він гучно зітхнув.

Вона сама зізналася йому, що зраджує. Хтось із людей Хіло побачив, як вона входить до житлової висотки разом з коханцем, і Ейні, яка знала, що її таємницю викрито, одразу повернулась додому — ще до того, як новини встигли би дістатися до Рога, а від нього — й до Ланя.

— Будь ласка, не вбивай його, — молила вона пошепки, сидячи на краю їхнього ліжка і стискаючи руки між колінами. — Він не кеконець, він не розуміє, як у нас усе заведено. Я більше не буду з ним бачитись і залишуся тут, з тобою, або ж піду й ти ніколи мене не побачиш — зроблю, як ти скажеш. Тільки, будь ласка, не вбивай його. І не дозволяй, щоб його вбив Хіло. І більше я ні про що не прошу.

Найбільше Ланя сприкрила саме ця зворушлива мольба, за якою стояв очевидний і щирий страх. Вона явно означала, що навіть після п’яти років шлюбу Ейні його по-справжньому не знала.

— І він справді настільки краща за мене людина? — тоскно спитав Лань.

Ейні підвела погляд, здивовано вигнувши брови. Навіть занепокоєння не затьмарювало щиру й непретензійну красу її обличчя.

— Звісно, ні. Але він — не Стовп величного Безгірного клану. Він не скасовує планів на вечерю, не подорожує з охоронцями, ніхто його не впізнає, не схиляється перед ним на людях, не зупиняється, щоб попросити про послуги для своєї рідні. Він може поводитися по-дурному, спати допізна, їхати у відпустку тієї ж миті, як вирішить, і робити все, що ми колись робили разом.

— Ти завжди знала, що одного дня я стану Стовпом, — нагадав їй Лань звинувачувальним тоном. — Ти розуміла, що все буде саме так. Багато жінок не знали б, як дякувати, якби стали дружиною Стовпа. І ти обіцяла, що будеш такою.

Очі Ейні сповнились покаянними слізьми:

— Колись я такою й була.

«Треба було змусити її залишитись, — думав Лань із типовою кеконською мстивістю. — В обмін на життя чужоземця вона мала залишитись і народити мені спадкоємця — задля клану».

Та зрештою він не зміг вчинити так жорстоко — і щодо неї, і щодо себе самого.

Конверт, що його тримав Лань, був квадратним і жорстким, немов там лежала листівка, та товщим, ніж зазвичай, наче містив довше й важливіше за попередні послання. Лань уявив, як відкриває конверт і знаходить у ньому листа, в якому Ейні кається й молить прийняти її назад. Та з більшою імовірністю вона — доброзичливо й сердечно — писала йому, щоб запевнити, що в неї все добре, побажати йому благополуччя й розповісти про свій новий дім за морем і про все, що вона бачила й робила зі своїм хлопцем.

Лань сховав листа в шухляду стола. У будь-якому разі це не дуже слушна мить, щоб відволікатися на меланхолійні думки про колишню дружину. Та оскільки лист манив до себе навіть із засунутої шухляди, Лань підвівся й вийшов з дому. Стояв вечір п’ятидня, і в нього було повно часу до того, як треба буде повертатися й чекати на дзвінок від Хіло.

Минуло кілька годин, а Ланеві так і не стало суттєво краще — навіть після їжі та сексу в «Райському бузку». Він сидів на краю ліжка, докурюючи сигарету, й тішився останнім кільком хвилинам спокою, що лишалися в нього цього вечора.

— Щось сталося?

Юньні підкралася до нього ззаду й обійняла оголеними руками за шию, та він виплутався з її обіймів і підвівся. Натягнув штани, зайшов до ванної, що повнилась запахом ароматизованих свічок та червонястим світлом. Плеснув в обличчя холодною водою, узяв рушник з вішака, протер шию й голі груди. Юньні ніжно манила з ліжка:

— А тобі точно вже треба йти? Повертайся в ліжко. Залишайся на ніч.

Їй це сподобалось би. Якби він залишився, вона більше б заробила, бо ж він навідував її усе рідше.

— Я хотів би трохи побути на самоті, — сказав він, а що не міг повестися з нею нечемно, додав: — Будь ласка.

На якусь секунду ретельно відполірована личина куртизанки тріснула. Юньні схрестила руки на грудях. Він відчув обурення, яке викликала в неї така відставка. За кого він її має? За вуличну повію? Де ж подівся вишуканий клієнт, що навідував її раніше, — той, що насолоджувався співами та грою на арфі, розмовами й вином?

Вона швидко відновила самовладання і підвелася з неспішною грацією:

— Як бажаєте, Кауле-дзень.

Юньні накинула на плечі халатик, взула човганці й потупцяла до дверей, різко зачинивши їх за собою, чим сповістила про своє роздратування. Та Лань не дивився, як вона йде. Він надів годинник і перевірив час. Саме цієї миті троє Кулаків чекали на Юня Дожупоня під дверима його улюбленого борделю в задрипаному районі Грошомийка. Лань звернув увагу на іронічність того, що для них із Дожу вечір перед зустріччю минув однаково.

Щойно Кулаки схоплять Дожу — мають відвезти його до таємного місця. І коли вони там опиняться, Хіло зателефонує Ланеві додому. Кулаки дістали наказ не кривдити й не вбивати Дожу — принаймні доки Лань не під’їде. Він дуже чітко це пояснив. Лань хотів зустрітися з чоловіком, якого вважав за дядька, лицем до лиця і спитати, чому після стількох років від даної служби той зрадив клан. А тоді Лань вирішить долю Синоптика так, щоб Каул Сень ніколи про це не дізнався.

Та тепер, з наближенням неминучої години, він відчув непевність у тому, що здатен на правильне рішення. Навіть зараз, знаючи, що Дожу — зрадник, він не хотів, щоби старого вбили. Він і досі пам’ятав, як Дожу повертався з відряджень з цукерками для онуків родини Каул. Його мучила провина, коли він уявляв, як Дожу та Каул Сень грають у шахи надворі. Але ж зраду — близької людини, ще й на такому високому щаблі кланової ієрархії — пробачити не можна. Чи можливо, міркував собі Лань, бути одночасно і сильним лідером, і співчутливою людиною — чи це протилежні сили, що відштовхуються одна від одної?

Двері були зачинені, Юньні пішла, й Лань відчинив сейф і дістав звідти решту свого нефриту. Це ще одна причина, чому він перестав учащати до «Райського бузку»: тепер знімати й надівати таку кількість нефриту було боляче — немов тебе вмочали спочатку в кригу, а потім — у вугілля, або бувало, що трусило так, немов він — жук у слоїку. Лань обмацав кожну намистину на шиї, торкаючись їх, немов рахував, а затим надів ремінь та наручні — важкі й ще густіше інкрустовані нефритом, що він виграв у Ґама. І зосередився.

Кілька секунд затишшя, а тоді його із силою вдарив потік енергії — значно дужче, ніж зазвичай. Світ перекинувся й згорнувся. Тіло Ланя здійняло заперечливий галас, груди стискало. Він упав на підлогу і вчепився за килим зігнутими пальцями. «Дихай, дихай. Зберися». Він переборов стогін. Мусить стати легше. Лікар казав, що завдані Ґамом пошкодження не є незворотними. Та Лань і досі не зцілився й мучився від симптомів нефритового передозування, що то зникали, то поверталися. Затяжне одужання від отриманого у двобої поранення, збільшення кількості нефриту, загальний стрес та порушення сну — всі фактори підсилювали один одного, утворюючи зловісне коло. Лань заповз на ліжко, тягнучись по свій піджак, що висів на бильці узголів’я. Копирсався, доки не знайшов гумовий джгут, флакон та шприц, сховані у внутрішній кишені, й витягнув усе звідти.

Кімната його неначе атакувала, стіни змикалися навколо. Чуття шаленіли, то зосереджуючись на чомусь, то гублячи фокус. Він вловив уривок чиєїсь сердитої розмови на вулиці, немов стояв поруч. А наступної миті розмова вщухла, зате простирадла стали такими колючими на дотик, що жалили шкіру. Лань притиснув долоні до очей і відчайдушно схопився за техніку самоконтролю, яку опанував на самому початку навчання в академії і в якій не мав потреби ще з підліткових часів. Він напружив, а потім розслабив кожен м’яз у тілі, повільно рахуючи власні вдихи й видихи, доки не відштовхнув кожне відчуття на стерпну відстань, і руки в нього припинили тремтіти. Всівся на подушку, спираючись на узголів’я, затягнув джгут на руці, зняв ковпачок із голки, втягнув шприцом вміст флакончика й завагався.

Його думки заполонив спогад про шок та зневіру на обличчі Аньденя. А ще — про власний сором від того, що завдав серйозної шкоди захопленню та довірі, які відчував до нього юнак. Лань поділяв кузенову огиду: голки він терпіти не міг і зневажав СВ-1. Він ненавидів необхідність покладатись на цю речовину, щоб відновити нефритову стійкість, яку сприймав за належне. Він докладав усіх можливих зусиль, щоб здолати виробництво й поширення цієї отрути, і от подивіться на нього — носить із собою флакон, дбайливо тримаючи його біля грудей, немов крихітну бомбу. Страждання, викликані необхідністю виправдовуватися перед Аньденем, призвели до того, що Лань уже кілька днів уникав ін’єкцій. Він знав, що так воно не працює, та щоразу відтягував, скільки міг, думаючи, що, може, йому стало краще й необхідність у застосуванні вже зникла — а тоді його вкотре обіймали нервозність, порушення сприйняття, пітливість і пришвидшення пульсу.

Завтра він відвідає доктора Трува, щоб знову пройти перевірку й подивитися, чи можна щось вдіяти, щоб прискорити природне відновлення й відбудувати його опірність до того рівня, коли він зможе носити свій нефрит без потреби в хімії. А якщо ризикнути і на якийсь час лишити Хіло за головного? Така собі ідейка, але це дозволило б йому поїхати на тиждень до Маренії, де він зможе носити менше нефриту й одужати. А втім, сьогодні він не може дозволити собі слабкість. Йому слід мати якомога ясніші думки й ухвалювати критично важливі рішення. Коли збираєшся приректи людину на смерть, треба тримати свідомість і емоції під контролем.

Лань занурив голку у вену і вприснув вміст шприца. Він розв’язав гумовий джгут і заплющив очі. Наркотик зациркулював у його мозку й за кілька хвилин прояснив свідомість, немов телевізійна антена нарешті спіймала сигнал і мерехтливе статичне зображення перетворилося на чітку картинку. Тіло гуділо від рясного припливу нефритової енергії, але потік був стабільним — лишався під контролем і чекав, щоби Лань керував ним на свій розсуд. Почуття його були гострими, як скло, але ж і узгодженими та скоординованими, й ніщо більше не випадало з фокусу.

Він почувався добре. Почувався дужим. Міг застрибнути на балкон другого поверху або здійняти хвилю Відхилення, що зрушить із місця автівку. Лань дозволив собі цю мить радісного зачудування. Попри всі заперечення морального ґатунку, які він мав проти СВ-1 та всього, що стояло за цим препаратом, ця штука була справжньою дивовижею. То й не дивно, що іноземці так за нею упадали. Не дивно, що Айт Мада прагнула багатства, яке можна заробити, продаючи «сяйво» тим іноземцям.

Лань сховав приладдя до кишені, завершив одягатися й вийшов з кімнати. У фоє першого поверху він відмахнувся від солодкавих запитань пані Суґо, чи уповні він задоволений відвідинами, — запевнив, що так, задоволений, але, на жаль, лишитися на довше не може. Треба повернутися в маєток до того, як зателефонує Хіло й слухавку зможе взяти хтось інший.

Оскільки Вуня він відправив додому, а Ріг був заклопотаний виконанням його вказівок, Лань не став утруднювати себе і попереджати когось про те, що вийде на кілька годин із дому. Він вирішив узяти таксі, а машину лишити в гаражі, аби уникнути зайвої уваги. Дорога до «Райського бузку» і назад пролягала лише «безгірними» територіями, й великої небезпеки в тому не було. Він вийшов на вулицю, махнув рукою до таксі й попросив водія відвезти його додому.

Серце Беро калатало в грудях, та руки не тремтіли. Він підняв «фуллертона» з підлоги перед пасажирським сидінням, поклав собі на коліна й наготовувся різко прочинити двері. Мудт зателефонував пів години тому, а вже за п’ятнадцять хвилин перед помешканням тітки Беро з’явилася автівка з водієм.

— Сьогодні, — сказав Мудт.

Усе відбувалось дуже швидко, але Беро був і не проти. Що раніше, то краще. Перед елегантним тьмяно-червоним фасадом «Райського бузку» стояли двоє викидайл і припаркувалося кілька дорогих тачок, але сріблястого «ройвольфа» між ними не було.

— Готовий, кеке? — кинув Беро через плече.

Щокань, який сидів за ним, щось знервовано буркнув на знак згоди.

З «Райського бузку» вийшов чоловік, якого Беро упізнав би будь-де. І поки він приголомшено витріщався, тримаючись однією рукою за ручку, Каул Лань, Стовп Безгірного клану, сів на заднє сидіння таксі. А те виїхало на вулицю просто в них під носом.

Беро на мить закляк. А тоді все стало на свої місця. Він різко крутнувся на сидінні й заволав до водія:

— Їдь за тим таксі. Давай, ну! Їдь!

— Що ти робиш? — зарепетував Щокань, смикаючи свої прочинені дверцята, коли автівка рушила. — Ми мали розстріляти клуб! Таким був наказ!

— Та забудь про блядський клуб, — заволав Беро у відповідь. — Як гадаєш, чому вони відправили нас постріляти саме сьогодні? Бо там був їбаний Стовп Безгірного клану, ось чому! А тепер він сів у таксі. Це він потрібен «горянам». Без сенсу громити «Райський бузок», якщо його там нема!

Беро не просто мав у цьому певність, він був переконаний, що якраз цієї миті перед ним засяяла доля, пропонуючи саме той шанс, на який він чекав, щось навіть краще за те, що йому пообіцяли.

— Це воно, кеке, — сказав він. — Наш великий шанс.

«Зроби добре свою справу, справ хороше враження, покажи, що можеш стати для клану цінним надбанням» — отаке йому казав цапобородий Зеленокостий. Що може створити краще враження, що може мати більшу цінність, ніж вполювати самого Каула Ланя?

На обличчі Беро з’явилася майже божевільна посмішка. Йому нескладно було згадати співчутливо-зневажливе гордування Каула Ланя. Та сьогодні Стовп Безгірного клану зрозуміє, як же сильно він недооцінив Беро. Шляхи долі таємничі й прекрасні.

— Гаразд, — просичав Беро. — На наступному світлофорі зупинися поряд з таксі.

За водія був кремезний чолов’яга з опецькуватою головою, який досі не прохопився ні словом. Він або був надто тупим, щоби його щось схвилювало, або вважав, що стрілянина з машини — це просто незначна деталь роботи. Хтозна, де його Мудт відшукав. Він навіть зараз не став реагувати, просто знизав плечима — начебто до Беро — і прискорив рух, щоб скоротити відстань до таксі.

— Ти геть здурів. Це ж їбучий Стовп Безгірного клану, — паніка змушувала голос Щоканя уриватися. Він промимрив: — Кеке, нам тепер черву годувати, — та все одно опустив своє вікно.

Вони наготувалися виставити дула «фуллертонів» з правого боку автівки й відкрити вогонь. Це буде швидко, дуже гучно й дуже брудно.

Лань помітив чорну автівку, що їхала за ним. Та спочатку він зауважив не машину — посилене Чуття ще за квартал засікло спрямовані просто на нього ворожість і страх. Лань глянув через плече й побачив, як автомобіль повертає слідом за ними, тримаючись на відстані двох машин від таксі. Він знову розвернувся вперед, потягнувся й зосередив Чуття.

Троє чоловіків. Енергія водія — прохолодна й тьмяна, а от двоє інших палахкотіли страхом та агресивним азартом. Нефритових аур вони не мали, отже — не Зеленокості. Звичайні кримінальники чи найманці. Він дістав гроші з гаманця: достатньо, щоб оплатити поїздку, і ще трішки зверху, — нахилився вперед і віддав готівку таксистові.

— Усе, приїхали, — сказав він. — На наступному світлофорі розверніться на сто вісімдесят і висадіть мене на розі. А тоді забирайтеся звідти — тільки голову нижче тримайте.

Таксі несподівано прискорилось і різко розвернулось.

— Що за срань? — вигукнув Беро.

— Він нас засік. Виходить з машини, — озвався із заднього сидіння Щокань.

— Розвертайся! — заволав Беро до водія. — Розвертайся, доки він не втік.

Дорожній рух уже заважав роздивитися таксі з їхньої автівки. Водій втратив кілька секунд, аж тут, різко повертаючи, під’їхав до узбіччя, де висадили Каула. Таксі вже прямувало вулицею далі, а Зеленокостий зник із виду. Бляха! Беро відчинив дверцята й вистрибнув на тротуар, крутячи головою туди-сюди й намагаючись роздивитися, куди ж могла подітися їхня мішень.

— І що тепер? — крізь відчинене вікно прошипів до нього Щокань. — Каул зник. Повертайся до машини, доки ніхто не побачив, як ти тут стоїш з їбаним «фуллі». Ми все ще можемо повернутись до клубу і зробити ту роботу, для якої нас найняли.

Ні праворуч, ні ліворуч Каула видно не було. Вулиця межувала з крутим насипом. Беро підбіг до поруччя й подивився вниз, згадуючи з розпачем, які ж ті Зеленокості спритні в рухах. Вкритий віхтями трави й болотом схил зникав у темряві, аж до неосвітленого пірса на самому краю гавані, біля якого виструнчилися силуети невеличких човнів, що стояли на якорі. Беро вдивлявся щосили, і в погляді його нуртувало роздратування. Усе пішло не так, усе пішло не за планом.

А тоді — диво з див, немов сама доля розвернула його обличчя і змусила погляд торкнутися правильного місця — він побачив постать, що йшла геть уздовж краю води. Було надто темно, аби з певністю сказати, що то Каул, та Беро знав: це він. Сама постать, хода — Беро тріумфально заволав:

— Я його бачу!

Щокань вилаявся й вибрався з машини. Він перехилився через поруччя й втупився туди, куди показував Беро:

— Кеке, забудь. Він уже надто далеко, ще й знає, що ми в нього на хвості. Дістанемо його іншим разом.

— Та не буде ніякого іншого разу!

Каул поводитиметься мудріше. Буде їздити з охоронцями чи змінить звички. Та хай там як, а після такого провалу цапобородий відмете Беро вбік як нічого не вартого, як ще одного безнадійного невдаху, що зависоко себе оцінив, — і забере його шанс дістати нефрит.

Беро перекинув ремінь «фуллі» через плече й видерся на поруччя.

— Якщо хочеш — лишайся тут, — сказав він. — Та коли я повернуся з головою Каула, то розкажу їм, що ти — рідкокровий боягуз. Тобі краще забиратися з міста.

Щокань був таким самим нюнею, як і Сампа, та різниця між ними полягала в тому, що він не витримував, якщо його в цьому звинувачували, — Беро це швидко збагнув. Беро зістрибнув по той бік поруччя й узявся продиратися та зіслизати схилом униз так швидко, як тільки дозволяла важка зброя. Він жодного разу не озирнувся, бо був певен, що Щокань собі матюкнеться й піде за ним. А якщо ні — Беро байдуже, він не збирається здаватися й упускати свій єдиний золотий шанс.

Цапобородий Зеленокостий пообіцяв йому нефритовий камінчик за те, що він рознесе «Райський бузок», та якщо він уб’є Каула Ланя — Стовпа Безгірного клану! — трясця, Каулів нефрит належатиме йому за правом. Бо всі ж знають, що Зеленокості знімають нефрит з тіл своїх ворогів.

Лань перестрибнув поруччя і з Легкістю здолав крутий насип аж до порожньої, викладеної деревом прибережної доріжки, що оперізувала гавань. Він поправив піджак та рушив уперед, лишаючи переслідувачів позаду. Його не хвилювало, що вони можуть піти за ним. Чуття він мав непересічне, найсильніше і найясніше, ніж будь-коли. Він відчував збентеженість та розлад, що лишив за спиною, і був певен, що ці бандити — навіть не профі. І їх найняли, щоб його дістати. Лань почувався майже ображеним.

Разом з тим його дуже сприкрила думка, що, попри всі припущення, він та його родина не можуть почуватися на території Безгірного клану в безпеці. Під час іноземної окупації, ще покоління тому, кеконські повстанці були майстрами партизанської війни, прихованих атак та дрібних нападів. Хіло розповідав про організовані крадіжки в Доках — майже напевно за ними стояли «горяни», й Лань не сумнівався: те, що з ним сталося, — частина схожого плану, постійні спроби ослабити Безгірний клан, відволікти та завалити його очільників справами. Їхні вороги вдавали миролюбство, не з’являлись на виду, ховаючись за активними діями звичайних злочинців, які були доста необачними й тупими, щоб братися за таку роботу. Це перетворилося на терплячу війну, що базувалася на тактиці, яку Айт Ю та Каул Сень застосовували проти шотарців, та вона суперечила традиції відкритого двобою, яким вирішували протиріччя Зеленокості. Це пряма образа і вияв неповаги. Ланя це розсердило, і тепер він зрозумів, чому так сильно лютився Хіло.

Може, йому варто повернутися і вбити тих чоловіків. Щоправда, часу в нього на це не було, й він не хотів влаштовувати бійку, яка його тільки затримає. Сьогодні він має важливіший клопіт і вже мусить бути у своєму кабінеті, очікуючи на дзвінок від Хіло. Лань ішов шпарко. Дерев’яний хідник простягався аж до того місця, де Генеральський проїзд проходить під шосе КІ-1. Там він зможе піднятися на рівень вулиці, викликати інше таксі й спокійно повернутися додому.

Він уже майже дійшов, от тільки в грудях у нього заболіло. То був раптовий біль, що стиснув його так, немов діафрагму зіжмакали у величезному кулаку. Стривожений Лань сповільнив ходу й поклав руку на груди. Було майже темно, і в тій темряві нічого не ворушилось. Ліхтарі вздовж горішньої дороги освітлювали лише плоскодонки-сампани та щогли джонок, що легенько підстрибували на воді, а та тихо плюскотіла проти їхніх корпусів.

Лань зненацька відчув себе так розгублено, як це буває уві сні, коли крізь двері потрапляєш з одного місця до цілковито іншого. Він затрусив головою, намагаючись зібратися з думками. Що відбувається? Що він тут робить? Дихання у нього прискорилось, стало поверхневим, і він здивувався, чому ж у нього так нерівно б’ється серце.

Він у Доках. Намагається потрапити додому. Вийшов із «Райського бузку», сів у таксі, за ним учепився хвіст… ось чому він вийшов з таксі й опинився тут, унизу. Чому ж він на секунду про це геть-чисто забув? Лань ступив ще кілька кроків уперед і заточився, незграбно втримуючись на ногах. Щось не те. Його оповивав туман, витягуючи ясність з думок, силу з тіла. Йому стало душно, він горів, та коли торкнувся рукою чола, то зрозумів, що не спітнів — шкіра в нього була гарячою та сухою.

Це не було схоже на нефритові симптоми, він ніколи раніше такого не відчував. Ланю спало на думку, що це може бути інсульт чи інфаркт. А тоді його осяяло логічніше пояснення: кілька хвилин тому він вколов собі СВ-1. А скільки днів тому він робив попередню ін’єкцію? Вісім? Дев’ять? Після такої довгої перерви варто було прийняти тільки пів дози. Мабуть, його щось сильно відволікло, й тому він вколов повну.

Лань постарався зосередитися. Просто зараз йому слід піднятися на вулицю і знайти телефон. Він завбачливо тримав удома антидот до СВ-1, тому треба просто повернутися додому. Він ступив однією ногою поперед другої і, неправильно оцінивши відстань, похитнувся. Стиснув кулаки. Він зможе це зробити — мусить. Вулиця поруч, а він — Каул. Його батько одного разу з кулею у спині три дні повз джунглями. Лань дивився просто перед собою. Зусиллям волі вирівняв дихання і зробив крок, іще крок. У голові проясніло, хода стала впевненішою.

За спиною пролунав звук, що змусив його озирнутися. Ланя приголомшило не лише те, що двоє чоловіків — та ні, підлітків — з чорної машини пішли за ним, а й те, що він був у такому стані, що вони змогли підкрастися до нього на п’ятдесят метрів, а він і не помітив. Коли Лань озирнувся, хлопці заклякли, й на мить запала непорушна тиша. Високий хлопчина, що стояв праворуч, вовтузився із затвором пістолета-кулемета «фуллертон», та Лань, не ймучи віри очам, витріщився на жовтувате і кривувате обличчя хлопця ліворуч.

— Ти?

Вони відкрили вогонь.

У голові Ланя вибухнули здивування й лють. Годі. З нього вже годі. Він скинув руки вгору, вивільняючи громіздку хвилю нефритової енергії, що поєднувала в собі Гарт і Відхилення. Хорошими стрілками ті малі не були, а страх та адреналін перетворили їх на ще гірших. Кулі трощили дерев’яні мостини в Ланя під ногами, свистіли в нього над головою, впивалися у корпуси човнів, а кілька черг навіть поплюскали по воді. Ті, що мали влучити у Стовпа, розметало, наче мух поривом штормового вітру. Геть як він навчав Аньденя, Лань перехопив їх потужною хвилею Відхилення, обвів навколо себе та жбурнув назад, немов жменю камінців.

Вони не мали смертоносної швидкості й точності, властивої кулям, випущеним зі зброї, та однаково несли небезпеку. Один із нападників впустив свій «фуллі», затискаючи руку, другий опустився навколішки і з криком упав на землю, а зброя з цокотом покотилася дерев’яним хідником. Лань рухався спритно, як тінь. Чоловік, що пашів Силою, зацідив одному стрілку по горлу, перебиваючи трахею ще до того, як той упав на землю. Він озирнувся на юнака — того самого, кого залишив у живих пів року тому. Поранений хлопець намагався схопити зброю лівою рукою. Лань висмикнув «фуллертон», зігнув дуло просто руками і відкинув убік. Хлопець незграбно позадкував, і коли страх нарешті взяв гору над бездумною жадібністю, його обличчя перетворилось на блідий овал із роззявленим ротом.

— Ти цього хотів, так? — Лань схопився за намисто, що висіло в нього довкруж шиї. — Гадав, що він вартий того, аби за нього померти. Гадав, що він перетворить тебе на когось іншого, — він простягнув руку, щоб схопити хлопця за волосся і смикнути вперед, скручуючи шию, наче качці, як Хіло тоді й збирався зробити. — Ну, тоді ти дурний. Занадто дурний, аби жити.

Та рука схопила повітря, а ноги раптом підкосилися. Лань упав на землю, його тіло затопило хвилею гарячого болю, що здіймався просто під шкірою. Повернувся, подвоївшись, біль у грудях, спустошуючи всі думки.

Хлопчина позадкував, витріщаючись на нього широко розплющеними від подиву очима. А тоді розвернувся й побіг. Його кроки відлунювали в порожнечі Ланевого черепа, немов удари цимбалів. Та Лань того не помічав. Він не міг дихати. У роті пересохло, горло палало. Треба це спинити. Загасити вогонь. Вогонь — він як нефрит, як жадібність, як війна, як несправджені очікування, вогонь поглинає все, чого торкається. Вода. Потрібна вода.

Світ навколо потьмянів. Він стрімко тиснув на нього, наче з Ланя зірвали весь нефрит одним махом. Мов у лихоманці, він намацав намисто на шиї, наручні на руках — кожен камінчик на місці. «Уставай, — спонукав себе Лань. — Іди далі». Він важко здійнявся на ноги і ступив кілька кроків. Колись Лань із легкістю бігав тонкими брусами над тренувальним полем в академії, а тепер утратив рівновагу й опустив ногу надто близько до краю пірса. Він перехилився, впав у воду, і його одразу охопила така прохолодна й тиха полегша, що він і не опирався, коли та тиша зімкнулася в нього над головою.