Нефритове місто

РОЗДІЛ 23
ПОДАРУНКИ ДО СВЯТА ОСЕНІ

Завивав вітер, і голочки дощу кололи потилицю Беро, коли він завантажив останню коробку до фургона й заліз туди сам. Інший хлопець, якого вони кликали Щоканем, рвучко зачинив задні двері.

— Мерщій! МЕРЩІЙ! — закричав Беро до водія.

Фургон зі скреготом рвонув уперед, швиргаючи Беро об стінку. Хлопець обійшов довкруж контейнерів, напакованих картонними коробочками з дорогим брендовим взуттям, гаманцями, сумочками та ременями, й протиснувся серединою фургона до бокового пасажирського сидіння. Висунув голову у вікно, щоб озирнутися: водій вантажівки й досі лежав під напівпричепом долілиць з руками за головою. Не схоже, щоб за ними кинулись у погоню.

Беро смикнув голову назад, підняв скло й трохи розслабився. А коли фургон звернув на шосе КІ-1 і помчав на південь, подалі від Доків, розслабився ще трішки. Дощ посилився, краплі розплюскувались вітровим склом так швидко, що скрипучі двірники ледь за ними встигали. Крізь мерехтливу завісу води вогні інших автівок на дорозі здавалися яскравими червоними плямами, що нагадували про ліхтарі на Святі осені. Беро надійніше заткнув пістолет за пояс штанів і заволав, гепаючи по стелі фургона:

— Оце, кеке, було діло.

Уся операція тривала не більше п’яти хвилин. Ключ до успіху — швидкість та ретельне планування. Охорона там серйозна, й помилки могли коштувати життя: кораблі сторожили озброєні люди, а район патрулювали Зеленокості. Найкращий варіант — спробувати пограбувати вантажівки уже після того, як ті завантажили, але перш ніж вони вирулять на шосе. Беро в цій грі був новачком, але вчився хутко й до роботи був беручким. То вже третє його успішне діло за три останні тижні. Це порадує Мудта, а значить, і людей, що стояли за Мудтом, — тих самих, з якими Беро страх як кортіло зустрітися.

Водій фургона, неговіркий мужик на ім’я Тас, який мав погану шкіру й носив лише чорні футболки, вивернув фургон із шосе до південної частини Сміттярні. Завів машину до провулка за крамничкою «Крам і хлам» і здав задом до прочинених дверей у гараж. Мудт вийшов, щоб подивитися на здобич. Задоволено рохнув і відрахував їхню платню просто на старому більярдному столі, поки Щокань вивантажував товар разом із Мудтовим сином-підлітком.

— Тепер треба бути обережнішими, — сказав Мудт, вділяючи кожному трохи грошви зверху. — Клани поперли один на одного.

Війна кланів — це й нові можливості, й небезпека. Коли Зеленокості мудохали одне одного, вони менше пильнували крадіїв та підпільних торговців, але це компенсувалося тим, що до тих, яких таки спіймали, ставилися безжалісніше — особливо якщо ті мали якийсь стосунок до ворожих кланів.

— Є для нас ще якісь наводки? — спитав Беро, застібаючи гроші у внутрішній кишені куртки. Сильний порив вітру шмагнув напівпрочиненими дверима гаража.

Мудт витягнув із задньої кишені складений коричневий конверт і простягнув його Тасові. А той похитав головою:

— Я не при ділах.

— Не при ділах? — гукнув Беро. — І це після такого діла?

— Я ще не готовий помирати, — пробуркотів Тас. — Хочу піти, коли зі справами все путьом, — він смикнув підборіддям, вказуючи на Беро: — Віддай йому, — і повернувся до фургона.

Мудт навіть не дивився, як Тас іде. Він простягнув конверт Беро, той його розкрив і хутко зазирнув усередину: кілька сторінок, скріплених степлером Розклад в’їздів та виїздів компанії «ДК “Вантаж”» з Літньої гавані на наступні шістдесят днів. Беро посміхнувся — його вразило те, що Мудт має доступ до такої корисної інформації. Він сховав папери в ту саму кишеню, куди поклав гроші.

Порив вітру заніс до гаража дощ, що залив бетонну підлогу, залопотів краями напіввідкритих коробок, розметав товар.

— Агов! — рявкнув Мудт на свого сина. — Закрий двері, доки ми тут всі не втопилися. А тоді ходи наперед і починай заклеювати вікна. Йофо, бля, в кепському гуморі. Буде тайфун — завтра чи післязавтра, ото вже точно.

Він провів рукою по жорсткому вологому волоссю. Рукав з’їхав на кілька сантиметрів, і Беро помітив на внутрішньому боці зап’ястка Мудта сліди від уколів. Мудт жестом підкликав Щоканя ближче і сказав їм з Беро змовницьким тоном:

— У вас, хлопці, добре виходить. Так добре, що дехто хоче з вами познайомитись. Може, вперед просунетесь, більше роботи буде. То що скажете — ви в ділі?

— Ага, я в ділі, — відповів Беро.

Щокань знервовано гмикнув, але кивнув.

— Я так і думав, — Мудт розвернувся в бік крамнички. — Ну то пішли.

— То він зараз тут? — спитав Беро.

— Просто тут і просто зараз, — радісно наспівував Мудт, махаючи, щоб вони йшли за ним. — Кеке, сьогодні у вас щаслива нічка.

Вони пройшли крізь внутрішні двері, що вели з гаража до крамнички, яка розмістилась у передній частині будівлі. Крамничка давно зачинилась, і там все було замкнено. Углибині працювала одна лампа денного світла, осяюючи підставки із сонячними окулярами та кошики із сандалями, що стояли біля туалетів. Навсібіч простягалися затінені ряди стелажів. Усередині було тільки двоє людей: син Мудта, що заклеював вікна хрест-навхрест малярною стрічкою синього кольору, та чоловік, який сидів у темряві за стійкою касира, а під ногами в нього валялася спортивна сумка.

Мудт підвів Беро та Щоканя до чоловіка й здійняв руки до лоба, вітаючись.

— Оце хлопці, про яких я розповідав, — сказав він. — Один з них виявився не настільки голодним і звалив, то тепер їх двоє.

Чоловік зістрибнув зі стола. То був Зеленокостий з короткою цапиною борідкою, нефритовими гвіздками у вухах та з кільцем у носі. Поверх темного одягу й чобіт мав на собі довгий дощовик лісового зеленого кольору. Він обдивився Беро та Щоканя зі стриманим інтересом — тіні заважали придивитися до його глибоко запалих очей.

— Як вас звати?

Беро назвався, а тоді здійняв стулені долоні.

— А як нам до вас звертатися, дзень?

— Ніяк, — відповів Зеленокостий. — Я вас не знаю, й ви мене не знаєте. Тут територія «безгірників». То якщо люди Каулів вас спіймають і вибиватимуть із вас лайно тортурами, моє ім’я ви кричати не зможете, — хлопці принишкли, й губи чоловіка викривила посмішка. — Злякалися? Якщо так, може, варто подумати й вийти крізь ті двері, через які ви сюди зайшли.

— Та не злякались ми, — сказав Щокань, але вийшло не надто переконливо.

— Я хочу мати те саме, що й Мудт, — мовив Беро. — Просто скажіть, де його взяти.

Зеленокостий кивнув на знак розуміння.

— Нефритова лихоманка — справжня сучка, скажи? Якщо просто зараз тобі в руки потрапить шматок нефриту, то без тренувань чи якісного «сяйва» твоя аура волатиме, як срана пожежна сигналізація. Перший же Зеленокостий, що нагодиться тобі на шляху, зрозуміє, що ти крадій, і приб’є максимум за три секунди, — чоловік спинився й легенько смикнув себе за борідку. — Мудт — то діло особливе. Бач, він — друг клану, розповідає те, що нам треба взнати, і працює там, куди нам ходу — зась. Ми таке дуже цінуємо, тому й дбаємо про нього. Він у нас… назвімо це так — асоційований член клану. І ви можете такими стати, якщо доведете свою відданість.

Хлопці кивнули.

— Добре. Зеленокості знімають нефрит з тіл своїх ворогів. Тож аби стати воїнами, вам потрібна зброя, — цапобородий Зеленокостий опустився навколішки й розстібнув сумку, що лежала в нього під ногами.

Дістав звідти «фуллертон С-55», простягнув його Беро, а тоді витягнув ще один — для Щоканя. Беро зважив зброю в руках і різко втягнув повітря. Він ще ніколи не мав нічого більшого за кишеньковий пістолетик і зараз повірити не міг у свою удачу. Почувався наче з немовлям на руках: не знав, з якого боку взятися, як правильно тримати таку цінну штуку.

— От срань. То все насправжки? Ви нам оце віддаєте?

— Щасливого Свята осені, — промовив чоловік. — Але вам краще добряче потренуватися до того, як я відправлю вас із ними на діло. Мудт покаже, як стріляти.

Зеленокостий підвівся — з лячною швидкістю — і зімкнув пальці кожної руки на горлянках хлопців. Ті не встигли ні ворухнутися, ні зойкнути — просто завмерли на місці. Застосувавши Силу, він міг повидирати їм трахеї.

— Якщо я почую, що ви пограбували якусь заправку чи застрелили когось із перехожих, — переламаю всі кістки, скільки маєте, а потім скручу вам в’язи. Тепер ви працюєте на мене, ясно?

Хлопці кивнули, і він відпустив їх, нагородивши кожного підбадьорливим поплескуванням.

— А поки що вчіться, як обходитись із цими штуками. Ходіть на завдання в Доках, що вам підшуковуватиме Мудт. Приглядайтеся до всього, прислухайтеся і не дозволяйте себе спіймати. Коли будете мені потрібні — я дам знати й чекатиму, що ви вже готові. Ви в ділі?

— Ми в ділі, дзень, — сказав Беро.

Надворі знову здійнявся вітер. Контури дерев шмагало туди-сюди під світлом гойдливих ліхтарів. Дах будинку здригнувся й заскреготів. Син Мудта закінчив заклеювати вікна і зник у задній кімнаті.

Цапобородий Зеленокостий закинув сумку на плече.

— То я краще піду. І район тут непривітний, і погода не дуже. Мудте, приємно мати з тобою справу — як завжди.

Він простягнув Мудту останню річ, яку витягнув із сумки, — перетягнутий шпагатом білий картонний пакунок без позначок, завбільшки з невеличку коробку для взуття. Мудт жваво кинувся до нього, але в останню мить Зеленокостий смикнув коробочку й тримав її так, щоб чоловік не міг дотягнутися. Голос його прозвучав нижче, в тоні дружня засторога межувала з неприхованою погрозою:

— Мудте, ти дотримуєшся правил? Така сама доза на щодень, нічого не відкладати, нічого не продавати? — і коли Мудт поспіхом закивав, Зеленокостий з посмішкою віддав йому коробочку. — Це завше важливо — нагадати про правила безпеки.

— Дякую, дзень, — промурмотів Мудт із очевидною полегшею.

Зеленокостий прикрив голову каптуром дощовика. Чоботи гучно протупали оповитим темрявою центральним проходом «Краму і хламу». Він відімкнув замок, відчинив двері й вийшов назустріч тайфуну.