Нефритове місто

РОЗДІЛ 49
ПРОПОЗИЦІЯ ДЛЯ АДАМОНТ-КАПІТИ

Паромна переправа містилася в тій частині Доків, яку нині контролювали «горяни». Ґоньтові Кулаки та Пальці патрулювали цю зону, остерігаючись не лише контрнападу Безгірного клану, але й крадіїв і контрабандистів, які могли скористатися моментом зміни влади й завзято приступити до діла. Щойно Майк Вень підійшла до поромного трапа, як її спинив один із Ґоньтових Пальців і спитав у неї квиток.

— Панно, на Еумань прямуєте?

— Так, дзень, — сказала Вень. — Моя бабуся народилась у Шосоне.

Маленьке рибальське село на західному узбережжі острова Еумань тепер перетворилось на туристичне містечко, де радо вітали як кеконських відпускників, так і еспенських солдатів.

— Вона хотіла повернутися туди спочивати з миром, — Вень опустила сумний погляд на синю поховальну урну, що тримала в руках.

Вона вбралася у простенький білий светр та довгу спідницю з білої шерсті, а ще вкрила обличчя шаром білої пудри. Серце в неї билося дещо швидше, ніж звично, але трішки нервуватися — це цілком нормально для будь-якої людини, яку зупинив незнайомий Зеленокостий із клану, що нещодавно захопив цю територію, навіть якщо цій людині нема чого приховувати. Чуття не підкаже цьому молодикові з нефритовими гвіздками у вухах нічого аж такого незвичайного.

— Хай боги її признають, — він із присоромленим виглядом віддав їй квиток та сказав: — Боюся, мені доведеться попросити вас відкрити урну.

Вень обурено втягнула повітря крізь зуби.

— Дзень, — запротестувала вона.

— Нині стільки злочинців розвелося, — перепрошувальним тоном промовив Палець. — Ми мусимо перевіряти речі кожного, хто піднімається на борт, — ану ж там зброя чи контрабанда.

Або нефрит. Чималенькі ділянки узбережжя Еуманю ніхто не охороняв, а найрозумніші контрабандисти схилялися до того, що нехай їх краще схоплять еспенці, ніж Зеленокості. Нефрит, підібраний під час війни між кланами, вивозили з Дзаньлуня кораблями, й він цілком міг попрямувати до узбережжя Туню чи до Увівських островів. Вень кинула на Пальця «горян» вкрай переконливий погляд, сповнений обурення, але швидко опустила очі. Вона підняла полив’яну кришку посудини й дозволила чоловікові зазирнути досередини.

Якщо він торкнеться урни чи візьме її в руки, щоб придивитися уважніше, — все пропало. Ні, одразу її не вб’ють. «Горяни» з’ясують, хто вона така, і використають її проти Хіло. «Та я у воду кинусь», — подумала Вень. І вони з урною підуть на дно.

— Проходьте, панночко, — сказав молодик. — Перепрошую за непошану до вас і вашої бабусі.

Він ступив убік, відкриваючи їй шлях. Вень закрила кришку урни і пройшла трапом на палубу. Обличчя, на яке повернувся сумовитий вираз журби за бабусею, виказувало її полегшу не більше за тіло, що не випромінювало нефритову ауру. Вень помітила, що, коли вона проминала Пальця, той смикнув себе за мочку правого вуха, але це був загальний жест захисту, він міг відганяти можливу шкоду від того, що потривожив останки небіжчиці, а не поводитись так тому, що вона — кам’яноока. Вень тісніше пригорнула урну до грудей. Вона більше не переймалася тим, що носить за собою тягар недолі, — не тоді ж, коли він її захищав та слугував її власним цілям. Її вада була чимось таким безформним, незрозумілим, що здавалась небажаною й огидною, та щойно отримала застосування — і все запрацювало як слід.

Коли Вень всілася на сидіння біля облавка, решта людей на кораблику — ті, що поверталися додому, туристи одного дня, відпочивальники — трималися на розважливий відстані. Пором пронизливо загудів і відійшов від причалу. Вень задоволено спостерігала, як віддаляється порт. Вона могла б винайняти приватний катер, а не ризикувати з поїздкою на поромі, але тоді не уникнути записів, де вказане ім’я Майк, що випливли б назовні, якби катер спинила для обшуку берегова варта Вень діяла анонімно, але такий особистий ризик вартував потенційної вигоди.

За півтори години Вень зійшла на берег у невеличкому порту на острові Еумань. Там на неї вже чекала автівка, яку напередодні організувала Шае. Еумань, як і Ґудзичок, офіційно не входив до Дзаньлуня, та якщо Ґудзичок був просто невеличким незалежним муніципалітетом, то Еуманем фактично керували еспенці. Щойно автівка рушила міськими вулицями, Вень побачила, що вивіски на крамницях — двомовні, обмінники сповіщають про нинішній курс кеконського дьєна до еспенського таліра, навколо чимало сяйливих крамниць та ресторанчиків, що належали до іноземних мереж, але найвагомішою ознакою була кількість еспенців на вулицях — як у військовій формі, так і в цивільному одязі.

Вень наче опинилася в іншій країні, що була чимось середнім між Кеконем і тим, як вона уявляла собі Еспенію. Ясна річ, нині на вулицях Дзаньлуня можна було часто побачити іноземців, але ж значно менше, ніж тут. На острові перебувало двадцять п’ять тисяч еспенського контингенту, та кеконьці воліли ігнорувати цей факт, доки ці військові залишалися на вітряній та скелястій груді вулканічного суходолу. Клани не мали контролю над островом, але до Дзаньлуня було рукою подати, тож про відсутність усякого впливу тут, авжеж, не йшлося. Водій непримітного сірого седана, який підібрав Вень, шанобливо відчинив перед нею дверцята й дорогою не ставив жодного запитання.

Вень подумки порепетирувала те, що мала сказати, коли приїде. На жаль, еспенську вона знала погано, тож, поки автівка проминала аеродроми й обшири, всіяні силосними вежами та вітряками електростанцій, Вень гаяла миті спокою, перекочуючи в роті малознайомі звуки, повторюючи те, що їй веліла казати Шае.

— Пане, як вас звуть? — спитала вона водія.

Той глянув на неї через плече:

— Мене? Мене звуть Седу.

Пан Седу був рум’яним чолов’ягою з короткою борідкою й мозолястими пальцями. Вень ніколи не забувала імен чи облич і додала Седу до картотеки пам’яті. Шае казала, що цей чоловік був зятем Таланника — прямого підлеглого Хамі Тумашоня, що на нього можна покластися й патякати він не стане.

— А чим ви займаєтеся, пане Седу? — спитала Вень, усміхаючись йому — тепло й зі щирою цікавістю.

— Я електрик, — відповів той.

— І добре тут справи йдуть?

— О, дуже незлецьки, — трохи розслабленіше проказав пан Седу.

Вень запідозрила, що, коли йому наказали підібрати біля поромного причалу представника клану й нікому про це не розповідати, той собі уявив, що везтиме страхітливого зеленокостого воїна високого рангу — когось на взір Хіло чи одного із братів Вень.

— А на еспенців ви багато працюєте?

— Так, частенько, — сказав пан Седу. — Вони тут багато чого набудували, і там завжди є що робити. Я вже маю трьох помічників і збираюся брати четвертого. Еспенці добре платять — завжди вчасно, і то талірами.

— Мабуть, ви — дуже зайнята людина. Дякую, що взяли на себе клопіт підвезти мене.

Пан Седу відмахнувся, і плечі його остаточно розпружились.

— Та який там клопіт. Людина завжди мусить чимось допомогти, коли має змогу. Всякі іноземці приїздять і ідуть, а клани лишатимуться тут завжди.

Вень усміхнулася.

— А ви добре говорите еспенською, пане Седу?

— Для роботи вистачає. Але не так добре, як моя дочка. Вона планує поїхати до Еспенії вчитися, але щось я не хочу, щоб вона сама-самісінька в тій країні жила. Ті еспенські чоловіки завжди роблять, що їм заманеться, і без наслідків для себе.

— А ми можемо трішки повправлятися, поки ідемо?

За годину автівка пана Седу зупинилася перед ворітьми у високій огорожі з сітки-рабиці, вкритій великими червоними табличками «Прохід заборонено» та камерами безпеки, причепленими вгорі. За ворітьми стояла групка низьких сіро-зелених будівель. Прапор Еспенської Республіки лопотів на характерному для острова сильному вітрі. Пан Седу спинив автівку, коли вони трохи не доїхали до прохідної.

Вень вийшла і здолала решту шляху пішки, тримаючи поперед себе синю поховальну урну. Безжальний еуманський вітер шарпав її одяг та строгий пучок, у який вона зібрала своє волосся. Аби заспокоїтись, дихала повільно — зараз Вень боялася більше, ніж коли зіткнулась із Пальцем на причалі. Від цієї миті її успіх цілковито залежить від правильності розрахунків Каул Шае. І хоч Вень не сумнівалася в її здібностях Синоптикині, самій Шае вона не надто довіряла. Сестра Хіло вже кидала родину й залишала Кеконь. Що завадить їй ще раз так вчинити?

Та Вень зайшла вже надто далеко, і їй лишалося хіба що покластися на іншу жінку. Хоча вона побоювалася б іще більше, якби Синоптикиня чесно не поділилася з нею своїми сумнівами. «Привид Ланя за таке мені в лице би плюнув», — сказала Шае так засмучено, що це трішки здивувало Вень. Каул Шае завжди справляла враження потайної людини, не дуже товариської, і вона запідозрила, що сестра Хіло точно мала бути у відчаї, щоб зізнатися перед нею в такому.

— Лань усе зробив би, щоб урятувати свою родину. І він подякував би вам за те, що ви чините так само, — запевнила її Вень.

Тривала війна між кланами збільшувала ризик залучення еспенців, і просто зараз Безгірний клан мав шанс випередити «горян».

Шае кивнула, явно змирившись.

— Еспенці не бояться бійки, — сказала вона, — але, якщо я щось про них таки знаю, вони свято вірять у свою здатність купити все, що їм заманеться.

Коли Вень наблизилась до прохідної, звідти вийшов охоронець із кобурою на поясі. Він засипав її запитаннями, та Вень урвала його, підвищуючи голос, щоб еспенські слова було ясно чути попри вітер.

— Полковник Дейллер. Будь ласка, я говорити з полковник Дейллер. Я принести повідомлення від Каул Шаеліньсань з Безгірного клану для полковник Дейллер з Еспенії.

Полковник Ліланд Дейллер, командувач Морської піхоти Еспенської Республіки на еуманській базі Військово-морських сил Еспенії, насолоджувався за робочим столом рідкісною миттю тиші, що запала після ранку, згаяного в телефонних розмовах. Він обіймав цю посаду майже чотири роки, та ще ніколи не бачив, щоб острову Кеконь приділяли стільки уваги. Його керівництво з Адамонт-Капіти зосередилось на обмежуванні й стримуванні дедалі більшої загрози з боку Їґутану, тож поки кеконський нефрит регулярно постачали за океан — високі чини усе влаштовувало. Але тепер ситуація змінилася, й полковник зненацька зіткнувся зі зливою стурбованих дзвінків від провідного генералітету й навіть самого міністра оборони.

У двері постукали, і в кабінеті показалося кутасте обличчя його заступника, підполковника Янсі.

— Сер, думаю, вам треба підійти й на це подивитися.

Дорогою Янсі ввів його у курс справи:

— Годину тому приїхала якась жінка. Попросила вас покликати, назвала на ім’я. Стверджує, що її послала Каул Шаеліньсань.

Полковник Дейллер уже давно не чув цього імені.

— Це представниця роду Каул — родини, що керує кланом у Дзаньлуні, — сказав він. — То цю жінку прислала онучка?

— Вона так каже.

— А я гадав, що Каул Шаеліньсань поїхала з країни й емігрувала до Еспенії.

— Як з’ясувалося, вона повернулась, — Янсі зупинився перед входом до невеличкої кімнати для зустрічей. — Хочете, щоб я витягнув усе, що ми на неї маємо?

— Так, — сказав Дейллер.

Вони увійшли. Жінка, що сиділа на стільці, була вдягнена у кеконське жалобне вбрання і тримала на колінах урну для праху.

Полковник запитально глипнув на заступника, а тоді знову перевів погляд на несподівану гостю.

— Я — полковник Дейллер, тутешній командир.

— Моє ім’я — Майк Веньжусянь, — сказала жінка ламаною, але розбірливою еспенською. — Каул Шаеліньсань з Безгірного клану передає вітання.

— У нас є перекладач? — спитав Дейллер в Янсі й розвернувся до жінки. Щоб вона змогла потрапити сюди, її мали обшукати, аби не проґавити зброї, та пропустити крізь металошукач, але він усе одно підозріло глянув на урну в її руках. — І що саме ви маєте на увазі, панно Майк?

Жінка підвелася і зняла з керамічної посудини кришку. Просто на очах вкрай здивованого полковника нахилила урну над столом, і з неї ринув потік сіро-білого попелу.

— Що за!.. — вигукнув Дейллер, витріщаючись на зелені камінці, які посипалися з урни.

Вони дзеленчали один об одного, падаючи припорошеною купою на горбик попелу, в якому були сховані. Жінка витрусила останні камінчики, відставила урну й легенько, але самовдоволено підсміхнулась, побачивши приголомшені вирази їхніх облич.

— Нефрит, — промовила вона.

Янсі присвиснув.

— Трясця, та він цілого статку вартий.

— Давайте сюди Ґевісона, — сказав Дейллер. — Мені треба знати, чи це каміння — справжній кеконський нефрит.

У кімнату ввійшов пан Ют — перекладач. Коли він побачив нефрит на столі, у нього мало очі не полізли на лоба.

Дейллер звернувся до жінки:

— Поясніть, де ви взяли стільки нефриту і як змогли його сюди привезти.

Пан Ют переклав запитання.

— Оскільки діяльність Нефритового альянсу Кеконю припинено на час розслідування фінансових зловживань, усі операції з видобутку та експорту нефриту заморозили, зокрема офіційний продаж нефриту до Еспенської Республіки. Ми розуміємо, що це створює незручності, — жінка зробила паузу, щоб перекладач за нею встигнув, а тоді вказала на розкидані столом коштовності: — Безгірний клан має власні запаси нефриту, й Синоптикиня бажає обговорити можливість укладення конфіденційної домовленості, що пом’якшить вплив несподіваних зривів у поставках.

Брови Дейллера поповзли вгору. Так, тут дійсно йшлося про зриви — відколи найбільше місто Кеконю охопила війна між кланами, воєнні аналітики з Адамонт-Капіти дедалі більше непокоїлись, що, незалежно від того, який саме клан переможе, він може здобути майже абсолютну політичну владу. І це означатиме, що нинішні контракти з Еспенською Республікою можуть відкинути чи переглянути на менш вигідних умовах. Кеконь відігравав життєво важливу роль і для еспенських військових сил, і для політичного впливу республіки в регіоні: на острові розмістилося кілька еспенських баз, тутешня економіка стрімко зростала й модернізувалася, до того ж ішлося про державу, яка історично ненавиділа Тунь та Шотар, а найголовніше — володіла єдиним джерелом біоенергетичного нефриту на землі. Дейллер уже мав кілька розмов із командуванням, де розглядали можливість військових дій, щоб убезпечити кеконські копальні, якщо колотнеча посунеться на південь.

— Ви можете довести, що представляєте інтереси клану? — спитав він.

Через пильний погляд і вибілене пудрою обличчя ця жінка здавалася навіть ще стриманішою та відстороненішою за звичайну кеконьку. Вона нахилила голову і промовила:

— Каул Шае просила переказати вам, що баклан і досі може ловити рибу.

І якраз цієї миті до приміщення увійшов доктор Ґевісон. Він надів свинцеві рукавиці, взяв металевими щипцями один із зелених камінців та придивився до нього крізь невеличке збільшувальне скло. Потім повторив те саме з кількома іншими камінчиками.

— Біоенергетична мінеральна структура, все як треба, — оголосив він. — Необроблений кеконський нефрит.

— Панно Майк, — сказав полковник Дейллер. — Зачекайте тут, будьте такі люб’язні.

Жінка кивнула і всілася.

— Я почекаю.

У своєму кабінеті, за зачиненими дверима, Дейллер спитав:

— Як вона перевезла стільки неубезпеченого нефриту? Вона ж не з тих аборигенів.

— Очевидно, несприйнятлива, — сказав доктор Ґевісон, — це цілком природна, але не дуже поширена генетична особливість. Кеконьці називають таких людей кам’яноокими.

Янсі простягнув полковникові теку з документами.

— Зібрав усе, що ми маємо на Каул Шаеліньсань. Минулої весни закінчила у Віндтоні бізнес-школу Белфорта. А тепер не просто повернулася до Дзаньлуня, а стала другою особою у клані — після того як її найстаршого брата вбили кілька місяців тому.

Дейллер погортав сторінки. Там були записи й фото Каул Шаеліньсань п’ятирічної давнини. Вона була місцевою інформаторкою Еспенської Республіки і приносила непересічну користь еспенській армії, забезпечуючи її інформацією, здобути яку в інший спосіб було складно, а то й неможливо. Дейллер перетинався з нею тільки раз, але, наскільки пригадував, то була людина, яка справляла доволі бентежне враження: молода жінка, що мала на собі більше нефриту за цілий загін флотської спецури. Він усе дивувався, чому ЕР не може завербувати більше отаких убивць.

— Сер, ви звернули увагу на її кодове ім’я? Баклан.

— Баклан і досі може ловити рибу, — повторив Дейллер слова посланниці.

Тепер він пригадував: свого часу те, що Каул на них працювала, спричинило якісь заворушення. З дипломатичних верхів швидко надійшла команда розвідці припинити співпрацю. Але ж це не означає, що зв’язки не можна відновити за інших обставин.

— А що з тією Майк? Про неї ми щось знаємо?

— Нічого, — сказав Янсі. — Крім того, що вона носить те саме прізвище, що й двоє високорангових членів клану. Братів Майків вважають найдовіренішими радниками й оперативниками другого сина Каулів — того, хто тепер очолив клан. Якщо вона каже правду, то, мабуть, це їхня сестра чи кузина.

— Вона мусить мати дуже високий статус у дзаньлунському клані, щоб отримати доступ до нефриту такої якості, — сказав Ґевісон. — Це не те, чим промишляють злочинці. Це високоякісний, майже бездоганний біоенергетичний кеконський нефрит — одна з найцінніших речовин на світі. Та кількість, яку вона висипала з урни, може коштувати кілька сотень мільйонів дьєнів, тобто двадцять чи тридцять мільйонів талірів.

— Скільки нефриту ми недоотримуємо щомісяця через оті урядові заборони? — задумався Янсі. — Як надовго постраждають наші поставки?

Дейллер спохмурнів і розвернувся до свого заступника:

— Переконайтеся, що панну Майк зручно влаштували, а нефрит — у безпеці. Я не хочу, щоб це випливло, тому треба поговорити ще й з паном Ютом. Мушу зателефонувати до Адамонт-Капіти — генералові Сейкеру.