Нефритове місто

РОЗДІЛ 40
ЯК БУТИ СТОВПОМ

Хіло не подобалось працювати в кабінеті Ланя — йому це приміщення не пасувало. Усе таке стримане, ще й стільки книжок — невже Лань усі їх читав? Та знайти в собі сили щось змінити в цій кімнаті він теж не міг, тому зустрічі влаштовував за столом у внутрішньому дворику.

Брати Майки були такі втомлені й брудні, наче вони піхотинці, які щойно повернулися маршем із фронту: зарослі щетиною обличчя, одяг забризканий кров’ю, зброя брудна і вкрита плямами. Хіло спромігся прийняти душ та перевдягнутися, але підозрював, що мав не набагато кращий вигляд. Уся його ніч минула в Пахві. Після перемоги на Бідняцькому шляху він не міг дозволити, щоб якусь частину цього кварталу відвоювали назад. У Гострому Списі та Сміттярні точилися бійки, проте на світанку «безгірники» досі утримували всі свої території. Та навряд чи так було всюди.

Хіло розломив булочку й уважно придивився до мовчазних братів Майків.

— Оскільки жоден із вас не поспішає щось казати — справи кепські.

— Ми втратили південний край Доків, — заговорив Кень. — За вчорашні день та ніч загинули троє наших Кулаків та одинадцятеро Пальців. Ми теж трохи нефриту в «горян» захопили, але замало. Ґоньт зі своїми людьми отаборився в «Подвійному талані».

— Хто з Кулаків? — спитав Хіло.

— Асей, Жону та Сатто.

Обличчя Стовпа скривилось. Майки відчули, як його аура зайнялася полум’ям. Вони дивились собі під ноги, поки Хіло не кинув недоїдки булочки на тарілку й не витер рота рукою.

— Нехай боги їх признають, — тихо промовив він.

— Нехай боги їх признають, — відлунням повторили брати Майки.

— А що з паном Уне? — спитав Хіло.

— Це власник «Талану»? — форкнув Кень. — Переметнувся.

Хіло видихнув крізь ніс. Він припускав, що Ґоньт поставив того бідолаху перед вибором: або він змінить сторону, або з ним трапиться щось значно гірше. Але визнати правду — що «Подвійний талан» можуть захопити, а такий давній прихильник Безгірного клану, як пан Уне, перейде на інший бік — було неприємно, бо ж означало, що під загрозою нині вся маєтність клану. Хіло насупився й поділився похмурими думками з Майками:

— Навіть найкращі з Ліхтарників — кальмари, що змінять колір, аби лиш порятуватися.

— Ми його повернемо, — наполегливо оголосив Таж. — Ґоньт засів там, щоб нас піддрочити. Звідти він може або просуватися глибше в Доки, або атакувати Сміттярню чи Кузню. Люди, що забрали нефрит Сатто, досі там, ми повернемо його каміння в пам’ять про нього.

— І звідки ви заберете людей, щоб напасти на «Талан»? — вимогливо спитав Хіло. — Щоб піти проти Ґоньта, потрібні найкращі Кулаки з тих, що лишилися, й невеличка армія Пальців. Я бачу, що з Пахви нікого взяти не можна. А як там Соґень? Я відправив вас відвоювати той район, у вас вийшло?

— Ні, — присоромлено мовив Таж.

З будинку вийшла Вень і поставила на стіл тарілку з нарізаним кубиками кавуном та глек з м’ятною водою.

— Дякую, люба, — сказав Хіло.

Він провів рукою по її стегну, поки вона розливала воду в їхні склянки. Вень була вбрана у лаймово-зелену сукню із м’якої тканини та сандалії на підборах, що підкреслювали її точені литки. Усе хороше в житті Хіло в останні дні зводилось до того, що Вень оселилась у будинку Рога. Тепер цей дім належав Кеню, тому все було дуже пристойно, а ще вона перебувала на відстані короткої прогулянки від головної резиденції і (а це головне) за воротами маєтку була в цілковитій безпеці. Вона трохи мляво всміхнулась до нього й пішла, дозволяючи нареченому та братам продовжити бесіду.

— Ми повернемо «Подвійний талан», — сказав Хіло, змінюючи тон, щоб Таж не подумав, що він на нього сердиться. — Але не зараз. Ґоньт чекатиме, що ми негайно контратакуємо. Та навіть якщо ми виженемо їх з Доків, це нам надто дорого коштуватиме, — він похитав головою. — Нападемо на них за кращої нагоди.

— І коли вона випаде? — Кень витягнув зі своєї склянки листочок м’яти й узявся його жувати.

— Кеню, ти тепер Ріг, — примружив очі Хіло. — То ти мені й скажи. Придумаєш, розкажеш мені, а я або дам тобі дозвіл діяти, або ні. Отак між мною та Ланем велося. Я ніколи не йшов проти його волі, але й не чекав, щоб мені наказували, що робити. Коли щось мене стосувалося — рішення були за мною, а за інших обставин я йшов до нього, розповідав, у чому річ, і питав, чи можу діяти так, як хочу, — настрій у нього стрімко зіпсувався.

А тепер присоромився Кень.

— Звісно, Хіло-дзень, — сказав він. — Ми розуміємо, що засмутили тебе. Будемо старатися краще.

— Ви — мої брати, я одружуюся з вашою сестрою. Я не зможу ставитися до вас як до членів родини, якщо не говоритиму з вами чесно, — Хіло вихилив свою воду одним ковтком, притиснув на хвильку прохолодну склянку до чола й відставив її на стіл. — Я запроваджую деякі зміни. Ви знаєте, що Вуня перевели до контори Синоптика, аби допомогти Шае. Це для нього найкраще місце, там він буде найкориснішим. Таже, а ти тепер будеш моїм Стовповим.

Таж кліпнув і бовкнув:

— Я так сильно підвів тебе, Хіло-дзень? — він відштовхнувся разом зі стільцем, немов зібрався підвестися. У його нефритовій аурі клубочилась розгубленість. — Я ж не… секретар якийсь! Я — помічник Рога, маю бути тут, на «зеленішому» боці клану, і ти це знаєш. Але хочеш; щоб я організовував телефонні дзвінки й доглядав садочок?

— Та не будеш ти таким лайном займатись, — Хіло пришпилив молодшого Майка до стільця поглядом, до якого повернулось усе нетерпіння. — Для такого ти матимеш підлеглих. Мені треба, щоб ти робив для мене інше. Дещо важливе, й відповідатимеш ти лише переді мною. Не те, чим має займатися Ріг, точно не тоді, коли в нього стільки справ, — війна ж точиться. Візьмеш собі двійко помічників — обери Пальців першого рангу, таких, кому довірятимеш, що вони ніколи зайвого не бовкнуть і прагнутимуть змочити свої клинки. Думаю, ти здогадаєшся, що саме я хочу змінити в обов’язках Стовпового.

Усе ще спантеличений, Таж всівся на місце, та він уже заспокоївся й на деякий час поринув у мовчанку.

Хіло розвернувся до Кеня:

— Хто стане твоїм Першим Кулаком?

Кень почухав підборіддя:

— Дзюень чи Вуай.

— То хто саме? — різко спитав Хіло.

Кень повагався мить:

— Дзюень.

— Добре, — кивнув Хіло.

Він збирався ще щось сказати, але всі троє відчули нефритову ауру Шае, що аж потріскувала від роздратування, сягаючи до них з головного будинку.

Хіло промовив:

— Здається, зі мною хоче поговорити Синоптикиня, — його вуста скривилися в уїдливій посмішці.

— О, ці радощі буття Стовпа, — сказав Таж, поки вони з Кенем підводились.

Посмішку Хіло як корова язиком злизала.

— Я ніколи не прагнув стати Стовпом. Деякі люди ще заплатять за те, що я опинився на Ланевому місці. Ніколи про це не забувайте.

Брати Майки коротко перезирнулися і явно вирішили, що вже забагато часу провели з начальником, який устав сьогодні не з тої ноги, попрощалися і вшилися.

Хіло покопирсався в кишенях, шукаючи сигарети, нічого не знайшов і взявся тягати шматочки кавуна з миски, доки на нього не впала тінь Шае, що зупинилась поруч із його стільцем та сердито глипнула на брата.

— Ти мусиш зустрітися з Князівською Радою, — сказала вона.

— Сідай, Шае, — промовив він. — Щось я нервуюся, коли ти стоїш наді мною, схрестивши руки, наче я дуже нечемний песик.

Хіло налив води до своєї порожньої склянки, штовхнув її по столу так, що вона зупинилась перед одним зі стільців, і вказав на нього Шае.

Шае гмикнула.

— Якби ж то тебе було так само легко виховати, як нечемного песика.

І все ж вона сіла, схрестивши ноги, й узяла склянку. Дивлячись на сестру, Хіло не зміг стримати усмішки. Як не рахувати того, що Вень тепер жила по сусідству, єдине, за що він відчував вдячність, — то це за повернення Шае. Сестра раніше нагадувала тінь самої себе. Хіло було гидко на неї дивитися: щоразу, коли він бачив Шае, її вигляд викликав у нього почуття провини та гніву, неначе вона кожним своїм рішенням намагалася зганьбити і його, і всю їхню родину. Йому багато днів дошкуляла ота сварка у неї вдома, що стосувалась Цауня. Та тепер крижаний пал її аури, спрямована до нього знайома люта сила були для Хіло гіркосолодкою втіхою. Якби ж то, якби це сталось раніше.

— Ти мене чув? — спитала Шае.

— Зачекай, маю до тебе прохання, — сказав Хіло. — Я хотів би, щоб ти знайшла роботу для Вень. Щось, що має стосунок до клану, в безпечній частині міста, і щоб вона відчувала себе корисною. Вона надто гарна для своєї нинішньої роботи. Вона вміє друкувати й робити інші секретарські штуки, але здатна на більше. Від цього вона стане значно щасливішою.

— І ти хочеш, щоб я витрачала на таке час? — спитала Шае.

— Та не забере це багато часу. Скажи Вуневі, хай порозпитує: Ліхтарникам завше потрібні хороші помічники. Це не терміново, але я ж бачу, як їй зараз важко, коли мене та її братів ніколи нема поруч, а кудись виходити — доволі небезпечно, — він поглянув на будинок Рога й помітив, що в кухонному вікні на мить промайнув силует Вень.

— Гаразд, — сказала Шае. — Я попитаю. А тепер ми можемо поговорити про Раду?

Хіло зненацька охопила втома.

— І для чого я мушу зустрітися з Радою?

У Синоптикині аж щелепа відпала від зневіреного подиву.

— Князівська Рада — це уряд цієї держави. Та вони вже під себе пудять від усіх цих боїв і загроз для бізнесу, міжнародних справ, прибутків від продажу нефриту й такого всякого. Радники без упину дзвонять до контори Синоптика. Голова Сонь аж нетямиться від того, що ти досі не прийшов до нього поговорити. Вони чекають на зустріч зі Стовпом. Лань постійно з ними бачився, а до тебе вони взагалі достукатись не можуть.

— Я тут зайнятий був, — сухо промовив він.

— Керував своїм військом, — сказала вона. — Ти й досі поводишся як Ріг. Але лінія фронту — більше не твій клопіт. Це тепер робота Майка Кеня.

— Йому потрібна моя допомога.

— Тоді, може, не слід було призначати його Рогом.

Геть нещодавно Хіло й сам вишпетив Кеня, але він терпіти не міг, коли небайдужих йому людей критикували поза очі. Він кинув на сестру застережливо-загрозливий погляд:

— Кень — один з моїх найкращих зеленокостих воїнів, він заради цього клану сто разів ладен померти.

Шае навіть не змигнула:

— Він — геть позбавлений уяви вояк, і ти це знаєш.

— Ще тиждень тому це я був Рогом, і то моя справа — вирішувати, хто буде Рогом, — а не твоя, — і холодно додав: — Я зараз не в тому настрої, щоб мені молодша сестра читала лекції. Я не для того призначив тебе Синоптикинею, щоб ти ставила під сумнів кожне моє рішення.

Шае насмішкувато спитала:

— Хочеш, щоб я склала повноваження?

Хіло вишкірився навзаєм:

— Трясця, Шае, ну чому ти постійно зі мною заїдаєшся?

Він поклав ногу на порожній стілець, що стояв поряд, і штовхнув його. Метал забрязкотів плиткою, яка встеляла внутрішній дворик. Хіло важко осів на своєму стільці. Шае завше отак поводилась, отримувала якесь жорстоке задоволення від того, що його дражнила, бо знала: дідусь завжди буде на її боці. Що більше він сердився, що різкіше поводився, то краще дід до неї ставився — це вона завжди була розумнішою та слухнянішою серед його онуків. Коли згадати, як вони дітьми сварились, добре, що поруч був Лань, бо інакше вони могли й справді повбивати одне одного.

Якусь хвилину обоє мовчали. Нефритові аури обережно намацували одна одну, штрикаючи, наче розряди статичної електрики. Та нарешті Хіло промовив:

— Шае, ми більше не можемо отак сперечатися. Я попросив тебе присягнути, і ти це зробила, а це означає, що ти не можеш ставитися до мене без поваги й поводитись отак, — він тицьнув пальцем у будинок Синоптика. — Помилувала Дожу, а сама в мене навіть не спитала, — він з огидою сплюнув кавунове зернятко. — Дожу! Та він уже кілька місяців мав черву годувати, але ж Лань був надто м’якотілим, коли йшлося про дідові почуття. І тепер ти так само поводишся: лишила того старого змія в живих, аби він склав діду компанію.

— Іти погодився, що ми спробуємо цей варіант, — парирувала Шае. — Я ненавиджу Дожу більше за тебе, але цього ранку дідусь вийшов зі своєї кімнати вперше за кілька днів. Хіло, я їх з вікна бачила. Я всю ніч працювала — як і ти. І дивилась, як Дожу вивіз дідуся надвір, щоб вони випили чаю та пограли в шахи за оцим самим столом, як вони завше й робили. І він усміхався. Не мав на собі нефриту, але всміхався. У ньому досі жевріє життя. Воно того варте, ми це робимо заради дідуся.

— І тому треба дозволити зрадникові жити поруч з нами? Варто переводити на нього сили двох моїх Пальців, що охороняють його вдень і вночі? Дожу нема чого втрачати. Він для нас небезпечний.

— Він — стара людина, з якої ти зірвав увесь нефрит, — відповіла Шае. — Він пішов проти всіх бажань Ланя, і це перетворило його на зрадника й поганого Синоптика, але я не вірю, що він бодай колись хотів когось із нас скривдити, — коли Хіло кинув на неї сердитий погляд, що повнився сумнівом, вона навіть не сахнулась. — Ти на мене сердишся, але ж розумієш, що Лань погодився би зі мною.

Її правота Хіло не тішила. Для всіх було б краще, якби присутність чи відсутність Дожу вже ніяк не впливала на стан дідуся.

— Але ж річ у тім, — атакував він, — що ти зробила це, не спитавши мене. Вчинила, як тобі заманулось, не стала дотримуватися правил, геть як коли… — він прикусив язика, та обличчя Шае уже скам’яніло.

— Як коли? — холодно спитала вона. — Коли поїхала до Еспенії? Коли почала зустрічатися з Джеральдом? Коли зняла нефрит без чийогось дозволу? — Хіло дуже здивувався, почувши у її голосі зболену нотку. — Ти ж це хотів сказати?

Від цієї розмови Хіло мав такий присмак у роті, наче туди коти насцяли. Троє з його Кулаків загинули, й усі вони були хорошими людьми та справжніми зеленокостими воїнами. Йому слід віднести похоронні конверти їхнім родинам. Слід виїхати в місто — туди, де його потребують, де точиться війна, де треба ухвалювати рішення, а не сидіти тут, сперечаючись із сестрою.

— Я ж тобі казав, — тихо промовив він, збираючи рештки терпіння, — я забув минуле. Та коли ти отак мене дістаєш, я часом забуваю, що про нього забув. Я до цього більше не повертатимусь. Це вже позаду. Значення має те, що тепер нас двоє. Ти — моя Синоптикиня, і я тобі вдячний. То кажи, з чим до мене прийшла.

Шае якусь хвильку мовчки його роздивлялася, наче міркувала, чи вважати братові слова щирими. Цинічна в нього сестричка. Та зрештою вона, схоже, здалася: нефритова аура сповільнилася й перетворилася на незадоволений гомін.

— Рада скликає зустріч для обговорення перемир’я між кланами.

Хіло вишкірив зуби:

— Перемир’я? Та не буде ніякого перемир’я. Хто погодиться на мир, коли його брат лежить у могилі? Та який стосунок ті маріонетки-безнефритники з Князівської Ради мають до кланових справ? Це діло Зеленокостих, а не політиків.

— Князівська Рада дбає про справи державного значення. Війна між двома найбільшими кланами вважається справою державного значення, саме тому Князівська Рада висловлює занепокоєння.

Хіло насупився:

— Але голова Ради — з Безгірного клану. Хіба він не має бути в нас у кишені? Хіба в Раді не засідає вдосталь наших Ліхтарників?

— Так, і вони не дуже раді тому, що їх ігнорують. Хіло, вони ж не Кулаки чи Пальці, щоб виконувати накази. Їхня відданість клану ґрунтується на грошах і впливі, а не на нефриті та братерських почуттях. Якщо не реагувати на їхнє занепокоєння, їхня думка пошириться далі — до інших кланових Ліхтарників. «Горяни» теж мають своїх людей серед радників, і вони можуть доповісти Айт, що ми втрачаємо хватку. За кепського сценарію ми втратимо купу бізнесів, навіть якщо Ґоньт для цього і краплі крові не проллє. А до всього серед радників є ще й люди, які не пов’язані з жодним кланом, і їхній політичний вплив може зрости, якщо війна продовжуватиметься й громадська думка розвернеться проти всіх Зеленокостих.

Хіло відкинув голову назад та похмуро задивився на гілки вишневого дерева. Шае нахилилася вперед і сильно ляснула по зовнішньому боку його долоні, щоб напевно привернути увагу до себе.

— А найбільше важить те, що саме Рада — урядовий орган, який має справу з еспенцями та всіма іншими державами й закордонними компаніями. Якщо ігнорувати Раду, якщо створити враження, що вона — беззуба та нездатна підтримувати порядок, що тоді спинить іноземців від рішення, що їм теж більше необов’язково відкрито мати справу з урядом? Що завадить їм звернутися напряму до клану — того самого, який накопичує нефрит та виробляє «сяйво» за спинами інших? І це, до речі, не ми.

— Переконала, — пробурчав Хіло. — Я зустрінуся з головою Сонем та Князівською Радою. І що я маю їм сказати?

— Це залежить від того, що нам потрібно, аби виграти війну.

Хіло сумовито вдихнув, знову видихнув. Перемога не буде для нього справжньою, якщо Айт і Ґоньт не годуватимуть черву, а від їхнього клану не лишаться самі руїни, але варто було визнати, що досяжніша мета — перемогти в боротьбі за спірні райони й достатньо підірвати ділові позиції «горян», щоб вони більше не зазіхали на Безгірний клан.

— Якщо з нами лишаться наші Ліхтарники і до кінця року ми збережемо всі нинішні території — це покращить наші позиції, — задумливо промовив він. — Цього року випускний клас в академії чисельніший та сильніший, ніж випуск «горян» із В’є Лонь. Навесні у нас буде вже доста Пальців, аби заповнити проріхи, — він прикусив щоку й додав уже не таким оптимістичним тоном: — Але наразі наші справи можуть і погіршитись. «Горяни» знають, що в нас і як. Вони проллють чимало крові, намагаючись швидше з нами покінчити.

Шае кивнула:

— А ще вони не хочуть затягнення війни настільки, щоби встигли опублікувати результати аудиту діяльності НАК і запровадити реформу. Навіть якщо неможливо нічого зробити з тим нефритом, що вони вже вкрали, якщо громадськість обуриться їхніми діями, їм буде складніше втримати контроль над спірними та завойованими територіями, — Синоптикиня ковтнула води, задумливо глянула через двір та продовжила: — Рада прагне звести вас із Айт в одній кімнаті, аби розпочати перемовини. Можна їм це дозволити. Покажемо їм, що ми відкриті до переговорів. Це втихомирить Ліхтарників, утримає їх на нашому боці й завадить еспенцям діяти, якщо вони вважатимуть, що ми можемо дійти до мирного рішення. Що довше ми зволікаємо, то кращими ставатимуть наші переговорні позиції. Ми зможемо скористатися Радою, щоб отримати передишку до весни.

Стовп зітхнув.

— Оті всі штуки — Рада, НАК, еспенці, вся ця політика… Це все не моє. Я на таке ніколи уваги не звертав.

— А тепер доведеться, — твердо промовила Шае, та в очах її промайнув натяк на співчуття. — Мої можливості як Синоптикині обмежені. Ти — наш Стовп. На вулицях ми можемо перемогти в кожній битві, та все одно втратимо клан, якщо ти не зрозумієш, що війна — це набагато складніше, ніж тобі здається. Цієї миті Айт випереджає нас на голову. Вона місяцями, а то й роками працювала, щоб отримати перевагу над нами за межами міста: запровадила виробництво «сяйва» за кордоном, надурила НАК, накопичувала нефрит… Жодному зеленокостому клану раніше таке навіть на думку не спадало. Або ми зможемо сягнути того ж рівня й перемогти Айт на її території, або ж ми просто не виживемо, не кажучи вже про те, аби знищити «горян», — її голос сповнився холодної мстивості: — Не здолати, а знищити.

Хіло тарабанив пальцями по металевому бильцю стільця, уважно роздивляючись сестру. І нарешті промовив:

— Я не буду більше кидати тобі в обличчя згадки про минуле, обіцяю, тільки скажи мені: хто розірвав ваші стосунки — ти чи Джеральд?

Шае випросталась і витріщилась на нього:

— А це як стосується нинішньої розмови?

Він усміхнувся з невимушеністю, якої вже багато днів не відчував:

— Та просто цікаво.

— Переважно то було спільне рішення, — Шае насупилась і тихенько уточнила: — Але це він пішов.

Хіло підвівся зі стільця. Тіло озвалося болем та ниттям у багатьох місцях, але усмішка його вуста не полишила:

— А, до нього таки дійшло.

Вона скоса кинула на нього дуже недобрий погляд, поки він обходив стіл та ставав за спинкою її стільця.

— Ти про що торочиш?

— Коли ми були малими, я перемагав тебе в бійках, але ти ніколи не здавалася. Взагалі ніколи. Плювала в обличчя, а потім кидалася на мене нишком, коли я не бачив. Ти ж зовсім не відступалась. Пригадуєш той випадок, коли ти мені ледь череп не проломила? А в академії ти наче на робота перетворилася: усім, особливо мені, демонструвала, наче тобі все дається завиграшки. Пацанів лякала до всирачки. Ти завжди була надто розумною й надто небезпечною для якогось там рідкокрового красунчика-іноземця у військовій формі, хіба ні? Ну то йому пощастило, що до нього дійшло раніше за тебе, ось і все, — Хіло опустив руки на плечі Шае й обійняв сестру, мовивши їй на вухо: — Але я все ще готовий вбити його, якщо захочеш.

— Хіло, віддовбись, — різко сказала вона. — Я й сама здатна прибити свого колишнього.

Він засміявся, хоча потайки майже чекав, що зараз Шае зламає йому зап’ясток, просто щоб довести: вона на таке ладна. А коли сестра нічого такого не зробила, він поцілував її в чоло, розімкнув обійми й повернувся до будинку.