Нефритове місто

РОЗДІЛ 2
РІГ БЕЗГІРНОГО КЛАНУ

По той бік обідньої зали пролунав приглушений постріл. За секунду чи дві Хіло відчув, як у голові промайнув ґвалтовний вереск аури неприборканого нефриту, такий пронизливий, наче виделкою по склу пошкребли. Кень і Таж розвернулись на стільцях якраз тієї миті, коли з убиральні вибіг офіціант-підліток та кинувся до сходів.

— Таже, — промовив Хіло, але потреби в тому не було — обидва Майки вже рушили вперед.

Кень пішов до вбиральні, а Таж застрибнув на сходи, упіймав крадія надворі та власними руками штовхнув його досередини ресторану крізь поламані двері-ширму. Коли хлопець залетів назад, мішком упав на землю і прокотився до сходового майданчика, від клієнтів пролунали колективний зойк та окремі вигуки.

Таж повернувся до приміщення, нахиляючись, щоб прокласти шлях крізь руїну, на яку перетворився вхід. І не встиг той хлопець навіть на ноги звестися, як Таж схопив його за голову, змусивши лишитися на підлозі. Крадій потягнувся по зброю, малий пістолет, але Таж видер той у нього з руки, кинув крізь поламані двері до внутрішнього дворика — і зброя полетіла до гавані. Хлопець видав придушений килимом скрик: Зеленокостий притиснув коліном його передпліччя й висмикнув з побілілих пальців паперовий конверт. І все відбулося так стрімко, що майже ніхто зі спостерігачів цього й не зауважив.

Таж підвівся, а підліток корчився і стогнав у нього під ногами — гамірлива енергія нефриту різко полишила його тіло, забравши разом із собою сердите дзижчання в голові Хіло. Молодший Майк схопив крадія за офіціантську сорочку на спині, смикнув угору й потягнув сходами до головної зали. Захоплені видовищем клієнти, що повставали з місць, мовчки позадкували, розчищаючи йому шлях. З убиральні вийшов Кень, тягнучи за руку хлопчину-абукейця, що тихенько скиглив. Він штовхнув хлопця, той впав навколішки, а поруч із ним Таж шпурнув крадія.

До Кеня, спираючись на спинки стільців, чалапав Шонь Джюдонрю. З його вигляду було видно, що він не дуже розуміє, де чи як тут опинився, але достатньо при тямі, аби розлютитися. Шонь вибалушив розфокусовані очі. Однією рукою затискав вухо.

— Злодюги, — пробелькотів чоловік і потягнувся по ніж-кіготь, що ховався під піджаком у піхвах через плече. — Та я їм обом тельбухи випущу!

Підбіг пан Уне, заперечно розмахуючи руками:

— Шоню-дзень, я вас благаю, тільки не в обідній залі!

Він витягнув перед собою тремтливі руки, огрядне обличчя розгублено пополотніло. Кепсько вже те, що «Подвійний талан» отак осоромився: на кухні ресторану знайшли собі прихисток двоє крадіїв нефриту. Та якщо цих хлопців заріжуть на очах свідків просто попід вітриною з десертами — заклад не переживе такого неталану. Ресторатор кинув наляканий погляд на зброю Шоня Джю, а тоді глипнув на братів Майків та отетерілих клієнтів навколо. Губи його ворухнулись:

— Це жахлива наруга, але, панове, будь ласка…

— Пане Уне! — Хіло встав із-за свого столика. — А я й не знав, що ви додали до розваг вистави.

Усі перевели погляди на Хіло, що перетинав залу. Він відчув, як юрма потроху зрозуміла. Клієнти ресторану, які сиділи найближче, помітили те, на що Беро під час отого поверхового огляду не звернув уваги: з-під димчасто-сірого спортивного піджака та розстібнутої на два верхні ґудзики ніжно-блакитної сорочки Хіло визирала довга низка дрібних нефритових камінців, що вкривали шкіру над його ключицями, — таке собі намисто, втоплене у тіло.

Пан Уне кинувся вперед і, заламуючи руки, пішов поряд із Хіло.

— Кауле-дзень, нема для мене більшої ганьби, ніж потурбувати вас за вечерею. Я не знаю, як до моєї кухні потрапили оці два злодійкуваті шматки лайна. Чи можу я щось зробити, щоб це залагодити? Будь-що. І, звісно, скільки їжі та напоїв ви схочете…

— Та буває, — Хіло продемонстрував знезброювальну усмішку, але ресторатор так і не заспокоївся — коли він кивнув і витер спітніле чоло, то мав ще знервованіший вигляд.

— Заховай ножа, дядечку Джю, — сказав Хіло. — Панові Уне доведеться багато прибирати й без крові на килимі. І я певен, що всі ці люди, які платять за гарну вечерю, не хочуть, аби їм зіпсували апетит.

Шонь Джю завагався. Хіло звернувся до нього «дядечку», висловив повагу, попри очевидне всім публічне приниження старшого чоловіка. Та цього, схоже, не вистачило, щоб його втихомирити. Він штрикнув ножем у бік Беро та Сампи:

— Це ж крадії нефриту! Я маю право на їхні життя, і ніхто мені нічого впоперек не скаже!

Хіло простягнув руку Тажеві й отримав паперовий конверт. Висипав на долоню два камінчики. Кень віддав третю сережку. Хіло задумливо покатав на долоні три зелені стрижні й докірливо глянув на Шоня примруженими очима.

Вираз люті на обличчі Шоня заступила тривога. Він витріщався на свій нефрит, що лежав на долоні іншого чоловіка, й сила каменю цієї миті струмувала тілом Хіло, а не його власним. Шонь завмер. Ніхто не казав ні слова, зненацька все навколо огорнула тиша.

Шонь хрипко відкашлявся:

— Кауле-дзень, я не хотів, щоб мої слова прозвучали як прояв неповаги до самого Рога, — цього разу він заговорив шанобливо, немов звертався до старшого чоловіка — Звісно ж, я повністю підкоряюся судженням клану, коли йдеться про встановлення справедливості.

Хіло з посмішкою узяв Шоня за руку й опустив на його долоню три коштовні камінчики. Потім обережно зімкнув пальці чоловіка навколо нефриту.

— У такому разі нічого серйозного не сталося, — мовив Хіло. — Мені подобається, коли Кень і Таж мають причини триматися насторожі.

Він підморгнув до братів, наче обмінювався жартом на шкільному дворі, та, коли знов повернувся до Шоня Джю, веселощі геть полишили його обличчя.

— Дядечку, — промовив Хіло, — може, настав час менше пити й більше дивитися за своїм нефритом?

Шонь Джю стиснув у кулаку повернені коштовності й, здригаючись від полегші, приклав руку до грудей. Від приниження його м’ясиста шия спалахнула рум’янцем, але він нічого не сказав. Навіть у такому посоловілому й задурманеному стані чолов’яга не був дурнем: розумів, що це було попередження і після сьогоднішнього ідіотського промаху він залишився Зеленокостим тільки з дозволу Каула. Тож лише згорбився й налякано позадкував.

Хіло озирнувся й змахнув руками до приголомшених глядачів.

— Панове, вистава завершилась. Сьогодні розваги за рахунок закладу. Замовляйте ще щось зі смачних наїдків пана Уне та по кілька напоїв!

Обідньою залою прокотилася хвиля нервових смішків, і клієнти повернулися до своєї їжі та своїх супутників, хоча й далі кидали короткі погляди на Хіло, братів Майків і двох нещасних підлітків на підлозі. Звичайні громадяни-безнефритники не так уже й часто мали змогу спостерігати за такою драматичною демонстрацією здібностей воїнів Зеленої Кістки. Вони повернуться додому й розповідатимуть друзям про те, що бачили: як крадій рухався швидше за будь-яку нормальну людину і проломився крізь дерев’яні двері, й наскільки прудкішими та сильнішими за нього були брати Майки, і як навіть вони підкорилися юному Рогу.

Кень і Таж підхопили крадіїв і потягнули надвір.

Коли Хіло рушив за ними, поруч і далі дріботів пан Уне:

— Ще раз прошу вашого вибачення. Я так уважно перевіряю офіціантів, уявлення не маю, як…

Хіло опустив руку на плече співрозмовника:

— Це не ваша провина. Не завжди розпізнаєш, хто з них схопив нефритову лихоманку й отак споганіє. Ми подбаємо про це надворі.

Пан Уне кивнув з явним полегшенням. Він мав вираз обличчя людини, яку ледь не збив автобус, та останньої миті змінив курс і скинув під ноги валізу з грошима. Якби сьогодні до нього не завітали Хіло і брати Майки, він мав би на руках двох мертвих хлопців й одного дуже сердитого зеленокостого пияка. Та за підтримки Рога «Подвійний талан» уник репутації катастрофічно невдатного місця, а натомість завоював певну повагу. Про події цього вечора піде поголос, і на якийсь час ресторан стане дуже популярним.

Хіло від цієї думки полегшало на душі. «Подвійний талан» був не єдиним діловим інтересом Безгірного клану в цьому районі, втім, одним з найбільших та найприбутковіших, а клан потребував внесків. Та ще більше важило те, що «безгірники» не могли дозволити собі втратити обличчя, якби з цим місцем щось сталося або його вихопили з-під їхнього контролю. Якщо такий відданий Ліхтарник, як пан Уне, позбудеться прожитку, а чи й самого життя — відповідальність за це нестиме Хіло.

Панові Уне він довіряв, але люди є люди. Вони завжди тягнуться до тих, хто має владу. Може, сьогодні «Подвійний талан» — це й заклад Безгірного клану, але, якщо станеться найгірше і власникові доведеться змінити покровителів, щоб зберегти фамільний бізнес та голову на плечах, Хіло не мав особливих ілюзій щодо можливого вибору пана Уне. Зрештою, Ліхтарники належали до безнефритного люду — вони були складовою клану й відігравали дуже важливу роль у його звичному житті, та заради клану вони не помиратимуть. Вони ж не Зеленокості.

Хіло пригальмував і вказав на понівечені різьблені двері.

— Надішліть мені рахунок за зруйноване. Я про це подбаю.

Пан Уне змигнув, відтак стулив долоні й кілька разів торкнувся ними чола в жесті шанобливої вдячності.

— Ви дуже щедрі, Кауле-дзень. У цьому немає потре…

— Дурниці, — мовив Хіло і подивився чоловікові в лице — Скажіть, друже мій, чи мали ви останнім часом якийсь інший клопіт?

Погляд ресторатора заметався навкруги, а потім знервовано повернувся до обличчя Хіло.

— Що за клопіт, Кауле-дзень?

— Зеленокості з інших кланів, — сказав Хіло. — Отакого штибу клопіт.

Пан Уне завагався, а тоді відвів Хіло вбік і стишив голос:

— Не тут, у Доках такого ще не було. Та друг мого племінника працює барменом у «Танцівниці» — отій, що в Пахві. Він казав, що бачив, як люди з Гірського клану майже кожної ночі приходять, сідають де хочуть, ще й очікують, що їм задурно наливатимуть. Стверджують, що це частина внесків і що Пахва — то територія «горян», — пан Уне раптом відступив, вираз обличчя Хіло змусив його занервуватися. — Може, то просто балачки, але ви спитали…

Хіло поплескав чоловіка по руці.

— Балачки ніколи не бувають знічев’я. Дасте нам знати, якщо ще щось почуєте? Телефонуйте, щойно матимете потребу.

— Звісно, звісно. Я так і зроблю, Кауле-дзень, — пан Уне знову торкнувся руками чола.

Хіло ще раз, наостанок, міцно плеснув чоловіка по плечу й вийшов з ресторану.

Надворі Хіло спинився на мить, щоб витягнути пачку сигарет з кишені. То були дорогі еспенські сигарети — мав до них слабкість. Він устромив одну до рота й роззирнувся:

— Може, тут? — запропонував.

Брати Майки відтягнули хлопців подалі від «Подвійного талану» й зіштовхнули на вкритий гравієм схил, що спускався до берега, — з дороги того місця не побачиш. Тлустий абукеєць весь час борсався та кричав, другий — кульгав мовчки. Майки кинули крадіїв на землю й заходилися лупцювати. Важкі ритмічні удари падали на торси, гатили по ребрах, животах, спинах. Лупили й по обличчях, доки ті не розпухли до невпізнаваності. Та жодних ударів по життєво важливих органах, по горлу чи потилиці. Кень і Таж були вправними Кулаками — уважними, й жага крові ту увагу не затьмарювала.

Хіло курив собі й спостерігав.

Уже споночіло, та темно надворі не було. Вздовж берега сяяли ліхтарі, а автівки, що проїздили повз, заливали дорогу білими спалахами фар. Удалині, на морі, туман над водою та брудне міське повітря перетворювали вогники кораблів, що повільно пропливали, на розмиті ляпки. Повітря було тепле й обважніле від диму, солодкавих запахів перезрілих фруктів та смороду дев’яти сотень тисяч спітнілих містян.

Хіло було двадцять сім років, та він ще пам’ятав той час, коли автівки й телевізори були у Дзаньлуні чимось новеньким. Тепер вони всюди, а з ними з’явилося ще більше людей, нові фабрики, ятки з вуличною їжею на іноземний лад — типу фрикадельок у темпурі та кремів з гострого сиру. Здавалося, місто бринить напругою, а з ним — і всі його мешканці, разом із Зеленокостими. Хіло думав про те, що відбувається щось незрозуміле, що все навколо рухається якось небезпечно швидко, так немов місто є добре змащеним новеньким механізмом, який розігнався до найшвидших обертів і розгойдується, готовий вирватися з-під контролю, зруйнувати природний лад. На що ж перетворюється світ, якщо двійко незграбних і нетренованих щенят з Доків вирішують вкрасти нефрит у воїна Зеленої Кістки — і майже досягають свого?

Правду кажучи, Шоню Джюдонрю не завадило би втратити свій нефрит. Хіло міг залишити три нефритові стрижні собі як законне покарання за Шоневу недбалість. І, ясна річ, він мав таку спокусу, коли перекочував на долоні камінці, а енергія нефриту ширилась його жилами, неначе рідке тепло.

Але ж забрати кілька камінчиків у жалюгідного стариганя — безчесний вчинок. Цього й не розуміли ті крадії — сам собою нефрит ще не перетворював тебе на Зеленокостого. Кров, вишкіл та клан — ось завдяки чому ти ставав нефритовим воїном, і так було завжди. Хіло постійно мусив дбати і про власну, і про кланову репутацію. Шонь Джюдонрю був пияком, старим дурнем та жалюгідною подобою колишнього Зеленокостого, але він і досі лишався Пальцем на службі Безгірного клану, і саме тому Хіло безпосередньо зачіпала спроба його образити.

Він викинув і розтоптав сигарету.

— Годі, — сказав.

Кень одразу ж відступився. Таж, який завжди ретельніше виконував свої обов’язки, подарував кожному хлопцеві копняка наостанок і тільки тоді спинився. Хіло придивився до малих уважніше. Той, що мав на собі сорочку офіціанта, з вигляду був типовим острів’янином-кеконьцем: сухорлявий, довгорукий, темноволосий і темноокий. Він лежав напівмертвий, але важко було сказати, що до цього більше спричинилося — побиття чи нефритова ломка. Кругловидий абукеєць тихо схлипував і все молив:

— Це була не моя ідея, не моя, я не хотів, будь ласка, відпустіть мене, будь ласка, я обіцяю, що не буду, більше не буду…

Хіло зважив імовірність, що ці хлопці — не дурні, якими здаються, а шпигуни чи злодії-найманці, які працюють на «горян» чи, може, на якийсь менший клан. Вирішив, що шанси невисокі. Він сів навпочіпки, змахнув волосся зі спітнілого чола абукейця, і той аж сахнувся від страху. Хіло похитав головою й зітхнув:

— І що ви собі думали?

— Він пообіцяв, що ми заробимо купу грошей, — схлипнув малий добряче скривдженим тоном. — Казав, старий такий п’яний, що навіть не помітить. Казав, знає покупця, надійного, такого, який заплатить за різьблений нефрит за найвищою ставкою і ні про що не буде розпитувати.

— І ти йому повірив? Нема таких дурних, щоб красти нефрит у Зеленокостих, аби його потім спродати.

Хіло підвівся. З кеконьцем уже нічого не вдієш. Озлоблені молоді люди мали схильність до нефритової лихоманки, Хіло таке вже багато разів бачив. Бідні, наївні, сповнені хижої енергії та амбіцій — таких вабило до нефриту, як мурашок до меду. Вони романтизували героїчних бандитів-Зеленокостих, про чиї подвиги розповідали комікси й фільми. Бачили, з якою повагою та дрібкою страху люди промовляли «дзень», і хотіли, щоб так само ставилися й до них. І ніколи не замислювались, що без багаторічного жорсткого вишколу з бойових мистецтв вони просто не зможуть приборкати силу, якою наділяє нефрит. Такі люди вигоряють, з’їжджають з глузду, знищують себе й інших.

Ні, тут справа безнадійна.

А от абукеєць, схоже, просто не надто тямущий. Та чи фатально? Такого можна пробачити, якщо він ризикує попірнати в річці, однак грубої образи клану їм не попускають.

Малий наче відчув думки Хіло й пришвидшив словесний потік:

— Будь ласка, Кауле-дзень, це було дуже тупо, я знаю, як тупо було так чинити, і я ніколи більше такого не зроблю, клянуся. Я завжди брав нефрит тільки з річки. Якби той новий різьбяр не пришив Ґі, я навіть не подумав би до чогось іншого братися. Бабусиною могилою присягаюся, мені це за науку буде, я більше ніколи не торкнуся нефриту, обіцяю…

— Що ти щойно сказав? — Хіло знову присів і нахилився до хлопця, примруживши очі.

Малий підвів на нього розгублено-наляканий погляд.

— Я… що я…

— Про нового різьбяра.

Хлопець сіпнувся під пекучим поглядом Хіло.

— Я… я продавав усе, що знаходив у річці, Трипалому Ґі. За необроблений нефрит він прямо на місці платив. Небагато, але й незле. Ґі — то різьбяр, що жив на цьому боці міста, і майже всі ми…

— Я знаю, хто він такий, — нетерпляче промовив Хіло. — Що з ним сталося?

В очах хлопця неквапом промайнули надія та тверезий розрахунок — він збагнув, що володіє інформацією, якої не знає Ріг Безгірного клану.

— Ґі більше нема. Той новий різьбяр вигулькнув минулого місяця, сказав, що купить стільки нефриту, скільки йому принесуть — і необробленого, і різьбленого, — й запитань не буде ставити. Він запропонував Трипалому Ґі вести справи разом, але той не бачив сенсу ділитися з новачком. Тоді новий різьбяр його вбив, — хлопець витер рукавом шмарклі та кров, що натекла з носа. — Кажуть, що він придушив Ґі телефонним шнуром, а тоді повідтинав йому решту пальців і розіслав іншим міським різьбярам як попередження. І тепер усе, що ми знаходимо в річці, йде прямо до нього, а він платить лиш половину від того, що платив Ґі. Тому я й вирішив зав’язати з пірнанням…

— Ти його бачив? — спитав Хіло.

Малий завагався, метикуючи, яка відповідь лишить його в живих, а яка вб’є.

— Т-так. Одного разу.

Хіло перезирнувся зі своїми Кулаками. Абукеєць допоміг їм розгадати одну надокучливу загадку, але приніс іншу. Трипалий Ґі, звісно, був різьбярем із чорного ринку, але принаймні знайомим — звичний супротивник, приблудний собака, що вештався подвір’ям Хіло й крав зі смітників, але не настільки нестерпний, щоб завдавати собі клопоту його вбивати. Доки він обмежувався купівлею необробленого нефриту в абукейців, клани дивилися на його дрібне дільце крізь пальці — в обмін на наводки на більшу рибу. То хто ж вирішив так насміятися з авторитету Безгірного клану, щоб прикінчити Ґі?

Хіло розвернувся до хлопця.

— Ти можеш його описати, отого нового різьбяра?

Знову вагання.

— Так… Думаю, що зможу.

І коли хлопець, затинаючись, узявся описувати новачка, Хіло випростався.

— Піджени машину, — сказав він Кеню. — Візьмемо цих хлопців до Стовпа.