Нефритове місто

РОЗДІЛ 53
ПОБРАТИМИ

Пізно ввечері у переддень Нового року до маєтку Каулів приїхав Аньдень. В академії розпочалися тижневі канікули, й учні роз’їжджалися впродовж усього дня, щоб провести цей час зі своїми родинами. Аньдень повільно спакував сумки й пішов. Напередодні вони зі Стовпом мали довгу розмову, тому він знав, що на нього чекає по приїзді, але не почувався готовим до цього. Натомість більшу частину дня вештався територією академії, занурюючись у ностальгію за домом, який він ось-ось полишить. Упродовж багатьох років академія асоціювалася в нього з труднощами, які треба було здолати, і скорботами, потом і працею, зі скромною їжею, браком дозвілля та неспівчутливими вчителями. Але тепер він зрозумів, що то була тиха гавань, сховок, де честь воїна Зеленої Кістки була нічим не заплямованою метою, єдине місце, де людина могла надіти нефрит і практикувати нефритові дисципліни у справжній безпеці.

Двотижневі випускні іспити промайнули маревом. Після стількох років підготовки — а ще підучувань і тренувань в останню мить — завершення перевірки академічних знань та бойового вишколу здалося Аньденю доволі прісним. Найбільше його непокоїли іспити з природничих наук та математики, і саме вони припали на початок розкладу. А після цього все обійшлося без якихось несподіванок. Якщо порівнювати з пробними іспитами, він трохи покращив свої оцінки, особливо з Відхилення. В останній день іспитів він надів свій нефрит і вистояв у виснажливій тридцятихвилинній бійці проти чотирьох зеленокостих підмайстрів. Під кінець він уже був добряче побитий та змучений, проте досі тримався на ногах — захеканий, але готовий продовжувати. Недарма Хіло з ним бився та вчив завжди підніматися.

Майстри зробили позначки на планшетках і кивнули йому, щоб ішов. Аньдень вклонився їм і пішов з тренувальної зали, відчуваючи не набагато більше гордості та тріумфу, ніж коли завершував якусь хатню роботу — скажімо, миття підлоги. Нарешті все позаду. Він стане випускником, оце чимало важило. А всі ці іспити — несправжні. Справжні чекають попереду.

Діставшись до маєтку Каулів, Аньдень пішов просто на подвір’я, де за столом у затінку сидів Стовп разом з усією родиною. Вони завершували передноворічну вечерю, й від апетитних запахів в Аньденя потекла слинка: запечене молочне порося, суп з морепродуктів, пряні креветки в соусі, паростки гороху з часником, смажена зеленина. Аньдень бачив таку смачну їжу тільки раз чи двічі на рік, та для родини такого статусу, як Каул, що влаштовувала пишні святкування Нового року для широкої публіки, це була дуже скромна святкова вечеря. Аньдень зупинився придивитися до сцени, що постала перед його очима. Кузен Хіло, вдягнений у чорний костюм, сидів на одному краю стола спиною до Аньденя. Вень сиділа ліворуч від нього, дуже близько, й поклала долоню йому на ногу, немов намагалася втримати його на місці. На протилежному краю стола сиділа Шае. А між ними з одного боку — обидва брати Майки, а з другого — Каул Сень у своєму візку, біля якого клопоталася Кяньла. Був там і порожній стілець та столове приладдя, залишені для Аньденя.

Якусь мить Аньдень стояв отак, і гострота цього моменту пронизала його таким болем, що він не ладен був ступити ще крок. Цій картині багато чого бракувало: тут не було Ланя, а ще — будь-якого натяку на веселощі. Голоси звучали притлумлено, пози всі мали напружені. Навіть з відстані це зібрання більше нагадувало не сімейне свято з нагоди Нового року, а поминальну учту. І лише Хіло здавався бодай трішки розслабленим чи щасливим. Він завадив Вень узяти чайник і сам наповнив чашки для всіх. Поклав собі ще порцію запеченої свинини, сказав щось легковажне до Тажа (той кивнув, але не всміхнувся) й лінивим жестом обійняв Вень за стан.

Хіло глянув через плече на Аньденя. Усміхнувся, підвівся й попрямував до кузена.

— Енді, а ти пізно. Тут їжі майже не залишилось, — він тепло обійняв кузена і провів до призначеного йому місця за столом, поруч з дідусем.

— Перепрошую, Хіло-дзень, — промовив Аньдень, сідаючи за стіл. — Щоб вибратися з академії, пішло більше часу, ніж я думав. І затори страшні. Це ж новорічний тиждень.

— Треба було подзвонити, щоб я надіслав по тебе машину, — Хіло з удаваним застереженням потріпав Аньденя по голові й насипав йому їжі. Хай там що Хіло казав, а насправді її на столі не бракувало. — Іспити позаду, ти більше не учень. Тобі вже не треба всюди їздити велосипедом чи автобусом.

— Аньденю, вітаю із завершенням іспитів, — сказала Шае.

Дідусь відволікся від колупання подрібненої їжі на своїй тарілці. Він повернув зморщену голову до Аньденя і, примруживши очі, пронизав його поглядом.

— То ти тепер один із нас. Син Скаженої Відьми.

Аньдень закляк, не донісши ложку супу до рота. Він опустив ту ложку назад до миски, відчуваючи, як шию та обличчя заливає неприємне тепло.

А Каул Сень вів далі:

— Сподіваюся, ти носитимеш нефрит краще за свою матір. Ой, вона, звісно, була «зеленою» — справжня «зелена» монстриця, — але звихнулася. Навіть дужче за власних батечка та братів, — він підвів кощавий палець і покивав ним Аньденеві. — Я казав Ланеві, коли він привів тебе сюди: «Хлопець мішаної крові, це все одно, що схрестити козу з тигром, — хтозна, що з нього виросте».

Хіло витріщився на дідуся і промовив настільки вбивчим тоном, що Аньдень зіщулився від самого його звучання:

— Кяньло, мені здається, дідусеві вже час спатки.

Кяньла підхопилася.

— Ну ж бо, ну ж бо, Кауле-дзень, — заметушилась вона, спішно штовхаючи візок старого від стола в напрямку будинку. — Час вам відпочити.

— Дивись за своїм нефритом, сину Скаженої Відьми, — сказав Каул Сень наостанок.

За столом запала тиша. Хіло тяжко видихнув і кинув свою серветку на стіл.

— Він погано почувається, — пояснив він Аньденю перепрошувальним тоном. — Втрата опірності до нефриту щось із тим старим робить, — і постукав пальцем по скроні.

Аньдень мовчки кивнув. Каул Сень ніколи не ставився до нього жорстоко. Коли Аньденеві було сім років, він здавався йому богом, а ще рік тому був здоровим і дужим. Він сказав колись Аньденю: «Ти, хлопче, належиш до цієї родини. Ти такий самий потужний Зеленокостий, як мої онуки».

— Не зважай на нього, — казав тепер Хіло. — Ну ж бо, Енді, поїж уже. А всі інші — годі бути такими похмурими. Це ж прекрасний вечір: в Аньденя завершились іспити, я тепер — одружений чоловік. Скоро прийде весняне тепло, завтра ж Новий рік. Ви ж знаєте, як ото люди кажуть: перший день у році визначає талан на весь рік. То не треба починати його в кепському гуморі.

Аньдень змусив себе прожувати і проковтнути. Почувався він жахливо — через його появу стало тільки гірше. Хлопець натягнув на обличчя слабку, проте героїчну усмішку і сказав:

— Вітаю з одруженням, Хіло-дзень. Ви сьогодні неймовірно красива, сестрице Вень.

— Оце інша справа, — мовив Хіло. — Дякую, Енді.

Вень слабенько всміхнулась, але Аньденеві здалося, що вона придивляється до нього з особливо занепокоєним виглядом. А її брати, що сиділи навпроти Аньденя, сьогодні мали найнещасніший вигляд з усіх. Відколи прийшов Аньдень, Кень з Тажем і словом не прохопились, а в їхніх поглядах прозирало щось дуже схоже на образу. Аньдень старався не дивитися їм у вічі. Ріг та Стовповий зобов’язані захищати Стовпа ціною власних життів — навряд чи їх можна винуватити у заздрості до Аньденя, який мав взяти участь у завтрашніх подіях.

— А знаєте, чого нам бракує сьогодні? — сказав Хіло. — Монеток-цукерок. Коли ми були малими, без солодких монеток жодного Нового року не було, скажи, Шае? — І поступово незграбна розмова таки відновилася.

Аньдень їв якомога швидше, не бажаючи затягувати загальні страждання за столом.

Повернулась Кяньла — прибрати зі стола, і члени родини повільно попідводились, ще зо хвильку пом’ялися, радіючи, що вечеря позаду, але й не квапилися розходитись. До Аньденя підійшла Шае й поклала долоню йому на руку. Цей жест аж точився вибаченнями, й Аньдень знав, за що саме вона перепрошує. Коли Шае була так близько, він відчував на ній нефрит, таке трішки дратівливе поколювання її аури, те, чого не було чутно, коли він сидів навпроти неї за тією вечерею у гриль-барі — наче цілу вічність тому.

— Я вчинила неправильно, — тихо сказала вона. — Не послухала тебе. Я…

— Знаю, Шае-дзень, — мовив він. — Ти не мусиш цього казати.

— Я була проти того, щоб Хіло просив тебе зробити те, що ти тепер мусиш. Ми через це сперечалися, я казала йому, що він поставив тебе в жахливі умови, але він переконаний, що це — найкращий шанс уберегти клан. Вибач, що не змогла його відрадити.

— Я все розумію, — промовив Аньдень. — Це мій власний вибір.

Хіло шепнув щось Вень, вона кивнула й пішла разом зі своїми братами.

А Стовп сказав:

— Ходімо, Енді. Поговоримо всередині.

— Мені віднести свою сумку до гостьової спальні? — спитав Аньдень.

— Облиш її. Занесемо пізніше.

Хіло повів його вперед, але не до головного будинку, а до тренувальної зали. Коли вони увійшли, він увімкнув світло — й лампочки, спалахуючи, повернулися до життя, освітлюючи видовжену дерев’яну підлогу. На мить у грудях Аньденя щось стиснулось. Він пам’ятав, коли був тут востаннє, коли востаннє бачив Ланя живим.

Хіло зачинив розсувні двері й розвернувся до Аньденя. Розслаблене поводження, якого він тримався за вечерею, зникло, і його заступила така сама знайома небезпечна зосередженість. Аньдень дивувався, що кузен міг переходити від одного стану до іншого настільки швидко.

— У тебе була можливість ще трохи подумати, — сказав Хіло. — Як гадаєш, зможеш виконати моє прохання?

Аньдень кивнув. І зненацька відчув, що ось вона — та мить граничної відповідальності, куди його вело саме життя. Стовп покладався на нього, на нього одного, коли у клану настав час крайньої потреби.

— Я тебе не підведу.

— Знаю, Енді, — на якусь мить Хіло набув скривдженого вигляду. — Нам треба підготуватися до завтрашнього, але слід зробити це правильно. Я прошу тебе діяти в інтересах клану, в моїх інтересах, і через це ти стаєш воїном Зеленої Кістки, який належить до Безгірного клану. Випускної церемонії ще не було, але іспити минули, тому ти вже можеш присягнути. Чи знаєш ти присягу напам’ять, чи треба, щоб я тобі підказував?

— Знаю, — сказав Аньдень.

Він опустився навколішки перед кузеном, піднявши складені долоні до чола. І промовив твердим упевненим тоном:

— Клан — кров моя, і Стовп — її володар. Мене обрали й вишколили носити дар божий, аби чинити добро й захищати людей, а також спрямовувати його проти ворогів клану, хай які вони могутні або численні. Я приєднуюся до братства нефритових воїнів, з власної волі і всім моїм єством, і називатиму їх своїми побратимами. Якщо зраджу брата свого, хай меч принесе мені смерть. Якщо не зможу прийти на поміч братові своєму, хай меч принесе мені смерть. Якщо шукатиму вигоди коштом брата свого, хай меч принесе мені смерть. Перед очима богів на небесах присягаюся в цьому. Честю своєю, життям своїм, своїм нефритом.

Аньдень торкнувся чолом підлоги в Хіло під ногами.

Стовп підвів його на рівні й обійняв:

— Брате, — сказав він.