Нефритове місто

РОЗДІЛ 54
ЧИНИ ЯК БАЙДЗЕНЬ

Надвечір першого дня нового року Хіло з Аньденем заїхали в Доки й невдовзі після заходу сонця безперешкодно наблизились до «Подвійного талану». Хіло посадив за кермо Аньденя.

— Хочу переконатися, що ти не розіб’єш мою машину дорогою назад, — сказав він.

Лань уже давненько вчив його водити одну зі старих родинних автівок, і юнак так нервувався за кермом дорогоцінного кузенового автомобіля, що монструозний седан усю дорогу ледь повз, наче то старенька пані. Хіло з нього кепкував:

— «Дукеса пріза» — потужна, бляха, як електростанція, а ти нею кермуєш, наче то педальна машинка.

— Міг би посадити за кермо Кеня чи Тажа, — обурився Аньдень.

— Ні, не міг, — сказав Хіло. — Ти ж сам бачив, які вони вчора були засмучені.

На них чекали. Повільне наближення «дукеси» не лишилось непоміченим, і про нього відрапортували задовго до того, як вони навіть наблизились до Доків, тож коли вони зупинились перед «Подвійним таланом» і Аньдень заглушив двигун, перше, на що звернув увагу Хіло на парковці, — від справжніх клієнтів там і сліду не лишилося. Тільки й того, що скраю припаркували кілька чорних автівок на взір Ґоньтового «ЗТ-валора», а попід входом до ресторану з’юрмилося кілька зеленокостих «горян».

Хіло зачекав хвильку, не виходячи з автівки. Чуття доповіло про напружене завзяття чоловіків надворі й про невідступну ауру Ґоньта Аша, що чорним каменем котилася через «Подвійний талан» аж до парадного входу. Та найясніше він відчував нажаханість кузена, що сидів поруч, стрімке биття Аньденевого серця, і його неабияк подивувало, що обличчя юнака майже не виказувало всього того страху. Хіло поклав Аньденеві руку на плече й потримав її отак кілька секунд, аж потім вийшов з автівки. Зняв із себе піджак, поклав його на переднє пасажирське сидіння, зачинив дверцята й попрямував назустріч ворогам, що зібралися під рестораном. За мить відчув і почув, як з машини вийшов Аньдень і рушив за ним на відстані двадцяти кроків, та Чуття Хіло однаково чуло гучний пульс юнака.

Тепер уже Ґоньт Аш стояв перед ним: сам у шкіряному жилеті, на поясі — меч-місяць, навколо — з десяток його воїнів. Хіло зупинився неподалік. Попри всю взаємну ворожнечу, ці двоє вкрай рідко бачились наживо, й упродовж кількох неквапливих вдихів та видихів вони стояли, оцінюючи один одного. Ніхто довкола нічого не казав, навіть не рухався, усі спостерігали за цим обміном поглядами.

Зрештою Хіло промовив:

— Це мій улюблений ресторан, ти ж в курсі.

— Розумію чому, — прогуркотів Ґоньт.

— Куштував хрусткі кульки з кальмарів?

— Майже кожного дня їх їм, — сказав Ріг Гірського клану.

Ліве око Хіло примружилось, і він розтягнув губи в напруженій усмішці.

— Заздрю, — він роззирнувся юрмою загартованих воїнів-«горян» із цілковитою певністю, що дехто з них носить нефрит його вбитих Кулаків. — Гаразд, — сказав він, — я тут. Те, що ви, виродки, зробили з Ейтенем, — дуже ницо, — він сплюнув убік. — Якщо хтось викликає мене на двобій до чистого клинка, той отримує мою повагу. Але ти вкрав гідність воїна, щоби привернути мою увагу. Ну, то привернув.

Ґоньт повільно, по-лев’ячому, рушив уперед. Голос його прозвучав застережливим гарчанням:

— Якби йшлося про персональну честь, ми вдвох уже давно бились би до чистого клинка, Хіло-дзень. Але в нас тут війна між кланами. Ми — Роги, які мусять робити те, що мусять, щоб наші клани отримали перевагу, хіба ні? — він обійшов Хіло, міряючи його поглядом глибоко запалих очей. — Мушу визнати, я не чекав, що ти прийдеш. Вважав, що доведеться прорубати шлях повз кожного зеленокостого «безгірника», перш ніж до тебе дістануся.

— Якщо ти й досі прагнеш двобою — отримаєш його тут і зараз, — сказав Хіло, стежачи за ворогом, що кружляв навколо, і поглядом, і Чуттям.

Ґоньт хрипко реготнув.

— Пропозиція полягала не в тому. Я не такий егоїст, щоб ставити завершення всієї війни на один двобій, — він зупинився перед Хіло, й широка постава вкрила відстань між ними величезною тінню. — Ми обидва знаємо, що врешті-решт Гірський клан переможе Безгірний. Ну то нащо змушувати відданих тобі людей втрачати через тебе свої життя? Навіщо змушувати страждати все місто, про яке ми обидва дбаємо? На твоєму місці я подумав би, чи не показати приклад самопожертви, як-от Байдзень.

Хіло завмер. Його тілом пробіг незримий спазм — йому не хотілося вмирати. Він, ясна річ, був до цього готовий, але ж не хотів. Знав, що Чуття сповістить Ґоньта про цей вибух суперечливих емоцій, але не намагався їх приховати.

— Ти надав мені певні гарантії, — сказав він і кивнув назад — туди, де трохи віддалік стояв Аньдень. — Мій кузен тут, щоб простежити, аби їх виконали.

Ґоньт перевів погляд на хлопця і змахнув до нього рукою:

— Ходи сюди, Аньденю Емері.

Аньдень наблизився — спокійно, але очевидно неохоче. Ґоньт прикликав його жестом усе ближче і ближче, доки юнак не підійшов так близько, що Ріг поклав величезну м’ясисту долоню йому на плече, й вони обидва опинилися перед Хіло.

— Ти знаєш, яку роль маєш зіграти в цій домовленості між твоїм кузеном і мною?

— Знає, — сказав Хіло, стиснувши зуби, коли побачив руку Ґоньта на Аньденевому плечі. — Коли все розпочнеться, він триматиметься осторонь. Поверне моє тіло родині — я хочу лишитися цілим, і щоб жоден нефритик нікуди не подівся. Якщо Аньдень спокійно собі повернеться й повідомить, що все відбулося саме так, як ти обіцяв, моя Синоптикиня передасть владу над кланом. Я поговорив зі своїм Рогом і залишив листи до кожного Кулака, де наказую скласти зброю та прийняти ваші умови. І якщо ти виконаєш свою частину угоди, вона віддасть ці листи за призначенням. А як ні — всі мої Кулаки та Пальці битимуться до останнього, щоб поставити Гірський клан на коліна. Нас ти знищиш, але перемога обійдеться тобі дуже дорого. Твій клан лишиться знекровленим, а місто — в руїнах, — Хіло казав це з абсолютною певністю, він вірив у свої слова. — Ми обидва знаємо, що отак все може розвернутися, але ж ніхто з нас не аж такий егоїст, Ґоньте-дзень. І саме тому я тут.

Ґоньт кивнув, у його погляді промайнув скупий натяк на повагу. Він відпустив Аньденя й мовив:

— Я даю слово, що юного Аньденя не скривдять і не стануть у це втягувати.

— І ще одне, — сказав Хіло. — Я хочу, щоб саме ти поклав цьому край. Я заслуговую на двобій до чистого клинка, а ти таке мені натомість пропонуєш. Якщо вже йдеться про неминучу смерть, то найменше, на що я заслуговую, — щоб вона не перетворилася на якусь різанину. Ти ж це розумієш, Ґоньте-дзень? Я хочу прийняти смерть воїна від іншого Рога.

Минула мить, і Ґоньт нахилив голову й похмуро вишкірився.

— Це для мене радість, запевняю тебе, Хіло-дзень.

Хіло пробігся поглядом по Ґоньтових людях. Вони слідували за своїм Рогом, з нетерпінням підходили все ближче і ближче, але тепер спинилися й позадкували, відчуваючи зміну в поставі Хіло, в тому, як розвернулися його плечі, як напружились коліна. Хіло розстебнув ще два ґудзики на сорочці й розкрив комір так, щоб усім стало видно довгу низку нефриту, інкрустовану в його тіло по ключицях.

— Ну то почнімо!

Зненацька його охопило нетерпіння. Він витягнув ніж-кіготь, крутнув його навколо вказівного пальця кільцем на руків’ї, а тоді схопив ножа й зігнувся у стійці досвідченого бійця.

— Ну, Ґоньте-дзень, покажи мені, хто з твоїх людей «найзеленіший» із ножем!

Аньдень стояв осторонь, присутність Ґонта пригнічувала його. Він притлумив зойк, коли троє «горян» оточили Хіло. Усе перетворилося на розмите марево різких змахів і рухів, Аньдень ледь устигав їх відстежувати. Вони були хорошими бійцями — оті чоловіки, що ступили вперед із дозволу свого Рога. Мали нефрит у бровах та вухах, довкруж пальців, зап’ястків і ший. Рухались люто та гнучко. І мусили знати від самого початку, щойно зголосились виконати це почесне завдання, що вони радше за все помруть. Каул Хілошудонь був бійцем на ножах, якого боялися всі, й тепер Аньдень зрозумів, чому саме.

Кеконський ніж-кіготь — це гнуте двосічне лезо завдовжки десять з лишком сантиметрів, що годиться для розтинання, штрикання, підсікання й підрізування суглобів. Аньдень бачив зброю Хіло — на руків’ї виблискували три нефрити, і зроблено ніж було з тієї самої сталі «да-танорі», що й найкращі мечі-місяці, та, на відміну від місячних клинків, основної зброї воїнів Зеленої Кістки, ніж-кіготь був знаряддям вуличних бійок. На Кеконі було повно простеньких версій без нефритової інкрустації, і молодші представники зеленокостих родин оволодівали цією зброєю задовго до того, як могли торкнутися будь-якої іншої.

Хіло бився так, наче й не тримав того ножа в руках. Він жодного разу не глянув на свої руки чи на зброю, ніколи не стежив за тим, щоб бити лише правою рукою, ніколи не перенапружував руки й надміру не звертав уваги на власний ніж — тобто не робив нічого такого, до чого схильна менш вправна з ножем людина. Він розвертався, ухилявся, крутився, відбивав атаки супротивників і контратакував сам, скорочуючи відстань між ними, — от тільки кожен його рух супроводжували зблиски сталі. Один із бійців високо замахнувся, а Хіло перехопив його зап’ясток, розчахнув внутрішній бік ліктя, ковзнув лезом над другою рукою, а тоді націлився вгору, взрізаючись ножем у шию суперника й розтинаючи її довкруж, наче чистив шматочок фрукта від шкірки.

І все це сталося за одну секунду. Чоловік не встиг застосувати Гарт, щоб закритися від зливи ударів, ніж розітнув його горлянку, і противник упав на землю, клекочучи кров’ю. А Хіло вже рухався далі, його очі палали, як іскри. З наступним бійцем вийшло так само: на кожен змах ножем Хіло відповідав трьома-чотирма своїми, що перетворювались на один плавний рух. Ще наступний зачепив Хіло поперек ребер, а потім і по потилиці. Коли йшлося про більшість людей, то ніж-кіготь із легкістю розтинав плоть, проте Гарт Хіло був майже таким самим потужним, як той, що приписували Ґоньту, — і то не стільки за силою, скільки за гнучкістю. Майстер Гарту здатний керувати своєю нефритовою енергією, наче то швидкий танок напруження й розпруження; така людина вміє не заважати власним рухам, але й миттю пересуває мінливий щит, завдяки якому стає майже невразливою. Коли Аньдень помітив, що ніж розтинає одяг Хіло, то на мить забув, як дихати, але тканину поплямувало хіба що кілька крапель крові. Хіло рохнув, змінив позицію і вклав Силу в удар лівої руки, спрямований у горло ворога. Як і можна було чекати, його супротивник ухилився й відреагував, стрімко загартовуючи верхню половину тіла. Та Хіло хутко зробив крок, нахилився, полоснув чоловіка поперек стегнової артерії й занурив ніж йому в колінну ямку. Зеленокостий зі скриком зігнувся, а Хіло відповів тріумфальним вишкіром та ударом, що загнав вістря ножа противнику між шийними хребцями.

— Ви марнуєте мій час! — викрикнув він, відтанцьовуючи від тіла. Чоло та шию Хіло вкривав піт. — Такими темпами у тебе, Ґоньте-дзень, скінчаться Зеленокості. Якби я знав, що з Кулаками-«горянами» так просто битися, то прийшов би сюди раніше.

«Він їх підбурює», — з відчаєм подумав Аньдень. Тепер «горяни», що ринули вперед, більше не вагалися. Їх лютили смерті товаришів і підбадьорювали думки про те, що навіть найкращі бійці приречені на швидку втому, коли б’ються проти багатьох. Аньдень змусив себе не ворушитись, а стояти й невідривно дивитися на те, як бійка перетворюється на справжню товчію. Хіло виборсався із самого серця бурі. Відкинув двох чоловіків за допомогою Відхилення й кинувся на третього. З Легкістю стрибнув, уникаючи атаки з двох боків, але його смикнули донизу. Він направив енергію в нападника, та не встиг його вбити, як Сила іншого кинула його навколішки. Через паніку дихання Аньденя пришвидшилося, він увіп’явся нігтями в долоні, поки кузен зникав у нього на очах за мінливою завісою вдягнених у темну шкіру тіл та спалахів ножів.

Ніж Хіло викотився з кола бійців, дзенькаючи об асфальт, і Ґоньт Аш проревів:

— Досить!

Кілька його людей так ошаліли від бійки, що підкорились не одразу, й Ґоньт зі ще одним скриком розкинув руки, посилаючи проти власних Зеленокостих широку, але не дуже потужну хвилю Відхилення, що змусила їх заточитися. Коли вони розступилися, Аньдень побачив, що Стовп Безгірного клану стоїть навкарачки, а його обличчям та спиною, вкритою сорочкою, вільно струменить кров. Коли його плечі опускалися й піднімалися, в подиху було чутно хрипи.

І тут раптом Аньдень згадав, як Хіло приходив до академії та втягнув його в бійку просто для розваги, щоб перевірити, що за один з нього виріс, чи він з тих, які будуть і далі битися, навіть коли противник має перевагу. Того дня Хіло так легко його здолав, грався з ним, як більший пес покусує й прихоплює меншого. Тоді Аньдень навіть гадки не мав, що побачить отаке: найстрахітливіший воїн родини Каул виявиться таким самим безпорадним проти своїх ворогів, як Аньдень — проти нього.

Ґоньт ступив уперед:

— Досить! — знову прогарчав він. — Сьогодні ти забрав достатньо зеленокостої крові, Кауле Хілошудоню з Безгірного клану. Ти заслужив померти як воїн.

Ґоньт потягнувся по руків’я свого меча-місяця, й цієї миті Хіло полетів до нього кулею, хапаючи Рога поперек тулуба.

Двоє чоловіків купою впали на землю. Хіло плюнув Ґоньтові в обличчя:

— Ти що, гадав, я схилю перед тобою шию, як, бля, качка перед колодою м’ясника? Ні, я збираюсь забрати тебе із собою! — і припіднявся настільки, щоб зібрати всі рештки своєї Сили для удару, здатного розколоти череп.

Ґоньт хвилею Відхилення відкинув Хіло назад, і той гепнувся на спину. «Горяни» кинулись уперед, щоб знову взятися до бійки, та Ґоньт заволав: «Не чіпати його!» — й підхопився на рівні з неймовірною швидкістю та Легкістю, як на людину таких габаритів. Ріг повільно рушив до Каула — той уже зі стогоном перекотився й підхопився на ноги, щоб знову кинутись в атаку. Ґоньт уникнув замаху ослаблого противника й зацідив йому в обличчя. Хіло впав, але знову підвівся, і знову Ґоньт повалив його на землю, тільки цього разу ще й почастував копняком по ребрах. Аньденя трусило, під повіками, в горлі, у грудях — всюди пекло. Очі Ґоньта спалахнули шаленим і мстиво-задоволеним полум’ям, що здолало важку завісу непохитного самоконтролю:

— Ти… такий… уже… впертий, — гарчав він із кожним ударом, що змушував Хіло хитатися, а то й падати на землю, от тільки він раз за разом зводився на ноги. — Просто… не знаєш, коли… спинитися.

Зібравши Силу, Ґоньт підхопив стрункішого суперника і швиргонув його так, що той пролетів кілька метрів. Хіло врізався в асфальт і цього разу вже не підвівся. Лежав, наче переламана й розірвана лялька, і груди його ледь здіймалися у хриплуватоклекотливому подиху. Та щойно Ґоньт витягнув меча-місяця, як Хіло відкинув голову назад і викрикнув:

— Руш!

Аньдень побіг. Ніхто із Зеленокостих не звертав на нього жодної уваги. Він був звичайним собі учнем-підлітком, його просто використали за свідка, ніхто не побачив у нього жодної зброї і не відчув навіть найменшого натяку на нефритову ауру. Страх і хвилювання, про які сповіщало їм Чуття, здавалися цілковито природними. А тепер він помчав уперед і, поки пульс барабанив у вухах, упав, прикриваючи розпластане та вкрите кров’ю тіло кузена «Енді», — шепнув Хіло, простягаючи руку вперед, і Аньдень витягнув з лівого рукава Хіло довгий разок нефриту й обмотав навколо свого стиснутого кулака.

Два дні тому Хіло влаштував, щоб майже весь його нефрит зняли та нанизали на тонкий шнур, який щільно приклеїли до внутрішнього боку лівиці, — тієї руки, що не привертала уваги, бо не в ній він тримав ніж-кіготь. На звичному місці він лишив тільки намистини на ключицях, де їх усі й побачили. Його аура не виказала жодної різниці, адже весь нефрит і досі торкався шкіри Хіло. А тепер його тіло шалено здригалося, бо нефрит з нього зірвали.

Для Аньденя весь світ вибухнув хвилею чистої енергії.

Відчувалось це так, наче він рвучко полишив своє тіло. Він був усюди й ніде, він нахилявся над кузеном, дивився на себе й Ґоньта зверху, був усередині всіх людей навколо, його оточувало пульсування їхньої крові, порухи їхніх органів у порожнинах тіл. Його власне тіло було чимось таким дивним і мізерним: чудернацька комбінація систем та органів, плоті, що спліталась навколо кісток, а ще шкіри, води, тканин мозку — і він цілковито усвідомлював, що отаким і є, але також добре розумів, що значно більший за все це. Був самим відчуттям, енергією, що усвідомила себе, пізнала й керувала собою на власний розсуд.

Він ніколи навіть не уявляв такого рівня самоусвідомлення, такого екстазу сили й почуттів.

Минулої ночі, коли вони репетирували, як усе має відбутися, Аньдень смикнув схований нефрит, не знімаючи його з руки Хіло повністю. Вони не хотіли ризикувати й небезпечно ослабити самих себе нефритовою лихоманкою та ломкою. Проте навіть тоді Аньдень відчув оцей колючий кайф від контакту з такою кількістю нефриту, що перевищувала все, чого він за життя торкався. Але те відчуття не можна було й порівняти з нинішнім.

— Не рухайся, доки я не дам сигналу, — сказав тоді Хіло. — Якщо я помру до того, як зможу тебе покликати, можливо, ти ще матимеш шанс, але тільки якщо Ґоньт опиниться поруч. Він мусить бути поруч.

І тепер Ґоньт був поруч. Аньдень відчув непевність у його рухах, мить цілковитого подиву. Хіло дуже добре впорався з тим, аби прикувати всю увагу Рога до себе одного, розлютивши його настільки, щоб затьмарити все, що могло б змусити чоловіка озирнутися на хлопця навіть тієї короткої миті між вигуком Хіло й реакцією Аньденя. Ґоньтів меч-місяць рушив униз, але було в тому русі певне вагання, смуга білого металу падала так повільно, наче повітря, що вона розтинала, було густим, як мед, і Аньдень відчув дивне бажання розсміятися, коли зрозумів, що це не Ґоньт сповільнив рухи — це його, Аньденя, сприйняття часу розтягнулося тисячократно.

Нефритову ауру Ґоньта Аньдень відчував, наче то було щось таке, що можна помацати, схопити обома руками. Він підняв долоню вгору — майже задля експерименту — й відчув, як оця його більша за нього самого сутність схопила потік енергії, огорнула його, занурилася в саме серце того потоку. Ґоньт завмер, у його погляді промайнули усвідомлення й тривога. Довкола нього зметнувся вгору легендарний Гарт. Аньдень відчув, як його допитливу силу щось відштовхує, як потужна аура Ґоньта змикається, аби захистити хазяїна. Аньдень, який і досі тягнув одну руку до свого ворога, здійнявся на ноги, стискаючи в кулаці разок нефриту, і штовхнув. Його Направлення було як залізний спис. Воно розітнуло зовнішні шари Гарту й зупинилося останньої миті, бо наштовхнулось на нездоланний опір і вже не могло рушити далі.

У Ґоньта вибалушились очі. Меч-місяць затремтів, коли все тіло Рога охопив параліч дії та протидії. Шкіру Аньденя раптом закололо дедалі більшим жаром. З рота й носа Ґоньта зацебеніла кров, шок і паніка зміцнили його Гарт, і Аньдень відчув, як той невблаганно шириться, тягнучись до нього. Хлопець уже не ладен був вдихнути, у ньому громадилась така сила, що ще трохи — і в нього вибухнуть очі й легені.

І саме в цю відчайдушно патову мить Хіло штовхнув себе вгору хвилею слабкої енергії, двигуном якої була чиста сила волі. Він вихопив з піхов Ґоньтів ніж-кіготь і занурив його чоловікові в бік. Ґоньт заревів від болю.

— А ти хіба забув? — видихнув Хіло. — Байдзень повернувся з того світу, щоб убити свого ворога.

Хіло впав на землю. Бійці-«горяни» помчали вперед, аби допомогти своєму Рогу, пошматувати Хіло й Аньденя, але було запізно. Ніж, що пірнув у Ґоньтів бік, створив ту саму необхідну шпарину. І увага, і Гарт Ґоньта попливли, й Аньдень вклав усі свої сили в Направлення, відчуваючи, як увесь той непереборний тиск вивільняється шаленою хвилею, що прохромлює тіло супротивника.

Серце Ґоньта спинилося, легені стиснуло, а судини в мозку луснули. Аньдень, не здатний притлумити ясність свого Чуття, розділив відчуття, що супроводжували смерть, відчув кожен жахливий шип знищення, який проштрикував тіло його ворога. Ґоньт помирав, і він сам помирав разом із Ґоньтом. Коли Ріг упав, Аньдень теж повалився на землю, він роззявив рота, але не ладен був видати ні звуку. А коли відступила буря смерті, Аньденя накрила наступна хвиля — зворотний потік нефритової енергії ринув у нього, немов то вітер, що його втягнув сердитий бог Йофо й видихнув тайфуном, який паплюжить землю. Натиск зворотної енергії від знищення настільки могутнього воїна, як Ґоньт, неможливо описати словами. У голові Аньденя вибухали світло й жар тисяч зірок. Його голова метнулась назад, і він закричав із самої глибини власного єства, обійнятий жахом цього болю й екстазу.

Він зараз згорить, йому треба позбутися цього жахливого кипіння, цієї надлишкової енергії, що чіплялася за нього під самою поверхнею шкіри і відчайдушно прагнула втекти за межі його тіла. Бійці-«горяни», що кинулись до нього, здійнявши мечі, були саме тими вмістилищами, куди можна направити зайве. Ось вона — дорогоцінна віддушина. Йому навіть не треба було до них торкатися — це було не складніше, ніж витягнути життя з мишки у клітці. Двох чоловіків він спіймав на ходу. Вони схопилися за груди, широко розплющивши очі й роззявивши роти від подиву, і їхні клинки з лязкотом впали на землю. А він із дивним відстороненням та жадібною радістю спостерігав, як вони помирають.

Ті Зеленокості, що ще лишалися, позадкували. Аньдень відчув, як вони його бояться, й почув власний дивний смішок. Він був демоном — бліде малолітнє чудовисько, що витягує нефритову енергію та вбиває. «Що вийде, коли схрестити козу з тигром?» — питав себе Каул Сень. Щось дивовижне й страхітливе.

Уздовж Аньденевого хребта пробіг дрож. Він різко розкинув руки, розчепірив пальці й вивільнив хвилю Відхилення, що промчала повітрям і відірвала трьох чоловіків від землі, підкидуючи їх угору, а потім швиргаючи на землю так, що вони аж покотилися. Зеленокості незграбно підвелися і — похитуючись, накульгуючи, озираючись, шалено перелякані — побігли геть, а решта кинулись за ними назирці. Їхній тупіт відлунював громом.

Аньдень відчув, як дрібненький натяк на розвиднення розбудив його свідомість, що нажахано скрутилася десь у темному куточку. Хіло нерухомо лежав на землі, з його ран точилася кров, а з нею — й життя. Аньдень мусив… мусив покликати на допомогу… комусь зателефонувати. Він витріщився на низку нефритових намистин у своїй правиці, з болісним вольовим зусиллям — таким, якого потребувала би спроба вирвати собі око, — розтиснув пальці та впустив разок коштовностей на землю. Підвівся, ступив крок уперед, і зненацька весь навколишній світ перехнябився та зник у чорняві, й Аньдень, знепритомнівши, упав на асфальт поряд з кузеном.