Нефритове місто

РОЗДІЛ 56
ВИПУСКНИЙ

Згодом у місті згадуватимуть про той святковий тиждень як про новорічне кровопускання між дзаньлунськими кланами. Багато хто називатиме його помстою Каулів. В одних районах на такі згадки схвально кивали, в інших — нервово смикали у відповідь за мочку свого вуха. На той час, коли утвердився новий розподіл територій, стало вже ясно, що жоден із кланів не зможе насолодитися стрімкою перемогою. Попри всі сумніви, наймолодші онуки Світоча відбили спробу анексії й тим самим укріпили лідерські позиції у клані.

В Академії Каула Душужоня була традиція: восьмикласники завершували іспити ще до новорічних канікул, але їм доводилося зачекати на оголошення остаточних результатів та випускний до сприятливої миті на початку нового року. Тиждень після тих канікул вони мусили згаяти у виснажливій фізичній праці на території кампусу (це був останній урок небесних чеснот, а саме скромності), перед тим як їх допускали до присяги й отримання нефриту. Аньдень досі одужував у лікарні, тому не міг приєднатися до однокласників, які вичищали бруківку, лагодили паркани, підстригали дерева й супроводжували дезорієнтованих першачків. А все ж прогноз Хіло збувся: з центральної лікарні Дзаньлуня Аньденя виписали за два дні до випускного, й хлопець почувався достатньо добре, щоб відвідати конвокацію, яка випала на похмурий весняний день, сірий від погроз пролитися дощем.

Пішов поголос, що лише Аньдень був поряд зі Стовпом у тій битві, де загинув Ґоньт Аш. Коли він, вбраний у форму академії, з’явився на шикуванні в залі зібрань, що передувало всім церемоніям, хай куди він ішов — всюди його випереджала густа мовчанка, Біля реєстраційного столика майстер Сайнь схилив голову з більшою повагою, яку Аньдень будь-коли отримував від учителя.

— Емері, ставай у кінець лави. Ти заходитимеш останнім.

Аньдень знав: це означає, що під час іспитів він отримав найвищі оцінки, а ще здобув звання найкращого учня на пробних — і це компенсувало його не набагато кращі за середні оцінки з наукових дисциплін і дозволило претендувати на випуск у першому ранзі.

Аньдень вклонився й відступив у кінець черги, що якраз утворювалася.

— Тоню, — привітався він.

Тонь аж підхопився, а тоді підвів руки у вітальному жесті:

— Аньденю-дзень, — промовив він. — Дуже радий бачити тебе в доброму здоров’ї.

Була в Тоневому голосі ота офіційна нотка, з якою Палець звертається до Кулака, й Аньдень зупинився, не знаючи, як реагувати. Йому кортіло виправити Тоня, що звернувся до нього як до Зеленокостого ще до випускної церемонії, але з поведінки хлопця було видно, що він так вчинив свідомо. Аньдень проковтнув дедалі більший дискомфорт і розвернувся, щоб кивнути на знак привітання Дудо й Пау — і вони вдвох схилились у поклонах.

Погляд Аньденя ковзнув їм за спини — до Лотта. Аньденя штрикнуло мимовільне відчуття, тьмяна тінь болю, але на тому і все — у нього не лишилося місця ні для чого іншого. Якась частина його наче заціпеніла. А Лотт, який після жорстокої смерті батька завжди мав похмурий вигляд та порожній погляд, чемно нахилив у бік Аньденя голову:

— Дзень.

Аньдень розвернувся обличчям до початку черги, ховаючи руки в довгі рукави чорної форми. Двотижневе лікування, цілющі сеанси з доктором Трувом, контрольований прийом СВ-1 справдили обіцянку Хіло: фізично Аньдень почувався добре і був більше схожий на самого себе, ніж коли отямився в лікарні, збаламучений і виснажений жадобою до нефриту. Та навіть за таких умов довелося здолати моральну боротьбу, щоб приготуватися до участі в сьогоднішньому заході, наготуватися вийти поперед уважні погляди не тільки своїх однокласників, але й усього клану.

«Енді, ти — герой», — казав Хіло, але Аньдень не почувався героєм. Він почувався невпевненою в собі руїною. Думав про те, що СВ-1 і досі циркулює його кровотоком, як той забруднювач. Усі ці люди знали, що він зробив, але не бачили, на що він перетворився — на небезпеку. На летку речовину, що лишається стабільною за допомогою сумнівних досягнень сучасної науки.

Знадвору залунали барабани, і сто двадцять шість юнаків та тридцять дві юнки, що завершили повний восьмирічний курс навчання в Академії Каула Ду, рушили крізь вихід із зали зібрань до центрального подвір’я, стаючи охайними рядами перед низькою сценою, навпроти якої поставили сотні складаних стільців, де розсілися глядачі — родичі та члени клану.

Аньдень разом з усіма однокласниками опустився навколішки на бруківку під шатром, яке встановили, щоб захиститися від можливого дощу. Коли грандмайстер Ле завів свою промову, Аньдень зиркнув через плече на ряди глядачів. Й одразу відшукав родину Каул — вони сиділи посеред першого ряду. Хіло вбрався в гарний костюм оливкового кольору та чорний жилет, які купив спеціально для цієї нагоди. Вигляд мав значно кращий: обличчя й досі вкривали рубці, але воно вже не було таким виснаженим. Він явно був у доброму гуморі, навіть коли вони тільки їхали сюди в машині, і навколо нього ширилася весела безтурботність, яку він майже втратив за останні місяці. Однією рукою він обіймав плечі Вень. Аньдень помітив, як Хіло закохано притулив її ближче до свого боку й натягнув каптур куртки їй на голову, щоб затулити від слабкого, але вологого вітру. По другу руку Хіло сидів Майк Кень, а наступною за Вень — Синоптикиня. Вбрана в темну спідницю та блузку Шае сиділа дуже прямо, погляд мала серйозний і трохи заклопотаний, та коли вона помітила Аньденя, то легенько до нього всміхнулася.

Він знову глянув поперед себе, бо грандмайстер Ле викликав першу групу учнів. Усі восьмикласники мали ще перед іспитами оголосити, кому вони планують присягнути у відданості, й ці одинадцятеро випускників вирішили дати священницькі клятви. Знавець із Храму Небесного Повернення здолав кілька сходинок, що вели на узвишшя, аби керувати присягою покаяння. Одинадцятеро учнів підвелися й наблизились до сцени, стали перед зібранням навколішки й повторювали рядки, що зобов’язували їх до життя в церковному служінні, а тоді торкнулися чолами землі, підвелися і пройшли, щоб стати позаду своїх однокласників. Наступні двадцять п’ять учнів вирішили присвятити свої нефритові здібності мистецтву зцілення — їх закликали присягнути перед головним лікарем Коледжу біоенергетичної медицини, саме там вони і продовжать навчання. Аньдень посовався на місці, в нього затерпли ноги, а тим часом третя група — з вісімнадцятьох випускників — стала перед грандмайстром Ле, щоб присвятити себе почесній праці навчання нефритових дисциплін. Наступного тижня вони повернуться до академії вже як молодші вчителі-підмайстри, сподіваючись одного дня стати майстрами.

І нарешті усі, що лишилися, — велика група учнів, які обрали служіння й відданість Безгірному клану, — разом ступили вперед, щоб скласти клятви. Ряди глядачів та випускників збрижились — Стовп клану швидким кроком здолав центральний прохід і піднявся на сцену. Хіло розвернувся й окинув публіку поглядом. Аньдень подумав, що кузен має задоволений вигляд. Плюс-мінус сотня нових Зеленокостих для клану, майже дві третини випуску. Дехто стане Таланниками, але більшість розпочне свій шлях як Пальці, підпорядковані Кеню та його Кулакам.

Усі чекали, доки Хіло почне промовляти присягу воїнів Зеленої Кістки рядок за рядком, щоб випускники могли повторювати його слова. Та він довго нічого не казав, і незручна пауза затягнулася. Глядачі розгублено перезиралися. Грандмайстер Ле нетерпляче кашлянув, та Хіло похитав головою.

— Грандмайстре, — промовив він, усміхнувшись, а ще так гучно, що глядачі його почули, — я недостатньо цінував це місце, коли стояв отам внизу в такій самій чорній формі, тож дозвольте мені хвилиночку насолодитися цим чудовим краєвидом. Я більше не учень, тож ви навіть не зможете побити мене за те, що я вас затримую.

Публіка реготнула.

«Тепер він — справжній Стовп, і всі це розуміють, — подумав Аньдень. — Але здебільшого він усе одно лишився самим собою».

— Брати й сестри, — вигукнув Хіло. — Стовп є володарем клану, але Стовпи змінюють одне одного, а братерство живе й триває. Ви присягаєте одне перед одним так само, як присягаєте переді мною. Хто з вас знає присягу воїнів Зеленої Кістки напам’ять і може скерувати своїх однокласників, промовляючи слова першим?

Церемонія мала пройти геть не так, але навіть грандмайстер Ле не став втручатися, коли уперед вийшов Лотт.

— Я знаю, Кауле-дзень.

Хіло кивнув і змахом руки прикликав хлопця на сцену. Аньдень спостерігав, відчуваючи, як серце пульсує у нього в горлі, за тим, як Лотт повільно здолав три сходинки й опустився перед Хіло навколішки, а той нахилився, щось хутко шепнув йому на вухо й відступив назад. Аньдень устиг помітити на обличчі Лотта суворий та рішучий вираз, але хлопець уже приклав стулені долоні до чола.

— Клан — кров моя, і Стовп — її володар, — повів він сильним голосом, що ясно лунав над усім подвір’ям.

Голоси сотні його однокласників здійнялися й повторили:

— Клан — кров моя, і Стовп — її володар!

Аньдень ворушив губами, повторюючи присягу, яку вже дав два тижні тому, і не міг відірвати очей від Лотта, що стояв перед усіма навколішках, піднявши руки й опустивши очі, попід теплим, але й пронизливим поглядом Хіло. Аньденя охопив згорьований подив. Він був певен, що Лотт ніколи не бажав для себе такої долі, він ніколи не хотів піти кривавим шляхом свого батька. Це ж він, Аньдень, мусив би бути там, нагорі. Каули — його родина, він уже довів, що вартий нефриту, й усі прийняли його як протеже Хіло і страхітливу нову силу, що поповнила клан. А він тим часом гаряче співчував Лоттові й страшенно та невимовно вдячний, що це він стоїть отак на сцені, бо на якусь довгу сюрреалістичну мить йому здалося, що Лотт перетворився на нього, що посів місце Аньденя, який опустився навколішки на дерев’яну підлогу тренувальної зали маєтку Каулів після новорічної вечері, а тепер Аньдень дивиться на самого себе чиїмись чужими очима й бачить кров, нефрит і трагедію.

— Честю своєю, життям своїм і своїм нефритом, — завершив Лотт і торкнувся чолом землі.

Усі інші новоспечені Зеленокості Безгірного клану повторили його слова, завершуючи присягу. І як це було з Аньденем, Хіло підвів Лотта, обійняв його і, тримаючи долоню в нього на плечі, сказав йому щось на вухо так тихо, що Аньдень не розчув. Лотт коротко й стримано кивнув, відтак зійшов зі сцени і став на своє місце поміж випускників. Хіло стиснув руки в короткому поклоні й підвищив голос, звертаючись до нових членів клану:

— Я приймаю вашу присягу й називаю вас своїми побратимами.

— Наша кров належить Стовпу! — викрикнув хтось.

І коли Хіло почав спускатися зі сцени, кілька інших голосів завели: — Клан! Клан!

Аньдень роззирнувся, щоб побачити, хто ж це почав скандувати, але грандмайстер Ле несхвально нахмурився й підняв руки, вимагаючи тиші. Випускники й чимало глядачів виросли під суворим правлінням грандмайстра, тому всі інстинктивно принишкли.

— А тепер, — промовив грандмайстер з відчутною ноткою осуду, що стосувався і надто драматичного видовища, на яке перетворилась присяга, і реакції глядачів, — ми маємо винагородити випускників нефритом, який вони заслужили роками тяжкої праці, дисципліни й вишколу.

Углибині сцени стояв стіл, де розмістилися чотири групи дерев’яних скриньок. Усі жваво перевели погляди на майстра Сайня, який узяв скриньку з першої купки й відчинив її.

— Ау Сатінья, — прочитав він на зворотному боці накривки.

Одразу після останніх іспитів усі восьмикласники здали свої тренувальні браслети та прикріплений до них нефрит. А тепер їхній нефрит повернуть уже назавжди, і може статися, що камінців буде більше чи менше за ту кількість, яку вони віддали, — залежно від того, як вони показали себе на іспитах. Купки різнилися за рівнем здобутків у нефритових дисциплінах. Ау Саті, який піднявся на сцену під чемні оплески, отримав тільки один камінчик, почеплений до металевого ланцюжка. Грандмайстер Ле вийняв прикрасу зі скриньки й надів її Ау через голову. Хлопець стане одним із найнизькоранговіших Пальців або — якщо йому добре ведеться з цифрами — може посісти місце Таланника-початківця.

— Ґоро Ґорусуто, — промовив майстер Сайнь, викликаючи наступного випускника, поки Ау кланявся і сходив зі сцени.

Коли перша купка скриньок скінчилася, на сцену почали підійматися студенти з більшої групи, щоб отримати по два камінці. Для декого з юнаків та юнок, що закінчували академію, отриманий сьогодні нефрит стане єдиною «зеленню», яку вони носитимуть впродовж усього життя. Для інших — це лише перші камінці з багатьох, адже нефрит передається від одного члена родини до іншого, дістається в нагороду від керівництва клану, а найпрестижніший — здобувається у двобоях та битвах.

Коли сцену почали заповнювати вищі за рангом учні, які заслужили на три камінчики, Аньдень раптом зрозумів, що так нервується, аж не ладен і дивитися. Цього разу свій нефрит отримав Дудо, а також Пау й Тонь, і всі вони широко всміхалися, щойно проминали грандмайстра та приєднувались до товаришів на другому краю сцени. Запас скриньок на столі зменшувався. Остання купка містила тільки з десяток нагород для найуспішніших учнів, тих, що здобули максимум — чотири нефритові камінці. Цього нефриту було досить для старшого Пальця чи молодшого Кулака, і це було більше, ніж могли безпечно подужати майже всі кеконьці та будь-хто з іноземців.

Для Аньденя надіти таку кількість нефриту тепер було цілковито безпечно — після того, що він пережив. На якусь мить він відчує дезорієнтацію, як це траплялося під час тренувань, і вона аніскільки не нагадуватиме той потужний паралізуючий прихід, від якого він мучився перед «Подвійним таланом». Та однаково пальці в нього заніміли й охололи, а шлунок скрутився, несвідомо, проте палко опираючись цій перспективі. Грандмайстер узявся викликати останніх учнів. Особливо гучно, та ще й із тупанням ногами глядачі привітали Лотта, коли той піднявся на сцену і схилив перед грандмайстром голову. Аньдень чув, як поблизу інші випускники вже гомоніли, вітали одне одного, обговорювали, як вони хочуть оправити свій нефрит, чи робитимуть з нього персні на великі пальці, чи проколюватимуть під сережки брови, а чи зазіхнуть на сміливіший пірсинг. На столі лишилась тільки одна скринька.

— Емері Аньдень, — промовив майстер Сайнь.

Коли Аньдень підвівся, завмерли всі розмови. І зненацька йому здалося, наче він у напівсні, в якомусь некомфортно-ірреальному стані, немов він і робить щось, але не вповні вірить, що перебуває саме тут. Ноги несли його вперед, черевики торкалися сходинок, а щойно він опинився на сцені, хтось гукнув:

— Каул-дзень!

Залунали оплески, і до першого голосу доєдналися й інші:

— Каул-дзень!

Аньдень закляк, гадаючи, що публіка звертається до Хіло. А коли зрозумів, що це його вітають, обличчя в нього аж спалахнуло: «Вони кажуть, що я — Каул». Він — сирота мішаного походження, а вони ставлять його поруч із Ланем, Хіло та Шае. Це були найнеймовірніші лестощі, які йому було годі й уявити, і вони перелякали його до смерті. Бо це була неправда, він не такий, як вони. І коли грандмайстер Ле припідняв чотири нефритові камінці на срібному ланцюжку, Аньдень позадкував так, наче у скриньці сидів отруйний павук.

— Ні, — гукнув він.

Грандмайстер Ле завмер і насупився:

— Що значить «ні»?

— Я не… — затнувся Аньдень. — Я не хочу носити нефрит.

За всі роки навчання в академії Аньдень ніколи не бачив, щоб грандмайстра щось захопило отак зненацька: сиві брови вигнулись щетинистими дугами, зморшкувате обличчя застигло. Майстер Сайнь та інші вчителі на сцені здивовано перезиралися, і складалось враження, що у всіх відібрало мову. Випускник відмовляється від нефриту? Такого ніколи не траплялося.

Аньдень чув, як приголомшене мовчання заступає дедалі гучніший розчарований шепіт. Він не насмілювався відірвати погляд від власних ніг: він зганьбив себе, зганьбив Хіло та Шае. Палаючи від сорому, Аньдень стиснув тремтливі руки й підвів до схиленого чола в поклоні, що повнився найглибшими вибаченнями, а тоді розвернувся і спустився зі сцени, не кажучи ні слова.

Він ще ніколи не бачив, щоб Хіло настільки розчервонівся від розгубленості й люті. Щойно грандмайстер Ле довів церемонію до швидкого й незручного фіналу, Стовп рушив просто до кузена. Перелякана юрма членів клану поспіхом розступалася перед ним. Пальці Хіло кігтями вчепилися в біцепс Аньденя. Він відтягнув кузена, що й не думав опиратися, від інших випускників, за сцену, подалі від пильних поглядів онімілих глядачів. Хіло смикнув Аньденя, щоб опинитися з ним лицем до лиця.

— Що це ти твориш?

Аньдень намагався заговорити, та коли він розтулив рот, то не знав, що сказати. Його вчинок неможливо пояснити. Хіло й досі міцно тримав його за руку, і крізь цей доторк Аньдень відчував кузенову ауру, що дзижчала, як рій розлючених шершнів.

— Мені прикро, — спромігся він нарешті.

— Тобі прикро? — схоже, що й самому Хіло на мить забракло слів. — Енді, що сталося? Що це на тебе найшло? Виставив себе дурником перед усім кланом, перед усіма твоїми зеленокостими братами. Мене дурнем виставив.

— Хіло, я не такий, як ти, — зболено озвався Аньдень.

Усе, чого він у собі боявся, всі сумніви, які він долав суворими тренуваннями та вірою у клан, усі кошмари, де зринала ванна, повна крові, й лунали материні крики, — на сцені все це в одну мить неначе ринуло з тієї невеличкої скриньки, затьмарюючи навіть жахливе розуміння, що він руйнує все, чого прагнув усе життя.

— Я — не та людина, якій слід носити нефрит, я — не та людина, яка взагалі мала б носити нефрит. Якщо сьогодні я його надіну, то прагнутиму тільки більше й більше — стільки, скільки мав, коли вбив Ґоньта. Я стану гіршим за мою ма, гіршим за божевільну Скажену Відьму, я знаю, що так і буде. Тепер я відчуваю це — в самій своїй крові, і байдуже, що ти скажеш, — йому ледь вистачало подиху, щоб повести далі: — Можеш тримати мене на «сяйві», тій еспенській отруті, яка вбила Ланя, але я так жити не хочу. Я не хочу ставати тим, що ти з мене робиш…

— Ким? — сердито спитав Хіло. — Зеленокостим? Родичем?

— Зброєю, — пошепки завершив Аньдень.

Хіло різко відпустив його і позадкував. Його обличчя скривила дивна суміш почуттів, але першу скрипку поміж ними грав біль — очі Хіло покруглішали від ображеного подиву, немов Аньдень витягнув ножа й полоснув його поперек щоки. З-за плеча Хіло Аньдень помітив, що до них наближається Шае; Кень та Вень ішли слідом, але зупинились віддалік, не бажаючи втручатися.

Стовп ступив крок уперед і здійняв руки, щоб схопити кузена за плечі. Аньдень сахнувся, на секунду його обійняла певність, що зараз Хіло по-справжньому завдасть йому болю, але Стовп просто промовив силувано спокійним тоном:

— Енді, це я винен, — він добряче труснув Аньденя, щоб змусити підвести погляд. — Ота бійка — це вже було занадто, ще й зарано. І лежати в лікарні після того було страшно. Ти налякався. Винуватити в цьому можна тільки мене, але я мусив так вчинити, бо ми тебе потребували. Я не зміг би впоратися з цим самотужки, не зміг би порятувати клан без твоєї допомоги. І ти й досі нам потрібен.

Аньдень відчув, як його обличчя запалало жахливим почуттям провини, щойно Хіло промовив тихим тоном, в якому поєдналися благання та докір:

— Оце щойно ти принизив нас обох, але я знаю, що ти не навмисно, я не буду ставити тобі це на карб. Повернімося й разом розшукаємо грандмайстра Ле, щоб забрати в нього твій випускний нефрит. Задля нього ти старався багато років. Ми забудемо те, що сталося, і цього разу все зробимо правильно, повільно повернемо твою впевненість у собі. Енді, ти — член цієї родини. Тебе виховали, щоб ти став воїном Зеленої Кістки.

Упевненість Аньденя у своєму рішенні похитнулася, та за мить він уже поривчасто похитав головою.

— Я дуже чутливий до нефриту — і через це стаю занадто могутнім. Тому надто радію, коли когось вбиваю, — він важко глитнув. — Тепер «горяни» знають, наскільки серйозна з мене загроза. Якщо я носитиму будь-яку «зелень», Айт докладе усіх зусиль, щоб мене вбити, а я повбиваю стількох людей, просто щоб лишитися в живих… — Слова полились відчайдушним потоком. — І щоразу, коли я вбиватиму, я цим насолоджуватимусь, усе більше й більше, отримуватиму все більше нефриту, і врешті-решт усе «сяйво» на світі не зможе мені допомогти, я це точно знаю.

Хіло сплеснув руками.

— «Горяни» багато років прагнули мене вбити! За кожним поворотом на нас чигають смерть і безум, але ми робимо те, що мусимо, якось даємо собі раду! Гадаєш, те, що тоді сталося, на мені менше відбилося? Мені довелося перетерпіти їбучу нефритову ломку, і то тоді, коли я майже перетворився на труп, а все одно мусив повертатися до тями й поводитися як клятий Стовп, — його голос підвищився, і стишив він його видимим зусиллям. — Коли ти могутній — перетворюєшся на мішень. Коли ти Каул — перетворюєшся на мішень, але воїн Зеленої Кістки ніколи не розвертається спиною до своєї родини та клану, — розширені зіниці Хіло палали небезпечним світлом. — Подумай про те, що робиш, Енді.

І тут враз поруч із ними опинилась Шае. Вона заговорила — низьким та рішучим тоном — з холодним докором, скерованим проти брата:

— Хіло, це рішення Аньденя. Він випускник, він дав присягу, тепер він — дорослий чоловік.

— І кому, по-твоєму, він присягнув? — різко спитав Хіло. — Це ж кланові клятви, присяга перед Стовпом. За ними ми живемо й помираємо. Енді, якщо ти так вчиниш — ти мене зрадиш, — обличчя Хіло викривила жахлива гримаса. — Як ти можеш казати, що я перетворив тебе на зброю? Наче я не люблю тебе, не ставлюся до тебе як до молодшого брата, наче ти для мене — просто інструмент? Як ти міг таке сказати? — він відступив назад, плечі в нього трусилися, немов йому було фізично складно стриматись і не прибити свого жалюгідного кузенчика просто на місці. Та зненацька його обличчя й тон застигли й набули зневажливої відстороненості. — Щойно таке зробиш — і ти більше не член цієї родини.

— Хіло, — засичала Шае, дивлячись на нього, ніби була готова вдарити. — Припини.

— Хіло-дзень… — заблагав Аньдень, якого обсипало морозом.

— Геть з моїх очей, — сказав Хіло. А коли Аньдень не ворухнувся, він проревів: — Геть з моїх очей! Ах ти ж дворняга зрадливий і невдячний, щоб я тебе ніколи більше не бачив!

Аньдень незграбно позадкував. Він був приголомшений, натиск палкої люті Хіло придушив усі слова, що намагались вирватися з його рота. Аньдень розвернувся і побіг.

Він біг і біг, доки територія академії не лишилась позаду. Зірвав із себе мантію випускника, кинув у багнюку і побіг далі в штанах від костюма й тонкій сорочці, заляпуючи їх болотом, поки пробирався лісистим Вдовиним парком, не розбираючи шляху. Він біг, аж доки зір не застелили сльози, а легені та ноги не запалали від напруги. А тоді сповільнився, але й далі шкандибав між дерев, немов ладен був утекти від того, що сталося, немов у цьому лісі він міг загубити свою ганьбу.

Вийшовши на головну дорогу, Аньдень побачив, де він, і знову побіг. Брама цвинтаря була прочинена на час відвідування, і він захекано, ледь не плачучи, долав усіяний могилами схил, доки не звалився на землю перед Ланевим надгробком у ногах пам’ятника родини Каул.

— Вибач, — схлипнув він і затремтів, коли подув вітер, а просякнута потом сорочка торкнулася шкіри й охолодила її. З неба почали падати великі дощові краплі, лишаючи розводи на скельцях окулярів та приклеюючи волосся до голови. Дощ плюскотів по мармуровій брилі, й та потемніла — білувато-зелений відтінок заступив колір, що нагадував брудний нефрит. — Ланю, вибач, — Аньдень сів і заплакав.

Коли прийшла Шае, вже минуло кілька хвилин, а може, й кілька годин. Вона принесла із собою чорну парасольку і тримала її над ним, дозволяючи дощу падати на її неприкриту голову і пильно вдивляючись у місце останнього спочинку їхньої родини.

— Аньденю, він би тобою пишався, — сказала вона так упевнено, наче йшлося про очевидне. — Він завжди тобою пишався.