Нефритове місто

РОЗДІЛ 57
ПРОЩЕННЯ

Коли два тижні по тому до контори Синоптика на Корабельній вулиці доставили листа, зворотної адреси на ньому не було, але Шае зрозуміла, хто відправник, щойно взяла конверт і побачила убористий прямий почерк, яким нашкрябали напис синьою чорнильною ручкою. Вона сіла за письмовий стіл, обвела пальцем куточки жорсткого конверта, розірвала його та прочитала:

Дорогоцінна Шае-се!

Я невимовно шкодую про те, як зрадив вашу довіру. Я завжди виконував усі накази Каула-дзень й досі можу казати, що в цьому нічого не змінилося. Припускаю, що ви з Хіло мене розшукуєте, й не розраховую на співчуття чи милосердя, якщо нам доведеться знову зустрітися.

Нині вам варто бути дуже обережною. Хіло може вважати, що переміг, але Гору так легко в море не зіштовхнеш. Я нічим не можу зарадити, коли йдеться про долю вашого брата чи бідолашного Аньденя, та серце моє не знає спокою, коли я думаю про те погане, що може статися з вами. Тож вважайте це за застереження від вашого дбайливого дядечка: майте план на той випадок, якщо вам доведеться тікати з Кеконю швидко й самій. Тримайте десь напоготові трохи грошей і скористайтеся зі своїх еспенських зв’язків, щоб ніхто у клані про це не знав. Хороший Синоптик уміє ворожити за хмарами.

Щиро перепрошую,

Юнь Дожупонь

Шае повільно розвернулася разом з кріслом і глянула на місто, яке розстелилось унизу. Тоненький серпанок, що його принесло весняне потепління, ширяв над розміреним гудінням шосе та метушнею в гавані, й кондиціонер у кабінеті Шае засмоктував повітря з гучним пихканням. Зненацька її штрикнула гостра мить самоусвідомлення: ось вона, з плоті та крові, з подиху й аури довкола її тіла, сидить тут, у цьому кабінеті, що так довго належав чоловікові, котрий написав листа, який вона тримає в руках.

Шае та її родина пережили день, який (принаймні їй так здавалося ще кілька тижнів тому) вони точно не мали би пережити. Безгірний клан зазнав страждань, і ті страждання нікуди не поділися, та вони вперто втримались на ногах, як воїнам Зеленої Кістки з їхнім трибом життя уже вдавалося упродовж багатьох століть. Вона перечитала листа, а тоді піднесла до куточка запальничку й дивилася, як папір згоряє у попільничці. «Я не втечу, Дожу, — не цього разу, і я по вас прийду».

Нині ранньообідні години семидня минали в «Подвійному талані» не так жваво, як колись, та щойно Доки повернулися під контроль «безгірників» і вуличне насильство втихомирилось, справи у популярному закладі на набережній пішли краще. Шае та Хіло сиділи навпроти одне одного у кабінці віддалік від інших клієнтів. Біля краю стола поставили візок Каула Сеня. Кяньла, яка сиділа поруч, постелила на коліна старого серветку. Вень не змогла приєднатися до них цього ранку: кілька разів на тиждень вона ходила до Міського коледжу Дзаньлуня на заняття еспенської — якщо не була у відрядженнях, яких вимагала її нова робота.

Шае поклала трохи ковбаси та маринованих овочів на дідусеву тарілку, що стояла поряд з її. Він пробурмотів щось невиразно вдячне й погладив її по руці. Саме такі миті вона зараз цінувала — дрібнички. Нагадування про того патріарха, яким вона захоплювалась і якого любила, чоловіка, що наполягав: вона не менш Зеленокоста, ніж її брати. Може, оці миті прояснення Каула Сеня були так само короткими й ілюзорними, як подоба миру на вулицях Дзаньлуня, але крихкість і того, й іншого спонукала її цінувати їх ще більше.

«Горяни» окопувалися, вони зміцнювали оборонні рубежі в Літньому парку, Гострому Списі та інших південних районах, що складали серце їхніх територій. Пішов поголос, що Айт Мада призначила нового Рога. І то не Вана Балу, Першого Кулака Ґоньта, чого очікував і Хіло, й майже всі інші. Айт натомість поїхала до розташованої за містом Храмової школи В’є Лонь і прикликала на службу одного з колишніх воїнів свого батька — Нау Свеня. Останні два роки Нау прожив скромно — старшим вчителем у В’є Лонь. Усі вважали, що такою була нагорода від клану за повну й рішучу підтримку претензій Айт Мади на владу, яка втілилась, зокрема, у перерізанні горлянки Айту Еодо, і то з гідною хвали запопадливістю. Подейкували, що Нау був майстром Чуття.

Шае змусила себе відігнати на хвильку думки про війну й далі насолоджуватися їжею. Хіло колупався в тарілці зі смаженим кальмаром.

— Оце було всього варте, — сказав він з усмішкою, що скривила губи, але не торкнулась очей.

Він намагався поводитись життєрадісно, та Шае це не обманювало. Ґоньт і його люди побили його ледь не до смерті, й хоча відтоді минуло багато тижнів, він досі регулярно відвідував доктора Трува і швидко втомлювався від усіх отриманих ран, але турбувало його інше. Хіло немов загорнувся у плащ образи, впертого обурення, що часто спалахувало гнівом чи сумнівом у власних вчинках. Він порятував клан, але втратив ще одного брата.

— Мусиш його пробачити, — сказала Шае. — Навіть якщо він поки що не зможе пробачити тебе, — вона оцінила іронічність ситуації, що саме їй довелося промовити ці слова. Були часи, коли й вона була певна, що більше ніколи не захоче бачити Хіло чи розмовляти з ним, і ось чим усе скінчилося — вони стали Стовпом та Синоптикинею клану.

Їй не вдавалося змусити Хіло дослухатись до будь-яких згадок про Аньденя, і — чого й варто було очікувати — на цю останню брат не відреагував ані поглядом, ані словом. Та Шае не полишала спроб. Лань розповідав, що, коли вона поїхала до Еспенії, Хіло не згадував про неї пів року.

— Хіба тобі не цікаво, де він зараз? Чи він у безпеці?

Принаймні про це вона подбала.

— Ні, — сказав Хіло.

Будь-яка відповідь — це вже прогрес, Шае не стала тиснути далі. Після того як вона залишила кузена — розбитого, але вже заспокоєного — на пляжі поруч із будинком своєї матері, Шае поговорила з Вень, а та поговорила з Кенем, а той тихцем відправив до Маренії кілька надійних охоронців.

До їхнього столика дрібними кроками підійшов пан Уне і схилився в поклоні. Лівий бік його голови вкривала пов’язка з товстою марлевою подушечкою. Він приніс невеличку чорну скриньку з дерева, й обличчя його застигло в силуваній усмішці, яка погано приховувала крайню знервованість.

— Кауле-дзень, — спитав він, — чи все вас влаштовує?

Хіло відкинув похмурий настрій і вичікувально всміхнувся до ресторатора:

— Пане Уне, ви ж знаєте, як я тішуся, що повернувся до одного зі своїх улюблених закладів.

Власник «Подвійного талану» зашарівся і схилився, опускаючи скриньку на стіл перед Хіло, наче він скромно приніс із кухні особливу страву. От тільки в закритій скриньці лежало ліве вухо пана Уне. Прохання про милість Стовпа — за те, що він переметнувся до Гірського клану.

— Сподіваюся, що ми й надалі будемо вам служити, Кауле-дзень, — сказав пан Уне, і його голос трішечки затремтів.

Чоловік торкнувся чола і схилився перед Шае та Каулом Сенем, адресуючи своє прохання і їм також.

Хіло поклав долоню на скриньку й обережно посунув її вбік. Видно було, що пан Уне аж розпружився від полегші: доторк до скриньки означав, що Стовп прийняв підношення.

А Хіло серйозно промовив:

— Усе пробачено, друже мій. Часом навіть найвідданіші та найвірніші люди помиляються, коли їх змушують ухвалювати рішення в жахливих умовах.

— Так, Кауле-дзень, — щиросердо погодився пан Уне, приклав стиснуті долоні до голови й позадкував, раз у раз торкаючись чола. — Свята правда.

Шае помітила, що дідусева голова вже почала хилитися.

— Кяньло, — сказала вона, — відвези дідуся додому. Ми з Хіло пізніше повернемося.

Кяньла витерла серветкою рот Каула Сеня й покотила візок від стола. Коли візок проїжджав обідньою залою, люди на секунду замовкали. Дехто зводив руки в шанобливому привітанні, адресованому старому Світочеві. А коли Каул Сень та його доглядальниця зникли з виду, кілька людей попідводились зі своїх місць та підійшли до столика Хіло й Шае.

— Кауле-дзень і Каул-дзень, ми живемо біля «Подвійного талану», і це наш улюблений заклад, але ми жодного разу сюди не прийшли, коли його ті пси тримали, — сказав пан Аке, батько двох Пальців. — Ми такі щасливі, що до нашого кварталу знову повернувся мир.

Подружжя, пан та пані Кіно, в яких Шае впізнала Таланників зі своєї контори, підсунули під її тарілку конверт.

— Хочемо цього місяця підтримати пана Уне із внесками, — пояснили вони. — Ми знаємо, що клан допоможе йому з ремонтом вікон та килимом.

Явна полегша обійняла обідню залу, де вентилятори на стелі розганяли вологе повітря з гавані, яку патрулював Кень та його люди. Клієнти «Подвійного талану» бачили перебинтовану голову власника, а тепер помітили і скриньку біля Хіло та заспокоїлись — Стовп виявив милосердя й повернув закладу свою підтримку. Кланові Ліхтарники почувалися уже впевненіше, еспенці платили за нефрит, тож Шае дозволила собі дрібку похмурого оптимізму. Може, ота безжальна концепція Айт, що Дзаньлунем має правити лише один клан, і втілиться в життя, але Шае присягнулася: це відбудеться не так, як Стовп «горян» собі науявляла.

Хіло приймав знаки поваги з настроєм, що вже трохи нагадував його звичну розслаблено-життєрадісну манеру. За хвилину він промовив:

— Будь ласка, насолоджуйтеся своєю їжею. Нам із сестрою треба дещо обговорити.

Імпровізована черга прихильників клану розсмокталася, і ті повернулися до своїх столиків.

Стовпа й Синоптикиню облишили у спокої — завершувати обід та обговорювати кланові справи.