Нефритове місто

РОЗДІЛ 55
ЩЕ НЕ ВСЕ

Отямився Аньдень у лікарні, під’єднаний до крапельниці й апаратури, що тихо попискувала. Голова була важка і наче роздулася, очі запливли кірочкою. Горло боліло, шкіра виявилась надто чутливою, немов усе його тіло перетворилось на один великий синець, й боляче було навіть трішки змістити вагу, лежачи на м’якому матраці лікарняного ліжка. Якусь мить він не міг збагнути, чому він тут, аж раптом згадав усе й одразу. Серце налякано стиснулось, і його негайно ж залило потом.

Свідомість заполонили згадки про жахливі й ейфорійні відчуття, що супроводили підкорення нефриту — такої неймовірної кількості нефриту. Усе інше здавалось геть не важливим. Щойно Аньдень глянув на свої бліді оголені руки, що лежали поверх білого простирадла, — і його охопили подив та жага. Він убив Ґоньта Аша. Рога Гірського клану, одного з наймогутніших воїнів Зеленої Кістки в Дзаньлуні. Він відчув його смерть наче свою, й коли його полишила агонія — розпочалося бенкетування життєвою енергією Ґоньта, що схльоснулася з його власною. Від того аж поморочилось у голові. А ще він убив двох інших чоловіків — і їхні смерті згадувалися з приємністю, хоча й не були аж настільки пам’ятними. Може, таке величезне враження справляє тільки перша смерть, заподіяна власноруч? Чи різниця полягала в силі й нефритових здібностях убитих?

Нефрит! Покаяльники казали правду: нефрит мав божественну силу. Він походив з небес і міг перетворити людей на богів. Аньдень облизав потріскані губи, замислившись про те, а де ж зараз той нефрит, коли він отримає його назад і знову себе отак відчує.

Аж раптом йому закортіло розплакатись.

Він — не нормальна людина, він це розумів. Завжди підозрював, що в цьому річ. Потужність і нестабільність, що ніс родовід Аунів, змішані з чужинською кров’ю й чутливістю до нефриту. Але ж йому казали, але ж він повірив, що ревний вишкіл в академії подолає його вади.

Дисципліна та звичка формували потужних Зеленокостих, здатних контролювати себе, а не чудовиськ, що реготали від незатьмареної радості, коли простягали руку й зупиняли серця. Хіло багато вбивав, але лишився при тямі.

Хіло! У голові Аньденя загупало, коли він смикнувся вгору.

До палати зайшла медсестра, міцна неусміхнена жінка, яка перевірила показники на Аньденевому моніторі.

— Де Каул-дзень? — прохрипів Аньдень. Жінка не відповіла, просто додала якихось ліків до його крапельниці. — Він живий? — спитав Аньдень.

— Живий, — сказала медсестра.

Аньдень почув її слова немов крізь дедалі густіший туман. Хай там що було у тій крапельниці, заспокоювало воно добряче. І за хвилину він уже відключився.

А як знову прокинувся, біля його ліжка сидів Хіло. Коли Аньдень на нього глянув, то аж хапнув ротом повітря. Славетну молодість кузенового обличчя неначе просто-таки викачали з нього, зоставивши саму лиш подобу, що більше скидалася на опудало. Під очима Хіло запали синці, щока була розпорота й зашита, зап’ясток — у гіпсі. Та попри все, тільки-но він побачив, що Аньдень отямився, — одразу засяяв широчезною усмішкою, і в заплилих очах спалахнуло тепло.

— Енді, у тебе вийшло, — він приязно нахилився над Аньденем, стиснув маківку кузена долонею й поцілував у чоло. — Ти змусив «горян» утекти. Кузенчику, ти врятував наш клан. І моє життя також — я про це ніколи не забуду.

— Як ми… — Аньдень глитнув, намагаючись зволожити рот. Він побачив, що на тумбочці біля ліжка лежать його окуляри, і начепив їх тремтливими руками. — Як ми вижили? Що сталося після… — завершувати речення йому чомусь не вдавалося.

Хіло засміявся. Він підвівся й налив у склянку води з крана. Аньдень раптом зрозумів, що вони у приватній палаті. Хіло рухався обережно, від його звичної лінивої грації майже нічого не залишилось, наче його розібрали, а потім склали докупи, й наразі не було ясно, чи всі запчастини опинились на своїх місцях. Він знову всівся на місце, віддав воду кузенові, змикаючи його пальці навколо склянки, наче помагав дитині, яка ще не навчилась координувати рухи. Аньдень підняв склянку хиткою рукою й випив, відчуваючи водночас і вдячність, і сором, бо ж це Стовп клану сидить тут і так лагідно його глядить.

— Пан Уне, власник «Подвійного талану», бачив, що сталося, і зателефонував до маєтку. Шае передзвонила Кеневі й Тажу — вони чекали у Сміттярні, в будівлі по інший бік шосе, звідти менш ніж за п’ять хвилин доїдеш, — Хіло спинився, щоб глибоко вдихнути, він скривився від болю в якійсь невидимій Аньденю рані, але й далі всміхався. — Енді, новини дуже гарні. Коли «горяни» втратили свого Рога і ще з пів десятка найкращих Зеленокостих, Кень і наші Кулаки випалили все начисто. Відбили решту Доків за один день, — обличчя Хіло сяяло гордістю. — Після того як вони з Шае навідали нас у лікарні, Таж відвоював для нас решту Соґеню. Дзюень зі своїми людьми атакував Гострий Спис, і вони повбивали в «горян» стільки Пальців, що нам уже не треба перейматися, чи не втратимо Бідняцький шлях. Ми переломили хід війни. Ти це зробив.

Аньдень намагався все це перетравити.

— І це значить, що ми перемогли Айт?

Хіло нахилив голову.

— Енді, Зеленокостих не можна перемогти, доки вони живі. Хіба ми вдвох це не довели? — він стиснув губи. — «Горяни» — клан давній і великий. Ми завдали їм дуже великої шкоди і змусили Айт відступитися. Їй треба призначити нового Рога — либонь, що Ґоньтового Першого Кулака, кажуть, він вижив. Має минути якийсь час, щоб вони знову на нас поперли. Але з Айт ще не покінчено, — голос Хіло звучав рішуче й суворо, та в очах витанцьовували іскри оптимізму, яких Аньдень не бачив відтоді, як загинув Лань. — Із нами теж, Енді, — промовив він, нахиляючись уперед, наче ділився секретом: — Ми з тобою поклали Ґоньта. І наступною буде вона.

Аньдень бентежився: чому цієї миті йому так складно радіти? Він вижив, Хіло вижив, Безвірний клан перемагає. Мусив би відчувати полегшу, повернути собі добрий гумор, геть як його кузен. А натомість він відчував порожнечу й жадобу, спрагу не до перемоги чи помсти, а лише до тієї сили, того знання, що навідали його так ненадовго й так сильно змінили. Короткий контакт з великою кількістю нефриту викарбував у його розумі незгладиме розуміння того, на що він здатний. Усе інше — зокрема родина та клан — поруч із цим блякло.

— Як… довго я тут? — спитав він.

— П’ять днів, — сказав Хіло. І, помітивши стривожений вигляд Аньденя, додав: — Не хвилюйся, з тобою все буде гаразд. Я ближче за тебе до краю могили підійшов, а ти ж і молодший, і сильніший за мене. Доктор Трув постійно тут був, щоб за нами наглядати. Нам слід зробити його нашим сімейним лікарем.

Аньдень не мав певності, що зможе скласти думки у слова, та мусив спробувати.

— Хіло… я якось неправильно почуваюсь. Дуже дивно, порожньо, немов усе важливе мені тепер байдуже. А от вбивство Ґоньта — його я відчув уповні. Це найгірше з усього, що я будь-коли переживав, але мені кортить пережити це знову, — голос Аньденя урвався від хвилювання. — Зі мною щось геть не те, правда ж? Я хворий? Це свербець?

— Та не бери дурного в голову, — сказав Хіло. Він співчутливо поклав руку Аньденеві на плече й зітхнув: — Уперше мати справу з такою кількістю нефриту, ще й за таких стресових обставин — то воно тебе й нокаутувало. Ти — дуже чутливий, тут питань нема. Ми тобі постійно давали СВ-1, щоб загасити лихоманку й перезапустити твій організм. Лікар каже, що результати досліджень твого мозку вже в нормі, тож зачекай кілька днів — і знову почуватимешся собою, — він погладив руку Аньденя. — Не переживай, до випускного ще тиждень. До того часу ти вже точно звідси вийдеш. Ніхто з нас його не пропустить.

Аньдень глипнув на крапельницю, простежив до місця, де кінець прозорої трубочки приклеїли до його руки.

— Мене накачують «сяйвом»?

Отрута, що вбила Ланя, струменіла його судинами.

— Та не переймайся ти так, — хутко промовив Хіло. Він поторсав трубочку пальцем. — Усе повністю під контролем, нема жодного ризику. Доктор Трув постійно спостерігає за твоїм станом. На той час, коли вже треба буде звідси виходити, тобі зменшать дозу, й він каже, що ми зможемо обговорити, чи тримати тебе на СВ-1, чи спробувати зняти з нього. Сам він пропонує поки що не відмовлятися, бо ти скоро отримаєш свій випускний нефрит. Для твого організму буде краще, якщо наразі матимеш таку «подушку безпеки». Тобі це допоможе.

Аньденя долало виснаження. Він відкинув голову назад і заплющив очі. Йому стиснуло у грудях, всередині досі нуртувало неясне бажання розплакатися, не ладне знайти собі вихід, і перемішувалося натомість із тим дивним спогадом у свідомості й наркотиком, що тік його судинами.

— А зараз, Енді, відпочивай, — м’яко промовив Хіло.

Він і далі тримав руку на плечі Аньденя, і завдяки фізичному контакту той відчував знайомий бренькіт кузенової аури, віддалений та приглушений чи то Аньденевими притлумленими чуттями, чи то тому, що Хіло ще не настільки одужав, аби носити весь свій нефрит. Увесь той нефрит, що Аньдень тримав у руках, належав Хіло, а кузен мав його стільки, що вже навіть не відчував, коли додавався новий шматочок. Аньдень тихо лежав, та образа й заздрість курсували його тілом, як інфекція, що поширюється далі.