Ендіміон

25

Якось під час супроводу мисливців із Гіперіона на качине полювання я спитав одного з них — він був пілотом дирижабля, який щотижня робив рейси між Еквусом та Аквілою вздовж Дев'ятихвістки, — як воно, пілотувати повітряний корабель.

— Хочеш знати, що за робота в пілота повітряного корита? — всміхнувся він. — Як каже давня приповідка: довгі години нудьги навперемін із короткими хвилинами справжньої паніки.

Ця наша подорож теж складалася дещо схожим чином. Не хочу сказати, що мені було нудно — навіть самого корабля з його книжками, старими голограмами і роялем було достатньо, щоб я не нудьгував упродовж наступних десяти днів, не кажучи вже про моїх супутників, — але ми теж мали довгі, неквапливі періоди вільного часу, які перемежовувалися короткими періодами шаленого викиду адреналіну.

Зізнаюся, що мені не надто припала до душі ситуація в системі Парваті, коли мені довелося сидіти поза полем зору відеокамер і спостерігати, як дитина погрожує вбити себе — і нас! — якщо корабель Пакса не відступить. Я десять місяців пропрацював круп'є на Феліксі і ще один місяць на Дев'ятихвістці роздавав карти гравцям в очко, бачив купу затятих гравців — і, скажу вам, ця дванадцятирічна мала в покері самого б чорта за пояс заткнула. Коли я згодом запитав її, чи виконала б вона свою погрозу і розгерметизувала останній рівень корабля, вона тільки всміхнулася отією своєю лиховісною посмішкою й зробила непевний жест правою рукою. Наче струшувала щось, немов відганяла від себе саму думку. Потім, за ті місяці й роки, що я був поруч із нею, я звик до цього жесту.

— Добре, а як ти дізналась ім'я того паксівського капітана? — запитав я.

Я гадав, що почую якесь одкровення про здібності майбутньої месії, але Енея відповіла:

— Він чекав біля Сфінкса, коли я вийшла звідти тиждень тому. Хтось назвав його на ім'я, а я почула.

Така відповідь мене не дуже задовольнила. Якщо цей отець-капітан і перебував біля Сфінкса, то за статутом армії Пакса він мав бути у бойовому скафандрі та спілкуватися з іншими по захищених каналах зв'язку. Але навіщо малій брехати?

І навіщо я шукаю тут логіку чи здоровий глузд? Адже досі ними тут і близько не пахло...

Коли Енея пішла прийняти душ після того драматичного відбуття з системи Парваті, корабель спробував заспокоїти нас із А. Беттіком:

— Не хвилюйтеся, джентльмени. Я нізащо не дозволив би вам загинути від декомпресії.

Ми з андроїдом обмінялися поглядами. Гадаю, нам обом спало на думку одне: то корабель справді знав, що робити в такому разі, чи це дівчинка взяла ситуацію під свій контроль?

Минали дні другого туру нашої подорожі, а я все роздумував над цим випадком і над своєю реакцією на нього. Я зрозумів, через що найбільше переймаюся — через свою пасивність, навіть бездіяльність упродовж усієї подорожі. Мені було двадцять сім, я відслужив солдатом, бачив світ, хай навіть цей світ і обмежувався загумінковим Гіперіоном, а в критичних обставинах, коли ми зіткнулися з ворогом, я дозволив діяти дитині. Зрозуміло, чому А. Беттік не висовувався наперед у цій ситуації: він був, зрештою, запрограмований ще при біостворенні підкорятися рішенням людей, а за сотні років свого служіння людям ще й зміцнив цю звичку. Але чому я повівся, наче пентюх? Мартін Силен врятував мені життя й відрядив у цю божевільну подорож, аби я захищав дівчинку, не дав їй загинути і допоміг дістатися, куди вона забажає. Але досі я тільки те й зробив, що політав на килимі-літуні і відсидівся захованим за рояль, поки мала розбиралася з військовим космічним кораблем Пакса.

Ми четверо, включно з кораблем, у перші дні після нашого відльоту з простору Парваті багато обговорювали цей військовий корабель Пакса. Якщо Енея мала рацію, що отець-капітан де Сойя був присутній на Гіперіоні в той час, коли відчинялися Гробниці часу, отже, Пакс винайшов, як зрізати шлях крізь простір Гокінґа. Можливі наслідки такого факту мене не просто непокоїли — я ладний був у штани накласти від страху.

Енея ж, здавалось, не надто цим переймалася. Наш корабельний розпорядок потроху ставав рутиною — приємною, хоча, може, й із присмаком клаустрофобії. Після обіду Енея грала на роялі, усі ми копирсалися в бібліотеці, намагаючись відшукати серед голографічних зображень записів у корабельному журналі якусь зачіпку щодо того, куди літав Консул на цьому кораблі (зачіпок була купа, але жодної корисної). Увечері ми грали в карти (зрівнятися з Енеєю у грі в покер було практично неможливо), а ще час від часу згадували про фізичні вправи: особисто я просив корабель встановити поле-стримувач у сходовому колодязі на 1,3 g, відтак три чверті години гасав гвинтовими сходами туди-сюди — із першого поверху на шостий і назад. Не знаю, як інші органи, але мої литки, коліна і стегна невдовзі вже мали такий вигляд, наче належали якійсь слоноподібній істоті з Юпітера.

Коли Енея збагнула, що на окремих ділянках корабля за бажанням можна змінювати силу тяжіння, вона скористалася з цього на всю котушку. Спати вона почала в бульбашці з невагомістю. Дізнавшись, що стіл у бібліотеці можна трансформувати в більярдний, вона стала грати в більярд не менше двох разів на день — кожного разу з іншою силою тяжіння. Одного вечора я читав у навігаційній рубці і почув незрозумілий шум. Я спустився сходами у приміщення з голографічною нішею і побачив, що балкон виставлено назовні, цього разу без рояля, а між балконом і зовнішнім захисним полем плаває гігантська кулька води — метрів вісімдесята у діаметрі.

— Що це за чортівня?

— Ой, це так класно! — почувся голос. Він ішов із глибини водяної кулі, що мінилася й коливалася. Із кулі виткнулась голова з мокрим волоссям і зависла перевернутою в двох метрах над підлогою балкона.

— Йди сюди! — вигукнула дівчинка. — Вода тепла.

Я відсахнувся від цього явлення, опершись усією вагою на бильця й намагаючись не думати про те, що станеться, коли поле в цьому місці зникне хоча б на мить.

— А. Беттік це бачив? — запитав я.

Енея знизала білими плечима. Феєрверк фракталів пульсував і розгортався за межами балкона, кидаючи на водяну сферу відбитки неймовірних кольорів. Сама ж сфера являла собою величезний блакитний кухоль, дещо світліший знизу і з того боку, де куля межувала із внутрішньою стороною корабля. Звідти підіймалися ще й бульбашки повітря. Загальна картина нагадала мені знімки Старої Землі, які мені колись довелося бачити.

Енея знову втягла голову в сферу і на якийсь час перетворилася на неясний силует, а тоді вкотре з'явилася на опуклій поверхні, тільки вже на п'ять метрів вище. Менші кульки розприскувалися й знову повертались до поверхні великої кулі, притягуючись туди, гадаю, через перепад сили тяжіння в полях. Вони утворювали на поверхні великої водяної кулі складний малюнок із концентричних кіл.

— Йди сюди, — знову покликала вона. — Я серйозно.

— У мене немає плавок.

Енея секунду трималась у воді стоячи, наче поплавок, тоді перевернулась на живіт і пірнула. Коли вона знову випірнула, цього разу догори дриґом, якщо дивитися під моїм кутом зору, то сказала:

— А в кого тут є плавки? Вони тобі непотрібні!

Я бачив, що вона не жартує, бо коли дівчинка пірнала, я помітив розпливчастий малюнок хребців, які проступали на її спині крізь шкіру, ребра і ще геть хлоп'ячі сідниці — вони віддзеркалювали фрактальне сяйво наче дві шапинки грибів, що виглядають зі ставка. У цілому ж голизна майбутньої месії могла викликати таке ж сексуальне збудження, як голографічне зображення внуків тітоньки Мерт, котрі хлюпочуться у ванні.

— Ну, Роле, давай! — гукнула Енея ще раз, пірнаючи у протилежний бік сфери.

Я вагався ще якусь мить, а тоді скинув халат і верхній одяг, лишившись у трусах і довгій майці, яку часто надягав замість піжами.

Я стояв на балконі, не маючи жодного поняття, як забратися всередину сфери, що плавала в кількох метрах над моєю головою. Тоді звідкись згори я почув: «Стрибай, дурню!» — і стрибнув.

Невагомість починалася десь на півтори метри вище. Вода була страшенно холодна.

Я перевернувся, заволавши від холоду й відчувши, як у мене стиснулося все, що могло стискатися, і шумно поплив по колу, намагаючись тримати голову над округлою поверхнею. Я не здивувався, коли на балконі з'явився А. Беттік. Зачувши крики, він прийшов подивитись, що тут коїться. Схрестивши ноги, він зі складеними на грудях руками обіперся на огорожу балкона.

— Водичка тепла! — збрехав я, клацаючи зубами. — Й-д-ди д-до нас!

Андроїд усміхнувся і заперечливо похитав головою, наче терплячий батько. Я здвигнув плечима, перекинувся через голову й пірнув.

За секунду чи дві я вже збагнув, що плавання дуже схоже на пересування в невагомості, а плавання в невагомості схоже на звичайне плавання. Протидія води створювала ілюзію саме плавання, а не ширяння, але тут додавалися ще й інші ефекти: наприклад, коли ти зустрічався з бульбашкою повітря, ти міг вдихнути, не виринаючи на поверхню, та й плисти собі далі.

Перекидаючись, я втратив орієнтацію, тоді зіткнувся з великою повітряною булькою, десь метр у діаметрі, і не відразу відскочив до водяної сфери, а на мить завис, зануривши голову в повітря. Поглянувши вгору, я побачив у цій же бульбашці голову та плечі Енеї. Вона дивилась на мене згори й махала мені. На її шкірі виступили сироти — чи то від холодної води, чи то від повітря, яке було ще холоднішим.

— Круто, еге ж? — спитала вона, змахуючи воду з обличчя й обома руками відкидаючи назад мокре волосся. Зараз воно здавалося майже чорним. Я дивився на дівчинку і намагався уявити її матір, чорноволосу жінку-детектива з Луза. Мені це не вдавалося, адже я ніколи не бачив зображення Брон Ламії, тільки чув, що про неї кажуть «Пісні».

— Найважче не вилетіти з води, коли підпливаєш до краю, — поділилася досвідом Енея. Тим часом наша бульбашка перемістилася й зменшилась, а стіна води почала вигинатись у нас з боків і над головою. — Давай навипередки до зовнішньої стінки!

Вона зробила оберт й полинула вперед, а я кинувся її наздоганяти, проте зробив дурість: спробував пройти крізь бульбашку повітря. Боже правий, сподіваюся, що ані А. Беттік, ані дівчинка не помітили, як я судомно задриґав руками й ногами... До краю сфери я дістався за півхвилини після неї. Тут ми затрималися на поверхні: корабель і балкон були під нами, тож ми їх не бачили; поверхня води загиналася праворуч та ліворуч від нас і зникала з поля зору десь внизу, через що здавалося, ніби ми перебуваємо між двома водоспадами; а над нашими головами множилися, вибухали, стискалися й розширялися знову малинові фрактали.

— Я б хотів, аби ми могли бачити зорі, — сказав я і сам здивувався, що промовив це вголос.

— Я теж, — озвалась Енея. Вона підняла очі до бентежного світлового шоу, і мені здалося, що її обличчям ковзнула тінь смутку. — Мені холодно, — сказала вона. Я побачив, що вона міцно стискає вуста, аби не цокати зубами. — Наступного разу, коли корабель створюватиме басейн, скажу йому, щоб зробив воду теплішою.

— Тобі час вилазити, — сказав я.

Ми попливли донизу вздовж краю кулі. Балкон здавався стіною, що підіймається нам назустріч, і цю ілюзію псувала тільки постать А. Беттіка, котрий стояв трохи осторонь, тримаючи в руках великий рушник для Енеї.

— Заплющ очі, — наказала вона мені. Я заплющив і відчув тільки, як важкі, незважаючи на невагомість, бризки хлюснули мені в обличчя, коли дівчинка пробивала собі шлях крізь поверхневий натяг води і пливла поверхнею. За секунду я почув, як прошльопали підлогою її босі п'ятки, коли Енея приземлилася на балконі.

Я зачекав кілька секунд і розплющив очі. А. Беттік обгорнув її рушником, наче ковдрою, і дівчинка зіщулилася під тканиною. Зуби її вибивали дріб попри всі старання зупинити дрижаки.

— О-об-бережно, — вимовила вона. — Роз-розвертайся, як т-т-тільки ви-виринеш з вод-д-ди, бо г-г-гепнешся на г-голову та й з-з-зламаєш собі шию.

— Дякую, — відказав я, і не думаючи вилазити, поки вони з А. Беттіком не заберуться з балкона.

Вони не затримались, і за мить я вигріб назовні, махаючи руками й ногами в шаленій спробі розвернутися на 180 градусів, перш ніж вилечу з невагомості. Я крутнувся надто сильно, смикнувся в інший бік і важко гупнувся на п'яту точку.

Я потягнув до себе ще один рушник, що його А. Беттік передбачливо залишив для мене на бильцях, промокнув обличчя і сказав:

— Кораблю, тепер можеш прибрати мікрополе з невагомістю.

Я зрозумів свою необачність майже відразу, але перш ніж встиг скасувати свій наказ, кількасот галонів води уже падали на балкон: такий собі водоспад крижаної води, що величезною масою і водномить бухнув із висоти. Якби я стояв саме під сферою, мене могло б розчавити — дещо комічний кінець великої пригоди! — але оскільки я присів на бильця за кілька метрів від краю водяного валу, мене тільки вмазало в балкон і затягло у вирву, коли вода піднялася й перехлюпнула через огорожу. Я мав усі шанси вилетіти в космос, пролетіти повз хвіст корабля, що розташовувався п'ятнадцятьма метрами нижче, впасти аж на дно еліпсоїдної бульбашки поля-стримувача та й сконати там, наче комаха, що потонула в яйцеподібній склянці.

Вчепившись у поручні, я тримався щосили, доки потік, рокочучи, йшов наді мною.

— Перепрошую, — сказав корабель, зрозумівши свою помилку й змінюючи поле навкруги таким чином, аби втихомирити повінь. Я помітив, що крізь відчинені двері до приміщення з голографічною нішею не потрапило жодної краплі.

Коли мікрополе зібрало всю воду в кулі, корабель підняв їх нагору. Кулі тихенько хлюпали. Я знайшов на балконі свій промоклий рушник і зайшов усередину. Прозорий отвір за моєю спиною зачинився, вода, мабуть, уже була в баках, чекаючи на очищення. Потім корабель використає її знову — для наших потреб або як реактивну масу. Раптом я завмер на місці:

— Кораблю! — грізно проказав я.

— Так, пан-Ендіміоне?

— Сподіваюся, це не дурний жарт із твого боку?!

— Ви маєте на увазі те, що я виконав ваш наказ прибрати мікропіле з невагомістю, пан-Ендіміоне?

— Еге ж.

— Неприємна подія трапилася виключно внаслідок недогляду, пан-Ендіміоне. Я ніколи не жартую. Запевняю вас, я не страждаю наявністю почуття гумору.

— Ну-ну, — відповів я із сумнівом.

Прихопивши промоклий одяг і черевики, я пошльопав нагору, сушитися та перевдягатися.

Наступного дня я пішов до А. Беттіка в його, як він його називав, «машинне відділення». Це приміщення і дійсно нагадувало машинний відсік океанського корабля: гарячі труби, незрозумілі громіздкі конструкції, що нагадували електродвигуни, вузенькі перекидні мостики та металеві платформи. Проте А. Беттік продемонстрував мені, що первинним призначенням цього приміщення було слугувати інтерфейсом між рушіями корабля та генераторами полів через різноманітні з'єднувачі на кшталт стимсимсів. Мушу зізнатися, що віртуальна реальність ніколи мене не приваблювала, тому, переглянувши кілька віртуальних зображень корабля, я вимкнув усі ці штуковини і всівся поруч із гамаком А. Беттіка, бо хотів із ним поговорити. Він розповів, як допомагав обслуговувати та переоснащувати цей корабель упродовж довгих десятиріч і як він почав сумніватися, що корабель знову колись полетить. Я відчув його задоволення, що ця подорож відбувається насправді.

— А ти так і планував супроводжувати того, кого старий поет обере подорожувати разом із дівчинкою? — спитав я.

Андроїд уважно подивився на мене.

— Я виношував таку потаємну думку впродовж ста років, пан-Ендіміоне. Але я не дуже сподівався, що вона справдиться. Я вдячний вам за те, що ця подорож відбулася.

Вдячність його була такою щирою, що я на мить відчув збентеження.

— Краще не дякуй, доки ми не втечемо від Пакса, — сказав я, аби змінити тему. — Гадаю, вони чекатимуть на нас біля Ренесанс-Вектора.

— Дуже ймовірно, — погодився блакитношкірий чоловік.

Схоже, він недуже переймався через таку перспективу.

— Як гадаєш, погроза Енеї випустити з корабля повітря може спрацювати вдруге? — запитав я.

А. Беттік похитав головою.

— Вони прагнуть захопити дівчинку живою, але вдруге вже не поведуться на той самий блеф.

Мої брови поповзли вгору.

— Ти насправді вважаєш, що вона блефувала? Мені здалося, що вона була готова відкрити наш поверх просто у вакуум.

— Не думаю, — відказав А. Беттік. — Звісно, я не дуже знаю цю молоду особу, проте я мав приємність кілька днів бути поряд з її матір'ю та іншими прочанами під час їхньої подорожі Гіперіоном. Пан-Ламія любила життя і цінувала життя інших. Я вірю, що пан-Енея могла би виконати свою загрозу, якби була сама, але навряд чи вона здатна свідомо заподіяти шкоду вам або мені.

Я не міг нічого заперечити, тож наша розмова перекинулась на інші речі: корабель, кінцевий пункт нашого перельоту, світи Мережі — як же вони, певно, змінилися за ці роки, що минули з часу Падіння.

— Якщо нам вдасться сісти на Ренесанс-Векторі, — сказав я, — ти плануєш там нас полишити?

— Полишити вас? — перепитав А. Беттік, уперше виказуючи ознаки здивування. — Чому б я мав там полишити вас?

Я зробив непевний жест рукою:

— Ну... Мабуть... Я мав на увазі, мені здавалося, що ти хотів отримати свободу, тож шукатимеш її в першому ж цивілізованому світі, де ми зупинимось...

Я замовк, аби не бовкнути ще якоїсь дурниці.

— Моя свобода полягає в тому, щоб вирушити в цю подорож, — зауважив андроїд. Він усміхнувся. — А до того ж, пан-Ендіміоне, я навряд чи зміг би змішатися з місцевими мешканцями, якби й насправді захотів лишитися на Ренесанс-Векторі.

Я давно хотів з'ясувати це питання.

— Ти міг би змінити колір шкіри, — припустив я. — Корабельний автохірург може це зробити... — я знову замовк, помітивши на його обличчі якийсь незрозумілий і надто складний для мене вираз.

— Як вам відомо, пан-Ендіміоне, — розпочав А. Беттік, — ми, андроїди, не запрограмовані так, як програмують машини. Ми навіть не маємо заданих параметрів та азімотиваторів, які були у перших моделей Штінтів із ДНК, з яких потім склалася інтелігенція Корду... але певні пріоритети були, так би мовити, чітко прописані для нас, коли йшла розробка наших головних інстинктів. І один із найголовніших інстинктів, звичайно, — підкорятися людям, там, де це не суперечить здоровому глузду, і захищати людей. Цей азімотиватор старіший за роботехніку і біоінженерію[80], так мені казали. А ще один... інстинкт... — не змінювати кольору шкіри.

— Але ти міг би це зробити? — запитав я. — Невже ти не зробив би цього, якщо б наші життя залежали від кольору твоєї шкіри?

— Звісно, міг би, — відказав А. Беттік. — Я — створіння, яке має свободу волі. Я міг би це зробити, а надто якщо б це могло врятувати вас і пан-Енею. Але такий мій вибір змусив би мене почуватися... незручно. Дуже незручно.

Я кивнув, хоча так і не зрозумів його до кінця. Ми заговорили про інше.

Того ж самого дня я заповзявся робити інвентаризацію наявних на кораблі зброї та знарядь для відкритого космосу. Шафи на тому поверсі, де був повітряний шлюз, виявилися повними всякого добра, а деякі речі були такими архаїчними, що я мусив питати у корабля про їхнє призначення. Із тими шафками, де зберігалося приладдя для роботи за бортом, усе було більш-менш зрозуміло: скафандри — космічні та для роботи в небезпечній атмосфері, чотири летючі велосипеди, ретельно складені таким чином, аби розміститися в прикомірках під стінною шафою зі скафандрами, надпотужні переносні ліхтарі, усе необхідне для таборування, осмотичні маски й акваланги з ластами та гарпунними рушницями, один електромагнітний літальний пояс, три валізки з інструментом, дві добре укомплектовані аптечки, шість пар окулярів — нічного бачення й інфрачервоні, — стільки ж легких навушників із мініатюрними мікрофонами та відеокамерами, а ще комлоґи. Про комлоґи мені довелося розпитати у корабля, адже я зростав на планеті, де не було інфосфери і де такими штуковинами ніколи не користувався. Комлоґи були різні: від антикварних, у вигляді тонкого срібного браслета, схожого на ювелірну прикрасу — такі були в ужитку кілька десятиріч тому, — до геть стародавніх, масивних, завбільшки з невеличку книжку. Усіх їх можна було використовувати для зв'язку, для зберігання великих обсягів інформації, для під'єднання до місцевих інфосфер, а найстаріші моделі — ще й для під'єднання до планетарних ліній «світло+», а через них і до мегасфери.

Я потримав на долоні один із таких браслетів. Він нажив менше одного грама. Ні на що непридатний. Із розмов мисливців з інших світів я дізнався, що на деяких планетах начебто знову виникають примітивні інфосфери — здається, Ренесанс-Вектор був одним із таких світів, — але реле ліній «світло+» не працювали вже більше трьох століть. Ці лінії замовкли з Падінням. А колись на цьому зв'язку базувалося все життя Гегемонії... Я вже зібрався було покласти комлоґ у його футляр з оксамитовою оббивкою.

— Ця штука вам згодиться: її зручно прихопити із собою, якщо полишатимете мене надовго, — зауважив корабель.

Я озирнувся.

— Навіщо?

— Аби мати інформацію, — пояснив корабель. — Я з радістю завантажу більшу частину даних зі своєї пам'яті в цей комлоґ чи й в інші. І ви матимете доступ до них у будь-яку мить.

Я пожував губами, прикидаючи, яка користь носити на своєму зап'ясткові плутану пам'ять нашого корабля. Раптом я почув голос бабусі, що промовляла з мого дитинства: «Знання — це завжди скарб, Роле. Для людини, котра прагне зрозуміти Всесвіт, вищими за знання є тільки любов і чесність».

— Гарна думка, — сказав я, застібаючи браслет у себе на руці. — І коли ти зможеш завантажити інформацію?

— Щойно завантажив, — відповів корабель.

Шафи зі зброєю я уважно оглянув ще раніше, коли ми мандрували до Парваті: там не було нічого такого, що могло затримати хоча б одного швейцарського гвардійця бодай на секунду. Але тепер я переглянув уміст шаф, маючи на думці інше.

Дивно, якими старими виглядають старожитні речі. Скафандри, летючі велосипеди, лампи-переноски — майже все, що було на борту корабля, виглядало як антикваріат, випадало із сучасного стилю. Тут не було монокостюмів-трико, які ще звуться «друга шкіра», натомість своїми розмірами, фасонами та кольорами всі речі нагадували голографічну ілюстрацію до історичного тексту. Але зброя — це інша справа. Так, зброя була давньою, але звичною для мого ока і моєї руки.

Консул, без сумніву, був мисливцем. На стійці містилось з півдесятка добре змащених і законсервованих дробовиків. Я міг би хоч зараз вирушити з будь-яким із них на болота, на качине полювання. Тут знайшлася й маленька двостволка калібру 0,310 і масивна рушниця калібру 28. Я відставив убік помпову рушницю шістнадцятого калібру, старовинну, але в чудовому стані, і взяв для неї патрони.

Лазерні рушниці були прегарні. Консул, мабуть, славився як справжній колекціонер, тому що рушниці ці були не тільки смертоносною зброєю, а й витворами мистецтва — орнаментовані ложа, воронована сталь, ручна робота, ідеальне збалансування. За тисячу літ, що минули з двадцятого століття, коли особисту зброю виробляли масово, вбивчу, дешеву й потворну, наче металеві дверні колодки, деякі з нас, і ми з Консулом серед цієї меншості, навчилися цінувати чудову зброю, виготовлену вручну і в обмеженій кількості. Я бачив перед собою мисливські рушниці великих калібрів, плазмові гвинтівки (така назва не є помилковою — на навчаннях у Місцевій гвардії нам пояснили, що плазмові патрони, звісно, є згустками чистої енергії, коли вони вже вийшли зі ствола, але система нарізів у стволі надає їм перевагу, поки вони не випаруються), дві лазерні гвинтівки, вкриті багатим різьбленням (а ось тут назва помилкова, радше через архаїчність мови, ніж самої зброї), які не надто відрізнялися від тієї рушниці, з якої не так давно пан-Герріґ застрелив мою Іззі, матово-чорну гвинтівку штурмових ЗС — вона, можливо, нагадувала ту, яку триста років тому полковник Кассад привіз із собою на Гіперіон, плазмову зброю величезного калібру — з нею Консул міг полювати на динозаврів в якомусь зі світів, — і три пістолети. Тут не було жезлів смерті, і я цим тішився. Я ненавидів цю диявольську штуку.

Я відклав одну із плазмових гвинтівок, гвинтівку ЗС і пістолети, аби потім оглянути їх уважніше.

Гвинтівка ЗС була потворною — і цим контрастувала з рештою колекції Консула, але я бачив, чим вона була корисна. Ця штука була універсальною — 18-міліметрова плазмова гвинтівка, лазерна рушниця з перемінним променем, гранатомет, випромінювач швидких електронів, дротикомет, широкосмуговий засліплювач, стріломет із тепловою системою наведення — чорт забирай, ця гвинтівка ЗС могла робити що завгодно, хіба лиш обіду для десантників на ній не приготуєш. Хоча в польових умовах, встановивши перемінний промінь на низькі значення, можна було б і з цим впоратися.

Ще до того, як ми мали з'явитися біля Парваті, я мріяв про можливість зустріти швейцарських гвардійців зі зброєю ЗС у руках. Хоча проти сучасних бойових обладунків ця зброя була би безсила, та й, сказати по правді, я боявся, що вона тільки роздратує бійців Пакса.

Тепер я придивився до неї уважніше: може, ця універсальна зброя стане в нагоді, якщо ми заблукаємо вдалині від корабля й мені доведеться стикнутися з більш примітивним ворогом — скажімо, троглодитом, або літаком-винищувачем, або з якимось місцевим недотепою, озброєним так, як свого часу був озброєний я в Місцевій гвардії на Гіперіоні. Але зрештою я вирішив цієї гвинтівки не брати — вона була надто важка, якщо тільки ти не мав на собі старовинних обладунків ЗС з екзоскелетом[81]. До того ж де я мав розжитися боєприпасами для цієї штукенції — всіма цими дротиками, гранатами, швидкими електронами та 18-міліметровими імпульсними зарядами? А скористатися енергетичними можливостями цієї зброї я міг би лише неподалік від корабля або іншого потужного джерела енергії. Я повернув штурмову гвинтівку на її місце, подумавши, що вона могла також належати і легендарному полковнику Кассаду. Решті колекції Консула вона геть не пасувала, але він добре знав Кассада і міг зберігати цю річ із сентиментальних мотивів.

Я запитав у корабля, але корабель нічого не міг про це пригадати.

— Як завжди! — пробурмотів я.

Короткоствольна зброя була ще старовиннішою за гвинтівку десантника, але значно перспективнішою. Кожна одиниця здавалася справжнім колекційним екземпляром, але ж у них використовувалися магазини з набоями, які навіть тепер можна було придбати. Принаймні на Гіперіоні. Я лиш не міг поручитися за світи, які ми відвідуватимемо. Найсерйознішою зброєю тут був пістолет-кулемет Штайнера-Джінна калібру нуль шістдесят. Але він був занадто важкий: матриці до нього важили майже стільки, скільки й він сам, і стріляв він чергами. Я поклав його на місце. Два інші були зручнішими. Перший — легенький портативний пістолет, що стріляв флешетами: він міг бути прадідусем того голкомета, з якого мене намагався прикінчити Герріґ. У руків'ї було п'ять обойм водночас, і кожна вміщала в себе кілька тисяч крихітних стрілок. Добра зброя для будь-кого, а не тільки для влучного стрільця.

А останній екземпляр мене взагалі здивував. Він зберігався у шкіряній, потемнілій від мастила кобурі. Мої пальці тремтіли, коли я витяг зброю, яку знав тільки з книжок, — самозарядний пістолет 45-го калібру[82], зі справжніми набоями в латунних гільзах, а не в матрицях, що сама виготовляє набої, коли ти стріляєш. Руків'я з насічкою, металевий приціл, воронована сталь. Я оглянув пістолет з усіх боків. Йому могло бути біля тисячі років, а то й більше.

У ящику лежало ще п'ять коробок набоїв до нього, кількасот штук. Я прикинув, що вони такі ж старовинні, але тоді побачив фірмову етикетку. Набої виготовили на Лузі, триста років тому.

Здається, у «Піснях» згадувалося, що Брон Ламія мала старовинний пістолет 45-го калібру. Пізніше я запитав про це Енею, і мала відповіла, що ніколи не бачила у матері пістолета.

Як би там не було, а цей пістолет і ще штучку з флешетами нам варто було прихопити з собою. Я не знав, чи з пістолета 45-го калібру все ще можна стріляти, тому вийшов із ним на балкон, попередив корабель, що зовнішнє поле мусить не дати кулі зрикошетити, й натиснув на спусковий гачок. Нічого не відбулося. Я пригадав, що такі пістолети мали ручний запобіжник, знайшов його, пересмикнув і спробував знову. Господи, ну й загуркотіло! Але спрацював він як треба, тож я поклав пістолет назад до кобури, а її причепив на свій універсальний пояс. Звісно, коли набої закінчаться, користі з цього пістолета вже не буде, але раптом ми натрапимо на клуб поціновувачів старовинної зброї, який випускає такі набої?

«І до того ж я не збираюся випускати кілька сотень патронів», — подумав я й криво посміхнувся. Якби ж я тільки знав...

Пізніше, зустрівшись із дівчинкою й андроїдом, я показав їм дробовик, плазмову мисливську рушницю, пістолет із флешетами і пістолет сорок п'ятого калібру.

— Якщо ми будемо мандрувати незнайомими місцями чи глухими закутками, нам треба мати зброю, — сказав я.

Я запропонував їм пістолет із флешетами, але вони обоє відмовилися. Енея не хотіла брати в руки зброю; андроїд нагадав мені, що він не може застосовувати зброю проти людини, а щодо хижаків — він покладається на мене.

Я гмикнув, проте відклав убік гвинтівку, дробовик і пістолет із флешетами.

— А це я залишу собі, — мовив я, торкнувшись «сорок п'ятого».

— Він пасує до твого екіпірування, — проказала Енея, ледь усміхнувшись.

Цього разу ми не намагалися в останню хвилину відчайдушно придумати хоч сякий-такий план. Ніхто тепер не вірив, що загроза Енеї вбити себе спрацює ще раз, якщо на нас чекатиме Пакс. Найсерйозніше обговорення того, що на нас чекає, відбулося за два дні до нашого виходу в реальний простір у системі Ренесанс. Ми добре повечеряли — А. Беттік приготував філе річкової манти під легким соусом, а наш набіг на винний погрібець корабля дав пляшку доброго вина з виноградників Дзьоба. Ще годину ми присвятили музиці: Енея грала на роялі, а андроїд — на флейті, яку прихопив із собою. Потім розмова перейшла до наших планів на майбутнє.

— Кораблю, можеш розповісти нам про Ренесанс-Вектор? — спитала дівчинка.

Виникла коротка пауза. Я помітив, що так стається завжди, коли кораблеві буває незручно.

— Мені дуже шкода, пан-Енеє, але боюся, що вся інформація, яку я маю щодо цієї планети, це навігаційні дані та карти орбіт, та й ті застарілі на сотні років.

— Я бував там, — промовив А. Беттік. — Теж сотні років тому, але потім ми моніторили радіо- і телетрафіки з цієї планети.

— Я пригадую дещо з того, що розповідали про Ренесанс чужосвітні мисливці, — сказав я. — Найбагатші частіше за все походили саме звідси, — я мотнув головою в бік андроїда: — Починай першим!

Він кивнув і склав руки на грудях.

— Ренесанс-Вектор був одним із найважливіших світів Гегемонії. За шкалою Сольмева ця планета дуже подібна до Землі, тому її заселили ще першими ембріоносцями, а перед Падінням вона була повністю урбанізована. Ренесанс-Вектор славився своїми університетами, медичними центрами — ті, кому по кишені була терапія Поульсена, віддавали перевагу саме цим медичним закладам, — славилася також своєю бароковою архітектурою: тут перлиною була гірська фортеця, Твердиня Анабль, а ще — своєю промисловістю. Саме там створювали більшість космічних кораблів ЗС. До речі, наш корабель теж мали збудувати на Ренесансі, на комплексі Міцубісі-Гочек.

— Насправді? — пролунав голос корабля. — Якщо я про це й знав, ці дані були втрачені. Дуже цікаво.

Ми з Енеєю вкотре обмінялися стривоженими поглядами. Корабель, що не пам'ятає свого минулого, навіть де його виготовили, не дуже вселяє впевненість під час каверзних зоряних перельотів. І я знову наказав собі не панікувати: врешті-решт цей корабель успішно переніс нас до Парваті і забрав звідти.

— Столиця Ренесанс-Вектора — місто Да Вінчі[83], — продовжував А. Беттік. — Але весь суходіл і велика частина єдиного моря урбанізовані, тому там одне місто переходить в інше.

— Це світ Пакса з розвинутим бізнесом, — додав я. — Він одним із перших приєднався до Пакса після Падіння. Військ там хоч греблю гати. І на Ренесанс-В., і на Ренесанс-М. є орбітальні та супутникові гарнізони, а також бази на кожній планеті.

— А що таке Ренесанс-М.? — запитала Енея.

— Малий Ренесанс, — пояснив А. Беттік. — Друга планета від їхнього сонця. А Ренесанс-Вектор — третя. На Малому Ренесансі теж є населення, але невелике. Це переважно аграрна планета: більшу її частину вкривають автоматизовані ферми. І вона годує Ренесанс. Після падіння телепорталів обидві планети отримали з цього вигоду; ще до відновлення Паксом міжзоряної торгівлі виявилось, що вони можуть існувати автономно. Ренесанс-Вектор виробляв промислові товари, а Малий Ренесанс забезпечував продовольством п'ять мільярдів людей на Ренесанс-Векторі.

— А скільки людей на Ренесанс-В. зараз? — поцікавився я.

— Здається, стільки ж: п'ять мільярдів, плюс-мінус кількасот мільйонів, — відповів А. Беттік. — Як я вже казав, Пакс прийшов на цю планету вже давно, а разом з ним — і хрестоформа, і контроль народжуваності.

— Ти кажеш, що бував там, — не відставав я від андроїда. — Розкажи, яка вона, ця планета.

— Ох, — мовив він, усміхаючись так, наче просив вибачення. — Я був на космодромі Ренесанс-Вектора тридцять шість годин, коли ми летіли з Асквіта на Гіперіон, аби підготувати новий світ для Сумного Короля Біллі. Нас підняли з кріогенної фуги, але не дозволили залишати корабель. То ж я не багато отримав вражень від цієї планети.

— А мешканці цієї планети є переважно відродженими християнами? — запитала Енея.

Дівчинка видавалась задумливою, заглибленою в себе. Я помітив, що вона знову гризе нігті.

— Так, — відповів А. Беттік. — Гадаю, практично всі п'ять мільярдів.

— А я не жартував щодо військової присутності Пакса, — встряв я. — Паксівські вояки, що були моїми інструкторами у Місцевій гвардії на Гіперіоні, походили із Ренесанс-Вектора. Тут стоїть найбільший гарнізон, це також і порт для перевантаження військових кораблів, що беруть участь у війнах із Вигнанцями.

Енея кивнула, але, здавалось, продовжувала думати про щось інше.

Я вирішив говорити без манівців.

— Навіщо ми туди летимо? — запитав я.

Дівчинка подивилась на мене. Її темні очі були дуже гарні, але дивилися кудись далеко.

— Я хочу побачити ріку Тетіс, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Ти ж знаєш, що ріка Тетіс була частиною системи телепортів. Вона не існувала поза Мережею. Чи, точніше сказати, вона існувала як тисяча окремих ділянок інших рік.

— Знаю. Але я хочу побачити ріку, що була частиною Тетіс у ті часи, коли існувала Мережа. Моя мама розповідала про неї. Про те, що вона була наче Ґранд-Анфілада, тільки повільніша. Про те, що можна було плисти на барці від одного світу до іншого, тижнями та місяцями.

Я не дозволив собі розізлитися.

— Тобі відомо, що у нас практично нема шансів пройти повз охорону на Ренесанс-Векторі? — поцікавився я. — А якщо ми туди і дістанемось, то ріки Тетіс однаково там не знайдемо... тільки частину іншої річки, що колись була її частиною. Чому так важливо це побачити?

Дівчинка хотіла було лише знизати плечима, але передумала.

— Ти пам'ятаєш, я казала, що є такий архітектор, у якого я повинна... хочу... вчитися?

— Так. Але ти навіть не знаєш, на якій він планеті. Тож чому треба починати наші пошуки саме з Ренесанс-Вектора? Чи не можна його пошукати хоча б на Малому Ренесансі? Або просто перестрибнути цю планету і полетіти на якусь порожню? Наприклад, на Армаґаст?

Енея похитала головою. Я помітив, що вона зробила собі нову зачіску, дуже гарну: світлі пасма були помітніші.

— У моїх снах, — мовила вона, — один із будинків цього архітектора стоїть на березі ріки Тетіс.

— Є ще сотні старих світів, які поєднувалися рікою Тетіс, — заперечив я, нахиляючись ближче до неї, аби Енея бачила, що я говорю серйозно. — І не на всіх нас чекає Пакс, аби схопити чи вбити. Нам обов'язково починати із системи Ренесанс?

— Гадаю, так, — тихо відповіла вона.

Я опустив руки собі на коліна. Мартін Силен не казав, що ця подорож буде легкою чи що вона матиме хоч якийсь сенс. Він сказав тільки, що вона зробить із мене Героя.

— Добре, — сказав я і сам здивувався, який втомлений у мене був голос. — Який у нас цього разу план, дитино?

— Плану немає, — відказала Енея. — Якщо вони чекатимуть на нас, я просто скажу їм правду: що ми збираємось посадити наш корабель на Ренесанс-Векторі. Гадаю, вони дозволять нам сісти.

— А що далі? — запитав я, уявляючи собі корабель в оточенні тисяч бійців Пакса.

— Далі ми заберемося звідти, я сподіваюсь, — сказала дівчинка. Вона всміхнулася до мене. — Не бажаєте партії в більярд з однією шостою нормального тяжіння? Ви, обидва? Цього разу на гроші.

Я хотів відповісти в'їдливо, але тоді змінив тон.

— У тебе немає грошей, — мовив я.

Енея розпливлася в усмішці:

— Значить, я не зможу їх програти, хіба не так?