Ендіміон

29

Коли вони влучили в нас за кількасот метрів до порталу телепорту, я був певен: цього разу нам точно капець. Внутрішнє поле-стримувач зникло тієї ж миті, як вимкнулися генератори, а поверхня планети, що була перед нами, раптом опинилася під нами, і корабель полетів долу, наче кабіна ліфта, якому хтось перерізав троси.

Мені важко описати свої наступні відчуття. Тепер я знаю, що внутрішні поля перемкнулися на режим, який називають «аварійна посадка» — і правильно називають, скажу я вам, — тому впродовж кількох наступних хвилин ми наче брьохалися у величезній діжці желатину. Та воно й насправді так було. Аварійне поле розширилося за наносекунду й заповнило собою кожен міліметр корабля, обхопивши нас подушкою й утримуючи в цілковитій нерухомості, у той час як наш корабель пірнув у воду, підстрибнув, вдарившись об річковий мул, увімкнув термоядерний двигун, здійнявши при цьому величезний стовп пари, та й поплужив неухильно вперед крізь твань, пару, воду й уламки берегових порід, виконуючи останню отриману команду — пройти крізь портал телепортації. Те, що ми проходили крізь нього на три метри нижче поверхні скипілої води, не завадило порталові спрацювати. Корабель пізніше розповів нам, що коли його корма проходила під аркою порталу, вода над кормою та позаду неї раптом перетворилась на перегріту пару, наче один із кораблів чи літаків Пакса застосував ланцетний удар із пучкового випромінювача. За іронією долі, саме пара відхилила промінь на мілісекунди, і це дозволило кораблеві завершити переміщення.

Але тоді, ще не знаючи жодної з цих подробиць, я просто дивився. Дивився виряченими очима — заплющити очі не дозволяло аварійне поле — на відео-екрани, розташовані в ногах ліжка, а також крізь ніс корабля, який все ще залишався прозорим; дивився і бачив, як портал, оживаючи, замерехтів і як це мерехтіння пробилося крізь клубовиння пари та сонячне світло, що розлилося поверхнею ріки. Та зненацька хмаровиння випарів зникло, ми ще раз вдарилися об скальне дно ріки, а тоді вискочили на берег. Над нами з блакитного небосхилу засяяло сонце.

Тут монітори вимкнулися, а корпус став непрозорим. Кілька хвилин ми залишалися замкненими в чорний печері — я висів у повітрі, точніше, в тому желатині, що його утворило аварійне поле: руки розкинуті, ліва нога зігнута позаду, неначе я біжу, рот роззявлений у мовчазному лементі, очі незмигні. Спочатку я страшенно перелякався, що мене вб'є задуха, а тоді зрозумів, що до носа й горлянки звідкись надходить кисень. Як я дізнався пізніше, аварійне поле має той же принцип дії, що й дорогі осмотичні маски для глибоководного дайвінгу, які були популярні за часів Гегемонії: крізь речовину поля, притиснену до обличчя й рота людини, проходить повітря. Відчуття було не з надто приємних, до того ж я з дитинства боявся задихнутись, проте мені вдалося впоратись зі своєю панікою. А чорнота та відчуття, що ти потрапив у гігантське липуче павутиння, були куди жахливішими, здатними викликати напад клаустрофобії. За ці довгі хвилини в темряві я уявив собі, що корабель залишиться тут назавжди, безживний, нездатний послабити дію аварійного поля, а ми троє помремо від голоду в отаких карикатурних позах, доки одного дня енергетичні резерви корабля не вичерпаються та аварійне поле не зникне, а вже тоді наші побілілі кістяки посипляться долі, вистукуючи об стіни корабля, наче кісточки, що їх кидає рука невидимої ворожки.

Поле повільно згорнулося десь хвилин за п'ять. Лампи засвітилися, відтак замиготіли та перемкнулись на червоне аварійне освітлення, а ми тим часом тихенько спустилися на поверхню, яка ще недавно була стіною. Зовнішня оболонка знову стала прозорою, але крізь мул і наноси світло ледь цідилося.

Поки я стирчав посеред корабля, то не міг бачити А Беттіка й Енеї — вони були за межами мого блокованого поля зору, але тепер, коли поле відпустило їх так само, як і мене, я їх побачив. Я здивувався, почувши звук, котрий йшов із моєї горлянки, а потім зрозумів, що це той крик, який народився у мить аварії.

Якийсь час ми троє просто сиділи на вигнутій стіні, потираючи й обмацуючи власні кінцівки та голови, аби переконатись, що вони цілі. Енея заговорила першою, висловившись за всіх нас.

— Всратись і не жити! — сказала вона й звелась на тремтячі ноги на вигнутому боці корпусу.

— Кораблю! — покликав андроїд.

— Так, А. Беттіку, — голос був незворушний, як і завжди.

— Тебе пошкоджено?

— Так, А. Беттіку. Я щойно завершив оцінювати пошкодження. Котушки полів, відбивачі та транслятори Гокінґа зазнали серйозних ушкоджень, так само як хвостові секції корпусу і два з чотирьох посадкових ребер.

— Кораблю, — сказав я, намагаючись зіп'ятися на ноги й визираючи крізь прозорий ніс корабля. Через округлу стіну над нашими головами пробивалося сонячне світло, але майже вся зовнішня оболонка корабля була заліплена багнюкою, піском та іншим сміттям. Темна вода підіймалася на дві третини його висоти і хлюпала в стінки. Схоже, ми вискочили на піщаний берег, але спочатку проорали річкове дно багатометровою борозною. — Кораблю, — спробував я знову. — Сенсори у тебе працюють?

— Тільки радар і візуальний навігатор, — відказав він.

— Нас переслідують? — запитав я. — Кораблі Пакса пройшли крізь портал за нами?

— Ні, — відповів корабель. — У зоні досяжності мого радара немає неорганічних об'єктів. Ані на поверхні, ані в повітрі.

Енея наблизилась до вертикальної стіни, яка раніше була підлогою з килимовим покриттям.

— Навіть солдатів нема? — запитала вона.

— Нема, — відказав корабель.

— А портал усе ще працює? — запитав А. Беттік.

— Ні, — сказав корабель. — Портал припинив працювати через вісімнадцять наносекунд після нашого нуль-переходу.

Я трохи розслабився й подивився на дівчинку: чи все з нею в порядку? Якщо не брати до уваги скуйовдженого волосся та сполоханих очей, вона виглядала цілком нормально. Енея всміхнулась мені:

— То як ми будемо вибиратися звідси, Роле?

Я підвів очі вгору і зрозумів, про що вона. Центральний колодязь зі сходами починався десь метрах у трьох над нами.

— Кораблю, — озвався я. — Можеш ненадовго увімкнути внутрішні поля, щоб ми троє могли вибратися звідси?

— На жаль, ні, — відказав корабель. — Поля зникли й відновляться не відразу.

— А ти можеш трансформувати для нас отвір? — запитав я. До мене знову підкрадалась клаустрофобія.

— Боюся, ні. Наразі я функціоную на батареях, а трансформація потребує більше енергії, ніж я маю у розпорядженні. Головний шлюз працює. Якщо ви зможете до нього дістатися, я його відчиню.

Ми обмінялися поглядами.

— Круто, — промовив я нарешті. — Пролізти рачки тридцять метрів кораблем, де все стало догори дриґом.

Енея продовжувала дивитись на отвір східцевого колодязя.

— Тут інша сила тяжіння, відчуваєте?

Тепер і я це відчув. Усе навкруги було легким. Мабуть, я помітив таке й раніше, та приписував це дії внутрішнього поля — але тут більше не було внутрішніх полів! Це був інший світ, з іншою силою тяжіння... Я пильно подивився на дівчинку.

— Ти хочеш сказати, що тут ми можемо літати? — спитав я, вказуючи на ліжко, що висіло на стіні, високо над нами, а поруч починався східцевий колодязь.

— Літати чи не літати, — мовила Енея, — а тяжіння тут менше, ніж на Гіперіоні. Ви вдвох мене закинете вгору, а я звідти щось вам спущу, і тоді ми разом доповземо до того шлюзу.

Саме так ми й зробили. Склавши руки в замок, ми підняли, а тоді підштовхнули Енею. Вона змогла зачепитися за нижній окрай отвору, тоді повисла, дотяглась до ліжка, стягнула ковдру й обв'язала нею бильця, а інший кінець скинула нам. Ми з А. Беттіком видерлись нагору. Уже втрьох ми взялися прокладати собі шлях центральним колодязем, хапаючись за стіни та за сходинки, аби втримати рівновагу. Помалу ми пробралися через увесь корабель, через увесь отой залитий тривожним червоним світлом безлад — крізь бібліотеку, де еластичні шнури не змогли втримати книжок на полицях, тож ті розлетілися кругом разом із подушками, та крізь голографічну нішу, де «стейнвей» стояв на своєму місці завдяки спеціальним кріпленням, а наші незакріплені пожитки валялися долі. Тут ми зробили зупинку, поки я, спустившись на захаращене дно корабля, відшукував свій заплічник і зброю, що їх раніше поклав на кушетку. Почепивши на пояс пістолет і наготувавши мотузку, що була у мене в заплічний, я відчув себе впевненіше.

Коли ми вибрались у коридор, то побачили, що пошкоджена не тільки зона рушіїв, яка була зараз просто під нами, — розорення пройшлося навіть стінними шафами. Частина коридору почорніла й вигнулась назовні, а те, що було в шафах, висипалося купами вздовж понівечених стін. Внутрішній шлюз був відчинений, але він опинився вгорі, і до нього було ще кілька метрів. Мені довелося видряпатись вертикальною стіною і, вмостившись у внутрішньому шлюзі, скинути іншим мотузку. Відтак, підстрибнувши і підтягнувшись, я першим перебрався у зовнішній шлюз, а звідти видерся нагору, на сонячне світло. Нахилившись, я намацав у тьмяному червоному просторі шлюзу зап'ясток Енеї та допоміг їй забратися нагору. Секундою пізніше таку ж операцію я провів і з А. Беттіком. Тепер у нас була можливість роздивитися навколо.

Незнаний новий світ! Я ніколи не зможу передати той хміль, що вдарив мені в голову тієї миті — попри аварію, попри скрутне становище, в якому ми опинилися, попри все! Переді мною розпростерся новий світ. Я й гадки не мав, що це може так мене схвилювати, коли уявляв собі космічні подорожі. Ця планета була дуже схожою на Гіперіон: придатне для дихання повітря, оздоблений легенькими пасмами хмаринок блакитний, кольору ляпіс-лазурі, небосхил, хоч і значно світліший за гіперіонський, і ріка за нашими плечима — тут вона була ширшою, ніж на Ренесанс-Векторі. Обома берегами тяглися джунглі: праворуч — скільки сягало око, ліворуч — до брами порталу, що напівховався в розбуялій рослинності. Перед собою ми побачили борозну, яку провів корабель своїм носом спочатку на річковому дні, а тоді й на вузькій піщаній косі. Відразу за смугою піску починалися джунглі, пишне віття нависало з усіх боків, наче бахромчата зелена завіса над вузькою сценою.

І водночас ця картина, що здавалася майже звичною, була геть інакшою: чужими ароматами віяв вітрець, іншою була сила тяжіння, сонце світило надто яскраво, «дерева» в джунглях навіть не нагадували тих, які я знав — на перший погляд я б визначив їх як пірчасті голонасінні[88], — а над нашими головами розліталися врізнобіч налякані нашим гучним прибуттям небачені білі птахи.

Ми попростували корпусом до носа, туди, де він наскочив на пляж. Легкий бриз розвівав волосся Енеї та смикав мене за сорочку. Повітря було наче напахчене прянощами — можливо, корицею та чебрецем, тільки аромат був м'якший і багатший. Ніс корабля ззовні не був прозорим, хоч я й не знав тоді, чи це корабель прибрав прозорість, чи він завжди був односторонньо прозорим. Навіть лежачи на боці, корабель був надто високий і надто крутий, аби можна було просто скотитися з нього долу; нам допомогло лиш те, що він доволі глибоко занурився у прибережний пісок. Знову за допомогою мотузки я спустив на пляж спершу А. Беттіка, потім дівчинку, а наприкінці, прихопивши заплічний мішок із притороченою плазмовою рушницею, я теж зісковзнув на пісок, згрупувавшись і покотившись щільно утрамбованою поверхнею.

Мій перший крок у чужому світі виявився навіть не кроком — падінням, і, як наслідок, із повним ротом піску.

Дівчинка й андроїд допомогли мені підвестися. Енея скоса поглянула на корабель.

— А як ми потрапимо назад? — запитала вона.

— Ми можемо змайструвати драбину, підтягти впале дерево чи... — тут я постукав по своєму заплічникові, — скористатися килимом-літуном.

Ми взялися роздивлятись берег і джунглі. Прибережна смуга була вузькою, лише кілька метрів від носа корабля до лісу, пісок під яскравим сонячним промінням віддавав радше червоним, аніж жовтим. Ліс стояв щільною темною стіною. Берег продувався прохолодним бризом, а під густими кронами дерев стояла така спека, що повітря можна було ножем різати. Папоротеподібні голонасінні, двадцять метрів заввишки, шурхотіли та тремтіли, наче вусики гігантських комах.

— Заждіть тут хвилину, — сказав я і зробив крок під покров лісу. Підлісок виявився густим, переважно з папоротників, але сланких і в'юнких. Ґрунт був настільки вологий, що радше скидався на губку. У лісі пахло гнилизною та застояною водою, але запах був не такий, як на болотах Гіперіона. Я згадав про кліщів-дракул і кусючих риб зі свого скромного досвіду спілкування з дикою природою й став уважніше дивитися собі під ноги. Зі стовбурів голонасінних спадали, закручуючись спіраллю, ліани, перегороджуючи мені шлях мереживом, яке в зеленому мороці здавалося плетеним із канатів. Я пошкодував, що не додав мачете до свого переліку найнеобхідніших речей.

Я вклинився в гущавину не більше ніж на десять метрів, як раптом високий кущ із важким червоним листям неначе вибухнув майже поруч із моїм обличчям. «Листя» заляскало крилами і, зірвавшись, полетіло геть під пологом лісу. Шум від шкірястих крил нагадав мені великих фруктоїдних кажанів-криланів[89], що їх кораблями-ембріоносцями завезли на Гіперіон наші пращури.

— Чорт забирай, — прошепотів я і почав пробиватися назад крізь хащі вологої рослинності.

Так-сяк я вибрався на піщаний берег, порвавши при цьому сорочку. Енея й А. Беттік вичікувально дивились на мене.

— Це джунглі, — повідомив я.

Ми повернулися до ріки, сіли на напівзанурений у воду пень і почали споглядати наш корабель. Бідолаха нагадував велетенського кита, викинутого на берег, так наче це був кадр із якоїсь голографічної стрічки про Стару Землю.

— Навіть не знаю, чи зможе він колись знову літати, — задумливо промовив я, розламуючи плитку шоколаду на три шматки й подаючи один дівчинці, а другий — блакитношкірій людині.

— Я гадаю, що зможу, — пролунав голос із мого зап'ястка.

Зізнаюся, що мене аж вгору підкинуло. Я геть забув про браслет із комлоґом.

— Кораблю? — сказав я, піднісши руку до рота і говорячи просто в браслет, бо саме так я говорив у портативний радіопередавач, коли служив у Місцевій гвардії.

— Нема потреби так робити, — зауважив голос корабля. — Я вас чудово чую, дякую. Ви запитували, чи можу я знову літати? Відповідь — так, майже напевно. Коли я повернувся на Гіперіон і прибув до міста Ендіміон, мені довелося робити значно складніший ремонт.

— Добре, — мовив я. — Радий, що ти можеш... гм... сам себе відремонтувати. Тобі знадобляться якісь матеріали? Чи запчастини?

— Дякую, ні, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Ремонт в основному полягатиме в перерозподілі тих матеріалів, що вже є, та переконструюванні певних пошкоджених блоків. Ці роботи заберуть небагато часу.

— А як багато оце «небагато»? — поцікавилась Енея. Вона доїла шоколад і тепер облизувала пальці.

— Шість стандартних місяців. Якщо тільки не трапиться непередбачених ускладнень.

Ми троє перезирнулися. Я подивився на джунглі. Сонце спустилося нижче, і його горизонтальні промені висвітлювали верхівки хвойних папоротників. Тіні між рослинами стали ще чорнішими.

— Шість місяців? — перепитав я.

— Якщо не трапиться непередбачених ускладнень, — підтвердив корабель.

— Які будуть ідеї? — звернувся я до своїх супутників.

Енея вмокнула пальці в річку, хлюпнула собі трохи води на обличчя, а відтак відкинула з лоба мокре волосся.

— Ми зараз на ріці Тетіс, — зауважила вона. — Нам тільки треба рухатися вниз по ріці, доки не знайдемо наступного порталу.

— А ти можеш повторити цей трюк? — запитав я.

Змахнувши воду з обличчя, вона перепитала:

— Який трюк?

Я знизав плечима.

— Та нічого особливого... лишень змусити працювати машину, що зупинилася триста років тому. Ось який трюк.

Енея подивилась на мене чесними темними очима.

— Я не знала, чи це мені вдасться, Роле, — вона поглянула на А. Беттіка, який слухав нашу розмову з незворушним виразом обличчя. — Слово честі.

— А що б трапилось, якби тобі не вдалося? — тихо запитав я.

— Вони би нас схопили, — відповіла Енея. — Гадаю, вас обох вони б відпустили, а мене доправили на Пацем. І це було би останнє, що ви б почули про мене. Ви чи хтось інший.

У мене аж дрож пробіг поза спиною від того, як вона це сказала: спокійно і просто.

— Добре. Усе спрацювало. Але як ти це зробила?

Вона змахнула рукою, наче хотіла, щоб їй дали спокій, — жест, до якого я вже почав звикати.

— Точно не знаю, — відповіла дівчинка. — У снах я бачила, що портал, можливо, мене пропустить...

— Пропустить тебе? — повторив я.

— Еге ж. Я сподівалася, що... він мене впізнає... Так і вийшло.

Я витягнув ноги, і підбори моїх черевиків вгрузли в червоний пісок.

— Ти говориш про портал так, наче він — жива істота, — зауважив я.

Енея подивилася через плече на арку за півкілометра від нас.

— Так і є, до певної міри, — погодилась вона. — Та це важко пояснити.

— Але ти впевнена, що військові Пакса не зможуть пройти крізь нього й переслідувати нас тут?

— Звичайно. Портал не спрацює для будь-кого іншого.

Мої брови поповзли догори.

— Тоді як пройшов крізь нього я? Й А. Беттік? І... корабель?

Енея всміхнулася.

— Бо ви були зі мною.

Я підвівся.

— Добре, поговоримо про це пізніше. Перш за все нам потрібно мати план. Ми відправляємося в розвідку негайно чи спочатку витягнемо з корабля наші манатки?

Енея дивилася на темну воду.

— А тоді Робінзон Крузо роздягся догола, поплив до свого корабля, набив кишені галетами і знову посунув до берега[90]...

— Що? — перепитав я, піднімаючи свій заплічник та несхвально дивлячись на малу.

— Пусте, — відповіла вона, теж підводячись. — Це просто стара книжка, ще до Гіджри. Її читав мені дядько Мартін. Він казав, що редактори завжди були олухами царя небесного, навіть півтори тисячі років тому.

Я глянув на андроїда.

— Ти щось розумієш, А. Беттіку?

Він поворухнув тонкими губами. Я вже привчився розцінювати це як усмішку.

— Пан-Ендіміоне, розуміти пан-Енею — це не мій обов'язок.

Я зітхнув.

— Добре, повернемося до наших баранів... То ми йдемо на розвідку, поки не споночіло, чи викопуємо свої пожитки з надр корабля?

— Голосую за те, аби піти роздивитися навколо, — висловилась Енея. Вона кинула погляд углиб джунглів, де вже панували сутінки. — Але йти не крізь це жахіття.

— Угу, — погодився я, витягуючи із заплічника килим-літун, де він лежав поверх інших речей, і розкочуючи його на піску. — Подивимося, чи працює він у цьому світі, — я замовк, а тоді підніс комлоґ ближче до обличчя. — До речі, а що це за світ? Кораблю, не підкажеш?

Відповідь на секунду забарилася, наче корабель занурився у якісь власні проблеми.

— Перепрошую, не можу ідентифікувати через стан баз даних. Звісно, я міг би скористатися навігаційною системою, але для цього потрібно мати зоряне небо. Можу тільки сказати, що на планеті, принаймні в цьому районі, на цю хвилину немає штучних електромагнітних або мікрохвильових випромінювань. На орбіті відсутні супутники зв'язку або інші об'єкти, створені людьми.

— Добре, — сказав я. — Але де ми?

Я подивився на Енею.

— Звідки мені знати? — здвигнула вона плечима.

— Це ти нас сюди перенесла, — не вгавав я.

Я розумів, що говорю з нею нестримано, але саме в такому, нестриманому, настрої я перебував на той час.

Енея похитала головою.

— Роле, я тільки активувала портал. Мій план полягав у тому, аби забратися подалі від отця-капітана-як-там-його і всіх тих кораблів. Ось і все.

— І знайти свого архітектора, — зауважив я.

— Так, — погодилась вона.

Я роззирнувся навколо, а тоді глянув на ріку та джунглі.

— Не надто багатообіцяюча місцина, щоб відшукати тут хоч якогось архітектора, чи не так? Гадаю, ти маєш рацію... нам варто відправитися вниз по ріці, аж до наступного світу.

Раптом мою увагу привернула обплутана виткими рослинами арка порталу, яким ми сюди дісталися. Тепер я зрозумів, чому ми проорали берег: у цьому місці ріка робила поворот праворуч, десь метрів за п'ятсот від порталу. Наш корабель пройшов крізь портал та продовжував рухатися прямо, спершу мілиною, а потім і пляжем.

— Зачекай, — сказав я, — а чи не можемо ми перепрограмувати цей портал і відправитися за його допомогою будь-куди? Нащо нам шукати ще один?

А. Беттік відійшов на крок від корабля, аби краще бачити арку.

— Портали на ріці Тетіс не діяли так, як мільйони особистих порталів, — тихо зауважив він. — Їхня конструкція не передбачала також тих функцій, які виконували портали на Ґранд-Анфіладі чи великі космічні портали, — він видобув із кишені невеличку книжку. Я побачив назву: «Путівник по Всемережжю». — Схоже, ріка Тетіс слугувала, головним чином, для мандрівок і відпочинку, — озвався знову він. — Відстань між порталами могла дуже різнитися: від кількох до багатьох сотень кілометрів...

— Сотень кілометрів! — повторив я. А я сподівався, що портал чекатиме на нас відразу за наступним поворотом ріки...

— Так, — підтвердив А. Беттік. — Задум, наскільки я розумію, полягав у тому, щоб запропонувати мандрівникові широку розмаїтість світів, пейзажів і пригод. Цій меті відповідали тільки річкові портали, бо вони були запрограмовані на випадковий вибір... Тобто ділянки ріки, що належали до різних світів, постійно тасувалися, немов карти у колоді.

Я похитав головою.

— «Пісні» старого поета стверджують, що річки після Падіння були немов нарізані скибками... що вони пересохли, наче колодязі в пустелі.

Енея пирхнула:

— Роле, дядечко Мартін інколи здатний наплести сім мішків гівна. Він не бачив, що сталося з Тетіс після Падіння. Він був тоді на Гіперіоні, хіба ти забув? Він ніколи не повертався до Мережі. А всі ці дурниці — просто вигадав.

Не годилося так говорити про найвизначніший літературний твір останніх трьох століть. Чи про його творця — легендарного старого поета. Але я вибухнув реготом і не міг зупинитися. А коли зупинився, Енея подивилась на мене з тривогою.

— Роле, з тобою все гаразд?

— Еге ж, — відказав я. — Просто почуваюся щасливим, — я обернувся і знову обвів рукою джунглі, ріку, портал, навіть наш корабель, що й надалі викинутим китом лежав на березі. — Почуваюся щасливим із незрозумілих причин.

Енея кивнула, наче чудово мене зрозуміла.

— У тій книжці пишуть, який це світ? — звернувся я до андроїда. — Джунглі, блакитне небо... дев'ять із половиною за шкалою Сольмева, не менше. Таких світів не може бути багато. Він є у списку?

А. Беттік погортав сторінки.

— Не пам'ятаю, аби такий світ, із джунглями, згадувався у тих розділах, що я встиг переглянути, пан-Ендіміоне. Треба почитати уважніше.

— Я гадаю, нам слід тут трохи пороздивлятися, — озвалась дівчинка.

Вочевидь, її аж п'яти свербіли вирушити у розвідку.

— Але спочатку потрібно забрати з корабля деякі необхідні речі, — заперечив я. — У мене є список...

— На це знадобиться купа часу, — не погодилась Енея. — Поки ми покінчимо з цим, сонце вже сяде.

— Однак, — не здавався я, — ми мусимо організуватися...

— Якщо я можу запропонувати план дій, — стиха вклинився А. Беттік, — то, можливо, ви б із пан-Енеєю відправилися... хм... на рекогносцировку, а я тим часом міг би виносити з корабля речі за списком. Якщо, звісно, ви не вважаєте доцільнішим переночувати сьогодні на кораблі.

Ми всі водночас подивилася на бідолашний корабель. Вода вирувала навкруги нього, а над поверхнею води виступали зігнуті та почорнілі обрубки, які колись були шляхетно вигнутими задніми ребрами. Я уявив, як це — спати серед безладно навалених речей, при червоному аварійному освітленні або в цілковитій темряві, що панувала на середніх рівнях. Уявив, а тоді сказав:

— Усередині безпечніше, але давайте витягнемо на берег речі, що можуть знадобитися нам для подорожі, а там подивимось.

Ми з андроїдом обговорювали наші дії ще кілька хвилин. Тоді взяв із собою плазмову рушницю і, хоч пістолет 45-го калібру висів у мене на поясі в кобурі, я хотів прихопити ще й рушницю шістнадцятого калібру, яку відклав убік під час ревізії, а також спорядження для кемпінгу, — я бачив усе необхідне в одній із шаф. Я ще не вирішив, на чому нам вирушити вниз по ріці. Килим-літун, може, й підніме у повітря трьох пасажирів, але, і це точно, не разом з усім нашим знаряддям. Тому ми вирішили витягти з ніш і розпакувати три із чотирьох летючих велосипедів. Я пам'ятав, що на кораблі був літальний пояс, що міг стати у пригоді, і такі корисні речі, як куб-нагрівач, спальники, каремати, лазерні ліхтарі для кожного з нас і передавачі з навушниками.

— О, ще мачете, якщо потрапить тобі на очі, — додав я. — В одній із малих шафок я бачив купу ножів і різних лез. Не пам'ятаю, чи було там мачете... але якщо знайдеш, візьми обов'язково.

Ми з А. Беттіком знайшли на краю пляжу впале дерево, притягли його назад до корабля — я при цьому чортихався, обливаючись потом, — і приставили так, що ним можна було наче драбиною викарабкатись нагору.

— О, а ще десь серед мотлоху я бачив мотузяну драбину, — пригадав я. — І щось схоже на надувний пліт. Теж візьми.

— Ще щось? — сухо запитав А. Беттік.

— Та наче все... хіба що відшукаєш сауну. І бар із гарним асортиментом. Ще б непогано було мати джаз-банд із дюжиною музик — хай грають, поки ми будемо розпаковуватися.

— Докладу всіх зусиль, сер, — відказав андроїд і поліз деревом-драбиною вгору на вершечок корпусу.

Я почувався винним, що перекинув на А. Беттіка всю важку роботу, проте дізнатися, як далеко від нас розташований наступний портал, здавалося розумним, а пускати дівчинку на розвідку саму я не збирався. Вона сіла на килим позаду мене. Я постукав по візерунках, що активували килим, він одразу ж зробився жорстким і піднявся на кілька сантиметрів над вологим піском.

— Бляха-муха! — промовила дівчинка.

— Що?

— Це такий дитячий сленг, замість лайки, — пояснила вона. — Я чула від дядька Мартіна, що так казали на Старій Землі, коли він був іще шмаркачем.

Я вкотре зітхнув і смикнув за потрібні нитки. Колами ми піднялися вгору, над маківками дерев. Сонце опустилося вже зовсім низько, і я визначив ту точку, де воно було наразі, як захід.

— Кораблю, — сказав я в комлоґ.

— Так? — корабель завжди говорив таким тоном, наче я відволікаю його від важливої справи.

— Я говорю з тобою чи з банком даних, який ти завантажив?

— Доки ви перебуватимете в радіусі дії комунікатора, ви говоритимете зі мною, пан-Ендіміоне, — відповів він.

— А який радіус дії комунікатора?

Ми знизилися до тридцяти метрів над рівнем ріки. А. Беттік помахав нам — він саме стояв біля отвору повітряного шлюзу.

— Двадцять тисяч кілометрів чи кривизна планети, — відказав корабель. — Менша з цих двох величин. Я вже казав, що навколо планети немає супутників зв'язку, принаймні мені не вдалося їх зафіксувати.

Я спрямував килим уперед, і ми полетіли рікою вгору, до арки порталу, що потопала у буйній рослинності.

— А ти зможеш говорити зі мною, якщо я пройду крізь арку порталу? — поцікавився я.

— Діючого порталу? — здивувався корабель. — Яким чином, пан-Ендіміоне? Ви перебуватимете на відстані багатьох світлових років.

Корабель умів змусити мене почуватися тупим селюком. Зазвичай мені подобалося його товариство, але навряд чи я нудьгуватиму, коли ми вирушимо далі без нього.

Енея навалилася мені на спину й проказала просто у вухо, щоб я міг розчути її крізь шум вітру, який ми самі й здійняли:

— У старих порталах часто використовували волоконно-оптичні лінії. Вони діяли... хоч і не так добре, як лінії «світло+».

— Тобто якщо ми захочемо залишатися на зв'язку з кораблем, коли вирушимо вниз рікою, то можемо прокласти телефонну лінію? — спитав я через плече.

Краєм ока я побачив, що вона всміхається. Однак ця сказана мною дурниця навела й на іншу думку:

— Якщо ми не зможемо повернутися вгору рікою крізь портали, то як знайдемо шлях назад, до корабля?

Енея поклала руку мені на плече. Портал швидко наближався.

— Ми просто будемо рухатися рікою вниз, поки не повернемося з другого боку, — пояснила вона. — Ріка Тетіс — це велике кільце.

Я повернувся, щоб її бачити.

— Ти не жартуєш, мала? Але ж Тетіс поєднувала дві сотні світів!

— Не менше двох сотень, — виправила Енея. — Це ті, про які ми знаємо.

Цього я не зрозумів, але знову зітхнув. Біля порталу ми сповільнилися.

— Якщо кожний відрізок ріки пробігає хоча б сотню кілометрів... тоді нам доведеться подолати їх двадцять тисяч, щоб повернутися сюди.

Енея промовчала.

Я змусив килим зависнути біля порталу. Я вперше збагнув, якими велетенськими були ці споруди. Арка, схоже, була зроблена з якогось металу, її прикрашали різноманітні візерунки, малюнки, можливо, навіть криптограми, проте зараз вона була вся вкрита мереживом із лози, ліан і лишайників. А те, що я здалеку прийняв за іржу на виступах арки, виявилось червоними листками-криланами, що гронами звисали з найбільших ліан. Я облетів їх якомога далі.

— А якщо він працює? — запитав я, коли ми були у метрі чи двох від арки.

— Спробуй — і дізнаєшся, — мовила дівчинка.

Я повільно послав килим уперед, майже зупинивши його біля невидимої межі просто під аркою.

Нічого не сталося. Ми пролетіли крізь портал, тоді я розвернув килим, і ми повернулися назад. Портал телепортації був лише орнаментованою металевою аркою, що, наче міст, нависала над рікою.

— Не працює, — констатував я. — Він тепер такий потрібний, як сраці дверцята, — це був один з улюблених висловів моєї бабусі, але вона так казала лише тоді, коли гадала, що нікого з малих немає поруч. Я згадав, що зараз поруч зі мною саме й сидить дитина. — Перепрошую, — пробурмотів я, почервонівши. Мабуть, я надто багато років провів у війську, на річкових баржах і казино. Геть отупів.

Енея відкинула голову і розреготалася.

— Роле, не забувай, що в дитинстві я часто навідувала дядька Мартіна!

Ми розвернулися і, пролітаючи над кораблем, помахали А. Беттіку, який спускав на пляж тюки з пожитками. Він помахав нам блакитною рукою у відповідь.

— То, може, полетимо далі й подивимось, де той наступний портал? — спитав я.

— Ще б пак! — відгукнулась Енея.

Ми полетіли туди, куди вела ріка. Нам траплялося небагато пляжів чи прогалин у джунглях: дерева та ліани скрізь підступали аж до води. Я хотів би знати, у якому напрямку ми рухаємось, тому дістав із заплічника свій інерційний компас. Він скеровував мене на Гіперіоні, де магнітні поля були надто примхливими, аби їм можна було довіряти, але тут він виявився непридатним. Як і система орієнтації корабля, компас чудово працював би, якби йому можна було задати стартову точку. Але цю розкіш ми втратили в ту мить, коли наш корабель перемістився за допомогою порталу.

— Кораблю, — звернувся я у комлоґ, — ти можеш визначити наш напрямок за магнітним компасом?

— Так, — пролунала миттєва відповідь, — але тільки дуже приблизно, адже нам невідомо точне місцеперебування магнітної півночі на цій планеті.

— Хай буде приблизно.

Я саме заклав чималий віраж, бо ріка під нами робила вигин. Вона знову розширилася: тут її ширина сягала до кілометра. Течія була швидкою, але не занадто. Моє баржування на Кансі навчило зважати на водоверті, загати, піщані перекати і схожі сюрпризи. Ця ріка здавалася досить безпечною для навігації.

— Ви прямуєте приблизно на схід-південний схід, — повідомив комлоґ. — Швидкість у повітрі — шістдесят вісім кілометрів на годину. Захисне поле навкруги килима-літуна — вісім відсотків, висота над поверхнею...

— Досить, досить, — зупинив я. — Схід-південний схід.

Сонце сідало за нами. Отже, ця планета оберталася в той самий бік, що і Стара Земля, і Гіперіон.

Попереду замаячіла пряма ділянка ріки, і я трохи розігнав килим. У лабіринтах Гіперіона я мчав на швидкості майже триста кілометрів на годину, але тут не хотів летіти так швидко без потреби. Літальні нитки цього старого килима поки що витримували навантаження, але краще не ризикувати. Треба буде перезарядити нитки від акумуляторів корабля, перш ніж вирушати в подорож, навіть якщо ми скористаємося летючими велосипедами.

— Дивись, — гукнула Енея, вказуючи ліворуч.

Далеко на півночі, осяяна променями низького сонця, над килимом джунглів височіла чи то столова гора, чи то якась рукотворна будова.

— Ми можемо подивитися, що це таке? — спитала вона.

Звісно, що ні. У нас була мета, у нас було часове обмеження — призахідне сонце, — як і тисяча інших причин не шукати приключок на власну задницю, завертаючи до підозрілих артефактів. Наскільки підказував розум, ця столова гора чи якась незрозуміла вежа, найімовірніше, могла бути центральною штаб-квартирою Пакса на планеті.

— Чому б і ні, — відповів я, подумки давши собі копняка за дурість, і розвернув килим-літун на північ.

Ця штуковина виявилася ще більш північною, ніж здавалося спочатку. Навіть коли я перемкнув швидкість на двісті кілометрів на годину, то й тоді ми летіли до неї хвилин десять, не менше.

— Перепрошую, пан-Ендіміоне, — пролунав голос корабля з мого зап'ястка, — але ви, здається, збилися з курсу і прямуєте наразі на північ-північний схід, відхилившись приблизно на сто три градуси від вашого попереднього напрямку.

— Ми розслідуємо, що то за башта чи пагорб, чи що воно там є, стирчить із джунглів майже на північ від нас, — пояснив я. — Ти бачиш цю споруду на радарі?

— Ні, — відказав корабель, і мені знову почулася зверхність у його тоні. — Я маю не найкраще поле для огляду звідси, з-посеред твані. Я бачу тільки те, що підіймається над лінією горизонту вище двадцяти восьми градусів. Зараз ви ще перебуваєте в моєму полі зору. Та двадцять кілометрів на північ — і я не буду бачити вас також.

— Нічого страшного, — сказав я. — Ми збираємось тільки подивитися, що це таке, і відразу повернемось до ріки.

— Навіщо? — спитав корабель. — Навіщо обстежувати об'єкт, який не стосується запланованої подорожі вниз рікою?

Енея нахилилася до мого зап'ястка.

— Бо ми люди, — мовила вона.

Корабель промовчав.

Коли ми нарешті підлетіли до цієї фіговини, то виявилось, що вона стирчить над пологом джунглів не менше ніж на сто метрів. Гігантські голонасінні так щільно обступили її нижню частину, що вона здавалася високою скелею, що виглядає з зеленого моря.

Ця фіговина могла мати природне походження, а могла бути й рукотворною. Принаймні якісь розумні істоти над нею попрацювали. Завширшки ця башта була метрів із сімдесят і складалася з червоних скелястих порід, можливо, з якогось піщаника. Сонце майже сіло, воно було приблизно в десяти градусах над практично потонулим у джунглях горизонтом, і тому ця скеля купалася в багряному світлі. На її східній та західній гранях зяяли отвори. Й Енея, і я спершу вирішили, що вони утворені природою, скажімо, вітром чи водою, але ми швидко роздивилися, що їх висікли якимось інструментом. На східній поверхні містились заглиблення, і то на такій відстані одне від одного, наче вони призначалися слугувати опорою для людських рук і ніг. Заглиблення були неглибокі та вузькі, і в мене все всередині стислося, коли я уявив, як це — дертися на таку стометрову з гаком скелю, чіпляючись лише за ці ямки.

— Можна підлетіти ближче? — запитала Енея.

Облітаючи скелю, я утримував килим-літун на відстані п'ятдесят метрів від неї.

— Навряд чи варто це робити, — сказав я. — Ми й так уже в зоні ураження стрілецькою зброєю. Навіщо спокушати ще й тих, хто озброєний списом або луком та стрілами?

— Із лука нас можна підстрелити й на цій відстані, — зауважила вона, але більше не наполягала підлетіти ближче.

На якусь мить мені здалося, що в одному з овальних отворів я бачу зблиск чи рух, але потім вирішив, що це просто гра вечорового світла.

— Ну що, надивилася? — спитав я.

— Ще не зовсім.

Її рученята лежали на моїх плечах — вона вхопилися за них, коли ми повертали. Бриз куйовдив моє коротке волосся, а коли я поглянув назад, то побачив, що волосся дівчинки наче летить за нею, підхоплене вітром.

— Проте нам час повертатися до справи, — нагадав я, скеровуючи килим-літун на південь, до ріки, і знову набираючи швидкість.

Полог із голонасінних здавався згори м'яким, пірчастим і щільним, створюючи облудне враження, що ми за бажанням можемо сісти на нього. Мені аж погано стало, коли я уявив, як би це воно було, коли б нам і насправді довелося там сісти. Я нагадав собі, що А. Беттік має літальний пояс і летючі велосипеди. Він завжди може прилетіти по нас і витягти з халепи, якщо така трапиться.

Ми знову вийшли на ріку десь у кілометрі на південний схід від того місця, де її покинули. До виднокраю ми могли бачити ще на тридцять кілометрів. Порталу не було.

— Туди чи сюди? — спитав я.

— Давай пролетимо ще трохи.

Я кивнув і повернув ліворуч, тримаючись над рікою. Представників фауни нам не траплялося, крім білих птахів і червоних рослин-криланів. Я саме думав про сходинки на схилах червоного моноліту, коли Енея смикнула мене за рукав і показала кудись униз.

Просто під поверхнею води рухалося щось величезне. Низькі сонячні промені, відбиваючись від води, приховували від нас більшість деталей, але я встиг роздивитися голу шкіру, щось схоже на колючий хвіст, а також плавці або вирости з боків. Це створіння мало вісім, а то й десять метрів завдовжки. Воно зникло у товщі води, а оскільки ми полетіли далі, то жодних інших подробиць я не зауважив.

— Схоже на річкову манту, — крикнула Енея через моє плече.

Ми знову рухались дуже швидко, і тільки вітер із шумом розбивався об поле-відхилювач.

— Але більшу! — гукнув я у відповідь.

Я вже мав справу з річковими мантами, дресирував їх, але ніколи не зустрічав таких довжелезних і широчезних екземплярів. Раптом наш килим-літун здався крихітним і нестійким. Я спустився на тридцять метрів нижче, тож наразі ми летіли практично на рівні верхівок дерев, і падіння, якщо килим-літун раптом вирішить скинути нас без попередження, тепер не обов'язково мало стати фатальним.

Я повернув праворуч услід за звивом ріки. Тут ми помітили, що вона знову звужується, і незабаром почули ревіння та побачили стіну бризок, що здіймалась до неба.

Водоспад не був аж таким вражаючим, оскільки спадав із висоти лише десяти-п'ятнадцяти метрів, але об'єм води був гігантським; тут дві прямовисні скелі затискали кілометрову ріку в щілину завширшки хіба сто метрів, тому її вивільнювана сила шокувала. Нижче ще одна бистрина перекочувала хвилі через завали з величезних каменюк, далі йшов широкий плес, а ще далі ріка ширшала і знову більш-менш втишувалася. Я навіть захвилювався, чи готовий до такого несподіваного перепаду річковий мешканець, якого ми щойно бачили.

— Навряд чи ми встигнемо розшукати портал вчасно, ще до темряви, — гукнув я дівчинці, не обертаючись. — Якщо там далі взагалі є портал.

— Він там є, — відказала Енея.

— Ми пролетіли вже сотню кілометрів, не менше.

— А. Беттік казав, що це середня довжина ділянок Тетіс. Вони можуть бути й у дві, і втри сотні кілометрів завдовжки. До того ж... на різних річках була різна кількість порталів, а відрізки різнились за довжиною навіть на одній і тій самій планеті.

— Хто тобі про це розповів? — поцікавився я, обертаючись, аби глянути на малу.

— Моя мама. Вона ж працювала детективом. Одного разу у неї була справа про розлучення, і вона переслідувала жонатика та його подружку рікою Тетіс упродовж трьох тижнів.

— Що таке «справа про розлучення»?

— Воно тобі не треба, — Енея розвернулася так, що тепер сиділа, як і раніше, схрестивши ноги, але дивлячись назад. Волосся хльостало її по обличчю. — Ти маєш рацію, час повертатися до А. Беттіка та корабля. Завтра знову вирушимо в цей бік.

Я розвернувся і набрав швидкість, рухаючись на захід. Ми пролетіли над водоспадами і розсміялися, коли бризки змочили нам лиця та руки.

— Пан-Ендіміоне? — пролунав голос із комлоґа. Цього разу не корабля, а А. Беттіка.

— Так, — відгукнувся я. — Ми повертаємось. Будемо за двадцять п'ять-тридцять хвилин.

— Знаю, — почувся спокійний голос андроїда. — Я бачив башту, водограй і все інше в голографічній ніші.

Ми з Енеєю подивилися одне на одного з виразами облич, які комусь могли б здатися комічними.

— Ти хочеш сказати, що цей комлоґ відіслав вам назад картинку?

— Звісно, — пролунав голос корабля. — Голо чи відео. Ми моніторили голо.

— Хоча кут зору дещо дивний, — сказав А. Беттік, — бо голографічна ніша зараз є просто впадиною в стіні. Але я зв'язався з вами не для того, аби перевірити, де ви перебуваєте.

— А для чого? — запитав я.

— Здається, у нас гість, — відповів А. Беттік.

— Велика річкова істота? — вигукнула Енея. — Схожа на манту, тільки ще здоровіша?

— Не зовсім, — почули ми спокійний голос А. Беттіка. — Це Ктир.