Ендіміон

3

Того вечора до мене завітав священик із монастиря Пакса в Порт-Романсі, невисокий, дещо знервований чоловічок. Його світле волосся вже починало рідіти, а ще він трохи заїкався. Зайшовши до кімнати для побачень, він відрекомендувався як отець Тце і знаком відіслав охорону з приміщення, в якому не було жодного віконця.

— Сину мій, — розпочав він, і я ледь не розсміявся, бо священик був приблизно мого віку, — сину мій... чи готовий ти до того, що чекає на тебе завтра?

Бажання всміхатися зникло. Я стенув плечима.

Отець Тце пожував губами.

— Ти не прийняв Бога нашого, — вимовив він схвильовано.

Мені знову хотілося знизати плечима, але натомість я відізвався:

— Я не прийняв хрестоформи, отче. Це необов'язково одне й те саме.

Його карі очі дивилися наполегливо, ледь не з благанням.

— Це одне й те саме, мій сину. Господь явив нам цю таїну.

Я нічого не відповів.

Отець Тце поклав свій молитовник і торкнувся мого зап'ястка в кайданках.

— Ти знаєш, що коли цієї ночі розкаєшся і приймеш Ісуса Христа як свого особистого Спасителя, то через три дні від... від... завтрашнього дня ти воскреснеш для нового життя милістю Господа нашого, який подарує тобі прощення, — його карі очі незмигно дивились на мене. — Ти знаєш це, чи не так, мій сину?

Я відповів йому поглядом на погляд. У сусідній з моєю камері якийсь ув'язнений пронизливо кричав три останні ночі. Я відчував страшенну втому.

— Так, отче, — відказав я. — Мені відомо, як працює хрестоформа.

Отець Тце енергійно похитав головою.

— Не хрестоформа, мій сину, а милість нашого Господа.

Я кивнув.

— А ви, отче, вже проходили крізь воскресіння?

Священик потупив очі.

— Ще ні, мій сину. Але я не боюся цього дня, — він знову поглянув на мене. — І ти не повинен боятися.

Я на мить заплющив очі. Я чи не щохвилини думав про це останні шість днів і ночей.

— Послухайте, отче, — промовив я. — Не хочу вас образити, але кілька років тому я вирішив не брати на себе хрестоформи, і не вважаю, що зараз слушний час передумати.

Отець Тце нахилився до мене, очі його горіли.

— Будь-який час є слушним, аби прийняти Господа, сину мій. Коли завтра зійде сонце, часу більше не буде. Твоє мертве тіло заберуть звідси й кинуть у море, де воно стане поживою для риб, що їдять мертвечину...

Це не була нова картинка для моєї уяви.

— Так, — погодився я. — Я знаю, яке покарання чекає на вбивцю, якщо він не навернеться. Але в мене вже є ось це... — я постукав по контролеру, який тепер постійно був закріплений у мене на скроні. — Я не хочу, щоб мені вживили ще й хрестоформу, аби почуватися рабом ще більше.

Отець Тце відсахнувся, наче я дав йому ляпаса.

— Присвятити своє життя Богові не означає бути в рабстві, — сказав він, від холодної люті навіть припинивши заїкатися. — Мільйони робили це навіть до того, як нам було дароване видиме благословення негайного воскресіння. І мільярди з вдячністю приймають це благословення тепер, — він підвівся. — Ти маєш вибір, мій сину. Вічне світло з даром майже нескінченного життя в цьому світі для служіння Христу — або вічна темрява.

Я знизав плечима і відвернувся.

Отець Тце благословив мене, попрощався — у голосі його бринів смуток навпіл із презирством — і пішов. Хвилиною пізніше мій череп пронизав гострий біль — це охоронці, натискаючи на контролер, змусили мене повернутися до своєї камери.

Не докучатиму вам тривалим переказом тих думок, що снували в моїй голові тієї безкінечної осінньої ночі. Мені було двадцять сім. Я любив життя, любив із такою пристрастю, що інколи мав через це клопіт... хоча раніше в такі халепи я ніколи не потрапляв. Перші кілька годин цієї нескінченної ночі я шукав шлях до втечі — мабуть, саме так звір, замкнений у клітці, шкрябає кігтями сталеві ґрати. В'язниця височіла на стрімчастій скелі, усе в ній було зроблено з плексигласу, який неможливо було розбити, та зі сталі, яку неможливо було розламати. Вартові завжди озброєні смертельними жезлами, і я відчував, що за потреби вони їх застосують без жодного вагання. Навіть якщо б я і втік, то один дотик до кнопки на дистанційному пульті контролера скрутив би мене в нападі нестерпного головного болю, доки маячок вів би переслідувачів до моєї схованки.

Останні години минули в роздумах про безглуздість мого короткого нікчемного життя. Я ні про що не шкодував, але й похвалитися Ролу Ендіміону за двадцять сім років життя на Гіперіоні теж не було чим. Головною темою мого життя, схоже, була та ж злісна впертість, яка змусила відмовитися від воскресіння.

То й що, що Церква вимагає від тебе присвятити ціле життя служінню, вперто шепотів голос у моїй потилиці, принаймні в такий спосіб ти отримуєш ціле життя! А тоді ще життя, і ще, і ще! Як ти міг відмовитися від такої угоди?! Будь-що краще за справжню смерть... твій труп, що вже почне розкладатися, стане поживою для міног, целакантів і морських хробаків[9]. Поміркуй про це! Я заплющив очі і вдав, що сплю, аби втекти від криків, що відлунювали у моїх власних думках.

Ніч тяглася цілу вічність, але ранкова зоря, здавалося, зійшла таки дуже рано. Четверо вартових супроводили мене до камери, де відбувалися страти, прив'язали до дерев'яного стільця і щільно закрили сталеві двері. Якби я зміг позирнути за ліве плече, то помітив би обличчя, що дивилися на мене крізь плексиглас. Чомусь я очікував побачити священика — можливо, не отця Тце, але священика, представника Пакса, який запропонував би мені останній шанс на безсмертя. Але нікого не було. Лише частина моєї свідомості втішалася з цього. Я не був певен, що не передумав би останньої миті.

Метод страти був простий і механічний — можливо, не такий вигадливий, як коробка Шредінґера, проте дотепний. «Жезл смерті» — випромінювач із малим радіусом дії — був встановлений на стіні та спрямований на стілець, на якому сидів я. Я бачив, як спалахує червоним індикатор на комлозі. Арештанти із сусідніх камер ще раніше нашептали, як саме мене стратять, ще до оголошення вироку. Комп'ютер комлоґа мав вбудований генератор випадкових чисел. Коли генероване число явить собою просте число менше сімнадцяти, увімкнеться смертепромінь. І кожний синапс у сірій речовині[10], яка формує особистість і пам'ять Рола Ендіміона, буде розплавлений. Знищений. Перетворений на нейронний еквівалент радіоактивного шлаку. Автономні функції зникнуть кількома мілісекундами пізніше. Моє серце зупиниться, і я припиню дихати майже одночасно з руйнацією мозку. Експерти стверджували, що смерть від смертельного жезла найбезболісніша з усіх можливих. Ті, кого воскресили після страти за допомогою смертельного жезла, зазвичай не хотіли розповідати про свої відчуття, проте камерами ширилися чутки, що смерть ця до біса болюча. Наче кожен ланцюжок у твоїх мізках вибухає.

Я дивився на комлоґ, що блимав червоним, і на робочий отвір смертельного жезла. Якийсь дотепник припасував до комлоґа дисплей, аби я бачив генеровані числа. Вони висвічувалися, наче номери поверхів у ліфті, що спускається в пекло: 26-74-109-19-37... Комлоґ був запрограмований у такий спосіб, що не генерував чисел, більших за 150. ...77-42-12-60-84-129-108-14.

Я не став дивитися далі. Зі стиснутими кулаками, борсаючись у непіддатливих пластикових ременях, я викрикував лайки, адресуючи їх стінам і блідим обличчям за плексигласовими вікнами. Я кляв довбану Церкву та її довбаний Пакс, довбаного боягуза, який вбив мою Іззі, клятих довбаних боягузів, які...

Я не побачив, як вигулькнуло на екрані те просте число. Я не почув м'якого гудіння смертельного жезла, коли він увімкнувся, утворюючи промінь. Хоча щось таки я відчув — наче холодок від наркозу рушив з потилиці всім тілом, із тією швидкістю, з якою мої нерви передавали сигнали. Експерти брехали, а в'язні казали правду, встиг подумати я. Ти відчуваєш смерть від смертельного жезла. Я реготнув би, якби мене не накрило хвилею заціпеніння.

Чорною хвилею.

Чорною хвилею, що потягла мене за собою.