Ендіміон

9

Народжений знову й дивлячись навкруги захопленими очима дитини — і це у буквальному розумінні! — отець-капітан де Сойя перетинав П'яццу Сан П'єтро між вишуканими арками колонади Берніні[44] й наближався до собору Святого Петра[45]. День був чудовий — сповнений холодного сонячного блиску, із ясно-блакитним небом і розлитою в повітрі свіжістю. Єдиний населений континент на Пацемі вкривали високі нагір'я — п'ятнадцять тисяч метрів над стандартним рівнем моря, — відтак повітря тут було хоч і розріджене, але напрочуд багате на кисень. Усе, що потрапляло на очі де Сойї, купалося в розкішному світлі полудня, яке створювало гало навкруг величних колон, прикрашаючи німбами голови перехожих, котрі поспішали площею. Це ж світло огортало білим сяйвом мармурові статуї і змушувало спалахувати червленню єпископські мантії, а смугасті мундири швейцарських гвардійців, котрі застигли в караулі, — блакиттю, карміном і помаранчем. Світло озорювало й баню собору, що здіймався над площею на висоту понад сто метрів. Голуби зривались у повітря і, протинаючи світляні смуги, кружляли над площею; їхні крила то ставали білосніжними на тлі неба, то темнішали, коли птахи пролітали повз блискучу баню. На площі юрмився народ: рядові священики в чорних рясах із рожевими ґудзиками, єпископи в білих сутанах із червоною облямівкою, кардинали у кармазинових і пурпурових мантіях, мешканці Ватикану в чорнильної-чорних камзолах, лосинах та з білосніжними круглими комірами, черниці в накрохмалених рясах і білих очіпках, що тріпотіли, наче крила мартинів, офіцери Пакса в багряно-чорних одностроях, таких же, у який того дня був одітий і сам де Сойя, та різномастий натовп туристів і світських гостей, яким пощастило бути запрошеними на Папську Месу[46]. Вони вичепурилися у святкові одежі, здебільшого — чорного кольору, але з таких вишуканих і дорогих тканин, що навіть найчорніші ниті мерехтіли й іскрились у сонячному промінні. Нескінченне людське море плинуло до собору Святого Петра, що націлився у самісіньке небо. Йшли, перемовляючись стишено, виказуючи одушевлення. Папська Меса — подія значлива.

Отця-капітана де Сойю, якого воскресили напередодні і який полишив з'єднання особливого призначення ЗС «Маги» лише чотири дні тому, супроводжували отець Баджіо, капітан Маргет By та монсеньйор Лукас Одді. Баджіо, приємний пухкенький чоловічок, був тим капеланом, котрий звершив воскресіння де Сойї, струнка та мовчазна By служила ад'ютантом Командувача флотом Пакса адмірала Марусина, а Одді, який у свої вісімдесят сім стандартних років вирізнявся жвавістю і чудовим здоров'ям, доводився довіреною особою та помічником Симона Авґустина кардинала Лурдусамі, Державного секретаря Святого Престолу та Ватикану. Подейкували, що у Братстві впливовішою за кардинала Лурдусамі особою є тільки сам Папа, що він єдиний із Римської курії мався у Папи в фаворі та що він є людиною з надприродними здібностями. Впливовість кардинала засвідчував і той факт, що він був Префектом легендарної Конгрегації євангелізації народів, або Конгрегації пропаганди віри[47].

Для отця-капітана де Сойї перебувати поряд із такими впливовими особами було не більш дивним чи приголомшливим, аніж бачити сонячне світло на фасаді собору, до огрому якого всі четверо наразі підіймалися широкими сходами. Усі розмови в натовпі завмерли, і вони у безгомінні пройшли крізь високу та широку браму, повз швейцарських гвардійців, убраних в однострої карнавальні і ратні водночас, і попрямували до центральної нави. Тут навіть мовчання мало своє відлуння, і де Сойя відчув, що його до сліз хвилюють краса величезного простору і непідвладних часу шедеврів мистецтва, які вони проминали, прямуючи до своїх місць на лавах: у першій каплиці праворуч[48] — «П'єта» Мікеланджело, далі — стародавня бронзова статуя Святого Петра Арнольфо ді Камбіо[49] — із правою, відполірованою до блиску і майже стертою цілунками впродовж багатьох віків стопою, — і нарешті яскраво освітлена спіднизу вражаюча статуя непорочної святої Юліани Фальконьєрі[50], створена П'єро Кампі в шістнадцятому сторіччі, більш ніж півтори тисячі років тому.

Отець-капітан де Сойя вже не приховував сліз, коли занурював пальці в кропильницю зі святою водою та хрестився і коли йшов услід за отцем Баджіо до їхньої лави з високою спинкою. Три чоловіки-священики та жінка, офіцер Пакса, схилили коліна в молитві у ту мить, коли під склепінням собору стихли останні кроки та покашлювання. Собор поринув майже у цілковиту темряву, і тільки точкові світильники вихоплювали з пітьми твори мистецтва та полискували золотом архітектурні деталі. Дивлячись крізь сльози на борозенчасті пілястри та барокові колони з темної бронзи, на які спирався позолочений, пишно прикрашений балдахін роботи Берніні над центральним вівтарем, на котрому тільки Папа міг служити Месу, де Сойя роздумував про той стан дива, в якому перебував усі двадцять чотири години, що минули з його воскресіння. Він іще відчував біль і плутанину в думках, так наче одужував від удару по голові, що змусив його знепритомніти. Біль був всеохоплюючий, куди страшніший, ніж будь-який головний біль, немовбито кожна клітинка його тіла запам'ятала наругу смерті і навіть зараз продовжувала протестувати проти неї, але поряд із цим він відчував присутність дива. Дивом була кожна дрібничка — смак бульйону, яким його нагодував отець Баджіо, клаптик світло-блакитного пацемського неба, що його вихопили очі крізь вікно будинку священика, безмежна людяність побачених сьогодні облич і почутих голосів. Хоча отець-капітан де Сойя і був за натурою вразливою людиною, востаннє він плакав іще за дитячих літ, у п'ять чи шість стандартних років. Але того дня він плакав... плакав, не криючись, не соромлячись. Ісус Христос подарував йому можливість жити вдруге, Господь Бог розділив із ним Таїнство Воскресіння, з ним, побожним військовим, котрий походив із бідної родини, із глухого світу, але от зажив такої шани. І кожна клітина в тілі де Сойї тепер, здавалося, пам'ятала диво воскресіння так само, як біль смерті. Радість переповнювала його.

Меса розпочалася. Сурми золотими лезами розітяли принишкле мовчання першими фразами «Ґлорії»[51]. До їхнього тріумфального співу приєдналися голоси хору, орган, набираючи сили, розкотисто загримів, відбиваючись від стін грандіозної споруди, і ось загорілися низки сліпучих вогнів, освітлюючи шлях Папі, котрий спільно зі своїм почетом простував служити Месу.

Де Сойя був, перш за все, вражений тим, як молодо виглядає Його Святість: Папа Юлій Чотирнадцятий виглядав десь так літ на шістдесят чи трохи більше, незважаючи на те, що очолював Церкву ось уже понад 250 років, і його зверхництво переривалося тільки на час власних смертей і воскресінь для восьми інтронізацій. Уперше він став Папою, прийнявши ім'я Юлія Шостого, після восьмирічного перебування на престолі антипапи Тейяра і знову називався Юлієм при кожному наступному втіленні. Спостерігаючи, як Папа відправляє Месу, капітан Пакса пригадував, як той прийшов на престол, пригадував й офіційну версію Церкви, і відповідний сюжет із «Пісень», що їх читав кожний грамотний підліток, навіть якщо ризикував погубити свою душу.

Обидві версії сходилися в тому, що Папа Юлій був до свого першого воскресіння юнаком на ймення Лінар Гойт, який став священиком, йдучи стопами Поля Дюре, харизматичного єзуїтського богослова й археолога. Дюре був послідовником вчення Св. Тейяра про закладений у людстві потенціал, що дозволяє тому еволюціонувати до божественного рівня[52], а після Падіння він навіть виголосив із кафедри святого Петра, що кожна людина може стати Богом. Саме цю єресь отець Лінар Гойт невтомно викорінював після свого першого воскресіння, уже будучи Папою Юлієм Шостим.

Згідно з обома версіями — і тією, яку закарбовано в історії Церкви, і тією, яка переповідається в крамольних «Піснях», — саме отець Дюре під час свого вислання в необжиті райони Гіперіона відкрив симбіонтичний організм, згодом названий хрестоформою. Далі версії розбігаються, аж до своєї цілковитої протилежності. Якщо вірити поемі, Дюре отримав хрестоформу від нелюдської істоти на ім'я Ктир. Церква ж учить, що Ктир, який не міг бути ніким іншим, як утіленням Сатани, не мав жодного стосунку до відкриття хрестоформи, хоча пізніше спокушав і отця Дюре, й отця Гойта. Історія Церкви стверджує, що тільки Дюре не встояв перед облудою цього чудовиська. Натомість «Пісні», змішуючи язичницькі міфи та сфальшовану історію, як це й узагалі властиво для такого жанру, розповідають, нібито Дюре сам розіп'яв себе на хресті у вогняних лісах плато Розкрилля, і розіп'яв, тільки щоб хрестоформа не потрапила до Церкви. Поет-язичник Мартін Силен стверджує, що він вчинив так для того, аби врятувати Церкву від підміни істинної віри паразитом-хрестоформою. Згідно з історією Церкви, а саме її де Сойя вважав правдивою, Дюре розіп'яв себе, аби покінчити з болем, який завдавав йому симбіонт, а після укладення союзу з демоном Ктирем — ще й перешкодити Церкві відновити свою велич завдяки відкриттю Таїнства Воскресіння, позаяк після відлучення за фальшування археологічних записів він вважав Церкву своїм ворогом.

Обидві історії розповідають, що отець Лінар Гойт вирушив на Гіперіон, аби розшукати свого друга та колишнього наставника. Богохульні «Пісні» стверджують також, начебто Гойт прийняв хрестоформу Дюре на додаток до власної, але в останні дні напередодні Падіння повернувся на Гіперіон благати жахливого Ктиря звільнити від цього тягаря. Церква вказує на хибність таких тверджень, пояснюючи, що героїчне повернення отця Гойта мало на меті оточити демона у його власному лігві.

Як би не інтерпретували фактів, вони беззаперечно свідчать, що Гойт помер під час свого останнього паломництва на Гіперіон, Дюре зазнав воскресіння, несучи на собі як хрестоформу отця Гойта, так і свою, після чого, скориставшись хаосом, що запанував під час Падіння, став першим антипапою в сучасній історії. Дев'ять стандартних років, коли панувала єресь Дюре-Тейяра, стали для Церкви періодом занепаду, але після смерті лжепапи внаслідок нещасного випадку з їхнього спільного тіла постав воскреслий Лінар Гойт. Це призвело до тріумфу Юлія Шостого, якому відкрилася священна природа того, що Дюре йменував паразитом, а через одкровення від Господа, яке й понині є доступним лише для найбільших умів Церкви, він зрозумів, як скористатися з воскресіння для процвітання Церкви, для перетворення її із незначної секти на офіційне віровизнання людства.

Отець-капітан де Сойя побачив, як Папа — худорлявий, блідий чоловічок — високо підняв над вівтарем Святі дари, і відчув, як спиною пробіг холодний дрож чистого благоговіння.

Отець Баджіо пояснив йому, що безмежне відчуття новизни та дива, яке є післядією Святого Воскресіння, до певної міри згасне впродовж наступних днів і тижнів, але найголовніше відчуття — відчуття блаженства жити — не зникне до кінця ніколи, а тільки посилюватиметься з кожним новим народженням у Христі. Тепер де Сойя розумів, чому Церква вважає самогубство одним із головних смертних гріхів: відчуття світла й тепла від наближеності до Бога настільки зростає після того, як людина скуштує попіл смерті, що воскресіння завиграшки могло б стати непереборним наркотиком, якби за самогубство не карали так суворо.

Усе ще відчуваючи біль смерті та нового народження, із запамороченою головою та розбурханими почуттями отець-капітан де Сойя спостерігав, як папська Меса наближається до своєї кульмінації — до Причастя. Тепер у соборі Святого Петра знову лунали ті ж величні звуки «Глорії», що й на початку Меси. І від думки, що зараз він зажиє Тіла Христового та причаститься Його Крові, переісточення яких здійснив сам Папа, воїн заплакав, наче мала дитина.

Після Меси отець-капітан де Сойя крокував разом зі своїми новими друзями серед довгих вечірніх тіней Ватиканських садів[53]. Віяв прохолодний вітерець, небосхил над базилікою Святого Петра набув кольору померхлої порцеляни.

— Федеріко, — звернувся до де Сойї отець Баджіо, — ця зустріч, куди нас запросили, дуже важлива. Чи достатньо ясний твій розум, аби збагнути все, про що йтиметься?

— Так, — відповів де Сойя. — Мій розум цілком ясний.

Монсеньйор Лукас Одді торкнувся плеча молодого офіцера Пакса.

— Федеріко, сину мій, ти впевнений? Ми можемо зачекати ще день, якщо треба.

Де Сойя похитав головою.

У нього голова йшла обертом від краси й урочистості Меси, на якій він щойно був присутній, на язику він ще відчував смак Святих дарів — смак досконалості, він чув, що саме в цю мить до нього звертається Христос, але думки його були ясні.

— Я готовий, — сказав він.

Капітан By безмовною тінню ступала вслід за Одді.

— Дуже добре, — промовив Монсеньйор і кивнув отцеві Баджіо.— Ваші послуги нам більше не знадобляться, отче. Дякую.

Баджіо схилив голову, легенько вклонився й полишив їх без жодного слова. Ясним розумом де Сойя усвідомив, що він більше ніколи не побачить цього добросердого капелана, котрий допоміг йому воскреснути, і хвиля чистої любові знову накрила його, принісши із собою сльози. Він був вдячний темряві, що ховає ці сльози, і водночас розумів, що має опанувати себе перед зустріччю. Цікаво, де відбуватиметься ця важлива нарада — у легендарних апартаментах Борджіа? у Сикстинській капелі?[54] у Ватиканській канцелярії Святого Престолу? а можливо, у представництві Пакса, що розташувалось у споруді, яку колись називали вежею Борджіа?

Монсеньйор Лукас Одді зупинився чи не в найдальшому кутку саду і помахом руки запросив своїх супутників наблизитися до кам'яної лави, де на них чекала ще одна людина. Отець-капітан де Сойя зрозумів, що ця людина, котра сидить на лаві, — кардинал Лурдусамі, і нарада відбудеться тут, серед садів, що дихають пахощами квітів. Священик опустився на коліно перед Монсеньйором і поцілував перстень на його простягнутій руці.

— Встаньте, — проказав кардинал.

Голос цього опасистого чоловіка, з округлим обличчям і важкими щелепами, низький і глибокий, звучав для де Сойї наче голос самого Бога.

— Сідайте, — промовив кардинал.

Де Сойя сів на кам'яну лаву, а його супутники залишились стояти. У тіняві, ліворуч від кардинала, сидів іще хтось. У сутінках де Сойя міг роздивитися тільки однострій Братства, але не знаки розрізнення. Іще далі ліворуч, у глибоких померках альтанки, він заледве розрізняв постаті ще кількох людей — принаймні одна людина сиділа, а кілька стояло.

— Отче де Сойя, — заговорив Симон Авґустино кардинал Лурдусамі, кивнувши в бік чоловіка, котрий умостився ліворуч від нього, — дозвольте мені відрекомендувати адмірала флоту Вільяма Лі Марусина.

Де Сойя миттєво зірвався на рівні ноги й завмер по стійці «струнко».

— Даруйте, адмірале, — спромігся він видушити із себе крізь стиснуті щелепи. — Я не впізнав вас, сер.

— Вільно, — промовив Марусин. — Сідайте, капітане.

Де Сойя знову опустився на лаву, але тепер сидів напружено, бо усвідомлення того, в якому товаристві він перебуває, наче гарячими сонячними променями пропікало той приємний серпанок, що огортав його після воскресіння.

— Ми дуже задоволені вами, капітане, — сказав адмірал Марусин.

— Дякую, сер, — пробурмотів капітан, знову вдивляючись у темряву. Без сумніву, там були ще інші, котрі спостерігали з альтанки.

— Ми також, — загримів кардинал Лурдусамі. — Ось чому ми обрали саме вас для цієї місії.

— Місії, Ваша Превелебносте? — перепитав де Сойя.

У нього паморочилося в голові від напруження та хвилювання.

— Ви, як завжди, служитимете і Паксу, і Церкві, — сказав адмірал, нахилившись ближче в слабкому світлі. На Пацемі нема Місяця, але зоряне світло тут надзвичайно яскраве, та й очі де Сойї вже встигли адаптуватися до темряви. Десь ударили в малий дзвін, ще і ще, скликаючи ченців до вечірні. Удалині в бляклому світлі, що йшло від будинків Ватикану, купалося шатро собору Святого Петра.

— І як завжди, доповідатимете й Церкві, і військовому командуванню, — підхопив кардинал, після чого зупинився й поглянув на адмірала.

— У чому полягає моя місія, Ваша Превелебносте? Адмірале? — запитав де Сойя, не знаючи, до кого зі своїх співрозмовників він повинен звертатися. Марусин був його безпосереднім начальником, але Командування Пакса зазвичай виконує розпорядження Церкви.

На його запитання не відповів жоден із двох чоловіків. Проте Марусин зробив знак капітану Маргет By, яка стояла трохи далі, біля живоплоту. Вона швидко ступнула наперед і передала де Сойї голокуб.

— Відкрийте його, — наказав адмірал Марусин.

Де Сойя доторкнувся до дна малого керамічного кубика. Над його поверхнею проступило туманне зображення дівчинки. Де Сойя покрутив кубик, зауваживши темне волосся дівчинки, великі очі та погляд, у якому відчувалася неабияка сила. Голова та шия незнайомки яскраво світилися крізь темряву Садів Ватикану. Отець де Сойя подивився вгору й побачив відблиск від голографічного зображення в очах кардинала й адмірала.

— Її звуть... утім, ми не впевнені, як її звуть зараз, — сказав кардинал. — Скільки їй років, як ви гадаєте, отче?

Де Сойя знову подивився на зображення, прикинув вік і перерахував роки у стандартні.

— Можливо, дванадцять? — висловив він своє припущення. Відколи він став дорослим, йому рідко доводилось мати справу з дітлахами. — Чи одинадцять. Стандартних.

Кардинал Лурдусамі кивнув.

— Їй було одинадцять стандартних років, на Гіперіоні, коли вона зникла понад двісті шістдесят стандартні роки тому, отче.

Де Сойя знову подивився на голографічне зображення. Тобто цієї дівчинки, мабуть, уже нема серед живих. Він не міг пригадати, чи двісті сімдесят сім років тому Пакс уже розповсюдив Таїнство Воскресіння на Гіперіон. У будь-якому разі вона виросла і пройшла крізь воскресіння. Він не розумів, навіщо йому показують голографічне зображення якоїсь особи в дитячому віці, та ще й застаріле на сотні літ. Він чекав на роз'яснення.

— Ця дитина — донька жінки на ім'я Брон Ламія, — сказав адмірал Марусин. — Це ім'я про щось вам говорить, отче?

Так, про щось воно говорило, але де Сойя не відразу пригадав, про що саме. А тоді в його пам'яті зринули рядки із «Пісень», а вже потім він пригадав й історію жінки-пілігрима з цієї поеми.

— Так, — відповів він, — я пригадую це ім'я. Вона була серед тих, хто здійснив останню прощу перед Падінням, разом із Його Святістю.

Кардинал Лурдусамі нахилився ближче й склав на колінах кремезні руки. Там, де світло від голограми падало на його мантію, вона багряніла яскравіше.

— Брон Ламія мала сексуальний зв'язок із потворою, — пробасив він. — Із кібридом. Із клонованою реконструкцією людини, чий розум є штучним інтелектом, що перебуває в ТехноКорді. Ви пам'ятаєте цю історію і заборонену поему?

Отець де Сойя кліпнув. Чи можливо таке, що вони притягли його сюди, до Ватикану, аби покарати за читання у дитинстві «Пісень»? Він розповів про цей гріх на сповіді двадцять років тому, відбув епітимію, і відтоді крамольної поеми не перечитував. Він зашарівся.

— Усе нормально, мій сину, — розсміявся кардинал Лурдусамі. — Кожний із нас колись впадав у цей гріх... Надто великою є цікавість, а заборонений плід найприємніший... Усі ми колись читали цю поему. Ти пам'ятаєш, що ця жінка, Ламія, мала плотські стосунки з кібридом Джона Кітса?

— Приблизно, — відповів де Сойя і поквапився додати: — Ваша Превелебносте.

— А ти знаєш, хто такий Джон Кітс, мій сину?

— Ні, Ваша Превелебносте.

— Був такий поет, ще до Гіджри, — пояснив кардинал своїм лунким голосом.

Високо над їхніми головами всіяний зорями небосхил прорізали блакитні плазмові хвости трьох спускових апаратів Пакса. Отець-капітан де Сойя, навіть не кинувши на них оком, визначив, якого вони класу і яке несуть озброєння. Його не дивувало, що він не пригадує такої подробиці, як ім'я поета з «Пісень», бо навіть дитиною Федеріко де Сойя значно більше полюбляв читати про машини та великі космічні битви, ніж про якісь давні, ще догіджрині часи. А про якісь вірші годі й говорити.

— Жінка з богохульної поеми — Брон Ламія — не тільки мала стосунки з тим кібридом-потворою, — продовжив кардинал. — Вона народила дитину від тієї істоти.

— Я й не знав, що кібриди... тобто, я маю на увазі... я гадав, що вони... ну... — здивовано звів брови де Сойя.

Кардинал Лурдусамі реготнув:

— Стерильні? Так само, як андроїди? Ні. Ці негідники Штінти зробили клон чоловіка. А той чоловік запліднив цю доньку Єви.

Де Сойя кивнув, хоча для нього в усій цій балаканині про кібридів та андроїдів було не більше сенсу, ніж якби вони розмовляли про грифонів і єдинорогів. Колись такі існували. Наскільки він у курсі, сьогодні жодного з них не залишилося. Мозок капітана де Сойї шалено працював, намагаючись доглупати, яким боком в усьому Божому Всесвіті він причетний до цієї маячні про мертвих поетів і вагітних жінок?

Наче відповідаючи на невисловлене питання де Сойї, адмірал Марусин сказав:

— Дівчинка, зображення якої ви бачите перед собою, капітане, і є цією дитиною. Вона народилась у Брон Ламії на Гіперіоні вже після знищення кібрида-химери.

— Вона не є цілком людською істотою, — прошепотів кардинал. — Хоча тіло її батька... кібрида Кітса... було знищене, його сутність у вигляді штучного інтелекту зберігалася в шунті петлі Шрена.

Адмірал Марусин теж нахилився ближче, наче інформація призначалася тільки для їхньої трійці.

— Ми гадаємо, що ця дитина спілкувалася із сутністю Кітса, захованій у петлі Шрена, навіть до свого народження, — неголосно промовив він. — Ми майже впевнені, що цей... ембріон... спілкувався з ТехноКордом через особистість цього кібрида.

Де Сойя відчув бажання перехреститися. Але втримався. Усе, що він читав, чому його вчили, у що він вірив, тепер підказувало, що ТехноКорд — це втілення зла, наймогутніший прояв диявола в новітній історії людства. Знищення ТехноКорду врятувало не тільки конаючу церкву, а й людство як таке. Де Сойя спробував уявити, чого могла навчитися ще не народжена людська душа від цих інтелектів, які не мали ні тіла, ні душі.

— Дитина несе небезпеку, — прошепотів кардинал Лурдусамі. — Навіть незважаючи на те, що після Падіння порталів вдалося позбутись ТехноКорду, і на те, що тепер Церква забороняє машинам, котрі не мають душі, мати справжній розум, ця дитина запрограмована бути агентом повалених Штінтів... агентом диявола.

Де Сойя потер щоку. Раптом він відчув страшенну втому.

— Ви кажете про неї так, наче вона все ще жива, — неголосно зауважив він. — І все ще дитина.

Кардинал Лурдусамі змінив позу, і його шовкова мантія зашурхотіла.

— Вона жива. І вона все ще дитина, — якось лиховісно пролунав його баритон.

Де Сойя знову подивився на голограму дівчинки, що коливалася між ними.

— Кріогенна фуга? — запитав він.

— На Гіперіоні існують Гробниці часу, — пророкотав Лурдусамі. — Одна з них, та, що зветься Сфінкс, як ви можете пам'ятати з поеми або з історії Церкви, використовувалася для стрибків у часі. Ніхто не знає, як вона працює. Для більшості людей вона взагалі не працює, — кардинал поглянув на адмірала, а тоді перевів погляд на священика-капітана. — Ця дитина зникла у Сфінксі двісті шістдесят чотири стандартні роки тому. Уже тоді ми знали, що вона несе загрозу для Пакса, але ми запізнилися на кілька днів. Ми маємо надійну інформацію, що вона вийде з гробниці за неповний місяць, стандартний... усе ще дитиною. Усе ще смертельно небезпечною для Пакса дитиною.

— Небезпечною для Пакса... — повторив де Сойя. Усе це не вкладалося в його голові.

— Його Святість передбачив цю небезпеку, — прогримів кардинал Лурдусамі. — Майже триста років тому Господь обрав Його Святість для Свого одкровення про загрозу, яку може становити ця бідолашна дитина, і тепер Його Святість має відвернути цю загрозу.

— Я не розумію, — зізнався отець-капітан де Сойя. Голограма зникла, але він ще бачив перед собою невинне обличчя дитини.— Як ця маленька дівчинка могла загрожувати Паксу тоді чи може загрожувати тепер?

Кардинал стиснув руку де Сойї.

— Вона — агент ТехноКорду. Вона проникне в Тіло Христове як вірус. Його Святості було відкрито, що дівчинка матиме надлюдську могутність. Одним із проявів цієї могутності стане здатність переконувати вірян зректися світла вчення Божого, відмовитись від спасіння душі заради служіння дияволу.

Де Сойя кивнув, хоча він усе ще нічого не розумів. Його праве передпліччя нило від тиску міцної руки кардинала.

— А що я повинен зробити, Ваша Превелебносте?

Відповів адмірал Марусин.

— Із цієї хвилини, — гаркнув він, і гаркнув так голосно, що де Сойя після усіх пошептів на напівшепотів аж здригнувся, — ви звільнені від виконання своїх військових обов'язків, отче-капітане де Сойя. І з цієї ж хвилини приступаєте до єдиного завдання: знайти цю дитину... цю дівчинку... і повернути її у Ватикан.

Мабуть, кардинал помітив спалах тривоги в очах де Сойї.

— Сину мій, — сказав він, і його громоподібний голос пролунав цього разу м'яко, — ти хвилюєшся, що дитина може постраждати?

— Так, Ваша Превелебносте, — зізнався де Сойя, питаючи себе, чи не буде це коштувати йому звільнення.

Хват Лурдусамі послабився, перетворившись на дружній дотик.

— Ти можеш бути впевнений, сину мій, що ніхто з прислужників Святого Престолу... ніхто з Пакса... не має наміру скривдити малу дитину. Навпаки, Його Святість проінструктував нас... а тепер інструктує й тебе, що другочерговим завданням є захистити цю дівчинку від будь-якої шкоди.

— А першочерговим вашим завданням є повернути її сюди... на Пацем. Передати в руки представництва Пакса тут, у Ватикані, — втрутився адмірал.

Де Сойя, зглитнувши, лише кивнув головою. «Чому я?» — повсякчас крутилося йому на умі, але вголос він сказав:

— Так, сер. Мені зрозуміло.

— Ви отримаєте монідиск із повноваженнями, наданими Папою, — продовжив адмірал. — Ви можете вимагати від місцевої адміністрації Пакса будь-яких матеріальних або людських ресурсів, будь-якої допомоги. Щодо цього у вас є запитання?

— Ні, cep, — рішуче відізвався де Сойя. Проте в голові у нього була каша. Папський монідиск наділить його владою більшою за ту, яку мають правителі планет, що належать до Пакса.

— Вас буде переміщено до системи Гіперіона сьогодні ж, — вів далі адмірал тим самим наполегливим і беззаперечним командним тоном. — Капітане By!

Ад'ютант зробила крок уперед і вручила де Сойї червону папку з диском. Отець-капітан схилив голову, але подумки він волав: «До системи Гіперіона... сьогодні... Кур'єрський корабель класу Архангел! Знову вмирати. Біль. Ні, любий Ісусе, Господи Боже! Пронеси повз мене сю чашу!».

— Ви отримаєте у своє розпорядження наш найновіший і найтехнологічніший кур'єрський корабель, капітане, — повідомив Марусин. — Він аналогічний тому, що доправив вас до системи Пацема, але він може перевозити шістьох пасажирів, несе озброєння того ж рівня, що й ваш попередній корабель-факельник, і на ньому встановлено автоматичну систему воскресіння.

— Так, сер, — відповів де Сойя. «Автоматична система воскресіння? — подумав він. — Виходить, Таїнство Воскресіння довірять машині?»

Кардинал Лурдусамі знову поплескав його по плечі.

— Прикро застосовувати автоматику, сину мій. Але цей корабель може доправити тебе до місць, де нема ні Пакса, ні Церкви. Ми не можемо відмовити тобі у воскресінні тільки через те, що ти перебуватимеш поза межами досяжності для служителів Божих. Знай, сину мій, що Його Святість особисто благословив устаткування для воскресіння і наділив його тією ж священною силою, яку може запропонувати воскрешувальна Меса.

— Дякую, Ваша Превелебносте, — невпевнено пробурмотів де Сойя. — Але мені не все зрозуміло... поза межами досяжності Церкви? Але ж ви сказали, що я маю вирушити на Гіперіон. Я ніколи там не бував, але гадав, що цей світ входить до...

— Він належить Паксу, — перебив його адмірал. — Однак якщо вам не вдасться схопити... — він затнувся і продовжив: — Якщо вам, рятуючи дитину, доведеться через непередбачувані обставини переслідувати її в інших світах, інших системах... у такому разі, як ми вважаємо, корабель з автоматичними яслами для вас буде найкращим варіантом.

Де Сойя схилив голову на знак того, що він підкоряється наказу, а також аби приховати свою розгубленість.

— Проте ми розраховуємо, що ви знайдете дитину на Гіперіоні, — зауважив адмірал Марусин. — Після прибуття на цю планету ви повинні назватись і показати папський монідиск командувачеві наземними силами Барнес-Авне. На Гіперіон уже перекинуто бригаду швейцарських гвардійців, і командувач передасть їх у ваше розпорядження.

Де Сойя не вірив власним вухам. Командувати бригадою швейцарських гвардійців? Але ж він — капітан космічного факельника! Він не відрізнить піхотного марш-маневру від кавалерійської атаки!

Адмірал Марусин усміхнувся:

— Ми розуміємо, що це трохи виходить за межі ваших звичних обов'язків, але впевнені, що статус командувача буде необхідним. За командувачем Барнес-Авне зберігається командування поточними справами, але вона має виконувати всі ваші накази щодо спасіння цієї дитини.

Де Сойя прокашлявся:

— А що буде з... Ви кажете, що її ім'я нам невідомо? ...Я маю на увазі, з дівчинкою.

— До свого зникнення, — рявкнув кардинал Лурдусамі, — вона називала себе Енеєю. Щодо того, що з нею станеться... я знову ж таки запевняю тебе, мій сину, що наша мета полягає в тому, аби не дати їй інфікувати в Паксі Тіло Христове вірусом, який вона несе, але... ми зробимо це так, щоб їй не зашкодити. Тобто наша місія... ваша місія, капітане, — врятувати безсмертну душу цієї дитини. Його Святість особисто подбає про це.

Щось у тоні кардинала підказало де Сойї, що нараду закінчено. Отець-капітан звівся, і в нього знову запаморочилась голова — наслідки воскресіння. А не мине й доби, як йому знову доведеться вмирати! І хоч відчуття щастя ще продовжувало жити в ньому, йому захотілося плакати.

Адмірал теж підвівся.

— Отче-капітане де Сойя, ваше переведення по службі буде дійсним, доки ви не доправите дівчинки сюди, до Ватикану, і не передасте мені.

— Ми певні, що це справа кількох тижнів, не більше, — прогримів кардинал Лурдусамі, залишаючись сидіти.

— Це велика й надзвичайна відповідальність, — вів далі адмірал. — Вам знадобиться вся ваша віра та всі ваші здібності, аби виконати однозначний наказ Його Святості й доправити цю дівчинку неушкодженою до Ватикану, доки руйнівний вірус зради, якого заклали в неї, не поширився серед братів і сестер. Ми знаємо, що ви нас не підведете, отче-капітане де Сойя.

— Дякую, сер, — відказав де Сойя, знову подумавши: «Чому я?!». Він став на коліно, аби поцілувати кардинальський перстень, а коли підвівся, то побачив, що адмірал віддалився у темряву, де виднілися непорушні постаті ще якихось людей.

У супроводі монсеньйора Лукаса Одді та капітана Пакса Маргет By, котрі на подобу охорони встали праворуч і ліворуч від де Сойї, отець-капітан розвернувся, щоб іти до виходу із саду. Розум його нетямився, серце калатало від бажання виконати завдання і водночас від усвідомлення неймовірної відповідальності. Отець-капітан де Сойя озирнувся востаннє. Блакитний плазмовий шлейф спускового апарата, що саме злітав, осяяв шатро собору Святого Петра, дахи Ватикану і сад. На якусь мить постаті, що губилися в темряві під аркою альтанки, в яскравому блакитному сяйві унаявнилися. Де Сойя помітив адмірала Марусина, котрий стояв спиною до нього, двох швейцарських гвардійців із бойовою зброєю, що стояли, виструнчившись. Але не вони, а людина, котра сиділа, прикувала до себе очі де Сойї, аби залишитись у його думках і сновидіннях на довгі роки.

На садовій лаві, на коротку мить вихоплений із темряви блакитною загравою, сидів Його Святість Папа Юлій Чотирнадцятий, Святий Отець понад шестисот мільярдів вірян Католицької церкви, а фактично й ще чотирьох мільярдів душ, розкиданих по територіях, підвладних Паксу, сидів і не відводив своїх проникливих і скорботних очей від де Сойї. Сидів чоловік, котрий щойно відправив Федеріко де Сойю в доленосну подорож.