Ендіміон

59

Я вже казав вам, що марно ви це читаєте. А треба було сказати, що марно я це пишу.

Безкінечну вервечку цих днів і ночей я заповнював спогадами про Енею, про Енею-дитину, мережачи від краю і до краю мікровеленові аркуші. Я й словом не прохопився про Енею-месію, яку ви знаєте і яку, можливо, всує боготворите. Але я мережив ці аркуші не для вас, як, утім, і не для себе. Я оживив Енею-дитину у своїх спогадах тому, що хотів, аби ожила Енея-жінка — ожила всупереч логіці, всупереч історії, всупереч безнадії.

Щоранку чи, правильніше сказати, щоразу, коли автоматично вмикається світло, я прокидаюся в котячій коробці Шредінґера, площею три на шість метрів, і з подивом виявляю, що я ще живий, що вночі я так і не розчув у повітрі моєї камери гіркотного запаху мигдалю.

Щоранку я переборюю відчай і жах тим, що записую ці спогади на своєму планшеті, аби потім перенести їх на мікровеленові аркуші, а ті, вже списані, один по одному влягаються стосиком. На жаль, рециркулятор у цьому моєму крихітному світку малопотужний: більше дюжини аркушів нараз не може видати. Тож списуючи чергову порцію аркушів, я мушу згодовувати перші з них рециркулятору, щоб отримати натомість нові, чисті й свіжі, а відтак продовжувати переносити свої спогади. Це наче змія, що заковтує власний хвіст. Це божевілля. Чи квінтесенція здорового глузду.

Можливо, чіп у текстовому планшеті зберігає в пам'яті все написане мною, тож збереже і те, що я напишу наступними днями, скільки їх там ще судила мені доля. Але, сказати по правді, мене це не обходить. Усі мої думки крутяться навколо дюжини мікровеленових аркушів, незаймано чистих вранці й густо змережаних ввечері тонким і дрібненьким письмом.

На цих аркушах оживає Енея.

Минулої ночі, коли світло в цій котячій коробці Шредінґера згасло і від Всесвіту мене відгороджувала хіба що статично-динамічна оболонка із застиглої енергії, у якій вистачило місця і для пробірки з ціанідом, і для цокотливого таймера, і для лічильника радіації, — отже, минулої ночі я почув, як Енея окликає мене на ім'я. Я підхопився на ліжку й сидів так у цілковитій темряві, надто збентежений, надто сповнений божевільної мрії, щоб скомандувати світильникам ввімкнутися, певний, що це мені наснилося, наче я відчув дотик її пальців до моєї щоки. Це були її пальці. Я знав їх ще відтоді, коли вона була дитиною. Я цілував їх, коли вона стала дорослою. Я торкнувся їх губами, коли прощався з нею тієї ночі.

Її пальці ковзнули моєю щокою. На обличчі я відчув її подих, ніжний, знайомий; її теплі вуста дотулилися до кутиків моїх губ.

— Ми підемо звідси, Роле, любий, — сказала вона пошепки у темряві, — не зараз, а коли завершиш розповідати нашу історію. Тоді, коли ти все пригадаєш і все зрозумієш.

Я простягнув до неї руки, але її тепло вже віддалялося. Коли лампи засвітилися, мій яйцеподібний світ був порожній.

До звичної години підйому я вимірював кроками свою коробку. Упродовж цих днів чи місяців я найбільше боявся не померти — Енея навчила мене правильно дивитися на смерть, — а збожеволіти. Збожеволівши, я втратив би глузд, спогади... й Енею.

Раптом я побачив таке, що змусило мене зупинитись. Планшет був увімкнений. А стилус лежав не на своєму звичному місці, а був запханий під кришку. Саме так залишала ручку Енея у своєму щоденнику під час наших космічних мандрівок. Тремтячими пальцями я відправив на рециркуляцію своє вчорашнє писання й активував принтер.

Із принтера випала одна-однісінька сторінка, густо списана від руки. Це був почерк Енеї, я добре знав її руку.

Це все змінює для мене. Або я дійсно збожеволів, і тоді нічого вже не має значення, або я врятований. Для справжнього життя.

Я перечитую ці рядки, які читаєте і ви, сподіваючись, що це не марення, з надією на спасіння — ні, не душі, а власної особистості. Та спасіння можливе для мене тільки тоді, коли ми знову будемо разом — і духовно, і тілесно — з тією, котру я згадую кожної миті, а люблю, як не любив нікого у світі.

Ось заради чого це варто читати.