Ендіміон

36

Налігши на жердини, ми пригальмували наш пліт, аби він не налетів на крижану стіну і не розбився. Усі ліхтарі були запалені, проміння електричних ламп падало у пітьму крижаної печери. Від чорної води підіймалась імла й повисала під зубчастим склепінням, наче лиховісні привиди потопельників. Світло, заломлюючись, кришилося в крижаних гранях, повертаючись назад слабкими, розсіяними промінчиками, що робило навколишній морок ще глибшим.

— Чому річка досі не замерзла? — запитала Енея, ховаючи руки під пахви й притупуючи ногами. Вона натягла на себе весь одяг, що мала, але й цього було недостатньо. Холоднеча стояла жахлива.

Я опустився на коліно біля краю плота, зачерпнув жменею води, підніс до рота й спробував на смак.

— Тут сіль, — пояснив я. — Вода така ж солона, як і океанська на Морі Безкрайому.

А. Беттік спрямував світло ручного ліхтаря на крижану стіну, що перегороджувала нам шлях у десяти метрах попереду.

— Стіна підходить до краю води, — промовив він. — І заходить під воду. Але течія є.

На мить я відчув, як у моєму серці ворухнулась надія.

— Загасіть ліхтарі, — я почув відлуння власного голосу під мрячним склепінням печери. — І ручні ліхтарики теж.

Я сподівався побачити проблиск світла під крижаною стіною, натяк на спасіння, ознаки того, що з цієї печери є вихід, хай хоч і закутий кригою.

Ми опинились в абсолютній темряві. Із часом очі звикли до неї, але ми однаково нічого не бачили. Я чортихнувся, згадавши свої окуляри нічного бачення, які загубив на Морі Безкрайому: якби вони тут працювали, це означало б, що світло все-таки просочується звідкись. Ми ще трохи почекали в темряві. Я чув, як тремтить Енея, відчував, як від нашого дихання виривається пара.

— Усе, запалюйте, — сказав я нарешті.

Жодного проблиску надії не залишилось.

Ми пройшлися променями ліхтарів по стінах, стелі, знову по воді. Туман продовжував підійматися, конденсуючись під стелею. У димну воду раз у раз падали бурульки.

— Д-де... м-ми? — запитала Енея, даремно намагаючись не цокотіти зубами.

Я покопався в заплічнику, витяг звідти термоковдру, яку поклав туди у вежі Мартіна Силена немов вічність тому, й накинув її дівчинці на плечі.

— Це допоможе зберегти тепло всередині. Ні... хай буде на тобі.

— Я можу поділитися, — сказала дівчинка.

Я присів біля нагрівального куба, встановивши його на повну потужність. П'ять із шести керамічних поверхонь засвітилися, випромінюючи тепло.

— Поділишся, коли в цьому буде потреба, — відповів я. І, присвічуючи ліхтариком крижану стіну, додав: — Щодо твого запитання, гадаю, що це Сьома Дракона. Деякі мої клієнти, з найбагатших і найкрутіших, полювали тут на арктичних примар.

— Я теж так гадаю, — промовив А. Беттік. Через синю шкіру він виглядав ще більш замерзлим, ніж почувався я. Андроїд теж присів біля ліхтаря та розжареного куба. На мікротенті намерзла крига, і він став жорстким, наче був зроблений з металу. — На цій планеті сила тяжіння 1,7 g, — продовжив він. — Станції з терраформування, побудовані тут Гегемонією, після Падіння перестали працювати, і я чув, що планета здебільшого повернулась до стану гіперзледеніння.

— Гіперзледеніння? — повторила Енея. — Що це означає?

Термоковдра зберігала тепло, тож її щоки трохи порожевіли.

— Це означає, що більша частина атмосфери Сьомої Дракона перейшла у твердий стан, — відповів андроїд. — Замерзла.

Енея роззирнулась навкруги.

— Здається, я пригадую, що мама розповідала про це місце. Вона переслідувала одного типа. І потрапила сюди. Ви ж знаєте, вона була лузійкою й звикла до сили тяжіння 1,5 g, але цей світ навіть їй здався не надто комфортним місцем. Я здивована, що тут протікала ріка Тетіс.

А. Беттік підвівся, посвітив навкруги, а відтак знову присів біля куба. Під дією надмірної гравітації горбилися навіть його могутні плечі.

— А що каже путівник? — запитав я.

Він витяг невеличку книжечку.

— Дуже стислий опис, сер. Тетіс продовжили до Сьомої Дракона незадовго перед тим, як вийшов цей путівник. Вона протікає у північній півкулі, відразу за тими територіями, які Гегемонія намагалась терраформувати. Головною принадою цієї ділянки ріки, схоже, була можливість побачити арктичних примар.

— Це ті істоти, на яких полювали твої приятелі, мисливці? — звернулась до мене Енея.

Я кивнув.

— Білі. Живуть на поверхні. Надзвичайно швидкі. Смертельно небезпечні. У часи Всемережжя майже зникли, але після Падіння їхнє поголів'я знову збільшилось. Принаймні так розповідали мисливці. Падіння на планеті пережили лише тубільці — колоністи часів Гіджри, які за сторіччя пристосувались до місцевих умов. Їх вважають дикунами. Мисливці казали, що єдина здобич, на яку полюють тубільці, — це примара. А ще місцеві ненавидять Пакс. Подейкують, що вони вбивають місіонерів, а з їхніх жил роблять тятиви для своїх луків... так само, як і з жил примар.

— Цей світ ніколи не ставився прихильно й до присутності тут гегемонських чиновників, — сказав андроїд. — Були чутки, що місцеві мешканці зраділи Падінню і знищенню порталів. Звичайно, поки не почалась моровиця.

— Моровиця? — перепитала Енея.

— Ретровірус, — пояснив я. — За часів Гегемонії він скоротив населення планети з кількасот мільйонів до кількасот тисяч... Більшість із тих, кого не вбив вірус, загинули від рук тубільців. Решту евакуювали в перші дні правління Пакса, — я замовк і подивився на дівчинку. Зараз вона нагадувала зображення юної мадонни — термоковдра спадала з плечей мальовничими складками, обличчя ніжно рожевіло у світлі лампи й нагрівального куба. — Світам старої Мережі довелось пережити важкі часи після Падіння.

— Я вже це зрозуміла, — стримано відповіла Енея. — Коли я зростала на Гіперіоні, усе здавалося не таким поганим, — вона роззирнулась навколо: на чорну воду, що билася в наш пліт, і на сталактити з крижаних бурульок. — Не розумію, навіщо було докладати таких зусиль, аби прокласти кілька кілометрів маршруту крізь крижану печеру.

— Тут взагалі якась фігня, — сказав я, киваючи на книжечку. — У ній сказано, що головною принадою цього світу є можливість побачити арктичну примару. Але примари — принаймні так я зрозумів із того, що розповідали мисливці з чужих світів — ніколи не зариваються у кригу. Вони мешкають на поверхні.

Енея втупилась у мене своїми темними очима, намагаючись зрозуміти почуте.

— Тобто тоді тут була не печера...

— Так, — погодився А. Беттік. Він вказав на стелю з криги, що нависала в п'ятнадцяти метрах над нами. — Спроби терраформування в той час обмежувалися створенням в окремих низинних місцевостях температури та тиску, достатніх, аби перевести атмосферу, що складалася переважно з двоокису вуглецю та кисню, з твердого стану в газоподібний.

— І це спрацювало? — поцікавилась дівчинка.

— Подекуди, — відказав андроїд. Він показав рукою на темряву, що оточувала нас. — Гадаю, у ті дні, коли цією невеличкою ділянкою Тетіс возили туристів, вона була відкрита. Чи, краще сказати, відкрита за винятком полів, які утримували всередині потрібну атмосферу та захищали людей від суворого клімату. А потім ці поля зникли.

— А тепер ми заблоковані під шаром того, чим дихали туристи, — кинув я. Подивившись на стелю, а тоді на плазмову рушницю, якої я ще не витягав із чохла, я пробурмотів: — Цікаво, яка в нього товщина?

— Гадаю, не менше кількох сотень метрів, — відповів А. Беттік. — Можливо, над нами кілометр криги. Такою, наскільки я знаю, була товщина заледенілої атмосфери в районах, що сусідили з терраформованими на півночі.

— Ти багато знаєш про ці місця, — зауважив я.

— Навпаки, сер, — відповів він. — Ми вже вичерпали до денця мої пізнання з екології, геології та історії Сьомої Дракона.

— Можемо проконсультуватись у комлоґа, — запропонував я, киваючи на свій заплічник, де я тепер тримав браслет.

Ми всі перезирнулися.

— Та ну його... — відмахнулась Енея.

— Я тієї ж думки, — сказав А. Беттік.

— Може, пізніше, — мовив я, хоч, зізнаюсь, думав про геть інші речі, а саме про ті, яких не прихопив із корабельних шаф: аварійні комбінезони з потужними нагрівачами, акваланги, навіть космічні скафандри згодилися б зараз краще за так званий теплий одяг, у якому ми оце тремтіли від холоду. — Я думав пальнути в дах, аби пробитись на поверхню, але в цьому разі вірогідність того, що нас завалить, більша, ніж шанси врятуватись.

А. Беттік кивнув. Він натягнув на себе кумедну вовняну шапку з довгими навушниками. Худорлявий на вигляд андроїд загорнувся зараз у стільки шарів одягу, що здавався справжнім товстуном.

— У вас наче ще залишалось трохи пластикової вибухівки, пан-Ендіміоне.

— Так, я саме про це думав. Вибухівки у нас достатньо, але детонаторів залишилося лише чотири. Тому ми можемо спробувати розчистити вибухом шлях нагору, або по боках, або крізь цю крижану стіну, що нас блокує. Але вибухів буде тільки чотири.

Мала мадонна, що тремтіла від холоду, подивилась на мене.

— Де ти стільки дізнався про вибухівку, Роле? У Місцевій гвардії на Гіперіоні?

— Спочатку там, — відповів я. — Але напрактикувався, розчищаючи територію від пеньків і валунів для Аврола Г'юма, коли ми з ним розбивали сади на мисі Дзьоб... — я підвівся, оскільки довго всидіти на такому холоді було неможливо. Я вже не відчував пальців на руках і ногах. — Пропоную спробувати пробитися кудись вище за течією, — сказав я, тупаючи ногами та згинаючи й розгинаючи пальці на руках.

Енея наморщила лоба.

— Але ж наступні портали завжди бувають нижче за течією!

— Це так, — погодився я, — але, можливо, ми знайдемо шлях, коли виберемося з підземелля. Нам треба спочатку знайти, як зігрітися, як вибратися нагору, треба знайти якесь місце, аби трохи протриматися, а тоді вже думати про наступний портал.

Енея кивнула.

— Слушна думка, сер, — мовив андроїд, тоді перейшов на правий борт, взявся за жердину й приготувався штовхати пліт.

Перш ніж відштовхнути пліт, я підправив передню щоглу: обрізав її на метр чи більше, аби вона не чіплялась навіть за найдовші сталактити, і повісив на неї ліхтар. Розмістивши по лампі на кожному з кутів плоту, ми взялися за жердини й попливли проти течії. Клуби пари утворювали навколо кожного світильника тьмаво-жовте гало.

Ріка була мілкою, вона не сягала навіть трьох метрів, і наші жердини добре відштовхувались від дна. Але через напрочуд сильну течію нам з А. Беттіком довелося налягати щосили, аби просувати важкий пліт проти течії. Тим часом Енея витягла із задньої частини плоту ще одну жердину і приєдналася до нас з лівого боку. За нашими спинами вирувала чорна вода.

За кілька хвилин цієї напруженої фізичної праці ми всі зігрілися, а я навіть спітнів, через що мій одяг одразу ж заледенів, але через півгодини відштовхування та перепочинку, перепочинку та відштовхування ми знову замерзли, хоч пройшли вгору по ріці не більше ста метрів.

— Дивіться! — вигукнула Енея, відклавши жердину і схопивши найпотужніший ліхтар.

Ми з А. Беттіком налягли на жердини, утримуючи пліт на місті, й почали дивитись в усі очі. З-поміж важких крижаних брил виглядала частина порталу, наче частина обода колеса стародавньої наземної машини. Далі потік звужувався і звужувався, забираючись у тісний канал не більше метра завширшки, аж поки не зникав нарешті за ще однією крижаною стіною.

— Колись ріка мала бути принаймні у п'ять чи шість разів ширшою, — зауважив А. Беттік, — адже арка порталу спиралась на її береги.

— Еге ж, — кинув я, почуваючись виснаженим і пригніченим. — Рушаймо назад.

За дві хвилини ми були в протилежному кінці галереї. Нам довелося виставити наперед жердини, аби не дати плоту врізатися в крижану стіну. Півгодини напруженої праці псу під хвіст.

— Ну ось, — сказала Енея, — ми знову тут, — вона освітила ліхтарем вертикальні прямовисні брили льоду, що обступили нас зусібіч. — Можна було б зійти на берег, якби тут був якийсь берег.

— Можемо зробити собі берег за допомогою вибухівки, — запропонував я. — Навіть щось на кшталт печерки.

— А там буде тепліше? — запитала дівчинка.

Тепер, скинувши термоковдру, вона знову вся тремтіла. Я подумав, що в її тендітному тільці, мабуть, уже не залишилося навіть крихти тепла.

— Ні, — чесно відповів я.

Чи не в двадцятий раз я пішов до намету і почав перебирати наші пожитки, сподіваючись знайти хоч щось для порятунку. Освітлювальні ракети. Пластикова вибухівка. Зброя в чохлах, вкритих памороззю, як і все навколо. Одна термоковдра. Харчі. Нагрівальний куб продовжував горіти, і дівчинка з андроїдом знову притулилися біля нього. Якщо куб працюватиме у такому режимі, то його зарядки вистачить ще на годин сто, не більше. Якби у нас був добрий теплоізоляційний матеріал, ми могли б спорудити доволі затишну крижану печерку... тоді куб міг би пропрацювати втричі, а то й вчетверо довше...

Але теплоізоляційного матеріалу в нас не було. Мікротентова тканина — гарна річ, але ізоляційних властивостей не має. А уявивши, як ми будемо купчитися в печерці після того, як згаснуть наші лампи та ліхтарі — що при такій холоднечі станеться незабаром, — як ми будемо дивитися на нагрівальний куб, що остигає, і чекати смерті, я відчув біль під грудьми.

Стоячи на носі плоту, я востаннє освітив ручним ліхтариком молочно-білу кригу та чорну воду і сказав:

— Добре, ось що ми зробимо.

Енея й А. Беттік подивились на мене, у кволому світлі нагрівального куба було видно, як вони тремтять. Втім, як і я.

— Я візьму вибухівку, детонатори, весь наявний бікфордів шнур, мотузку, комунікатор, лазерний ліхтарик, і... — я глибоко вдихнув, — і пірну під цю кляту стіну. Сподіваюся, що течія пронесе мене під нею, і я випливу з цієї печери. Тоді я підіймуся на поверхню і встановлю заряди у потрібних місцях. Можливо, нам вдасться пробити вибухом шлях для плоту. Якщо ні, ми залишимо пліт і попливемо без нього.

— Ти помреш, — сказала Енея безбарвним голосом. — Від гіпотермії. За десять секунд. І як ти плануєш повернутися назад, проти течії?

— Для цього я беру з собою мотузку. Якщо знайду, де можна буде сховатись від вибуху, то залишуся на місці, поки ми не проб'ємо отвору; коли ж ні, я подам знак, смикнувши кілька разів за мотузку, і тоді ви витягнете мене назад. На плоті я роздягнуся й завернуся в термоковдру. Якщо у мене ще залишиться хоч трохи власного тепла, я виживу.

— А якщо нам усім доведеться діставатися туди вплав? — із сумнівом у голосі поцікавилась Енея. — Термоковдра не настільки велика, щоб зігріти нас трьох.

— Прихопимо з собою нагрівальний куб, — відповів я. — Зробимо з ковдри щось на подобу намету і зігріємось.

— Де ми будемо зігріватись? — тихенько запитала дівчинка. — Тут немає берега, і чому ти гадаєш, що далі він буде?

Я змахнув рукою.

— Ось тому ми й спробуємо зробити прохід для плоту, — відповів я, намагаючись не втратити терпіння. — Якщо не зможемо, я за допомогою вибухівки підірву частину стіни. Ми попливемо на крижині. На чому завгодно, аби лиш дістатись наступного порталу.

— А якщо ми витратимо всю вибухівку, аби пробитися крізь двадцять метрів, і знайдемо там чергову крижану стіну? — не вгавала Енея. — А якщо портал розташований за п'ятдесятьма кілометрами суцільної криги?

Я спробував знову змахнути рукою, але оскільки руки надто тремтіли — як я сподівався, від холоду, — то засунув їх під пахви.

— У такому разі ми помремо з іншого боку цієї стіни, — відказав я, крізь пару від мого дихання, яка водномить перетворилась на крижинки. — Це краще, ніж померти тут.

Мовчання тривало кілька секунд, а тоді заговорив А. Беттік:

— Цей план здається нашим єдиним шансом, але, пан-Ендіміоне, — і ви маєте погодитись, що це логічно! — плисти мушу я. Ви ще не до кінця відновили сили після поранень. І до того ж я був біостворений, аби витримувати екстремальні температури.

— Не настільки екстремальні. Ти теж тремтиш. Крім того, ти не знатимеш, де розмістити вибухівку.

— Ви можете проінструктувати мене, пан-Ендіміоне. Комунікатором.

— Ми не знаємо, чи спрацює зв'язок крізь цю кригу, — сказав я. — До того ж таке буде складно пояснити. Ця операція потребує ювелірної точності, наче огранка діаманта. Треба правильно обрати місця, де розмістити вибухівку.

— Однак, — не вгамовувався андроїд, — буде розумно, коли саме я...

— Це, може, і було б розумно, — перебив я, — але цього не буде. Це моя робота. Якщо я... не впораюся, спробуєш ти. Крім того, треба, аби тут залишався хтось дужий — витягти мене назад проти течії, живого чи мертвого, — я наблизився до андроїда і поклав руку на плече блакитношкірої людини: — Цього разу я наказую тобі, А. Беттіку. Як старший за званням.

Енея, незважаючи нате, що вся тремтіла, відкинула ковдру.

— За яким ще званням? — поцікавилась вона.

Я витягнувся на весь зріст, вдаючи бравого вояка.

— Доводжу до вашого відома, що перед вами — сержант-стрілець третього класу Місцевої гвардії Гіперіона.

Цю промову трохи зіпсувало лиш те, що я відчайдушно цокотів зубами.

— Сержант, — повторила мала.

— Третього класу, — підтвердив я.

Дівчинка обійняла мене. Ці обійми заскочили мене зненацька, і я лише спромігся незграбно поплескати малу по спині.

— Першого класу, — тихенько мовила вона. Потім відступила на крок, і, тупаючи ногами та хукаючи на руки, запитала: — Добре, а нам що робити?

— Я зараз зберу все, що мені треба прихопити з собою. А ти, будь ласка, знайди отой стометровий лінь, який ми використовували на Морі Безкрайому для якоря. Його, гадаю, вистачить. А. Беттіку, спробуй розвернути пліт так, аби корму не захльостувало водою. Може, підігнати його під отой низький крижаний виступ?

Якийсь час ми всі напружено працювали. Коли ж знову зібрались на носі, під прикороченою щоглою, у колі згасаючого світла, я сказав Енеї:

— Ти й дотепер вважаєш, що хтось чи щось відправляє нас із певною метою до тих чи інших світів уздовж ріки Тетіс?

Дівчинка кілька секунд вдивлялась у довколишню темряву. Десь позаду нас із глухим сплеском у воду впав іще один сталактит.

— Так, — відповіла вона.

— А з якою метою нас відправили в цей глухий закуток?

Енея знизала плечима, і цей рух за інших обставин виглядав би комічно — стільки на ній було одежин.

— Напевно, мене спонукають до дії.

— Спонукають до чого? — не зрозумів я.

— Я ненавиджу холоднечу і темряву, — відповіла дівчинка. — Завжди ненавиділа. Можливо, хтось спонукає мене задіяти певні... здібності... яких я раніше не використовувала. Знайти в собі певний хист, про який я й сама ще не знаю.

Я подивився на нуртуючу чорну воду, в яку мені треба буде зануритися вже через хвилину.

— Що ж, дитинко, якщо в тебе є здібності, аби витягти нас із цієї чортової діри, гадаю, саме час їх задіяти, і ділу вінець.

Енея торкнула мене за руку. Замість рукавичок вона натягнула пару моїх шкарпеток.

— Я про дещо здогадуюсь, — промовила мала, а її дихання засріблило памороззю козирок бейсболки, яку вона натягла аж на вуха. — Але нічого з того зараз не допоможе витягти звідси нас трьох. Я знаю, що це так. Проте не можу пояснити, Роле. Давай краще спробуємо пройти крізь цей льодопад.

Я кивнув і, набравши повні легені повітря, скинув із себе все, залишившись у самій білизні. Шок від холодного повітря був жахливий. В'яжучи вузлом лінь навколо грудей, я відчув, що мої пальці вже дерев'яніють і майже не слухаються. Я взяв із рук А. Беттіка торбину з пластиковою вибухівкою і насамкінець сказав йому:

— Вода в ріці може бути настільки холодною, що в мене зупиниться серце. Якщо я сильно не смикну за мотузку впродовж тридцяти секунд, тягни мене назад.

Андроїд кивнув. Ми домовились про умовні сигнали, які я подаватиму, смикаючи за мотузку.

— Ага, і якщо я буду в комі чи мертвий, коли ви мене витягнете, — додав я, намагаючись, аби голос звучав рівно, — не забудь, що мене можна спробувати оживити навіть через сім хвилин після зупинки серця. Холодна вода затримає вмирання мозку.

А. Беттік знову кивнув. Він стояв, перекинувши мотузку через плече, пропустивши її довкола талії й тримаючи другою рукою — класичне альпіністське страхування.

— Добре, — сказав я, розуміючи, що моє зволікання відбирає останнє тепло. — Побачимось за кілька хвилин, — і я зісковзнув у воду.

Гадаю, що на якусь мить моє серце таки зупинилось; але потім почало битися знову — і навіть майже не боліло. Течія була сильнішою, ніж я припускав. Вона практично збила мене з ніг і потягла під крижану стіну раніше, ніж я встиг до цього приготуватися. Мене протягло, кружляючи, кілька метрів уздовж плоту і з силою вдарило об зазубрену кригу так, що я розсадив собі лоба і добряче гримнувся плечима. Мене пригасло до стіни, а ноги затягувало у вир під стіною. Я намагався втримати голову над поверхнею води. Сталактит, що впав у воду позад нас, розбився об стіну лише в півметрі від мого лівого плеча. Якби він вдарився в мене, я би втратив свідомість і потонув, навіть не зрозумівши, що трапилось.

— Можливо... це була... не така вже й... гарна... ідея... — видихнув я, вибиваючи дріб зубами, а тоді мене відірвало від стіни і затягло під зубчастий льодопад.