Ендіміон

21

Ви колись помічали, що з мандрівки, навіть дуже довгої, найбільше карбується в пам'яті перший тиждень? Мабуть, через те, що подорож поглиблює світосприйняття, а може, через те, що наш розум так реагує на зміну орієнтирів, а можливо, тому, що новизна будь-чого чарує й найбільше вабить у перші дні; для мене такі перші дні на новому місці чи спілкування з новими знайомими завжди задавали тон усій подорожі. А в цьому випадку перші дні подорожі вплинули на все моє життя.

Перший день нашої епохальної пригоди ми проспали. Мала була страшенно втомлена, і я теж — мені довелось визнати це, прокинувшись після шістнадцяти годин безперервного сну. Не можу сказати, що робив А. Беттік під час цього першого сомнамбулічного дня нашої подорожі — тоді я ще не знав, що андроїди теж сплять, проте потребують лише невеличкої частини того часу, що проводять у сплячці люди, — але він відніс до машинного відділення невеличкий ранець зі своїми пожитками, підвісив гамак, аби в ньому спати, і там більшу частину часу й перебував. Я думав запропонувати дівчинці влаштуватися в «спальні господаря», на самому вершечку корабля, там, де вона приймала душ у ванній кімнаті, що сусідила зі спальнею, але вона обрала одну з кушеток на палубі для фуги — і так там і прижилася. Я ж насолоджувався ліжком у центрі круглої кімнати, м'яким та широчезним, і навіть із часом поборов свою агорафобію й інколи дивився крізь корпус корабля, що ставав прозорим, на фрактальне світлове шоу в просторі Гокінґа. Але надовго оболонку прозорою я не залишав, бо пульсація геометричних фігур продовжувала непокоїти мене — незрозумілим чином, якого я не в змозі пояснити.

Поверхи з бібліотекою та голографічною нішею стали, за мовчазною угодою, місцями спільного користування. Кухня, яку А. Беттік волів називати «камбузом», містилася на тому ж поверсі, що й голографічна ніша, і ми зазвичай трапезували тут, за низеньким столом. Інколи ми сервірували круглий стіл біля навігаційної рубки. Розпорядок встановився за корабельним часом, хоча коли ми снідали, на Гіперіоні був уже час обіду; але, міркував я, навіщо зважати на час Гіперіона, якщо, можливо, я ніколи більше не повернуся до того світу? Отже, прокинувшись і поснідавши, я найчастіше простував до бібліотеки, аби попорпатися в старовинних книжках, надрукованих ще за Гегемонії, а то й раніше. Я був вражений, відшукавши примірник епічної поеми Мартіна Силена «Вмируща Земля», а також твори ще дюжини класиків, яких я читав іще хлопчиком, а тоді частенько перечитував у хижі на болотах чи коли працював на ріці.

Першого дня, коли я взявся гортати книжки в бібліотеці, до мене приєднався А. Беттік. Він добув з однієї полиці невеличкий томик у зеленій палітурці. «Це може стати в пригоді», — сказав він. Книжка мала назву «Путівник по Всемережжю, включно з Ґранд-Анфіладою та рікою Тетіс».

— Ще й як! — відгукнувся я, розгортаючи книжку тремтячими пальцями. Це тремтіння, я гадаю, було спричинене усвідомленням справжності всього того, що відбувається: ми збираємось здійснити подорож — ні, вже подорожуємо! — світами колишньої Мережі...

— Ці книжки вдвічі цікавіші за артефакти, — зауважив андроїд. — Адже вони надруковані в ті часи, коли будь-хто мав миттєвий доступ до будь-якої інформації.

Я кивнув, погоджуючись. За малих літ, слухаючи бабусині оповідки про старі часи, я намагався уявити світ, де всі носять імпланти і можуть за бажанням увійти до інфосфери. Звісно, навіть у ті часи інфосфери на Гіперіоні не було, бо Гіперіон ніколи не був частиною Мережі; але для мільярдів і мільярдів мешканців Гегемонії життя, напевне, було, схоже на безмежну стимсимуляцію аудіовізуальної та друкованої інформації. Не дивно, що переважна частина людства в старі часи не вміла читати. Знову зробити людей письменними стало одним із перших завдань Церкви та призначених нею адміністрацій Пакса, після того як міжзоряне людське суспільство вдалося зшити докупи через багато років після Падіння.

Того дня, пам'ятаю, я набрав з полиць із десяток книжок — поліроване тикове та вишневе дерево м'яко мерехтіло у світлі ламп — і відніс їх читати на стіл, що стояв посеред килима.

Десь по обіді до бібліотеки забігла й Енея. Вона відразу ж вхопилася за «Вмирущу Землю»[77].

— У Джектауні не було цієї книжки, а дядько Мартін не захотів дати її, коли я була у нього, — пояснила дівчинка. — Він казав, що це єдиний його твір, який варто читати. Якщо не брати до уваги «Пісень», яких він не закінчив.

— Про що там йдеться? — запитав я, не припиняючи пробігати очима роман Делмора Діленда. Читаючи та розмовляючи, ми обоє гризли яблука. А. Беттік пішов, спустившись гвинтовими сходами.

— Про останні дні Старої Землі, — відповіла Енея. — А насправді про безхмарне дитинство Мартіна у великому маєтку його родини неподалік Північноамериканського заповідника.

Я відклав книжку.

— Що, на твою думку, сталося зі Старою Землею?

Дівчинка припинила хрумтіти яблуком.

— За моїх часів усі вважали, що чорна діра, яка виникла внаслідок Великої Помилки '08-го року, зжерла її. І вона припинила існувати. Їй настав капець.

Я прожував яблуко й кивнув.

— Загалом кажучи, люди і зараз так думають, але у своїх «Піснях» старий поет стверджує, що Стару Землю вкрав ТехноКорд. Вкрав і кудись переправив...

— До сузір'я Геркулеса чи до Магелланових Хмар, — сказала дівчинка, відкусивши чи не пів'яблука. — Моя мама це встановила, коли разом із батьком розслідувала його вбивство.

Я нахилився до неї.

— Ти не проти розповісти про свого батька?

— Ні, чому я б мала бути проти? — ледь помітно всміхнулась Енея. — Гадаю, що я такий собі покруч, дитина жінки з Луза та чоловіка, котрий насправді був клонованим кібридом. Але я ніколи через це не переймалася.

— На лузійку ти не схожа, — зауважив я.

Мешканці цього світу з великою силою тяжіння всі як один були коротунами, але мали неабияку фізичну силу. Шкіра у більшості з них була бліда, а волосся — чорне; а ця дівчинка хоч і не була високою, але зріст у неї був нормальний, темно-русяве волосся мало в собі світлі пасемця, і статури вона була тендітної. Лише блискучі карі очі, наскільки я пригадував, співпадали з описом Брон Ламії у «Піснях».

Енея розсміялася, дуже мелодійно.

— Я вдалася в тата, — сказала вона. — Джон Кітс був невисокий, худорлявий і мав світле волосся.

Я трохи зам'явся, але сказав:

— Ти казала, що розмовляла зі своїм батьком...

Енея позирнула на мене краєчком ока.

— Так. Ти ж знаєш, що Корд вбив його фізично ще до мого народження. Але чи знаєш ти, що моя мати кілька місяців носила його особистість у петлі Шрена, імплантованій у неї за вухом?

Я кивнув, адже читав про це у «Піснях». Дівчинка знизала плечима:

— Я пам'ятаю, як ми з ним розмовляли.

— Але ж ти тоді ще...

— ...не народилася, — підхопила Енея. — Так. Про що може розмовляти персона поета з ембріоном? Але ми розмовляли. Його персона була все ще з'єднана з ТехноКордом. Він показував мені... але, Роле, це важко пояснити, повір мені.

— Я вірю тобі, — сказав я, обводячи очима бібліотеку. — А ти знаєш, «Пісні» кажуть, що нібито персона твого батька, залишивши петлю Шрена, ще деякий час перебувала в Штінті цього корабля.

— Так, — відповіла Енея, усміхнувшись. — Учора, перед тим, як лягти спати, я годину теревенила з кораблем. Татко був тут, це факт. Його персона співіснувала з розумом корабля, коли Консул повертався на ньому, аби дізнатись, що сталося з мережею після Падіння. Але тепер його тут немає, і корабель небагато може пригадати про таткове перебування тут. Корабель не може пригадати й того, що з ним сталося — чи він перемістився кудись після смерті Консула, чи ще щось... Отже, я не знаю, чи він і досі існує.

— Але ж, — зауважив я, намагаючись підшукати найбільш дипломатичні слова,— якщо Корд припинив своє існування, то я не розумію, як би могла існувати персона кібрида.

— А хто сказав, що Корд припинив існування?

Визнаю, що її слова мене шокували.

— Останніми діями Міни Ґледстон і Гегемонії було знищення системи телепортів, інфосфер, лінії «світло+», усієї системи координат, в якій існував Корд, — я нарешті спромігся заперечити. — Навіть «Пісні» погоджуються з цим фактом.

Дівчинка продовжувала всміхатися.

— Так, вони рознесли на шматки космічні портали, а інші припинили працювати. І в мій час, дійсно, вже не було інфосфери. Але хто сказав, що Корд загинув? Якщо хтось вимете віником павутиння з одного-двох кутків, хіба це означатиме, що павук мертвий?

Мушу зізнатися, що ці слова змусили мене здригнутися й озирнутись.

— Отже, ти вважаєш, що ТехноКорд усе ще існує? І Штінти знову щось замишляють проти нас?

— Замишляють чи ні — про це я нічого не знаю, — відказала Енея. — Але я знаю, що Корд існує.

— Звідки?

— По-перше, — загнула вона один пальчик, — кібридна особистість мого батька продовжувала існувати після Падіння, хіба ні? Носієм цієї особистості був Штінт, створений Кордом. Це вказує на те, що Корд у той час теж існував... десь.

Я обдумав цей аргумент. Як я вже казав, кібриди, так само як і андроїди, були для мене абсолютно міфічними істотами. Із тим же успіхом ми могли обговорювати фізичні характеристики лепреконів.

— По-друге, — продовжила вона, і другий пальчик приєднався до першого, — я спілкувалася з Кордом.

На цю репліку я заблимав очима.

— До свого народження? — запитав я.

— Так, — відповіла Енея. — А ще — коли ми з мамою жили в Джектауні. І після маминої смерті теж, — вона взяла свої книжки і підвелася. — І сьогодні вранці.

Я мовчки дивився на неї в усі очі.

— Я зголодніла, Роле, — промовила дівчинка, простуючи до сходів. — Не хочеш піти подивитися, що камбуз старого корабля накухарював нам на ланч?

Незабаром ми розібралися з корабельним розпорядком дня, домовившись ділити добу на денний і нічний час відповідно до дня та ночі на Гіперіоні. Я почав розуміти, чому в Гегемонії за часів Мережі притримувалися того відліку часу, що був на Старій Землі, коли за добу правили двадцять чотири години. Я десь читав, що майже дев'яносто відсотків землеподібних чи терраформованих світів Усемережжя мали тривалість доби таку ж, як на Старій Землі, плюс-мінус три години.

Енея, як і раніше, полюбляла висувати балкон і грати на роялі під небом простору Гокінґа. Інколи я теж виходив послухати й на кілька хвилин, хоча мені більше до вподоби було відчуття захищеності, яке надавали стіни корабля. Ніхто з нас не скаржився на вплив стану с-плюс, хоча вплив цей відчувався — у раптових перепадах настрою, у постійному відчутті, що за нами хтось спостерігає, а також у дуже дивних сновидіннях. Мої власні сни змушували прокидатися, бо серце калатає, в роті пересохло, а простирадла мокрі від поту, як це буває тільки тоді, коли насняться кошмари. Але я ніколи не пам'ятав, що саме бачив уві сні. Я спробував розпитати інших, що їм сниться, але А. Беттік ніколи про свої сни не згадував, і я так і не довідався, чи андроїди взагалі бачать сни, а Енея, хоч і визнала, що сни бачить дивні й пам'ятає їх, не виказала бажання їх обговорювати.

На другий день нашої подорожі ми сиділи в бібліотеці, й Енея раптом запропонувала «випробувати», як це — подорожувати в космосі. Коли я запитав, як можна ще «випробувати» космічну подорож, коли ми саме й подорожуємо в космосі цієї хвилини — я уявляв собі оті фрактали Гокінґа, коли казав це, — вона тільки розсміялася у відповідь і попросила корабель вимкнути внутрішнє стримувальне поле. Тієї ж мити в кораблі запанувала невагомість.

Хлопчиком я мріяв відчути нульову гравітацію. Трохи пізніше, під час військової служби, мені доводилось плавати в солоному Південному морі. Я закривав очі і, без зусиль тримаючись на воді, намагався уявити, чи так почувалися люди, що подорожували космосом у давні часи.

Тепер можу сказати вам точно: ні, не так.

Нульова гравітація, а надто раптова нульова гравітація, як та, яку корабель встановив за проханням Енеї, — це жах. Ти просто падаєш.

Принаймні так це сприймається спочатку.

Я вчепився в стілець, але стілець теж падав. Відчуття було точнісінько таке, наче ти останні два дні сидів в одному із вагонів канатки на хребті Вуздечка, і раптом канат лопнув. Мій вестибулярний апарат збунтувався, намагаючись відшукати правильну горизонталь. Але жодної горизонталі не залишилось.

А. Беттік, винирнув звідкись, що ще недавно було низом, підлетів до нас і поцікавився незворушно:

— Якісь проблеми?

— Жодних, — розсміялась Енея. — Ми просто хочемо якийсь час побути в тому космосі, яким він є.

А. Беттік кивнув і пірнув головою вперед у колодязь зі сходовим маршем, аби повернутися до того, що він робив — що б це не було.

Енея перемістилася за ним до східців і підплила до центрального отвору.

— Бачиш? — сказала вона. При невагомості сходовий марш поєднує весь корабель, наче колодязь. Як це й було на стародавніх спін-зорельотах.

— А це не небезпечно? — вичавив я із себе, відпустивши стілець і відразу ж схопившись за книжкові полиці. Тут я вперше помітив, що книжки утримуються на місці за допомогою еластичного шнура. Решта речей, котрі не були закріплені, — книжка, яку я залишив на столі, стільці, що стояли навколо стола, светр, якого я кинув на спинку одного зі стільців, дольки помаранча, що його я їв перед тим, — вільно плавали навкруги.

— Жодної небезпеки, — відказала Енея. — Тільки розгардіяш. Наступного разу треба буде все спочатку прибрати охайненько, а тоді вже вимикати внутрішнє поле.

— А хіба це поле неважливе?

Енея плавала головою донизу, якщо дивитися під моїм кутом зору. Моєму вестибулярному апаратові це сподобалось ще менше, ніж усе інше.

— Завдяки цьому полю нас не розчавлює й не викидає, коли ми летимо в нормальному космічному просторі, — пояснила вона, спрямовуючи себе до центру двадцятиметрового прольоту та хапаючись за перила сходів, щоб зупинитися, — але в просторі с-плюс ми не можемо прискоритися або пригальмувати, тому... тому виходить ось що!

Вона вхопилася за жердину, що пронизувала тунель, який раніше був коридором зі сходами, й катапультувала себе кудись, зникнувши з мого поля зору.

— Господи Ісусе, — прошепотів я, тоді відштовхнувся від стелажа, відскочив, наче м'яч, від протилежної перебірки і поплив слідом за нею центральним колодязем.

Упродовж наступної години ми бавилися з нульовою гравітацією. Грали в нуль-g-квача, в нуль-g-схованки (виявилося, що коли не заважає сила тяжіння, можна заховатися в найнесподіваніших місцях), у нуль-g-футбол, скориставшись замість м'яча пластиковим шоломом, якого ми знайшли в одній зі стінних шаф у коридорі, і навіть у нуль-g-боротьбу, що виявилося куди складніше, ніж я собі уявляв. Перша ж моя спроба схопити малу змусила нас обох літати всією довжиною, шириною й вишиною палуби для фуги.

Згодом, зморена й спітніла (піт висів у повітрі завісою, доки ти не переміщався, або його не відганяв струмінь повітря з вентилятора), Енея наказала балконові знову висунутися вперед. Я скрикнув від жаху, але корабель стиха нагадав мені, що зовнішнє поле залишилось на місці. І ми виплили на балкон, пропливли над «стейнвєєм», пригвинченим до підлоги, підпливли до огорожі балкона і пропливли над нею, до нічийного простору між кораблем і полем-стримувачем, відлетіли метрів на десять і подивилися назад на корабель в оточенні фракталів, що множилися й множилися. Корабель сяяв на тлі цього величного феєрверка, а простір Гокінґа складався і стискався навколо нас зі швидкістю декілька мільярдів разів за секунду.

Зрештою ми, брикаючись ногами і загрібаючи руками, проклали собі шлях назад (а це, скажу вам, непроста задачка, коли нема від чого відштовхуватися), попередили А. Беттіка по інтеркому, щоб він тримався підлоги, і повернули нормальну силу тяжіння. Ми з малою потішалися, дивлячись, як брякаються на килим светри, бутерброди, стільці, книжки та кульки води з моєї склянки, що лишилася недопитою.

Цього ж дня, а скоріше, ночі, бо корабель послабив освітлення на час сну, я спустився гвинтовими сходами до голографічної ніші, аби погризти щось на ніч, і почув ледь чутні звуки, що лунали з палуби для фуги.

— Енеє? — покликав я стиха. Відповіді не було. Я підійшов до сходів, подивився в темний колодязь посередині й усміхнувся, пригадавши, як ми казилися тут удень, кілька годин тому. — Енеє?

Відповіді не було, але тихі звуки все лунали. Я почалапав донизу, м'яко ступаючи ногами в самих шкарпетках і шкодуючи, що не прихопив ліхтарика.

Монітори над кушетками, кожна з яких була захована у своїй ніші, кидали на палубу для фуги неясне світло. Тихі звуки лунали з закутка, який облюбувала собі Енея. Вона лежала, відвернувшись до стіни. Ковдру натягнула аж по плечі, але я міг бачити комірець старої сорочки Консула, яку вона ревізувала собі замість піжами. Я підійшов нечутно, м'яка підлога притлумлювала мої кроки, й опустився на коліна біля кушетки:

— Енеє? — дівчинка плакала, вочевидь, намагаючись заглушити схлипи.

Я торкнувся її плеча, і вона нарешті повернулась. Навіть у тьмяному світлі, що йшло від приладів, я побачив, що вона плаче вже давно: очі почервоніли і напухли, щоки були мокрі від сліз.

— Що сталося, дитиня? — прошепотів я. Між нами та палубою, де в машинному відсіку спав у своєму гамаку А. Беттік, було ще два поверхи, але отвори на сходи не мали дверей.

Енея відповіла не відразу, але схлипи спочатку порідшали, а тоді й припинилися.

— Вибач, — вимовила вона.

— Нема за що вибачатися. Розкажи, що не так.

— Дай мені серветку — і я скажу.

Я обшукав кишені старого халата Консула, що був на мені. Паперової серветки я не знайшов, але знайшов лляну, яку сунув до кишені, коли їв нагорі тістечко. Я подав їй серветку.

— Дякую, — Енея висякалася. — Добре, що ми зараз не в невагомості. Інакше б тут усюди літали шмарклі.

Я всміхнувся і стиснув її плече.

— Що не так, Енеє?

Вона видала дивний звук, і я зрозумів, що це була спроба розсміятися.

— Усе, — сказала вона. — Усе не так. Я боюся. Усе, що я знаю про майбутнє, лякає мене до всирачки. Я знаю, що хлопці з Пакса чекатимуть на нас за кілька днів, але не знаю, як нам їх обминути. Я хочу додому. Але ніколи не зможу туди повернутись, і всіх, кого я знала, уже немає — крім Мартіна. А більше за все я сумую за мамою.

Я поплескав її по плечі. Брон Ламія, її мати, була легендою — жінка, яка жила і померла два з половиною довгі сторіччя тому. Кістки Брон уже розсипалися порохом, де б її не було поховано. А для цієї дитини відтоді, як мама померла, не минуло ще й двох тижнів.

— Мені дуже шкода, — прошепотів я і знову потиснув її плече, відчуваючи м'якість старої сорочки Консула. — Усе буде добре.

Енея кивнула й взяла мене за руку. Її пальці були вологі. Я помітив, якою крихітною була долоня дівчинки, якими тонкими були пальці порівняно з моєю величезною лапою.

— Не хочеш піднятися до камбуза та з'їсти зі мною тістечко з челмового кореня? — запропонував я. — Воно добре смакує з молоком.

Енея похитала головою.

— Думаю, тепер я засну. Дякую, Роле, — вона знову потисла мою руку перш ніж її відпустити, і тієї миті мені відкрилася таїна: Та, Хто Вчить, нова месія, чи ким там ще має стати дочка Брон Ламії, водночас є й дитиною: вона регоче, коли грає у квача в невагомості, і плаче по ночах.

Я тихо піднявся сходами, зупинившись озирнутися на неї, поки моя голова ще не опинилася на рівні наступного поверху. Енея зіщулилася під ковдрою, знову відвернувшись до стіни. Її волосся ледь висвітлювалося в мерехтінні монітора над кушеткою.

— На добраніч, Енеє, — прошепотів я, розуміючи, що вона мене не почує. — Усе буде добре.