Ендіміон

38

Коли я був дитиною, моя бабуся часто проливала на мене безкінечний потік віршів, і був серед них один, який я просив повторити знову і знову. Він починався так: «Хтось каже, згине світ в огні / Хто — у льодах»[123]. Бабуся не пам'ятала, хто його написав, на її думку, це міг бути поет ще з часів до Гіджри, якийсь Фрост. Навіть у тому юному віці я розумів, що вірш цей надто глибокий, аби в ньому дійсно йшлося про вогонь і лід; але думка про те, що світ знайде свій кінець або в полум'ї, або серед криги, довго не полишала мене, така невідступна, як акцентований ритм простих рядків.

Мій світ, схоже, кінчався в льодах. Під крижаною стіною було темно, а передати словами, як було холодно, я навіть не можу. Нема таких слів. Мені доводилось отримувати опіки — одного разу, коли я гнав баржу вгору по Кансу, на ній вибухнула газова піч, обпікши мені при цьому руки та груди, не дуже глибоко, але дуже боляче. Тому я знав силу вогню. Цей холод був не менш сильний, схожий на полум'я, що повільно, але невідворотно шматувало моє тіло.

Мотузкою я обв'язався під пахвами, а могутня течія розвернула мене ногами вперед і так і тягла вузьким жолобом. Я притис долоні до обличчя, аби його не різали гострі крижані нарости; мотузка, яку міцно тримав А. Беттік, стискала мені груди, коліна скоро перетворилась на криваву рану, бо течія підіймала мене вище, і я бився об нерівності стелі так само, як б'ється людина об скелястий ґрунт, якщо її тягти на мотузці землею.

На ступні я натягнув драні шкарпетки, більше для того, аби захистися від льоду, ніж від холоду, але вони не надто пом'якшували удари об рубці крижаної стіни. На мені були труси та футболка, які ніяк не применшували відчуття холоду. На шию я повісив комунікатор, приладнавши мікрофон до горла, у вухах були мікродинаміки. Через плече, надійно закріплена скотчем, висіла сумка з вибухівкою, детонаторами, шнуром і двома сигнальними ракетами, які я вкинув туди останньої миті. Скотчем я примотав до зап'ястка ще й лазерний ліхтарик. Його тоненький промінчик протинав чорну воду і відбивався від льоду, але освітлював небагато. Я мало користувався цим ліхтариком після Лабіринту на Гіперіоні: ручні лампи давали більше світла й не так часто потребували зарядки. Але в ліхтарику був лазер, не надто корисний як ріжучий інструмент, але, можливо, він згодиться, аби випалити у кризі отвори для вибухівки.

Якщо, звичайно, я доживу до тієї миті, коли треба буде випалювати отвори.

Те, що я дозволив цій підземній річці змити мене, не було чистим божевіллям тільки тому, що я мав певний досвід тренувань у Місцевій гвардії під час перебування на шельфовому льодовику на Урсі. Там, на шельфі Ведмежа Лапа, на Льодовиковому морі, де впродовж короткого арктичного літа припай замерзав і знову розтавав чи не щодня, ризик провалитися під тонкий шар льоду був дуже великий. Нас тренували, що якби когось затягло під товстезну кригу, ми змогли відшукати тонкий шар повітря — він завжди є між морською поверхнею та крижаною стелею. Ми повинні були піднятися до цього шару, виставити в нього ніс, навіть якщо решта обличчя, не кажучи про тіло, залишаться під водою, і рухатися під кригою доти, поки не знайдемо тріщини або досить тонкої ділянки, крізь яку зможемо пробитись нагору.

Але це була тільки теорія. Моя зустріч із реальністю відбулася, коли я в складі рятувального загону прочісував місцевість у пошуках водія «скарабея» — той ступив крок зі своєї машини і в двох метрах від місця, де крига спокійно витримувала вагу чотиритонної залізяки, проломив кригу й зник. Саме я знайшов його, майже за шістдесят метрів від «скарабея» та безпечного крижаного покрову. Він намагався застосувати техніку дихання. Його ніс усе ще лишався притиснутим до криги, яка виявилась затовстою; коли я побачив водія, його рот під водою був відкритий, обличчя біле, наче той сніг, що сипав на льодовик, а замерзлі очі — тверді, немовби сталеві шарикопідшипники. Я відігнав ці думки, пробиваючись проти течії до чистої води, рвонув за мотузку, подаючи сигнал А. Беттіку зупинити мене, і, дряпаючи обличчя об гострі крижини, постарався знайти повітря для дихання.

Я знайшов кілька сантиметрів простору між водою та кригою, а там, де крізь утворений із замерзлої атмосфери льодовик бігли тріщини, пласт повітря ще більшав. Я вдихнув, посвітив лазерним ліхтариком у розколини, а потім спрямував червоний промінчик вузьким тунелем, туди й сюди.

— Відпочину хвилинку, — видихнув я. — Я в нормі. Як далеко я просунувся?

— Приблизно на вісім метрів, — прошепотів голос А. Беттіка мені у вухо.

— Хреново! — пробурмотів я, забувши, що мікрофон передасть кожний порух моїх голосових зв'язок. — Добре, — вимовив я вголос. — Поставлю перший заряд тут.

Мої пальці ще достатньо слухалися, аби я міг перемкнути лазер на високу потужність і випалити невеличку нішу в боковій стінці розлому. Ще на плоту я надав пластиковій вибухівці потрібної форми, а тепер тільки підправив її і знайшов потрібне місце. Вибух станеться саме в тому напрямку, який я оберу; звісно, якщо не помилюся в розрахунках. Мені був потрібний вибух, спрямований угору й назад, у товщу крижаної стіни — саме так я заздалегідь і сформував вибухівку. Тепер я встановив її, точно розрахувавши напрямки вибуху. Як плазмовий заряд проходить крізь сталеву плиту, наче розпечений цвях крізь масло, так й ударні хвилі від мого вибуху мають пройти крізь неймовірну товщу криги позаду мене. Нарізати восьмиметрову частину крижаної брили на шматки так, аби ті впали у воду, — легке завдання для такої бомби. Але це за умови, що генератори атмосфери за довгі роки терраформування встигли додати до атмосфери в достатній кількості азоту і С0₂. Якщо ж навколо чистий кисень, то він вибухне зі страшною силою.

Оскільки я достеменно знав, куди хочу спрямувати всю потужність зарядів, мені знадобилося менше сорока п'яти секунд, аби їх встановити. Та й значної спритності це не потребувало. І все ж на той час, коли детонатори зайняли свої місця, я майже повністю задубів і страшенно трясся. Я вже знав, що комунікатор працює, навіть крізь таку товщу льоду, тому встановив на детонаторах код, який можна запустити радіосигналом.

— Відпускай, — видихнув я, глибше занурюючись У воду.

Знову це божевільне пересування — течія тягла мене в чорноту, била об кришталеву стелю, а я шукав можливості ковтнути повітря, задихався, віддавав команди, намагаючись бачити й робити свою справу, поки з мене не вийшла остання крапля тепла.

Лід над головою тягнувся й наступні тридцять метрів. Якби він був ще трохи товстішим, то на вибухівку навряд чи можна було б розраховувати. Я встановив заряди ще в двох місцях: у розломі та в невеликому заглибленні, яке випалив лазером у крижаній стелі. Під час останньої операції я вже не відчував рук, здавалося, що на мені грубезні крижані рукавиці. Але я примудрився спрямувати заряди відносно правильно — вгору і вниз за течією. Якщо ця стіна скоро не скінчиться, все буде намарно. Ми з А. Беттіком обговорювали можливість прорубатися крізь кригу за допомогою сокир, але зрозуміло, що багатометрового тунелю ми не зможемо прорубати.

На сорок першому метрі я знову виплив на повітря. Спочатку подумав, що це ще одна тріщина в льодовику, але, присвітивши лазерним ліхтариком, я побачив печеру, яка була і довшою, і ширшою за ту, в якій наш пліт перебував наразі. Порадившись із А. Беттіком, ми вирішили, що не варто витрачати тут вибухівку, якщо я побачу протилежну стіну цієї другої печери, але коли я прослідив ліхтариком течію, промінь висвітив воду, туман над нею та сталактити, але сама ріка, яка тут була метрів тридцять завширшки, робила вигин і зникала з очей аж за кількасот метрів. Тут не було також і берегів, не помітив я й тунелів, але ріка принаймні вела кудись далі.

Я хотів би подивитись, що там далі, за поворотом ріки, але в мене не було для цього ані потрібної довжини мотузки, ані потрібної кількості тепла.

— Тягніть назад, — прохрипів я.

Упродовж наступних двох хвилин я чіплявся за мотузку, вірніше, намагався чіплятись, бо руки мої відмовлялися працювати, а андроїд витягував мене проти шаленої течії, іноді зупиняючись на мить, аби я міг підняти голову, лежачи на спині, та ковтнути повітря. А тоді тягнув крізь чорноту знову.

Якби у воді був А. Беттік, а мені довелося його тягнути, то я не зміг би витягти його проти несамовитої течії або ж тягнув би в чотири рази довше. Я й дівчинки не зміг би швидко витягти. Я знав, що А. Беттік дужий, але не супермен — це тільки байки, що андроїди мають надприродну силу, — але того дня він показав здібності справжнього супермена. Не знаю навіть, звідки він узяв енергію, аби так швидко підтягти мене до плоту. Я намагався йому допомогти, відштовхуючись від стін руками, знову й знову ранячи їх об гострі кристали та в'яло вигрібаючи ногами проти течії.

Коли моя голова знову з'явилась над водою і я побачив гало навколо ламп та розпливчасті силуети моїх друзів, що схилялись вниз, у мене не залишилось вже сил підняти руки їм назустріч або вилізти на пліт. А. Беттік ухопив мене й підняв у повітря. Енея зловила мої ноги, з яких струменіла вода, і вони понесли мене на ніс плоту. У моїх потьмарених мізках на мить зблиснула католицька церковка в містечку Латмос, у північних болотах, куди наша родина інколи заїжджала за провізією та нехитрим крамом для пастушого побуту. А ще картина, що прикрашала південну стіну цієї церкви[124]: Христа знімають із хреста, один з учнів підтримує його під безсилі руки, а до зранених ніг припадає Діва Марія.

— Не переоцінюй себе, — крізь туман у голові пробилася незвана думка, і чомусь озвучував її голос Енеї...

Вони віднесли мене до намету, де на складених купою спальниках і циновках лежала розстелена термоковдра. Поруч із цим гніздечком горів нагрівальний куб. А. Беттік зняв із мене промоклу білизну, сумку з освітлювальними ракетами й комунікатор, тоді відчепив лазерний ліхтарик і поклав його у мій заплічник. Загорнувши мене в термоковдру, він натяг зверху ще й спальник, а після цього взявся за медпакет. Прикріпив контакти на липучках мені на груди, на внутрішню поверхню стегна, на лівий зап'ясток і на скроню, а тоді втупився на монітор, зчитуючи дані. Після цього, як і було заплановано, вколов мені ампулу адренонітроталіна.

«Ти втомився, витягаючи мене з води», — хотів я сказати, але губи та язик не слухалися. Я так промерз, що навіть не міг тремтіти. Свідомість тоненькою ниточкою поєднувала мене зі світлом, і ниточка та тремтіла під холодним вітром, що віяв звідусюди.

А. Беттік нахилився ближче:

— Пан-Ендіміоне, ви встановили заряди?

Мені вдалося кивнути. На це пішли всі мої сили, а відчуття було таке, наче я змусив кивнути незграбну маріонетку.

Енея опустилась біля мене на коліна, сказавши при цьому А. Беттікові:

— Я подбаю про нього. Виводь звідси пліт.

Андроїд взявся за жердину, відштовхнув нас від крижаної стіни і повів пліт проти течії. Я не міг зрозуміти, де він знайде в собі сили відігнати пліт на потрібну відстань угору проти течії, після того як щойно витяг мене.

Але пліт почав рухатись. Крізь трикутний отвір намету я бачив коло світла від лампи на завісі туману і далекій стелі. Повз отвір, перетинаючи його, пропливали пелехи морозних випарів і крижані сталактити, через що здавалося, наче я підглядаю крізь трикутну діру за реальністю дев'ятого кола Дантового пекла[125].

Енея спостерігала за показами на моніторах простенького медпакета.

— Роле, Роле, — прошепотіла вона.

Термоковдра зберігала все тепло, яке йшло від мене, але я не відчував у собі жодного тепла. Кістки боліли від холоду, але промерзлі нерви навіть не передавали цього болю. Я дуже, дуже хотів спати.

Енея трясла мене, не дозволяючи заснути.

— Залишайся зі мною, чорт забирай!

«Я постараюся», — проказав я подумки, дивлячись на неї. Та я брехав. Я хотів тільки спати. Спати — і все.

— А. Беттіку! — заволала мала, і я, наче уві сні, побачив, що до намету забрався андроїд і став перевіряти покази на моніторі. Вони з Енеєю про щось говорили, але їхні голоси здавалися віддаленим дзижчанням, а слова не мали жодного сенсу.

Я був уже дуже, дуже далеко, коли невиразно відчув поруч чиєсь тіло. А. Беттік знову взявся штовхати жердиною наш пліт проти шаленої течії, а Енея заповзла до мене під термоковдру. Спочатку тепло її худенького тільця не могло пробитися крізь товщу вічної мерзлоти, що заповнювала мене, але згодом я відчув її дихання, відчув, як втикаються в мене її гострі лікті та коліна.

«Ні, — подумки говорив я. — Не треба! Це ж я маю тебе захищати... рятувати...» Проте холодна сонливість не дала мені вимовити це вголос.

Не пам'ятаю, чи вона мене обіймала. Я знаю, що реагував на все це, наче замерзла колода, і міг розділити з кимось компанію десь приблизно так, як і крижані сталактити, що їх бачив крізь трикутний отвір у стінці намету: нижня частина мерехтить у світлі ліхтарів, а верхня губиться в мороці й тумані, як і мої думки.

Врешті-решт я почав відчувати тепло, що йшло від тендітного тіла дівчинки. Тепло ледь відчувалося, але мою шкіру почали боляче колоти голки, там, де Енеї вдалося мене відігріти. Я хотів було попросити її відсунутися і не заважати мені дрімати.

Згодом — чи то через п'ятнадцять хвилин, чи, може, через дві години — до намету повернувся А. Беттік. Я був досить притомний, аби зрозуміти, що він діє за нашим планом: закріпити пліт за допомогою жердин і керма десь вище за течією, у вузькій частині печери, під виступом арки порталу. Ми сподівалися, що під час вибуху металева арка може захистити нас від лавини та уламків криги.

Підривай заряди, хотів я сказати. Але замість набирати потрібний код і посилати сигнал андроїд скинув одяг, залишившись тільки у помаранчевих шортах і сорочці, та й примостився під термоковдрою поруч зі мною та дівчинкою.

Це могло б виглядати комічно, і ви, мабуть, усміхаєтесь, читаючи ці рядки, але в моєму житті не було нічого більш зворушливого, ніж цей вияв дружби: мої супутники ділилися зі мною своїм теплом. Ми троє лежали поряд: Енея ліворуч, обійнявши мене однією рукою, А. Беттік — праворуч, зіщулившись від холоду, бо йому перепав тільки краєчок термоковдри. Я розумів, що через кілька хвилин почну плакати від болю, спричиненого відновленням кровообігу, від болю обмороженого тіла, але в цю хвилину я плакав від вдячності за цей особистий і особливий дар, за життєдайне тепло, що його переливали мені від власного тіла, від власної крові дитина і блакитношкірий чоловік.

Я плачу навіть тепер, коли розповідаю про це.

Важко сказати, як довго ми отак лежали. Я ніколи не розпитував про це своїх друзів, а вони теж ніколи до цього не поверталися. Не менше години, це точно. Мені здавалося, що минула ціла вічність, сповнена тепла, болю та свята повернення до життя.

Згодом я почав тремтіти, тоді ще й здригатися, і здригатися настільки сильно, наче в мене був напад епілепсії. Друзі тримали мене, аби я не розкрився, не випускали із теплих обіймів. Здається, Енея теж плакала, але я не питав її про це ніколи, і вона теж про це не згадувала.

Нарешті, коли біль ущух, а паралічне тремтіння зменшилось, А. Беттік вислизнув із нашого спільного укриття, перевірив медпакет і тихенько звернувся до дівчинки, мовою, яку я знову міг розуміти:

— Усі індикатори зелені. Серйозних обморожень немає. Жодних серйозних ушкоджень.

Невдовзі після цього Енея теж вибралася з-під ковдри, допомогла мені сісти, підклавши під спину та голову два вкриті памороззю спальники. Поставила кип'ятитися воду на нагрівальний куб, розлила по кухликах паруючий чай і піднесла один із них до моїх губ. Я вже міг рухати руками, навіть згинати пальці, але біль був надто сильний, аби можна було щось втримати в руках.

— Пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік, напівприсівши біля отвору намету, — я готовий підірвати заряди.

Я кивнув.

— Слід берегтися уламків, сер, — додав він.

Я знову кивнув. Ми вже обговорювали ризики. Спрямований вибух мав підірвати стіну, що перегороджувала нам шлях попереду, але сейсмічна вібрація могла зрушити з місця весь льодовик, утворений замерзлою атмосферою, потопивши і заваливши уламками криги наш пліт і нас разом із ним. Ми вирішили, що варто ризикнути. Я підняв очі, побачив над собою вкритий інеєм намет і всміхнувся на таке укриття. Я кивнув утретє, показуючи андроїдові, що час братися за діло.

Гуркіт вибуху був не такий гучний, як я очікував, навіть тихіший за той шум, що його супроводжував: шум від падіння сталактитів і крижаних брил, від ударів збурених хвиль.

Якусь мить я був упевнений, що нас підійме хвилею і розплющить об склепіння печери. Вал нісся за валом, вода вирувала й билася у спід плоту. Скупчившись посеред плоту, ми що було змоги ухилялися від крижаних бризок, одночасно балансуючи на колодах, які раптом зробилися верткими й ненадійними, наче потерпілі від кораблетрощі.

Зрештою хвилі вляглися, а рокіт стихнув. У несамовитій хитавиці ми втратили стернове весло й одну із жердин, нас викинуло з укриття та понесло до крижаної стіни.

Точніше до того місця, де раніше була стіна.

Заряди спрацювали так, як ми і планували: вони пробили тунель, низький, із зубчатими стінами, але, посвітивши в нього лазерним ліхтариком, я побачив, що він веде у простору печеру, до якої я вже діставався вплав. Енея на радощах заулюлюкала. А. Беттік поплескав мене по спині. Сором зізнаватися, але я, здається, заплакав знову.

Ця перемога, втім, не звільнила нас від подальших випробувань. Упалі крижані брили та вцілілі колони частково загороджували нам шлях. Навіть ті крижини, що спочатку мчали за течією крізь пролом, тепер трохи пригальмували. А це означало важку працю — штовхати пліт жердиною, раз у раз зупиняючись, коли А. Беттік мусив сокирою розрубувати кригу, розчищаючи шлях.

Через півгодини цих зусиль я, хитаючись, придибав на ніс нашого покоцаного плоту і жестами показав, що зараз моя черга братись за сокиру.

— Ви впевнені, пан-Ендіміоне? — запитав блакитношкірий чоловік.

— Цілком... упевнений... — відказав я, старанно ворушачи язиком і щелепою, аби вимовляти як годиться.

Вправляючись із сокирою, я швидко зігрівся настільки, що зовсім перестав тремтіти. Сильно боліли синці та подряпини, але це був біль, якому можна було дати раду.

Зрештою ми пробилися крізь останні крижані загати, і нас винесло на чисту воду зі стрімкою течією. Ми з'єднали наші руки в мітенках та шкарпетках і в переможному жесті на мить підняли їх догори, а тоді всілися біля нагрівального куба та, присвічуючи ліхтарями на обидва боки, взялися розглядати пейзаж, повз який пропливали.

Новий пейзаж, по суті, нічим не відрізнявся від старого: прямовисні крижані стіни з обох боків, сталактити, що могли будь-якої миті впасти на нас, стрімке чорноводдя.

— Може, ріка донесе нас до наступного порталу без пригод, — сказала Енея, і пара від дихання дівчинки зависла у повітрі своєрідним символом надії.

Коли наш пліт обігнув виступ, за який повертала ріка, ми всі мимоволі зірвалися на рівні ноги. На якусь коротку мить усе змішалось, оскільки А. Беттік жердиною, а я потрощеним уламком стернового весла відштовхувалися від крижаної стіни, що насунулася зліва. Нам вдалося виплисти на середину течії, і ми знову почали набирати швидкість.

— Ой... — промовила Енея, стоячи на носі плоту, і з її тону ми зрозуміли все.

Ріка простягалася вперед ще метрів на шістдесят, а тоді звужувалась і знову впиралась у крижану стіну.

Скористатись для розвідки моїм комлоґом запропонувала Енея.

— У нього є мікровідеокамера, — сказала вона.

— Але в нас нема монітора, — заперечив я. — І він не може відіслати відео на корабель...

Енея похитала головою.

— Ні, не може. Але комлоґ сам може бачити. І може розповісти нам, що бачить.

— Еге ж, — нарешті я допетрав, про що торочить Енея. — Але чи достатньо розумна ця штуковина за відсутності корабельного Штінта за плечима, аби зрозуміти, що бачить?

— Може, спитаємо в нього? — запропонував А. Беттік.

Він саме видобув браслет із мого заплічника.

Ми ввімкнули комлоґ і запитали його. Комлоґ нас запевнив ледь не таким же зверхнім тоном, який зазвичай був і в корабля, що він цілком спроможний обробляти візуальні дані та передавати результати через комунікатор. Він також зазначив, що хоча не може триматися на поверхні й не вміє плавати, зате є водонепроникним.

Енея скористалася лазером ліхтарика, аби відрізати кінець однієї з колод, з допомогою цвяхів і кріпильних прогоничів надійно закріпила комлоґ, а тоді вбила ще й гак для мотузки, яку зав'язала для надійності подвійним вузлом.

— І чому ми не зробили так із першою стіною! — вигукнув я.

Енея всміхнулася. Її бейсболка була срібною від паморозі. Із дашка звисали натуральні бурульки.

— Комлоґ міг не впоратися з установленням зарядів, — відказала вона.

З її голосу я зрозумів, що мала страшенно втомилася.

— Щасти! — гукнув я, наче бовдур, коли ми закинули деревину з браслетом у воду. У комлоґа вистачило розуму не відповідати. Його затягнуло під кригу майже відразу.

Ми витягли нагрівальний куб на ніс плоту і всілися навколо нього. А. Беттік тримав мотузку. Я покрутив регулятор динаміків комунікатора на повну потужність. Ніхто з нас не зронив і слова, коли мотузка смикнулась і ми почули тоненький голосок комлоґа:

— Десять метрів. Тріщини вгорі, не ширше шести сантиметрів. Крига не кінчається.

— Двадцять метрів. Крига продовжується.

— П'ятдесят метрів. Крига.

— Сімдесят п'ять метрів. Кінця крижаної стіни не видно.

— Сто метрів. Крига.

Фал у комлоґа майже закінчився. Ми доточили останній моток нашої альпіністської мотузки.

— Сто п'ятдесят метрів. Крига.

— Двісті метрів. Крига.

У нас не залишилось мотузки. І надії теж. Я почав витягувати комлоґ. Навіть попри те, що до моїх рук повернулася чутливість і я міг ними рухати, хай і незграбно, мені було важко витягти практично невагомий браслет, настільки шаленою була течія і стільки льоду намерзло на мотузку. Я знову подумав про те, яких неймовірних зусиль мусив докласти А. Беттік, аби витягти мене.

Мотузка затвердла так, що змотувати її було неможливо. Коли ми нарешті підняли комлоґ на борт, нам довелось оббивати кригу навколо нього.

— Хоча від холоду в мене розрядився блок живлення, а відеодавачі вкрилися кригою, — цвірінькнув браслет, — я хочу і можу продовжити розвідку.

— Дякую, не треба, — ввічливо відповів А. Беттік, вимикаючи пристрій та повертаючи його мені. Метал був такий холодний, що його годі було втримати в руках, навіть шкарпетки-рукавички не допомогли. Я кинув браслет у вкритий памороззю заплічник.

— Вибухівки не вистачить навіть на п'ятдесят метрів льодовика, — сказав я.

Мій голос був абсолютно спокійний, навіть тремтіння припинилось. Я зрозумів, що це через абсолютну беззаперечність смертного вироку, про який ми щойно дізналися.

Тепер я розумію: цей спокій пояснювався ще й тим, що серед пустелі болю та безнадії була й оаза тепла. Тепла, про яке я не міг забути. Був струмінь життя, що йшов від оцих двох людей, був той факт, що я прийняв від них це тепло, це життя, а ще було сакральне причащання, що навіки нас поєднало. І ось тепер, посеред мороку, що його не могли розігнати навіть ліхтарі, ми знову взялись за невідкладну справу власного порятунку. Ми обговорювали неймовірні плани, наприклад, пробити собі шлях за допомогою плазмової рушниці, потім відкидали їх як фантастичні та вигадували нові, такі ж божевільні. Але весь час у цьому холодному темному колодязі сум'яття та безвиході я відчував і тепло. Його вдихнули в мене ось ці двоє, мої друзі, і саме це тепло дозволяло залишатися спокійним, так само як нещодавно їхня близькість до мене врятувала моє життя. Упродовж тих важких часів, що довелося пережити згодом... ба, навіть зараз, коли я пишу це, щомиті очікуючи на проникнення у повітря моєї в'язниці ціаніду, саме пам'ять про розділене тепло, про вперше розділену енергію життя дозволяла і дозволяє залишатися спокійним, не піддаватися вихору страхів, притаманних людині.

Ми вирішили повернутися й обстежити як слід новоутворений канал, сподіваючись, що могли проґавити якусь тріщину, нішу чи повітряний колодязь. Це здавалося безглуздим, але трохи менш безнадійним, ніж просто впиратись у крижану стіну.

Прохід знайшовся відразу ж за виступом, біля якого ріка повертала праворуч. Вочевидь, ми всі були надто заклопотані, відштовхуючись від крижаної стіни і вигрібаючи знову на середину течії, аби помітити з лівого борту в нерівній крижаній стіні вузьку розколину. Ми і тепер не помітили б її, незважаючи на те, що шукали дуже старанно, якби не сфокусований лазерний промінь мого ліхтарика. Світло від ламп дробилося в крижаних гранях й у торочках бурульок, і спочатку ми цю тріщину прогледіли. Здоровий глузд підказував, що це просто ще одна складка крижаної поверхні, горизонтальний еквівалент вертикальних тріщин, які я знаходив, коли плив, такий собі повітряний мішок — і нічого більше. Проте надія виявилась сильнішою за здоровий глузд.

Розколина, складка, чи що там іще за хреновина, була менше метра завширшки і лежала у двох метрах над поверхнею ріки. Підійшовши на жердинах ближче і присвітивши лазером, ми побачили, що ця розколина чи то і справді веде в нікуди, чи через три метри повертає кудись вбік. Здоровий глузд твердив, що за три метри цей крижаний апендикс закінчиться тупиком. Але ми знову проігнорували здоровий глузд.

Енея налягла на довгу жердину, напружуючи всі сили, аби пліт не зносила вируюча ріка, а А. Беттік тим часом підсаджував мене. Скориставшись роздвоєним кінцем молотка, я загнав його глибоко в кригу і підтягнувся вгору. Мене підганяв відчай. Я вліз у розколину навкарачки, відхекався, зібрався з силами, звівся на ноги й помахав рукою своїм супутникам. Вони залишилися чекати, а я вирушив на розвідку.

Вузький крижаний тунель різко повернув праворуч. Відчуваючи, як розростаються паростки надії в моєму серці, я освітив цей другий коридор. Червоний лазерний промінь відбився від чергової крижаної стіни, а нового повороту ніде не було видно... Ні, зачекай! Зігнувшись, я якось протиснувся у другий коридор і збагнув, що починається підйом. Тепер промінь падав на підлогу крижаного пандуса. Тут не було відчуття глибини.

Протискуючись крізь тіснину, я метрів десять змушений був рачкувати, а мої берці шкрябали по крижаних нерівностях. Чомусь згадалася порожня, сповнена відлуннями крамниця в Новому Єрусалимі, де я «купив» ці берці, на рундуку залишивши навзамін лікарняні капці та жменю гіперіонських грошей. Я спробував пригадати, чи були в тій крамниці альпіністські кішки, так наче міг оце зараз піти туди і прихопити їх.

В одному місці мені довелося повзти на животі, і я знову перелякався, що коридор закінчиться десь за метр, проте цього разу він різко повернув ліворуч і тягнувся так десь метрів із двадцять, а тоді повернув праворуч і пішов угору. Задихаючись і тремтячи від збудження, я пробіг та проповз коридором назад. Лазерний промінь висвічував на крижаних стінах безкінечні віддзеркалення мого схвильованого обличчя.

Енея з А. Беттіком не гайнували часу: щойно я зник у розколині, вони взялися спаковувати найнеобхідніше. Дівчина вже видряпалась нагору і стояла в крижаній ніші, а А. Беттік передавав їй речі. Ми трохи посперечалися, що брати з собою, а що — залишити. Усі наші пожитки здавалися конче потрібними — спальники, термоковдра, згорнутий намет (тепер він утричі побільшав через намерзлу кригу), нагрівальний куб, їжа, інерційний компас, зброя, ручні ліхтарі.

Зрештою, ми переправили до тунелю майже все, що було на плоту. Посперечалися ще трохи — суперечка була така гаряча, що ми навіть зігрілися, відтак відібрали те, без чого не можна було обійтися і що вміщалось у наші заплічники та наплічні мішки. У кобуру на поясі я ще запхав пістолет і приладнав до свого заплічника гвинтівку. А. Беттік погодився нести дробовик, а запасні патрони він втиснув у свій заплічник, що вже і так був повний-повнісінький. На щастя, весь одяг був на нас, тому ми змогли прихопити всю провізію та ще деяке спорядження. Передавач і приймач розподілили між собою Енея та андроїд, я начепив на зап'ясток усе ще заледенілий комлоґ. Мало що може трапитись — а раптом ми розбредемося в різні сторони?

Я боявся, що пліт віднесе течією — жердина та уламок стерна не могли його довго тримати, але А. Беттік легко вирішив цю проблему, обв'язавши ніс і корму мотузкою та пропустивши цю мотузку крізь міцні крижані клямри, які він випалив лазером у крижаній стіні.

Перш ніж ми попростували вузьким коридором, я востаннє подивився на наш вірний пліт. Чомусь мені здавалося, що ми вже ніколи його не побачимо. Вигляд він мав жалюгідний. Кам'яна плита, на якій ми розпалювали куб, стояла на місці, але стернове весло було розщеплене, щогла, на котрій ми вивішували ліхтар, зламалась, колоди на носі та кормі внаслідок постійних ударів об лід розкололись, а стерно взагалі десь дідько вхопив. На додачу весь пліт був вкритий кригою, а зараз ледве мрів крізь пелехи пари, що клубочилася навколо нас. Я вдячно кивнув скаліченому плоту на прощання, розвернувся і повів свою команду праворуч. Мішок незабаром довелось перекинути на груди, щоб у дедалі вужчому проході він не чіплявся за стелю і не утруднював руху.

Я боявся, що коридор закінчиться за декілька метрів після того місця, до якого я дійшов, але ми дерлися вгору, повзли, ковзалися, а все нові тунелі та повороти ніяк не закінчувались. Шлях весь час вів угору. Навіть попри те, що фізичні зусилля якщо й не зігрівали по-справжньому, то хоч не давали замерзнути на смерть, кожен із нас відчував, що холод усе сильніше запановує над нами. Раніше чи пізніше фізичне виснаження змусить нас зупинитись, витягти із заплічників скручені каремати та спальники і спробувати з'ясувати, чи прокинемось ми, заснувши в такому холоді. Але це трохи пізніше.

Я зупинився, аби розтопити кригу на одній із наших коробок з провіантом, для чого мені довелося встановити промінь лазера на найбільше розсіювання, а тоді передав друзям по шматочку шоколаду і сказав:

— Тепер уже недалеко.

— Недалеко до чого? — запитала Енея з-під свого крижаного шолома. — Ми не можемо бути біля поверхні... ми ще не піднялися настільки високо.

— Недалеко до чогось цікавого, — відказав я.

Поки я говорив, пара від мого дихання замерзла на комірі куртки та на підборідді. Я знав, що з моїх брів звисають бурульки.

— Цікавого... — із сумнівом у голосі повторила дівчинка.

Я її розумів. Поки що це «цікаве» відчайдушно намагалося нас убити.

Ще через годину ми зупинились, аби розігріти на кубі якусь їду. Тут потрібна була обережність, аби не розтопити діри у крижаній підлозі, поки розігріватиметься наша бляшанка з тушонкою. Я глянув на інерційний компас, щоб зрозуміти, скільки ми пройшли і як високо забрались. Раптом А. Беттік сказав:

— Тихо!

Ми затамували подих.

— Що таке? — за якийсь час прошепотіла Енея. — Я нічого не чую.

Дивно, що ми взагалі чули один одного, навіть коли кричали, бо наші голови були загорнуті в усе, що потрапило під руки, — різні шарфи й балаклави...

А. Беттік насупив брови й підніс палець до губ, вимагаючи тиші. За секунду він прошепотів:

— Кроки. І вони наближаються.