Ендіміон

12

Після багатогодинних розмов мене відправили спати до третьої ранку. Звісно, я не заснув. У мене і без того завжди були проблеми із засинанням у ніч перед подорожжю, а цієї ночі — і поготів.

Минула опівніч, і місто, яке дало мені ім'я, поринуло у безгоміння; замовк навіть осінній бриз. Зорі ж яскравіли як ніколи. Годину чи дві я ще протинявся в піжамі, але близько першої ночі вдягнувся у зручний одяг, що його підготували мені ще звечора, і вп'яте чи вшосте перепакував свій заплічник.

Як на круті пригоди, вміст заплічника був доволі убогий: трохи змінного одягу та білизни, шкарпетки, лазерний ліхтарик, дві пляшки з водою, ніж — тут я обумовив, яким він має бути: у піхвах, аби носити на поясі, — груба брезентова куртка з термопідбиттям, невагома ковдра, яка мала слугувати ще й карематом, інерційний компас із самонаведенням, старий светр, окуляри нічного бачення та пара шкіряних рукавичок. «А що тобі ще треба, аби опанувати Всесвіт?» — хмикнув я.

Одяг для подорожі я теж обрав сам: зручна цупка сорочка, безрукавка з безліччю кишень, облипчасті штани, на подобу тих, які я звик носити на качине полювання на мочарах, м'які високі чоботи — пригадуючи бабусині оповідки, я подумки охрестив їх «піратськими», — а насамкінець м'який трикутний капелюх, який через непотрібність можна було скласти й засунути в кишеню.

Я причепив до пояса ніж, засунув компас у кишеню і стовбичив отак біля вікна, доки за чверть до третьої А. Беттік не прийшов мене будити.

Старий поет не спав і чекав на нас за столом на найвищому поверсі башти, сидячи у своєму ліжку на повітряній подушці. Брезентовий дах уже згорнули, і крізь отвір холодно світили зірки. У жаровнях уздовж стін тріскотів вогонь, а ще вище, на стінах, горіли справжні смолоскипи. На столі стояв сніданок — смажене м'ясо, фрукти, млинці з сиропом та свіжий хліб, — але я тільки налив собі кави.

— Краще поїж, — буркнув старий. — Хтозна, коли тобі доведеться їсти знову.

Я стояв і дивився на нього. Пара, що підіймалася від горнятка, зігрівала мені обличчя. Повітря навкруги було прохолодне.

— Якщо все піде за планом, я буду на кораблі менше ніж за шість годин. Там і поїм.

— Коли це щось ішло за планом, га, Роле Ендіміон?! — фиркнув Мартін Силен.

Я відсьорбнув кави.

— Якщо вже зайшла мова про плани, чи не час розповісти мені про те диво, яке відверне увагу швейцарських гвардійців, поки я вихоплюватиму звідти вашу малу подружку?

Стариган свердлив мене поглядом і мовчав.

— Просто покладись на мене, хлопче, от і все, — врешті промовив він.

Я зітхнув. Саме такої відповіді я й побоювався.

— У такому разі мені доведеться покластися на вас у дуже серйозних речах, — зауважив я.

Старий кивнув, але нічого не відповів.

— Добре, подивимось, — сказав я і повернувся до А. Беттіка, який стояв біля сходів. — Тільки не забудь підлетіти по нас із кораблем, коли ви нам знадобитесь.

— Я не забуду, сер, — відказав андроїд.

Я підійшов до килима-літуна, що лежав розгорнутий на підлозі. А. Беттік поклав на нього мій заплічник.

— Ще якісь інструкції? — запитав я, сам не знаючи, до кого звертаюсь.

Старий підплив на своєму ліжку ближче до мене. У світлі смолоскипів він мав кепський вигляд: більше ніж зазвичай скидався на засохлу мумію, із пальцями, схожими на жовті кістки.

— Тільки ось це, — прохрипів він. — Слухай:

— Перепрошую, не зрозумів..., — почав було я.

— Ну й хрін із ним, — прохрипів поет. — Просто забери Енею, відвези її до Вигнанців, а тоді доправ сюди живою. Нічого складного. Із цим навіть вівчар повинен впоратися.

— Не забудьте ще про підсобника ландшафтного архітектора, бармена та мисливця на качок, — підхопив я і поставив спорожніле горнятко на стіл.

— Майже третя, — сказав Силен. — Тобі пора.

Я втягнув повітря.

— Хвилинку.

Дзенькаючи підборами, я збіг сходами і зайшов у туалет. Зробивши свої справи, затримався ще на якусь мить — притиснувся чолом до прохолодної кам'яної стіни. Ти геть з'їхав із глузду, Роле Ендіміон? — промайнуло у моїй голові, а тоді я зрозумів, що це звучить м'який голос моєї бабусі. «Так», — відповів я.

Я піднявся сходами вгору, дивуючись тому, як тремтять у мене ноги і калатає серце.

— Тепер готовий, — відрапортував я. — Мама завжди казала, що так годиться робити на доріжку.

Тисячолітній поет рохнув і підплив на своєму ліжку до килима-літуна. Я всівся на килим, задіяв літальні нитки й зависнув у півтори метрах над кам'яною підлогою.

— Коли дістанешся Розколини та знайдеш вхід, не забувай, що килим запрограмовано, — промовив Силен.

— Я знаю, ви казали мені про...

— Стули пельку і слухай, — рявкнув він. Старечі пергаментні руки потяглися до потрібних візерунків. — Як летіти, ти пам'ятаєш. Коли будеш у Розколині, натиснеш сюди... потім сюди, сюди й сюди... і ввімкнеться програма. Щоб керувати самому, ти можеш перервати програму... торкнешся цього візерунка, ось тут, — його пальці пройшлися по старовинних нитках. — Але навіть не намагайся керувати польотом крізь Розколину. Ти звідти ніколи не виберешся.

Я кивнув та облизав пересохлі губи.

— Ви не сказали, хто запрограмував килим і хто літав на ньому крізь Розколину раніше.

Сатир вишкірив у посмішці свої нові зуби:

— Хто ж, як не я, мій хлопчику! Я махався з тим програмуванням два місяці, але зробив це! Майже двісті років тому...

— Двісті років! — я заледве не зіскочив із килима. — А якщо за цей час сталися оповзні? Зсув ґрунту через землетруси? Скелі обвалилися і перекрили шлях?

Мартін Силен стенув плечима.

— Ти рухатимешся зі швидкістю понад двісті кілометрів на годину, хлопче, — відказав він. — Гадаю, у такому разі ти вб'єшся на смерть, — він поплескав мене по спині. — Вирушай! Передавай мої вітання Енеї. Скажи, що дядько Мартін її любить, а ще він хоче побачити Стару Землю, поки живий. Скажи, що старий пердун мріє почути, як вона «сенс рухів, форм і звуків дослідить і суть усіх речей на світ явить».

Я підняв килим-літун ще на півметра вгору.

А. Беттік зробив крок до мене й простягнув блакитну руку.

— До побачення, пан-Ендіміоне!

Я відповів на потиск руки.

Насамкінець я просто кивнув, не спромігшись на якусь прощальну премудрість, і скерував килим-літун угору й колами, доки не вилетів із вежі.

Аби долетіти з міста Ендіміон, розташованого посеред континенту Аквіли, до Долини Гробниць часу, що міститься на континенті Еквус, мені треба було тримати курс практично на північ. Я взяв курс на схід.

Випробувальний політ минулого дня — хоча в моїй втомленій голові день минулий і сьогоднішній змішалися — продемонстрував, як легко керувати килимом-літуном, але це було на швидкості кілька кілометрів на годину. Піднявшись над вежею на сто метрів, я задав потрібний курс, освітлюючи затиснутим у зубах кишеньковим ліхтариком інерційний компас, вирівнюючи килим по невидимій рисці та звіряючи її з топографічною картою, якою забезпечив мене старий поет, а тоді притулив долоню до візерунка, що вмикав прискорення. Килим почав розганятися, і незабаром навкруги нього виникло легеньке стримувальне поле. Воно захистило мене від натиску вітру. Я озирнувся, аби востаннє подивитись на вежу... можливо, побачити, як із вікна спостерігає за мною старий поет... Пізно! Руїни університетського міста вже розчинилися в темряві, злившись із горами.

Спідометра килим не мав, тому мені лишалося тільки сподіватися, що він летить до гірських піків, що підступали зі сходу, з максимальною швидкістю. Десь угорі зоряне світло відбивалося від фірнових полів, тож заради безпеки я сховав ліхтарик, насунув на очі окуляри нічного бачення і весь час звіряв своє розташування з топографічною картою. Місцевість ставала гористішою, тому і я піднявся вище, утримуючи килим-літун у сотні метрів над валунами, водоспадами, схилами, вкритими снігом, що ось-ось мав зірватися лавиною, та льодовиками, котрі аж горіли зеленим полум'ям у скельцях моїх окулярів. Килим летів абсолютно нечутно, навіть шум вітру притишувався захисним полем-відхилювачем; кілька разів я помічав, як кидалися врозтіч великі тварини, налякані раптовою появою просто над ними безкрилого птаха. За півгодини після вильоту я вже перетнув межу між континентами, ведучи килим посередині п'ятитисячометрової ущелини. Тут було холодно, і хоча стримувальне поле зберігало тепло мого власного тіла в бульбашці нерухомого повітря, я вже давно натягнув на себе термокуртку та рукавиці.

Перебравшись через гори, я швидко зменшив висоту, аби триматися ближче до нерівностей рельєфу. Тундру змінили болота, болота змінилися вічносиніми рослинами та карликовими деревцятами, а тоді зникли й вони, а на сході зажевріло світло від вогняних лісів тесла: розгоряючись із кожною миттю все більше, вони створювали враження світанку.

Я сховав окуляри нічного бачення у заплічник. Попереду проступав грандіозний, але й загрозливий краєвид. Увесь східний небокрай безперестанку миготів і тріскотів від електричних розрядів, з одного стометрового дерева тесла на інше перестрибували кульові блискавки[58], чоткові блискавки пульсували між тими деревами, прометеями та зарослями феніксу, і ті спалахували, наче багаття. У тисячах місць відразу горіла лісова підстілка. Мартін Силен і А. Беттік застерігали мене не наближатися до вогнелісу, і я піднявся на килимі-літуні вище: краще вже хай мене виявлять, аніж я потраплю в цей електричний вир, що нуртував піді мною.

Ще за годину моє око запримітило на сході натяк на справжню ранкову зорю, доволі віддалеки від заграви вогнелісся, а коли небосхил побілів, а потім і набрав свого звичного кольору, вогнеліс залишився позаду, а попереду завиднілася Розколина.

Я знав, що останні сорок хвилин набираю висоту, бо звіряв свій маршрут над плато Розкрилля з потертою топографічною мапою; але наскільки високо я лечу, відчув тільки зараз, коли угледів усю глибину цієї гігантської прірви посеред Аквіли. На свій лад Розколина жахала не менше, ніж вогняні ліси, — вузька, стрімка щілина, що під прямим кутом спадає на три тисячі метрів долу від довколишніх рівнин. Я перетнув південний край цієї величезної щілини в тілі материка і пішов у піке на три кілометри вниз, до ріки, що звивалася дном ущелини. Розколина вела на схід, ріка піді мною ревла, несучись майже з тією ж швидкістю, що й килим-літун. Я сповільнив літ килима. За лічені миті вранішній небосхил над моєю головою споночів і знову вкрився зірками; здавалось, наче я падаю в глибокий колодязь. Ріка біля підніжжя жахливих стрімчаків шалено вирувала, несучи величезні крижані брили, перекочуючись через валуни завбільшки з космічний корабель, що мав чекати на мене. Утримуючи висоту п'ять метрів над поверхнею води, я ще трохи втишив хід. Вхід до підземного лабіринту мав бути поряд.

Я подивився на хронометр, тоді на мапу. Він десь попереду, за два кілометри... ось він!

Отвір виявився більшим, ніж мені його описували. Це був правильний квадрат, тридцять на тридцять метрів. Він нагадував гігантську браму величного храму. Я ще трохи пригальмував килим-літун і взяв ліворуч, на мить зупинившись на вході. Якщо вірити моєму хронометрові, відрізок шляху до Розколини забрав дев'яносто хвилин. Звідси до Долини Гробниць часу було ще тисячу кілометрів. Це чотири години польоту з крейсерською швидкістю. Я знову поглянув на хронометр — до тієї миті, коли дівчинка має вийти зі Сфінкса, залишалося чотири години і двадцять хвилин.

Я спрямував килим-літун уперед, до печери. Намагався пригадати подробиці з оповіді священика з «Пісень», але згадав тільки те, що саме тут, на вході в лабіринт, отець Дюре та бікура зустрілися з Ктирем й отримали хрестоформи.

Ктиря поблизу не було. Я й не дивувався, адже цієї істоти не бачили від часу Падіння Всемережжя двісті сімдесят чотири роки тому. Хрестоформ теж не було. Це мене також не дивувало — Пакс давно зібрав їх зі стін печери.

Я знав, що про цей лабіринт відають усі. У старій Гегемонії було дев'ять світів із лабіринтами. Усі ці світи були схожі на Землю — коефіцієнт схожості 7,9 за старовинною шкалою Сольмева — за винятком того, що всі вони були тектонічно мертві, і з цього погляду більше нагадували Марс, аніж Землю. Тунелі лабіринтів пронизували всі ці дев'ять світів, включно з Гіперіоном, але мета їхнього створення залишалась незрозумілою. Їх побудували за десятки тисячоліть до того, як людство полишило Стару Землю, і жодного ключа до розгадки, хто й навіщо їх зробив, так і не було знайдено. Лабіринти дали поштовх численним міфам — і «Пісні» були серед них, — але зберегли свою таємницю. Лабіринту Гіперіона навіть не було нанесено на мапу, крім тієї частини, якою я збирався пролетіти зі швидкістю 270 кілометрів на годину. Цю частину наніс на карту божевільний поет. Принаймні я на це сподівався.

Коли сонячне світло позаду мене згасло, я знову натягнув окуляри нічного бачення. Коли темрява зімкнулася навкруги, я відчув, як мені на шиї виступили сироти. Незабаром ці окуляри теж не працюватимуть, адже світло, яке вони здатні підсилювати, геть зникне. Добувши із заплічника скотч, я закріпив лазерний ліхтарик на передній частині килима й налаштував промінь на найширший кут. Світло від ліхтарика буде дуже слабке, але окуляри його посилять. Я вже міг бачити розгалуження попереду; вони прорізали простір печери з гладенькими стінами, майже не поцяткованими тріщинками та нерівностями. Печера мала форму прямокутної призми, завширшки й заввишки десь метрів тридцять. Тунелі розгалужувалися навсібіч і кудись униз.

Я набрався духу й приклав долоню до потрібних орнаментів у тому порядку, як це показував поет. Килим-літун смикнувся вперед, розганяючись знову до заданої швидкості. Несподіваний ривок відкинув мене на спину, навіть незважаючи на поле-стримувач.

Це захисне поле не зможе мене врятувати, якщо килим поверне не туди і вмажеться в стіну. Повз пролітали скелі. Килим заклав крутий віраж, аби повернути праворуч, вилетів на центральну лінію довгої печерної зали, а тоді спікірував, аби пролетіти тунелем, що вів униз.

Спостерігати за всім цим було жахливо. Я зняв окуляри нічного бачення, сховав їх у кишеню куртки, вчепився у край килима, що вигинався й хитався, і заплющив очі. А чому б і ні? Темрява навколо була непроглядною.