Ендіміон

16

— Скільки часу я був непритомний? — отець-капітан де Сойя вчепився в халат санітара.

— М-м-м... Тридцять, може, сорок хвилин, сер, — пробелькотів санітар, намагаючись звільнити свій рукав. Та марно.

— Де я? — тепер де Сойя відчув біль, пронизливий біль, і хоча концентрувався він у нозі, проте розходився усім тілом. Але терпіти його було можна, тож де Сойя не звертав на нього уваги.

— На борту «Св. Хоми-Акіри», сер.

— Факельник... — де Сойя відчував порожнечу в голові, усе навкруги виглядало якимось дивним. Він глянув на свою ногу, з якої вже зняли турнікет. Нога трималася на стегні тільки на клаптиках м'язів і тканин. Отець-капітан здогадався, що Ґреґоріус вколов йому знеболювальне — недостатнє, аби прибрати агонізуючий біль, але саме воно давало відчуття наркотичного сп'яніння. — Чорт забирай...

— Боюся, що хірурги вирішили ампутувати, — сказав санітар. — Операційні переповнені. Ви наступний. Поранених розсортовано за важкістю їхнього стану.

Де Сойя усвідомив, що все ще тримає молодого санітара за рукав, і нарешті розтиснув пальці.

— Ні!

— Перепрошую, отче, сер?

— Ти мене почув. Не буде ніякої операції, поки я не поговорю з капітаном «Св. Фоми-Акіри».

— Але ж, сер... Отче, сер...Ви помрете, якщо не...

— Мені вже доводилось помирати, сину, — де Сойя намагався подолати хвилю запаморочення. — На корабель мене доправив сержант?

— Так, сер.

— Він ще тут?

— Так, отче, сер, сержантові наклали шви на рани, які...

— Поклич його сюди. Негайно.

— Але, отче, сер, ви з вашим пораненням потребуєте...

Де Сойя подивився на шеврони санітара, аби визначити його звання.

— Енсин[60]?

— Так, отче, сер!

— Ти бачиш папський монідиск?

— Так, отче, сер, саме тому вас оперуватимуть у першу...

— Під страхом страти... навіть гірше... під страхом відлучення від церкви наказую тобі заткнутися, енсине, і негайно направити до мене сержанта.

Ґреґоріус і без бойового скафандра залишався велетнем. Отець-капітан подивився на бинти та перев'язувальні пакети на могутньому торсі сержанта й зрозумів, що той отримав серйозні поранення, витягаючи його, де Сойю, із колотнечі. Він зробив зарубку в пам'яті — треба буде віддячити... колись... не зараз. А зараз він сказав:

— Сержанте!

Ґреґоріус клацнув підборами й виструнчився.

— Покличте сюди капітана цього корабля. Швидко, поки я знову не вирубався.

Капітан «Св. Хоми-Акіри» виявився лузійцем середнього віку, таким собі кремезним коротуном, як усі вихідці з Луза. Він був абсолютно голомозий, але хизувався дбайливо підстриженою сивою борідкою.

— Отче-капітане де Сойя, я — капітан Лемпрієр. У нас тут зараз справжня веремія, сер. Хірурги кажуть, що ви потребуєте термінової операції. Чим я можу бути корисний?

— Доведіть до відома обстановку, капітане, — де Сойя не зустрічав раніше капітана Лемпрієра особисто, але вони спілкувалися променевим каналом зв'язку. Зараз голос капітана факельника був геть інший. Краєм ока де Сойя помітив, що сержант Ґреґоріус збирається йти. — Сержанте, залиштеся. Отже, капітане, який у нас стан справ?

Лемпрієр відкашлявся:

— Командувач Барнес-Авне загинула. Наскільки нам відомо на цю мить, половина швейцарської гвардії, що базувалася в Долині Гробниць часу, загинула. Звістки про тисячні втрати ще продовжують надходити. На поверхні Гіперіона наші медики розгортають мобільні операційні, а тих, хто має найсерйозніші поранення, ми переправляємо сюди для надання термінової допомоги. Загиблих збирають і маркують для воскресіння після повернення на Ренесанс-Вектор.

— Ренесанс-Вектор? — де Сойї здавалося, наче він перебуває у вільному плаванні, незважаючи на невеликі розміри передопераційного приміщення. — А що, в біса, коїться з гравітацією, капітане?

Лемпрієр сумно всміхнувся:

— Стримувальне поле пошкоджено під час битви, сер. Щодо Ренесанс-Вектора — там наша військова база, сер. Ми маємо постійно діючий наказ повертатися туди після завершення операцій.

Де Сойя почав було сміятися, але негайно ж зупинився, почувши свій сміх. Нормальні люди так не сміються.

— А хто сказав, що наша операція завершена, капітане? І про яку битву ми говоримо?

Капітан Лемпрієр позирнув на сержанта Ґреґоріуса. Гвардієць, залишаючись у стійці «струнко» і навіть не кліпаючи, втупився очима у перебірку.

— Кораблі підтримки й прикриття, що були на орбіті, також віддали свою десятину[61], сер.

— Віддали десятину?! — через біль де Сойя почувався роздратованим. — Що це значить, капітане? Який відсоток загиблих? Десять відсотків?

— Ні, сер, — відповів Лемпрієр. — Відсоток наближається до шістдесяти. Капітан Рамірес зі «Святого Бонавентури» мертвий, так само як і його помічник. Мій перший помічник загинув. Півекіпажу «Святого Антонія» не відгукнулося під час переклику.

— Кораблі пошкоджені? — із притиском запитав отець-капітан де Сойя. Він знав, що у нього залишилися тільки одна чи дві хвилини притомності... а можливо, й життя.

— На «Святому Бонавентурі» був вибух. Принаймні половина відсіків, ті, що від БІЦа й до корми, розгерметизувалися. Рушій працює.

Де Сойя стулив повіки. Він, капітан факельника, чудово розумів, що розгерметизація корабля — це передостанній нічний жах; останній — це вибух рушія Гокінґа. Але в цьому випадку загибель була би принаймні миттєвою. Пробоїна в корпусі за теперішньої ситуації означала повільну й болісну смерть — от як його, від відірваної ноги...

— «Святий Антоній»?

— Ушкоджений, але слухається керування. Капітан Саті живий, і він...

— Дівчинка? — перервав де Сойя. — Де вона? — чорні цятки танцювали по краях його поля зору, і їх усе більшало.

— Дівчинка? — перепитав Лемпрієр.

Сержант Ґреґоріус сказав щось капітанові, але де Сойя не розчув його слів. У вухах стояв бучний гул.

— А, зрозумів, — сказав Лемпрієр, — об'єкт затримання. Найімовірніше, її забрали з поверхні Гіперіона космічним кораблем, і зараз цей корабель готується до переходу в стан с-плюс.

— Корабель?! — де Сойя зусиллям волі відкараскувався від падіння у непам'ять. — Звідки, до дідькової матері, взявся цей корабель?!

Не зводячи очей із перебірки, Ґреґоріус взявся пояснювати:

— З планети, сер. Із Гіперіона. Коли розпочався... коли розпочався полярний лис, сер, корабель зробив стрибок крізь атмосферу, сів біля фортеці... Твердині Хроноса, сер... і підхопив малу й того, хто летів із нею...

— Летів із нею? — перепитав де Сойя, бо крізь усе сильніший гул йому ставало важко розбирати слова.

— На чомусь на подобу одномісного електромагнітного апарата, — продовжив сержант. — Хоча чому ця хреновина працює, вчені голови не знають. Як би там не було, корабель їх підхопив, проминув БОП під час різанини і зараз розганяється, щоб зробити стрибок.

— Під час різанини, — тупо повторив де Сойя. Він відчув, що з рота у нього тече слина. Витерши підборіддя тильним боком долоні і намагаючись при цьому не дивитися на те, що залишилося від його ноги, він вимовив: — Різанина. Хто її спричинив? Із ким ми билися?

— Невідомо, сер, — відповів Лемпрієр. — Усе відбувалося як у давні часи... часи BBC Гегемонії, коли повітряний десант прийшов крізь портали, сер. Тобто тисячі озброєних... когось... з'явилися скрізь, і з'явилися водномить, сер. Тобто зіткнення тривало лише п'ять хвилин. Їх були тисячі. А тоді вони вшилися.

Де Сойя щосили напружувався, намагаючись розібрати слова крізь щораз густішу темряву і гуркіт у вухах, але в розчутому він не вловлював жодного сенсу.

— Тисячі? Кого? Вшилися куди?

Ґреґоріус ступив наперед і з висоти свого зросту подивився на отця-капітана.

— Не тисячі, сер. Лише один. Ктир.

— Це тільки легенда... — почав було Лемпрієр.

— Тільки один Ктир, — продовжував чорношкірий велетень, не звертаючи уваги на капітана факельника. — Він убив більшу частину швейцарських гвардійців і половину регулярних військ Пакса на Еквусі, збив усі винищувачі-Скорпіони, вивів із ладу два факельники, вбив усіх, хто був на борту 3К-корабля, залишив свою візитівку й зник. І все це за тридцять секунд. Ось що зробив він. Решту наробили наші хлопці. Коли в паніці стріляли один в одного. Це був Ктир.

— Маячня! — вигукнув Лемпрієр. Його голомозий череп побуряковів від хвилювання. — Це вигадка, казка — та ще й єресь! Що б не завдало нам сьогодні цього удару, це не...

— Стуліть пельку, — сказав де Сойя. У нього було таке відчуття, наче він промовляє крізь довгий темний тунель. Те, що він мав сказати, він мав сказати швидко. — Слухайте наказ... Капітане Лемпрієр, своєю владою і владою Папи я наказую капітану Саті взяти на борт «Святого Антонія» уцілілих членів екіпажу «Святого Бонавентури» і поповнити таким чином свій штат. Передайте Саті мій наказ вирушити в погоню за дівчинкою... за космічним кораблем, на якому перебуває дівчинка... переслідувати корабель до точки спіну[62], зафіксувати координати стрибка і переслідувати далі...

— Але, отче-капітане, — почав було Лемпрієр.

— Мовчати! — закричав де Сойя крізь шум водоспаду, що гримів у нього в вухах. Він не бачив уже нічого, крім цяток, що мерехтіли в шаленому танці. — Слухати мій наказ! Капітан Саті має йти за тим кораблем усюди... навіть якщо це займе все його життя... і схопити дівчинку. Це його основне і єдине завдання. Затримати дівчинку та відправити її на Пацем. Ґреґоріусе!

— Слухаю, сер!

— Не дозволяйте їм мене оперувати. Мій кур'єрський корабель цілий?

— «Рафаїл»? Так, сер. Під час битви на ньому нікого не було, тому Ктир його не чіпав.

— А Хіроші... пілот мого спускового апарата... де він?

— Його вбито, сер.

Де Сойя ледь розпізнавав гудіння голосу сержанта крізь інше, значно гучніше гудіння.

— Викличте сюди апарат, сержанте, і пілота також. Доправте мене, себе і решту вашого загону...

— Тільки двоє живі, сер.

— Слухайте наказ... Доправте нас чотирьох на «Рафаїл». Корабель знає, що робити. Скажіть йому, що ми вирушаємо переслідувати дівчинку... її корабель і корабель «Святий Антоній». Куди полетять ці кораблі, туди полетимо й ми. Сержанте?

— Слухаю, отче-капітане!

— Ви і ваші люди народилися заново, прийнявши хрестоформу?

— Так, отче-капітане!

— То готуйтесь народитися ще раз, по-справжньому.

— Але ваша нога... — проказав капітан Лемпрієр із далекої-далекої далечіні. Його голос розходився допплерівськими хвилями і зникав у безвістях.

— Коли мене воскресять, ми з нею возз'єднаємося, — пробурмотів отець-капітан де Сойя. Він хотів заплющити очі, аби проказати молитву, проте для того, щоб не бачити світла, йому не треба було заплющувати очей — темрява навколо нього вже стала непрозірною. І відтак він промовив у цю темряву, у це гудіння, навіть не знаючи, чи хтось його чує і чи промовляє він ці слова насправді: — Швидко виконуйте, сержанте. Негайно!