Ендіміон

40

У товаристві чітчатуків на скутій кригою планеті Сьома Дракона ми пробули три тижні. За цей час відпочили, вилизалися з ран, намандрувалися разом із ними заледенілими тунелями, що утворилися з замерзлої атмосфери їхньої планети, вивчили кілька слів і фраз їхньою головоломною мовою, зустрілися з отцем Главком[127] у потонулому в льодах місті, переслідували арктичних примар і рятувалися від їхнього переслідування, а насамкінець здійснили цей останній, жахливий перехід рікою.

Але я забігаю наперед. Це так просто зробити, аби прискорити оповідь, а надто коли ймовірність вдихнути ціанід зростає з кожним наступним ковтком повітря. Ну, та чорт із ним! Ця розповідь раптово обірветься тільки разом із моїм життям, і не має значення, на якому місці це трапиться. Я розповідатиму так, наче мені судилося розповісти все до кінця.

Наша перша зустріч із чітчатуками ледь не закінчились трагічно для обох сторін. Ми загасили наші ручні ліхтарі й сиділи навпочіпки, а чорнота крижаного коридору тиснула на нас. Я тримав плазмову гвинтівку напоготові, коли з-за найближчого закруту тунелю випливло ледь помітне світло, а за ним неквапливо з'явилися одна за одною великі постаті, не схожі на людські. Я клацнув своїм ліхтарем, і його затуманений холодом промінь висвітлив страхітну картину: перед нами маячіли три або чотири коренасті істоти, вкриті білими хутрами, з чорними пазурами завдовжки з мою руку, зі ще довшими білими зубами і з очима, що палали червоним. Я приклав гвинтівку до плеча й перемкнув її на швидкий вогонь.

— Не стріляй! — вигукнула Енея, хапаючи мене за руку. — Це люди!

Її крик зупинив не лише мою руку, а й руку одного із чітчатуків. З-під складок білих шкур з'явилися довгі кістяні списи, у світлі ламп зблиснули загострені вістря та бліді руки, що приготувалися їх метати. Але голос Енеї, здавалося, змусив обидві сторони за мить до кровопролиття завмерти на місці, утворивши живі картини.

Відтак я розгледів обличчя, що визирали з-під дашків, утворених зубами примар, обличчя широкі, з приплюснутими носами, зморшкуваті, білі, наче в альбіносів, але цілком людські. І темні очі, що дивилися на нас. Я опустив ліхтар, аби його світло не сліпило їх.

Гравітація в 1,7 g зробила чітчатуків ширококостими і жилавими, а завдяки своєму одягу зі шкур вони здавалися ще більшими й міцнішими. Незабаром ми дізналися, що вони носять на собі передню частину шкури примари разом із головою, накидаючи її таким чином, аби лапи з чорними кігтями прикривали їм руки, а паща із гострими, наче кинджали, зубами опускалась на обличчя на подобу заборола. Ми також довідались, що кришталики в чорних очах примар працюють як примітивні окуляри навіть тоді, коли вже не працює складний нервово-оптичний механізм, який давав цим монстрам змогу бачити в майже абсолютній темряві. Усе, що мали на собі чітчатуки, усе, що вони тримали в руках, вони добули, полюючи на примар: кістяні списи, сиром'ятні ремені, зроблені з жил чудовиськ, бурдюки для води із перев'язаних нутрощів, спальники, одяг, матраци і навіть два артефакти, що їх вони мали при собі — жарівня у формі митри, в якій вони тримали присок, що освітлював шлях, і чаша з розтрубом для плавлення льоду — були вироблені із кісток примар. Тоді ми ще не знали, що постаті чітчатуків через те видаються такими кремезними і що бурдюки вони носять під шкурами, аби не дати воді замерзнути.

Ми стояли одні навпроти одних десь біля хвилини, не менше, а потім Енея зробила крок уперед, а їй назустріч ступив чітчатук Кучіат — звісно, його ім'я ми дізналися пізніше. Кучіат заговорив першим, і на нас ринула лавина різких і грубих звуків, які радше нагадували шум від великих бурульок, що розбиваються об тверду поверхню.

— Перепрошую, — сказала Енея, — але я не розумію.

Вона позирнула на нас.

Я поглянув на А. Беттіка.

— Ти впізнаєш цей діалект?

Мережева англійська була загальною мовою спілкування стільки століть, що чути слова, не розуміючи їхнього значення, було для мене шоком. Навіть зараз, коли після Падіння минуло понад трьохсот років, більшість діалектів на різних планетах та в окремих місцевостях залишалися пізнаваними, наскільки я міг висновувати, зустрічаючи на Гіперіоні іншосвітніх мандрівників.

— Ні, не впізнаю, — відповів А. Беттік. — Пан-Ендіміоне... а може, комлоґ?

Я кивнув і дістав браслет із заплічника. Чітчатуки нашорошено спостерігали за нами, мабуть, боялися, що в мене там зброя. Коли я підніс браслет на рівень очей і ввімкнув його, вони трохи опустили списи.

— Я в робочому стані, чекаю на ваше запитання або наказ, — пискнув вкритий памороззю браслет.

— Послухай, — сказав я, коли чітчатуки знову почали говорити. — І скажи, чи можеш ти це перекласти.

Воїн у шкурі примари виголосив коротку тріскучу промову.

— Ну? — звернувся я до комлоґа.

— Ця мова чи діалект мені незнайомі, — дзвінко промовив комлоґ з інтонаціями корабля. — Я володію багатьма мовами Старої Землі, включно з до-мережевою англійською, німецькою, французькою, нідерландською, японською...

— Досить, зрозуміло, — перебив я.

Чітчатуки витріщалася на момотливий комлоґ, але в їхніх темних очах, що виглядали з-під зубів примар, не помітно було забобонного страху. Сама лише цікавість.

— Я можу запропонувати,— не вгавав комлоґ,— залишити мене ввімкнутим на кілька тижнів чи місяців, аби я міг фіксувати розмови цією мовою. Я зберу базу даних, що допоможе створити простенький словничок. Було б також добре...

— Дякую, не варто, — відказав я і, натиснувши кнопку, вимкнув його.

Енея зробила ще крок в напрямку Кучіата і жестами спробувала пояснити, що ми змерзли і втомилися. Потім показала, що ми хочемо їсти, і зобразила, як накривається ковдрою і засинає.

Кучіат щось пробурчав і почав радитися зі своїми супутниками. У крижаному тунелі наразі зібралося вже сім чітчатуків — як ми дізналися згодом, кількість осіб у мисливській ватазі, та навіть у більшому бойовому загоні, завжди має дорівнювати простому числу[128]. Переговоривши нарешті окремо з кожним зі своїх людей, Кучіат звернувся до нас, гаркнув якусь коротку фразу, відтак розвернувся в коридорі, що вів угору, і жестом запросив нас іти вслід.

Тремтячи від холоду, згинаючись під силою тяжіння, напружуючи очі, аби розрізняти тьмяне світло приску — свої лампи та ліхтарі ми загасили, щоб не розряджати батарей, — і впевнившись, що інерційний компас працює, ми попрямували за Кучіатом та його людьми до табору чітчатуків.

Чітчатуки виявилися щедрим народом. Кожному з нас вони дали накидку зі шкури примари, окрім того, ще по кілька шкур, аби спати на них та вкриватися ними, нагодували юшкою з примар, яку підігріли над своєю жарівнею, і поділилися водою з бурдюків — словом, поставилася до нас щонайприязніше. Як ми незабаром дізналися, чітчатуки не воюють між собою. Сама думка про те, аби вбити іншу людську істоту, є для них неприйнятною. Чітчатуки — тубільці, котрі адаптувалися до життя в льодах за понад тисячу років — були практично єдиними мешканцями планети, яким вдалося протистояти Падінню, чумі та примарам. Усе, що вони потребували, чітчатуки отримували від жахливих примар, але, висновуючи з тієї інформації, яку нам вдалося зібрати по крихтині, примари також існували тільки завдяки тому, що харчувалися винятково чітчатуками. Усі інші форми життя, які й до того були маргінальними, після Падіння й припинення терраформування скотилися нижче порога вимирання, а відтак зникли.

Перші кілька днів, які ми провели разом із ними, ми тільки їли, спали та пробували спілкуватися. У чітчатуків нема постійних поселень у льодовиках: вони сплять по кілька годин, складають шкури та рухаються далі лабіринтом тунелів. Вогонь використовують лише для того, щоб розтопити кригу й отримати воду. Приску, що вони тягали з собою, було недостатньо, аби зігріватися, а м'ясо їли сирим. Цікаво, що вони підвішували свою жарівню до крижаної стелі, використовуючи з цією метою три ремені із жил примар, аби не залишити на підлозі розталого місця, за яким їх могли б вистежити.

Їх було двадцять троє в племені (загоні, клані, називайте їхню спільноту, як хочете). Спочатку ми навіть не могли зрозуміти, чи є серед них жінки. Чітчатуки, здавалося, ніколи не скидали своїх накидок зі шкур, хіба що піднімали їх, аби не забруднити, коли мочилися чи випорожнялися в якійсь боковій розколині. І тільки коли під час нашої третьої ночівлі ми побачили, як Кучіат займається сексом із, як виявилося, жінкою на ім'я Чатчіа, ми з'ясували, що серед них є і жінки.

Помаленьку-потихенько, мандруючи з ними впродовж наступних двох днів павутинням тунелів, у вічній пітьмі й намагаючись спілкуватися під час цих безкінечних переходів, ми почали розрізняти обличчя й імена. Кучіат, ватажок, попри лавиноподібний голос був людиною м'якою, і коли він усміхався, то всміхалися і його вузькі губи, і його чорні очі. Чіаку, його помічник, був найвищим на зріст в усій команді, і на його накидці зі шкур примар темніли плями крові — як ми пізніше довідались, це була почесна відзнака. Аічакут мав люту вдачу, дивився на нас вовком і ніколи з нами не спілкувався. Гадаю, якби на момент нашої зустрічі цю мисливську ватагу очолював саме Аічакут, того дня на кригу лягло би багатенько мертвих тіл.

Кучту був, наскільки ми зрозуміли, кимось на кшталт цілителя, і до його обов'язків входило обводити колом ніші, які ватага обирала для спання. Він бубонів замовляння і, скинувши свої рукавиці зі шкіри примари, притискав до крижаної стіни долоні. Я вважав, що він таким чином відганяє злих духів. Енея заперечила мені, зауваживши, що, можливо, він робить те, чого прагнули і ми, — намагається знайти вихід із цієї крижаної пастки.

Чічтіку був хранителем вогню, і було помітно, що він дуже пишається своїм почесним обов'язком. Присок був для нас загадкою: він продовжував жевріти, випромінюючи тепло й світло впродовж всіх тих днів і тижнів, і ми ніколи не бачили, аби туди щось додавали. Поки ми не зустрілися з отцем Главком, ми так і не змогли розгадати цю таїну.

У ватазі не було дітей, і визначити вік чітчатуків, з якими ми спілкувалися, було вкрай важко. Кучіат здавався старшим за багатьох із них — його обличчя являло собою суцільне павутиння зморшок, що розбігалася від перенісся широкого носа. Але вгадати вік інших ми не могли. Натомість вони розпізнали, що Енея є дитиною чи підлітком, і ставилися до неї відповідно. Жінки племені, а ми згодом дійшли висновку, що принаймні троє з наших нових знайомих є жінками, так само виступали в ролі мисливців і вартових, як і інші. Поки загін відпочивав, мені й А. Беттіку вони довірили стояти на варті разом із ще одним чітчатуком, бо охоронців завжди мало бути троє, але Енеї вони цього ніколи не пропонували. Та вона, без сумніву, викликала у них симпатію, їм подобалося розмовляти з нею, користуючись простими словами та жестами, які ще з часів палеоліту допомагали людям зрозуміти одне одного.

На третій день Енеї вдалося пояснити їм, що нам треба повернутися до ріки. Вони не відразу зрозуміли, чого вона хоче, але жестами та небагатьма засвоєними словами їй вдалося вибудувати ланцюжок — ріка, пліт на воді, арка вмерзлого в кригу порталу (тут вони вибухнули вигуками), крижана стіна, наші мандри крижаним тунелем і, нарешті, зустріч із нашими друзями-чітчатуками.

Зметикувавши, що від них хочуть, чітчатуки швидко зібрали свої немудрі пожитки і за кілька хвилин вже йшли разом з нами. Цього разу я очолював процесію, розплутуючи за допомогою світного компаса клубок із вигинів, поворотів, підйомів та спусків, який ми намотали за три дні наших блукань.

Слід сказати, що тільки завдяки нашим хронометрам ми зберегли відчуття часу; інакше в крижаних тунелях Сьомої Дракона він просто зупинився б. Незмінне слабке миготіння від кістяної жарівні, мерехтіння в цих проблисках крижаних стін, морок позаду і попереду, холод, що пробирає тебе до печінок, короткі провали в сон і безкінечні години просування крижаними коридорами з планетарною вагою на плечах — усе це стирало відчуття часу. Згідно із хронометром, ми повернулися до ріки на третій день після того, як покинули пліт, уже ближче до вечора.

Нашим очам відкрилося сумне видовище: зламана щогла, побиті колоди, на стерні — товстезний шар криги, ліхтарі, яких ми не взяли з собою, білі від намерзу, та й загалом без намету й інших пожитків увесь пліт виглядав жалюгідно. Проте чітчатуки були вражені, і такими збудженими ми їх не бачили з часу першої зустрічі. За допомогою мотузок із жил примар Кучіат і ще кілька чітчатуків спустилися на пліт і роздивилися кожну річ на ньому — кам'яну плиту, на яку ми ставили куб, металеві оболонки ліхтарів, нейлоновий лінь, що тримав колоди вкупі. Їхнього хвилювання не можна було не помітити, і я зрозумів, що для істот, які мають тільки одне джерело матеріалів чи то для будівництва, чи то для виготовлення зброї й одягу — тіло вбитого хижака, — наш пліт мав видаватися справжнім скарбом.

Вони могли спробувати вбити нас або просто залишити в лабіринті, а тоді заволодіти цим багатством, але чітчатуки були безкорисливі. Навіть нагальна потреба в сировині не могла змінити їхнього переконання, що всі людські істоти — друзі, а ворогами й водночас здобиччю можуть бути лише арктичні примари. До цього часу ми ще не зустрічалися з примарами, бачили тільки їхні шкури, які ми накинули поверх нашого тропічного одягу. Ці накидки були такі теплі, що могли конкурувати з термоковдрою, тому нам навіть довелося зняти і спакувати у заплічники частину багатошарового екіпірування. Так, тоді ми ще не знали, на що здатні голодні примари, які вони сильні та небезпечні, але невдовзі нам судилося про це дізнатись.

Енея знову спробувала пояснити, що нам треба дістатися до другої арки. Вона показала на крижану стіну, а тоді жестами зобразила, як ми пливемо вниз рікою, до наступного порталу.

Це ще більше розхвилювало Кучіата та його загін, вони навіть забули про мову жестів і звернулися до нас власною мовою, ґвалтуючи наш слух шорсткими, як наждак, словами й реченнями. Враження було таке, наче нам у вуха кидають каменюки. Переконавшись, що ми їх не розуміємо, вони відвернулися і тривалий час обговорювали щось між собою. Нарешті Кучіат виступив наперед і звернувся з коротким реченням до нас трьох. Ми розчули слово «главк», яке вони повторювали знову і знову. Ми його чули й раніше, і вже тоді воно здалося нам чужомовним, тож коли Кучіат тицьнув рукою вгору, наче запрошуючи йти за ним, ми радо погодились.

Ось так це і було: загорнуті в накидки зі шкур примар, зігнуті під вагою наших заплічників і тягарем гравітації, ковзаючись та оступаючись на твердому, наче скельна порода, льоду, ми вирушили до захованого під крижаним панциром міста, аби познайомитись зі священиком.