Ендіміон

34

Я ще ніколи не пробував плисти зі скутими спереду руками і дуже сподіваюся, що мені більше ніколи не доведеться цього повторювати. Тільки високий вміст солі в океані цього світу тримав мене на плаву, у той час як я брикався, плив, вертівся та відштовхувався від води, прямуючи на північ. Я не мав жодної надії дістатися плоту. Течія посилювалася принаймні за кілометр на північ від платформи, і наш план полягав у тому, аби втримувати пліт якомога далі від конструкції, не полишаючи течії ріки, що пролягала серед океану.

Усього через декілька хвилин райдужні акули знову почали своє кружляння. Їхнє начебто електричне різноколірне мерехтіння просвічувало крізь хвилі, тож коли одна із них кинулася в атаку, я припинив плавбу і, вивернувшись, копнув її в голову точнісінько так само, як це робив покійний лейтенант. Це ніби спрацювало. Риби були, безсумнівно, страшні, але й дурні — вони нападали поодинці, так ніби між ними існувала якась узгоджена послідовність у здобутті харчу, — відтак я бив їх у морди по черзі. Але цей процес виснажував. Саме перед першим нападом райдужної акули я почав знімати свої черевики, позаяк важка шкіра тягнула мене вниз, але думка про те, що мені доведеться босоніж копати ці ікласті кулеподібні голови, змусила зоставатися у черевиках якомога довше. Невдовзі я також зрозумів, що не зможу плисти з пістолетом у руках. Під час своїх атак шаблеспинні тварюки пірнали і нападали вже знизу. Такі напади, здавалося, належали до їхніх улюблених, і я сумнівався, чи буде якась користь від кулі зі старовинної зброї крізь один чи два метри води. Врешті-решт я встромив пістолет у кобуру, хоча незабаром зрозумів, що мені краще було б його викинути.

Плаваючи та звиваючись, аби тримати в полі зору спинні плавці рибин, я нарешті скинув черевики, і вони зникли в глибині. Під час наступної атаки акули я вгатив ногою сильніше і відчув, що її шкіра шорстка, ніби наждачний папір. Акула клацнула зубами біля моєї босої ноги і, промахнувшись, знову почала кружляти. Так я плив на північ, тримаючись на плаву, брикаючись, чортихаючись, зупиняючись через кожні кілька метрів, аби роззирнутись і приготуватись до наступного нападу. Якби яскраві місяці не відбивалися на блискучих спинах цих тварюк, якась із них уже б давно затягла мене вглиб. Хай там як, але невдовзі я дійшов до краю: був виснажений настільки, що не міг плисти далі. Усе, на що я був здатен, це лежати на спині, ковтати повітря та підтягувати ноги щоразу, коли бачив наближення акули.

Тим часом рани розболілися не на жарт. Здавалось, у мене в боці, де вздовж ребер був найбільший поріз, розгоряється пожежа, а увесь бік заціпенів. Я був упевнений, що мої рани кровоточать під водою, тож коли акули на якийсь час опинилися достатньо далеко, я зміг хоч на мить відволіктись від них і притиснути до рани долоні. Вони були червоні. Значно червоніші за фіолетове море, що у світлі величезного місяця побагряніло. Я відчував, що знемагаю, а тоді прийшло усвідомлення, що мені, мабуть, доведеться померти від втрати крові. Вода теплішала, так ніби моя кров нагрівала її до приємної температури, і з кожною хвилиною зростала спокуса зануритися у цю заспокійливу теплінь.

Я визнаю, що кожного разу, коли океанська хвиля підіймала мене, я знову й знову роззирався у пошуках плота, продовжуючи сподіватись на чудо. Але, крім води, не бачив нічого. Якась частка мене раділа з того — можливо, пліт уже пройшов крізь портал. Його ж начебто не повинні були перехопити. В усякому разі я не не бачив ані гідропланів, ані топтерів, та й платформа на півдні виглядала щоразу меншою плямою світла. Мабуть, тепер, коли пліт щасливо вирвався, я міг надіятись тільки на те, що мене знайде і підбере пошуковий топтер. Але навіть думка про такий порятунок мене не тішила — я вже мав сьогодні досвід перебування на їхній платформі. Я плив на спині, крутячи головою навсібіч, аби не випускати з поля зору райдужних акул, і в такий спосіб просувався на північ, підіймаючись із кожним могутнім видихом фіолетового океану й падаючи у широкі провалля з кожним його вдихом. Я перевернувся на живіт і намагався відштовхуватися сильніше, тримаючи руки просто перед собою, але з'ясувалося, що в такому положенні тримати голову над водою було значно складніше. Здавалось, що моя права рука кровоточила сильніше за ліву. Я підозрював, що лейтенантів ніж пошкодив сухожилля. Зрештою, плавбу довелося припинити і зосередитись лише на тому, аби триматись на поверхні. Я знову ліг на спину, стиснувши руки в кулаки і ледь-ледь рухаючи ногами, аби тримати над водою голову та плечі. Схоже, шаблеспинні монстри відчули мою слабкість. Вони почали наближатись, роззявивши пащі. Я підіймав ноги і хвицав ними, намагаючись влучити п'яткою в морди так, щоб вони не відчикрижили мені ноги, проте незабаром обдер ступні до крові. Запах свіжої крові ще більше розпалив акул. Їхні напади почастішали, а моя втома натомість лише зростала. Одна із рибин розпорола мою праву штанину від коліна до щиколотки, залишивши на нозі непогану відмітину, і, тріумфально махнувши хвостом, попливла собі геть.

Поки все це тривало, частина моєї втомленої свідомості обмірковувала теологічні проблеми. Не молилась, а допитувалась, чому Космічний Господь дозволяє своїм створінням так катувати одне одного. Скільки гуманоїдів, ссавців і трильйонів інших істот в останні хвилини свого життя відчували смертельний жах на подобу мого, коли серце тремтить, адреналін курсує жилами, пришвидшуючи виснаження, а розум відчайдушно та безнадійно шукає шлях до порятунку? Як може будь-який Бог називати себе Милосердним і населяти Всесвіт таким ось зубастим гаддям?

Пригадую, як бабуся розповідала мені про одного вченого зі стародавньої Старої Землі, якогось Чарлза Дарвіна, котрий започаткував одну зі старих теорій чи то еволюції, чи то гравітації, чи то ще чогось такого. Так отой Чарлз іще до появи хрестоформи був вихований щирим християнином, але згодом став атеїстом. Це після того, як, вивчаючи земну осу, він виявив, що вона паралізувала великих павуків, імплантувала в них свої ембріони та дозволяла павукам одужувати й далі займатися своїми справами, поки не наставав час вилупленим личинкам оси вибиратися з черевця павука.

Я змахнув з очей воду і дав копняка двом зубастим бестіям, що саме мчали на мене. У голову я не влучив, але добряче врізав по одній спині. Лише хутко підтягнувши ноги та згорнувшись клубочком, я уник їхніх зубів. У результаті я втратив рівновагу і мене накрила хвиля метрової чи двометрової товщини, тож на поверхню я вже виринув засапаним та осліплим, а на додачу ще й наковтався солоної води.

Акули кружляли все ближче, і їх ставало дедалі більше. Понишпоривши затерплими руками під водою, я видобув із кобури пістолет, а тоді ледь не випустив його, проте все минулося. Дуло пістолета уткнулося мені в підборіддя. Напевно, було б значно простіше залишити його в такому положенні і натиснути на курок, ніж намагатися застосувати зброю проти цих морських убивць. Хай там зосталося і небагато куль — добре, що я не вистріляв їх упродовж двох останніх карколомних годин, — вистачить і на те, і на інше.

Поки я, звиваючись, спостерігав, як найближча акула підбирається до мене, то пригадав оповідання, яке читала мені бабуся, коли я був малим. Це була стародавня класика — авторства Стівена Крейна під назвою «Шлюпка у відкритому морі»[116]. У ній ішлося про сімох чоловіків, котрі, виживши після кораблетрощі, провели у морі багато днів без прісної води, а коли опинилися за якихось кілька сотень метрів від берега, з'ясувалось, що вони не зможуть до нього дістатися — прибій надто високий, аби подолати його. Один із чоловіків, котрий був у човні — тепер уже й не згадаю, як його звали, — пройшов через усі кола релігійних настроїв: молився, вірив, що Бог — це милосердне Божество, яке днями й ночами тільки те і робить, що піклується про нього, потім вирішив, що Бог — це жорстокий виродок, і врешті дійшов висновку, що Бога нема, тож його почути нікому. Тепер я зрозумів, що до сього часу так і не усвідомив сенсу того оповідання, навіть незважаючи на бабусині сократівські пояснення і навідні запитання. Я пам'ятав цінність прозріння, що зійшло на того бідолаху, коли він зрозумів, що до берега їм доведеться добиратися вплав і що не всім при цьому поталанить. Йому захотілося — тепер він так сприймав Усесвіт, — аби Природа була скляною будівлею, і тоді б він міг шпурляти в неї каміння. Потім він зрозумів іще одну істину: шпурляння каменів також було би марнотою. Всесвіту байдуже до наших доль. Із цим вбивчим відкриттям герой кинувся у прибій, аби досягнути берега чи потонути. Всесвіт не переймається мошвою.

Я нараз усвідомив, що сміюся та плачу водночас, викрикуючи прокльони й підкликаючи тих зубатих потвор, що були вже за два чи три метри від мене. Прицілившись, я вистрелив у найближчу акулу. На моє здивування, просяклий водою механізм спрацював. На плоті гуркіт пострілу здався мені страхітним, а зараз він немов розчинився у хвилях та в безмежжі океану. Рибина пірнула і зникла з поля зору. Дві наступні натомість кинулись на мене. Я вистрелив в одну, дав копняка іншій, і в ту ж мить щось вдарило мене у потилицю.

Я був ще не настільки заглиблений у теологічні та філософськи роздуми, аби покірно прийняти смерть. Швидко крутнувся, навіть не уявляючи, чи сильно мене зачепило, але сповнений рішучості прострелити пащеку проклятої тварюки. Я встиг здійняти й націлити пістолет, коли побачив за півметра від себе... обличчя Енеї: мокре волосся прилипло до голови, очі виблискують у місячному сяйві.

— Роле! — вона, мабуть, кликала мене й раніше, але я не чув її через постріли та шум у вухах.

Я кліпнув. Цього не може бути! Боже, чому вона тут, а не на плоті?

— Роле! Лягай на спину та відганяй своїм пістолетом тих рибин. Я тебе витягну.

Я покрутив головою, нічого не розуміючи. Як вона могла залишити могутнього андроїда на плоту, а сама приплисти сюди? Що, до дідькової матері, коїться?!

Над гребенем наступної хвилі з'явилась голова А. Беттіка. Андроїд стрімко плив, загрібаючи обома руками й затиснувши в білих зубах довге мачете. Зізнаюсь, що я розсміявся, хоч це й був сміх крізь сльози: андроїд нагадував пірата з дешевої кінострічки.

— Пливи на спині, — вигукнула Енея.

Я перевернувся на спину. Занадто втомлений, аби відбрикуватись від акул, що підкрадалися до моїх ніг, я вистрелив і влучив акулі точно поміж вирячених чорних очей. Риба зникла під водою.

Енея просунула руку під мою, акуратно обхопила мене за плечі, аби не зачепити рани, і потягла за собою назустріч наступній величезній хвилі. Поруч плив А. Беттік, тепер уже гребучи однією рукою, у той час як іншою він вправно орудував гострим мачете. Я бачив, як він розсік хвилю, і найближчі акули шарахнулись убік.

— Чого це ти... — я почав задихатись і кашляти.

— Бережи дихання, — порадила дівчина і потягла мене — вниз-угору — до наступної фіолетової стіни. — Нам іще довго плисти.

— Пістолет, — промовив я, намагаючись віддати його малій. Я відчував, як мої очі застилає темрява, так наче я падав у дедалі вужчий тунель. Я не хотів втратити зброю. Та було надто пізно — я відчув, як пістолет вислизає з моєї руки і падає у глибінь. — Вибач, — спромігся вимовити я, а тоді тунель звузився до межі. Насамкінець я встиг скласти перелік того, що втратив під час своєї експедиції: безцінний килим-літун, окуляри нічного бачення, стародавній автоматичний пістолет, свої чоботи, ймовірно, що й передавач, а також, цілком можливо, власне життя і життя своїх друзів. Суцільна темрява поклала край цим цинічним розмірковуванням.

Я невиразно відчував, як мене підіймали на пліт. Кайданків уже не було. Дівчинка дихала мені в рот і, натискаючи на груди, відкачувала воду з моїх легень. А. Беттік сидів поруч і тягнув за якусь мотузку.

Позбавившись води в легенях, я запитав:

— Пліт... звідки? Він уже має бути за порталом... Я не...

Енея підклала мені під голову якийсь заплічник і невеличким ножем зрізала рештки моєї сорочки та праву штанину.

— А. Беттік змайстрував щось на кшталт морського якоря за допомогою мікротенту й каната, — пояснила мала. — Він теліпається позаду, гальмуючи рух, але не дає збитися з курсу. Якби не це, ми б не встигли тебе відшукати.

— Як... — почав було я, проте знову став викашлювати солону воду.

— Мовчи, — наказала Енея, зрізуючи рештки мого одягу. — Я хочу подивитися, наскільки серйозні у тебе пошкодження.

Я здригнувся, коли її сильні руки спершу торкнулись великого порізу на боці, потім обмацали передпліччя й пройшлися по стегну, на якому залишився слід від акулячих зубів.

— Ох, Роле, — сумно промовила дівчинка. — Варто мені було на якусь хвилю упустити тебе з очей, як дивись, що ти з собою зробив.

Слабкість знов охоплювала мене, а темрява — знову напливала. Я знав, що втратив багато крові. Мене кидало то в жар, то в холод.

— Пробач, — прошепотів я.

— Помовч, — різким рухом вона відкрила один із медпакетів. — Лежи спокійно.

— Ні, — наполягав я. — Я згодився на це, бо вважав, що буду твоїм захисником... боронитиму тебе. Пробач, — скрикнув я, коли Енея влила антисептичний сульфідний розчин просто в мою рану в боці.

Раніше мені доводилось тільки бачити чоловіків, котрі плачуть як на полі бою, а тепер я став одним із них. Якби під руками дівчини був тільки мій медпакет, я б помер упродовж кількох хвилин, а може, й секунд. Але, на щастя, це був великий пакет зі старовинного військового комплекту, який ми прихопили з корабля. Спочатку я побоювався, що термін придатності цих ліків і препаратів уже давно минув, але потім побачив, як на панелі пакета, що його Енея поклала мені на груди, замиготіли вогники. Деякі були зеленими, але більшість — жовті та червоні. Я знав, що це не дуже добре.

— Лежи спокійно, — прошепотіла Енея, відкриваючи пакет для зашивання ран. Вона приклала апарат до мого боку, і водномить стоніжка-«вишивальниця» заповзла в рану. Відчуття було не надто приємне: ця механічна істота прокладала собі шлях рваними краями рани, уприскуючи антибіотики та дезінфікуючи її, а тоді нараз звела всі свої «ніжки» докупи, створюючи таким робом міцний шов. Я скрикнув, а потім ще раз, коли Енея приклала другу стоніжку до моєї руки.

— Нам потрібно більше картриджів із плазмою, — сказала вона А. Беттіку, коли той вставляв два маленькі циліндрики у прилад для ін'єкцій. Я відчув, як запекло у стегні, коли плазма почала проникати у мій кровообіг.

— Ці чотири — все, що ми маємо, — відповів андроїд. Він наразі клопотав наді мною, намагаючись накласти на обличчя осмотичну маску. Чистий кисень почав надходити до моїх легенів.

— Чорт забирай, — скрикнула дівчинка, вводячи останні картриджі плазми. — Він втратив надто багато крові. Може впасти у глибокий шок.

Мені хотілось посперечатися з ними, пояснити, що мене обсипає то жаром, то холодом через холодне повітря, що зараз я почуваюся значно краще, але дихальна маска була щільно притиснута до мого рота, очей і носа, не даючи шансу на розмови. Мені почало ввижатися, що ми знову на кораблі, а я — захищений силовим полем. Чесно кажучи, моє обличчя було мокре не тільки від бризок.

Раптом я побачив у дівчинки в руках шприц з ультраморфієм і почав вириватися. Це вже занадто. Якщо мені судилося померти, то я хотів бути при тямі.

Енея знову поклала мою голову на заплічник. Вона зрозуміла, чому я вириваюся.

— Роле, — сказала дівчинка м'яко, — я хочу, аби ти вирубався. У тебе шок. Поки ти будеш непритомний, він минеться, — і шприц зашипів.

Я кілька секунд ще метався, ледь не плачучи од відчаю. Після стількох зусиль померти, не приходячи до тями! Чорт забирай, це нечесно... це неправильно...

Я прокинувся під яскравим сонцем і серед нестерпної спеки. Лише впродовж однієї миті я гадав, що ми все ще перебуваємо на Морі Безкрайому. Але щойно зібрав докупи всі свої сили, яких вистачило тільки на те, аби підняти голову, то побачив, що сонце тут зовсім інше — більше, гарячіше, — а колір неба значно блідішого відтінку блакитного. Пліт, здавалося, плив якимось бетонним каналом, і лише метр чи два відділяло нас від його країв. Я міг бачити тільки бетон, сонце та блакитне небо — і нічого більше.

— Лежи, — сказала Енея, знову вкладаючи мою голову та плечі на заплічник і пересуваючи мікротент так, аби голова була у затінку. Напевно, вони вже витягли саморобний морський якір.

Я спробував щось сказати, та в мене нічого не вийшло. Я облизав сухі губи — вони немов злиплися. Нарешті мені вдалося спитати:

— Як довго я був у відключці?

Енея дала мені сьорбнути з фляги, а потім відповіла:

— Біля тридцяти годин.

— Тридцять годин! — прошепотів я, хоча мені хотілося кричати.

Підійшов А. Беттік і, нахилившись, забрався до нас, у затінок під тентом.

— Із поверненням, пан-Ендіміоне.

— Де ми?

Відповіла Енея:

— Висновуючи з пустелі, сонця і зірок уночі, ми, майже напевно, на Хевроні. Схоже, ми пливемо якимсь акведуком. Саме зараз... але ти повинен це побачити, — вона трохи підтримала мене за плечі, аби я міг розгледіти хоч щось понад бетонним краєм каналу. Нічого, крім повітря і далеких пагорбів. — У цій частині акведука ми розташовані десь на висоті п'ятдесяти метрів, — промовила дівчинка, опускаючи мою голову назад на заплічник. — І отак останні п'ять чи шість кілометрів. Якби ж то хоч десь знайшовся вихід із цього акведука... — сумно промовила вона. — Ми ніде не бачили нікого живого... навіть стерв'ятника. Сподіваємося, що ми таки дістанемось якогось міста.

Я насупився, а коли поворухнувся, то відчув тупий біль у боці, та й рука не хотіла згинатися.

— Хеврон? Я вважав, що його...

— ...захопили Вигнанці, — закінчив за мене А. Беттік. — Так, ми чули про це. Це не має значення, сер. Ми попросимо медичної допомоги у Вигнанців навіть із більшим задоволенням, ніж у Пакса.

Я подивився на медпакет, що лежав поруч зі мною. Від нього до мого тіла тягнулися якісь трубки. Більшість вогників миготіли помаранчевим. Хорошого мало.

— Твої рани у доброму стані, — пояснила Енея. — Але ти втратив багато крові. Ми вже використали усі запаси плазми зі старого пакета, але цього замало. Крім того, ти, схоже, підхопив якусь інфекцію, з якою наші антибіотики загальної дії не можуть впоратися.

Це пояснювало жахливий жар, який я відчував у всьому тілі.

— Може, це якісь мікроорганізми з Моря Безкрайого, — сказав А. Беттік. — Медпакет не може їх діагностувати. Ми про це дізнаємось, коли доберемося до якоїсь лікарні. Хочеться вірити, що ця частина ріки донесе нас до єдиного великого міста на Хевроні...

— Нового Єрусалима, — прошепотів я.

— Так, — сказав андроїд. — Навіть після Падіння він не втратив своєї слави завдяки Синайському медичному центру.

Я почав було хитати головою, але зупинився, бо відчув біль і запаморочення.

— Але Вигнанці...

Енея провела вологою ганчіркою по моєму чолі.

— Головне — знайти для тебе допомогу, — сказала вона, — хоч від Вигнанців, хоч від будь-кого.

У моїх затуманених мізках почала виокреслюватись якась думка. Я чекав, поки вона сформується.

— На Хевроні не було... Мені здається, вони не мали...

— Ви маєте рацію, сер, — промовив А. Беттік. Він постукав по маленькій книжечці, яку тримав у руках. — Як вказано у Путівнику, Хеврон не був частиною ріки Тетіс, і навіть у часи розквіту Мережі погодився лише на єдиний портал у Новому Єрусалимі. Прибульцям не дозволялося покидати столицю. Місцеві мешканці дуже цінували свою автономність і незалежність.

Я дивився на стіни акведука, що пропливали повз. Раптом стіни акведука зникли, і тепер ми почали рухатись поміж високих дюн і випалених сонцем скель. Спека була нестерпна.

— Але у книжці, напевно, помилка, — сказала Енея, знову змочуючи мені чоло. — Портал був там... а ми зараз тут.

— Ви впевнені... що це... Хеврон? — пошепки запитав я.

Енея кивнула. А. Беттік показав мені комлоґ-браслет. Я зовсім забув про нього.

— Наш механічний друг має надійну зоряну карту, — сказав андроїд. — Ми на Хевроні і... я припускаю... нам лишилося кілька годин до Нового Єрусалима.

У цю мить мене пронизав біль, і хоч як я намагався цього не виказати, мені це не вдалося. Енея витягла шприц з ультраморфієм.

— Ні, — прохрипів я, зціпивши зуби.

— Це останній раз і ненадовго, — прошепотіла вона.

Почулося шипіння, тілом розтеклося блаженне заніміння. «Якщо Бог існує, — подумав я, — то він неперевершений знеболювач».

Коли я знову прокинувся, тіні вже подовшали, а ми перебували у затінку низенького будинку. А. Беттік ніс мене із плота. Кожен його крок спричиняв у мені болючі хвилі, проте я не зронив жодного звуку.

Енея йшла попереду. Широку вулицю вкривав пил. Будинки — невисокі, жодного вищого за три поверхи, збудовані з матеріалу, схожого на саман. Навкруги ні душі.

— При-и-ві-і-іт! — гукнула дівчина, склавши долоні рупором. Довгі голосні прокотилися луною вздовж порожньої вулиці.

Я почувався цілковитим ідіотом, оскільки мене несли наче дитину, але здавалося, що А. Беттік на це анітрохи не зважав. І я знав, що мені не слід сперечатися, коли від цього залежить моє життя.

Енея розвернулась і підійшла до нас. Побачивши, що я розплющив очі, вона сказала:

— Ми у Новому Єрусалимі. У цьому нема жодних сумнівів. Якщо вірити Путівнику, за часів Мережі тут мешкало три мільйони людей. А. Беттік стверджує, що до останнього часу кількість мешканців, наскільки йому відомо, становила принаймні один мільйон.

— Вигнанці... — прохрипів я.

Енея коротко кивнула.

— Крамниці та будинки вздовж каналу порожні, але мають такий вигляд, ніби їх покинули лише кілька місяців або тижнів тому.

А. Беттік зауважив:

— За офіційними повідомленнями, які ми відслідковували на Гіперіоні, Вигнанці захопили цей світ біля трьох стандартних років тому. Але є ознаки того, що люди перебували в місті ще не так давно.

— Живлення ще подається, — сказала Енея. — Їжа зіпсована, але холодильники ще холодні. У деяких домах сервіровані столи, ввімкнуті проектори, шипить радіо. Проте ніде жодної живої душі.

— Але й не видно ніяких ознак насильства, — мовив андроїд, обережно вкладаючи мене в автівку з металевим лежаком позаду. Енея турботливо підстелила ковдру, аби моя шкіра не торкалась гарячого металу. Від болю у боці в мене перед очима затанцювали плями.

Енея мерзлякувато щулилася. Її руки взялися гусячою шкірою, хоча вечір був пекельно спекотним.

— Тут відбулося щось жахливе, — промовила вона, — я це відчуваю.

Треба зізнатися, що особисто я не відчував нічого, крім болю і лихоманки. Мої думки були схожі на ртуть. Вони весь час кудись зникали раніше, ніж я встигав зібрати їх докупи або надати їм якоїсь прийнятної форми.

Енея вскочила в автівку й присіла поруч зі мною. Тим часом А. Беттік через передні двері забрався на водійське сидіння. Дивовижно, але двигун запустився при першому ж дотику до плати запалювання.

— Я можу цим керувати, — повідомив андроїд, вмикаючи передачу.

«Я теж», — подумав я. Я водив таку на Урсі. Це одна з небагатьох речей у Всесвіті, з якою я міг справитися. І це, мабуть, одна з небагатьох справ, яку я можу робити класно.

Ми їхали вздовж головної вулиці. Незважаючи на міцно стиснуті зуби, я кілька разів скрикував від болю.

Енея взяла мене за руку. Її пальці були такі холодні, що я заледве не здригнувся, а тоді зрозумів, що це моя рука така гаряча.

— ...це все через ту чортову інфекцію, — промовила вона. — Інакше ти би вже мав одужувати. Щось із того океану.

— Або з його ножа, — прошепотів я.

Я заплющив очі й побачив лейтенанта, що розлітався на шматки, коли його продірявили сотні голок. Я швидко розплющив очі, аби позбутися видіння. Будинки тут були вищими, на десять і більше поверхів, і вони відкидали довгі тіні. Але спека однаково була нестерпна.

— ...тут якийсь час замешкував друг моєї мами в останній подорожі на Гіперіон, — сказала дівчинка.

Її голос то наближався, то віддалявся, виходячи за межі мого слуху, як погано налаштована радіостанція.

— Сол Вайнтрауб, — прохрипів я. — Вчений із «Пісень» старого поета.

Енея поплескала мене по руці.

— Я вже й забула, що все, пережите мамою, стало сировиною для легенди дядька Мартіна.

Ми підстрибнули на грудді. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Енея лише сильніше стиснула мою руку.

— Так, — сказала вона, — я б хотіла зустрітися зі старим вченим і його донькою.

— Вони подались у майбутнє... увійшли до... Сфінкса, — спромігся вимовити я. — Так само... як... і ти.

Енея нахилилася ближче, зволожила мені губи з фляги й кивнула.

— Так. Втім, я пам'ятаю розповіді мами про Хеврон і про тутешні кібуци.

— Євреї, — прошепотів я й одразу припинив балаканину, бо на це йшло багато енергії, котра була мені потрібна для боротьби з болем.

— Вони хотіли уникнути Другого Голокосту, — сказала Енея, дивлячись уперед, бо автівка саме повертала за ріг. — Вони називали це «від'їздом діаспори»[117].

Я заплющив очі. Лейтенанта пошматувало геть-чисто, і тепер клапті одягу та кавалки тіла повільно падали у фіолетове море довгими звивистими траєкторіями...

Раптом А. Беттік знову взяв мене на руки. Ми зайшли у будинок — значно більший та складнішої будови за всі інші — весь зі сталопласту й загартованого скла.

— Медичний центр, — повідомив андроїд. Перед нами відкрились автоматичні двері. — Електрика є... хоч би медичне обладнання було ціле.

Мабуть, я раптово відрубався, бо коли знову розплющив очі, наляканий тим, що до мене наближалася пара акул, я вже лежав на каталці, що в'їжджала у якийсь довгий діагностичний циліндр автохірурга.

— Бувай, — промовила Енея, відпускаючи мою руку. — Побачимось на тому боці.

Ми пробули на Хевроні тринадцять місцевих днів, кожен із яких становив двадцять дев'ять стандартних годин. За перші три дні автохірург добряче по мені пройшовся: не менш ніж вісім внутрішніх операцій, а на завершення — ціла дюжина терапевтичних процедур згідно із цифровим приписом.

Це і дійсно виявились якісь мікроорганізми з того нещасного океану на Морі Безкрайому, що вирішили вбити мене. Хоча коли я побачив результати магнітно-резонансного дослідження, а також глибокого біосканування, то усвідомив, що організми були не такими вже й «мікро». Щоб то не було — авто діагностик дав суперечливі висновки — воно проникло до мого пошкодженого ребра і, подібно до грибка, почало розростатися й захоплювати внутрішні органи. Ще один стандартний день, як потім повідомив автохірург, — і хірургічний розтин явив би картину суцільного лишаєподібного драглистого желе.

Після того як мене розрізали, вичистили, а потім повторили таку процедуру ще двічі, бо залишки цього триклятого океанського мікроорганізму знову починали розростатися, автохірург нарешті сповістив, що грибкам капець, і почав працювати над іншими моїми ранами, що були не такими загрозливими для життя. Ножовий розріз у боці був настільки великим, що я вже мав би померти від втрати крові, особливо якщо взяти до уваги всі мої брикання та переживання під час боротьби з акулами. Вочевидь, картриджі в старому медпакеті, а також кілька рятівних днів, коли Енея пильнувала коматозного хворого, і щедрі дози ультраморфію втримували мене поміж живих, поки хірург спромігся зробити внутрішнє вливання ще восьми доз плазми.

Усупереч моїм побоюванням, глибока рана у руці не пошкодила сухожилля, але деякі важливі м'язи та нерви були протяті. Тож автохірург працював над ними впродовж другої та третьої операцій. Оскільки лікарня досі мала енергозабезпечення, він самостійно вирішив трансплантувати мені нерви з донорського банку. На восьмий день, коли Енея сиділа біля мого ліжка, розповідаючи, як автохірург раз за разом випитував у людей дозволу на ту чи іншу дію, я зміг усміхнутися, почувши, що кожна важлива операція, трансплантація й інші терапевтичні заходи попередньо повинні були отримати схвалення «лікаря А. Беттіка».

Нога, що її намагалася відкусити райдужна акула, виявилась моїм найболючішим випробуванням. Коли нескінченні осередки грибкових колоній були вичищені з оголених акулячими зубами поверхонь моєї ноги, туди шар за шаром трансплантували нову шкіру та м'язову тканину. Спершу було боляче, а потім почався свербіж. Упродовж наступного тижня мого ув'язнення в тій богадільні, коли мені припинили колоти ультраморфій, я метикував, як би то хоч під дулом пістолета, але змусити дівчинку чи андроїда дати мені дозу морфію, аби вибавитися від триклятої сверблячки. Проте пістолета в мене не було — зник у безодні фіолетового океану.

Приблизно на восьмий день, коли я вже міг сидіти у ліжку та їсти рідку їжу, хоча називати їжею синтетичні лікарняні харчі заледве язик підіймається, під час розмови з Енеєю я торкнувся теми про мою місію Героя.

— Тієї останньої ночі на Гіперіоні я напився за компанію зі старим поетом і пообіцяв йому виконати певні завдання впродовж цієї подорожі, — сказав я.

— Які завдання? — спитала дівчинка, розмішуючи ложкою у моїй чашці якесь зелене желе.

— Та нічого особливого, — відповів я. — Захищати тебе й доставити додому, знайти Стару Землю і повернути її, аби він міг побачити домівку перед смертю...

Енея наче забула про желе. Її брови поповзли вгору.

— Тобто він доручив тобі повернути Стару Землю? Цікаво.

— Це ще не все, — вів далі я. — Між іншим, мені треба побалакати з Вигнанцями, знищити Пакс, повалити Церкву і, цитую, «з'ясувати, якого дідька треба ТехноКорду, та зупинити його».

Енея відклала ложку і витерла свої губи моєю серветкою.

— Це все?

— Не зовсім, — сказав я, відкидаючись на подушки. — Він також хотів, аби я захистив від Ктиря тебе зокрема і людство загалом.

— Тепер усе?

Я потер спітніле чоло здоровою лівою рукою.

— Гадаю, все. Принаймні це все, що я пам'ятаю. Я ж тобі казав, що був п'яний, — я подивився на дівчинку. — Як гадаєш, у мене виходить?

Енея змахнула тоненькими ручками.

— Непогано. Не забувай, що минуло лише кілька стандартних місяців... фактично менше трьох.

— Так, — промовив я, дивлячись крізь шибку на сонячні промені, що відбивались від високого цегляного будинку на тому боці вулиці. Вдалечині у надвечірньому світлі скелясті гори палали червоним. — Так, — продовжив я, відчувши, що мій голос утратив напругу й зробився якимось сірим. — Якщо йти за твоєю логікою, то я — ледь не герой, — я зітхнув і відсунув тацю з їжею. — Одного я не можу зрозуміти: яким чином, навіть попри весь отой рейвах, їхній радар на такій близькій відстані не виявив нашого плоту.

— А. Беттік вирубав його, — відповіла дівчинка, знову налягаючи на зелене желе.

— Що ти кажеш?

— А. Беттік підстрелив радарну тарілку. Із твоєї плазмової рушниці.

Енея доїла зелене місиво і поклала ложку на місце. Упродовж останнього тижня вона була нянькою, лікаркою, шефинею і прислужницею водночас.

— Пам'ятаю, він запевняв, що не може стріляти у людей, — здивувався я.

— Не може, — підтвердила Енея, домиваючи тацю та прибираючи її до найближчої шафки. — Я його питала. Він на це відказав, що йому ніхто не забороняв ціляти у стільки радарних тарілок, скільки йому заманеться. Тож він і поцілив. Ще до того, як ми виявили твоє місцеперебування і шубовснули по тебе у воду.

— Неймовірно. Це був постріл із відстані три-чотири кілометри, — здивувався я, — та ще й із плоту, який постійно хитається! Скільки пострілів він зробив?

— Один, — відповіла Енея. Вона дивилась на показники монітора над моєю головою.

Я присвиснув.

— Сподіваюся, мені ніколи не трапиться нагоди його розлютити, навіть на відстані.

— От коли станеш радарною тарілкою, тоді і будеш хвилюватися, — промовила дівчинка, підтикаючи чисте простирадло.

— А де він зараз?

Енея підійшла до вікна і показала на схід.

— Він знайшов повністю заряджену емтешку і полетів перевірити кібуци аж до Великого Солоного Моря.

— Невже ви нікого так і не зустріли?

— Ані душі. Не залишилось навіть собаки, кота, коня чи прирученого бурундучка.

Я зрозумів, що вона не жартує. Ми вже обговорювали, що коли громада поспіхом евакуюється або коли трапляється якась катастрофа, люди часто полишають домашніх тварин. Зграї диких собак створювали неабияку проблему під час повстання на Південному Кігті Аквіли. Місцевій гвардії довелося відстрілювати колишніх домашніх улюбленців.

— Це означає, що вони мали достатньо часу, аби забрати тварин із собою, — сказав я.

Енея повернулась до мене, склавши тонкі ручки.

— І залишити свою одежу? І свої комп'ютери, комлоґи, приватні щоденники, родинні... весь власний скарб?

— І ніхто з них не залишив і натяку на те, що сталось? Жодного останнього запису в щоденникові? Жодного запису на камерах спостереження чи на комлоґах?

— Жодного, — запевнила дівчина. — Спочатку я не хотіла лізти до їхніх особистих комлоґів і таке інше, але потім відмотала назад записи десятків із них. Упродовж останнього тижня — лише звичайні новини про близькі бойові дії. Велика Стіна розташована на відстані менше світлового року, тож кораблі Пакса проникали сюди. Зазвичай вони не сідали на планету, але було очевидно, що рано чи пізно Хеврон підпаде під владу Пакса. Потім були останні новини про те, що Вигнанці прорвали оборону... а потім — нічого. Ми можемо припустити, що Пакс спромігся евакуювати все населення, але про це нема жодних свідчень — ані в голограмах новин, ані в комп'ютерних записах. Таке враження, що люди просто зникли, — вона знизала плечима. — У мене є кілька голодисків. Хочеш продивитись?

— Може, потім, — відказав я, бо почувався дуже втомленим.

— А. Беттік повернеться вранці, — мовила Енея, натягаючи тонку ковдру мені під підборіддя. Сонце вже сіло, але пагорби ще буквально купались у його променях. Це видовище завжди мене настільки захоплювало, що я ладен був милуватися ним цілими днями. Проте очі в мене вже злипалися.

— А. Беттіка нема... ми тут самі, — пробурмотів я. — Маєш дробовик? Або плазмову гвинтівку?

— Зброя на плоту, — відповіла Енея. — Спи.

Це був перший день, коли я нарешті відчув, що одужую. Відтак спробував подякувати друзям за порятунок. Вони ж опиралися.

— Як ви мене знайшли? — запитав я.

— Це було нескладно, — відповіла дівчинка. — Твій мікрофон залишався ввімкненим до тієї миті, поки паксівський офіцер не встромив у тебе ножа і не зламав його. Ми все чули. І ми бачили тебе у бінокль.

— Вам не слід було залишати пліт аж удвох, — вигукнув я. — Це було вкрай небезпечно.

— Анітрохи, пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік. — Окрім плавучого якоря, який значно сповільнював рух плота, пан-Енея прив'язала мотузку сто метрів завдовжки до колоди, і та пливла позаду плоту. Ми були впевнені, що навіть якщо не наздоженемо його, то зможемо впіймати мотузку до того, як вона стане недосяжною. Усе так і склалось.

Я похитав головою.

— Хай там як, але це дурість.

— Дякуємо за розуміння, — пирхнула дівчинка.

На десятий день я спробував стояти. Це була хоч і маленька, але перемога. На дванадцятий день я подолав довгий коридор, аж до туалету. Це вже був справжній тріумф. На тринадцятий день у місті вирубалась електрика.

У підвалі лікарні одразу запрацювали аварійні генератори, але ми знали, що час нашого перебування тут добігає кінця.

— Треба прихопити з собою автохірурга, — запропонував я, коли ми сиділи на терасі дев'ятого поверху і дивились на місто, що поринало у сутінки.

— На плоті він уміститься, — сказав А. Беттік, — але як бути з електродротом?

— Ні, справді, — не вгавав я, намагаючись не виглядати параноїдальним, заляканим і деморалізованим пацієнтом, — давайте візьмемо хоча б необхідні ліки.

— Уже взяли, — відповіла Енея. — Три медпакети. Упаковку ампул із плазмою. Портативний діагностер. Ультраморфій... до речі, навіть не помишляй, бо все одно не отримаєш.

Я витягнув ліву руку.

— Бачиш? Уже не тремтить. Гадаю, тепер він мені не скоро знадобиться.

Енея кивнула. Над нами пливли перисті хмари, підсвічені останніми вечірніми променями.

— Як ти гадаєш, ці генератори ще довго протягнуть? — спитав я андроїда. Лікарня була однією із небагатьох міських будівель, де досі було світло.

— Може, пару тижнів, — відгукнувся А. Беттік. — Електромережа саморемонтувалась і самовідновлювалась місяцями, але на планеті суворі умови. Тут щоранку лютують піщані бурі з пустелі. Тому, незважаючи навіть на високий як для позапаксового світу технологічний рівень, система потребує людського нагляду.

— Ентропія — це ще те лихо, — пробурчав я.

— Не поспішай таке стверджувати, — озвалась Енея, перегнувшись через парапет тераси. — Ентропія може стати нам у пригоді.

— Як це? — не зрозумів я. — З якого такого дива?

Вона обернулася, притулившись до парапету, і її шкіра зазолотилася на фоні чорного прямокутника сусідньої будівлі.

— Ентропія знищує імперії, — пояснила дівчинка. — І виснажує деспотії.

— Заскладна фраза, за раз і не вимовиш, — сказав я. — Власне, про які деспотії ми тут говоримо?[118]

Енея зробила непевний помах рукою. Я вже вирішив, що вона не збирається нічого пояснювати, але через хвилину мала заговорила.

— Про гунів, скіфів, вестготів, остготів, єгиптян, македонців, римлян та ассирійців. А також аварів, династію Північна Вей, — продовжувала вона, — хуанідів, мамлюків, персів, арабів, аббасидів, сельджуків[119].

— Добре, добре, — не витримав я. — Але я не розумію...

— Курдів і Газневідів, — сміючись, продовжувала дівчинка. — Уже не кажучи про монголів, династії Суй і Танг, бумінідів[120], хрестоносців, козаків, пруссаків, нацистів, Совєтів, японців, яванців, північних аммерів, про Великий Китай, колумбо-перуанців та антарктичних націоналістів.

Я підняв руку вгору. Мала зупинилась. Дивлячись на А. Беттіка, я сказав:

— Я навіть не чув про такі планети, а ти?

Обличчя андроїда залишилось незворушним.

— Я вважаю, вони всі мають стосунок до Старої Землі, пан-Ендіміоне.

— Ні хрена собі! — вирвалось у мене.

— Вельми доречний вислів, — спокійно відповів А. Беттік.

Я глянув на дівчинку.

— Так ось у чому полягає наш план повалення Пакса заради старого поета? Сховатися десь і чекати, доки ентропія зробить свою справу?

Енея знову склала руки на грудях.

— Ну що ж, — промовила вона, — загалом план непоганий. Сховатися десь на кілька тисячоліть — і нехай усе вирішить час. Але такому вирішенню проблеми заважають кляті хрестоформи.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я серйозно.

— Навіть якби ми хотіли повалити Пакс, чого я, між іншим, не прагну — це доручено тобі, — але навіть якби ми все ж таки цього хотіли, ентропія нам не допоможе, бо хрестоформа робить людей майже безсмертними.

— Майже безсмертними, — просичав я. — Треба зізнатися, що коли я майже помирав, я думав про хрестоформу. Це могло бути значно легше... аби не сказати, менш боляче, ніж уся ця хірургія, а потім одужання... просто собі померти й дати їй воскресити себе.

Енея подивилась на мене, а потім сказала:

— Ось чому ця планета має найкраще медичне обслуговування як у Паксі, так і за його межами.

— Чому? — спитав я. Моя голова була все ще важка від наркотичних препаратів і втоми.

— Вони були... тобто є... євреями, — тихо проказала дівчинка. — Лиш декотрі з них прийняли хрестоформу. Вони вважали за правильне мати тільки один шанс на життя.

Того вечора ми довго сиділи мовчки, спостерігаючи, як тіні заповнюють каньйони вулиць Нового Єрусалима, а зі шпиталю долинало гудіння останнього електрообладнання, яке ще не припинило функціонувати.

Наступного ранку я дійшов аж до старої автівки, що привезла мене до лікарні тринадцять днів тому. Я вмостився на задньому сидінні, де для мене було настелено матрац, і віддав наказ рушати на пошук зброярні.

Після години кружляння по вулицях я переконався, що у Новому Єрусалимі нема зброярень.

— Гаразд, — промовив я. — Тоді шукаймо відділок поліції.

Таких було декілька. Коли я, шкутильгаючи, зайшов до першого з них, відкинувши пропозиції друзів про допомогу, то виявив, наскільки неозброєним може бути миролюбне суспільство. Там навіть не було шафи для зброї. Жодних рушниць для придушення масових заворушень, жодних шокерів.

— Судячи з усього, на Хевроні не було ні армії, ні Місцевої гвардії, — припустив я.

— Я теж так вважаю, — відповів А. Беттік. — Хижих звірів на планеті не було, а вороги у місцевих мешканців з'явились тільки три роки тому після втручання Вигнанців.

Я пирхнув, але продовжив пошуки. Нарешті, зламавши замок на нижній шухляді стола, який належав котромусь шефу поліції, я щось знайшов.

— Гадаю, це «Стайнер-Ґринн», — припустив андроїд. — Пістолет, що стріляє плазмовими зарядами обмеженої потужності.

— Я знаю, що це таке, — проказав я.

У шухляді виявилось два магазини. По шістдесят набоїв у кожному. Я вийшов назовні, націлив зброю на віддалений схил пагорба і натиснув на гачок. Пістолет чхнув, а на схилі блимнув крихітний спалах.

— Годиться, — сказав я, ховаючи зброю у свою порожню кобуру. Я побоювався, щоб це не виявилась закодована зброя, з якої може стріляти тільки законний власник. Такі збройні вироби то набували, то втрачали популярність упродовж століть.

— На плоту є флешетний пістолет, — повідомив А. Беттік.

Я похитав головою. Після пригоди з лейтенантом я не хотів мати ніякої справи з тими штуками.

Поки я відновлював сили після хвороби, А. Беттік з Енеєю запасалися водою та провізією. Коли я пришкандибав до каналу й глянув на полагоджений і відновлений пліт, то побачив на ньому нагромадження ящиків.

— У мене запитання, — заявив я. — Чому ми збираємося плисти на цьому штабелі дров, коли тут повно човнів? Тобто чому ми не можемо взяти електромагнітної посудини та мандрувати з кондиціонером і повним комфортом?

Дівчинка і синьошкірий андроїд перезирнулись.

— Поки ти одужував, ми проголосували, — сказала Енея. — І вирішили подорожувати плотом.

— А хіба я не маю права голосу? — огризнувся я. Спочатку я лише хотів продемонструвати роздратування, але гнів таки охопив мене по-справжньому.

— Звісно, маєш, — відреагувала дівчинка, впевнено стоячи на плоту, розставивши ноги й вперши руки в боки. — Тож голосуємо?

— Я за те, аби взяти електромагнітний транспорт і мандрувати по-людськи, — проказав я, відчуваючи у своєму голосі нахабні нотки, які я зненавидів ще до того, як завершив виголошення цієї заяви. — Або один із човнів. Я голосую за те, щоб покинути ці колоди.

— Голос зараховано, — сказала Енея. — А. Беттік і я голосуємо за пліт. Він не боїться відсутності енергії і він може плисти. Будь-який із цих човнів уже засвітився б на радарі у Морі Безкрайому, а щодо електромагнітного транспорту, то він може пересуватись не в усіх світах. Двоє за пліт, один проти. Вирішено: беремо пліт.

— З якого це дива в нас почалась демократія? — висунув я правову претензію. Маю зізнатись, я відчував, що цій дитині вже час дати прочухана.

— А хіба її хтось скасовував? — невинно поцікавилась Енея.

Увесь цей час А. Беттік стояв на причалі, вертячи в руках канат. На його обличчі застиг зніяковілий вираз, що зазвичай оволодіває більшістю людей, котрі стали свідками родинної сварки. Він був одягнений у просторий жакет і мішкуваті жовті шорти. Голову вкривав крислатий жовтий капелюх.

Енея ступила на пліт і розшморгнула кормовий канат.

— Роле, ти віддаєш перевагу човну... або електромагнітній колимазі... або плавучій кареті. Тож бери, що тобі заманеться. А ми рушаємо на цьому плоті.

Накульгуючи, я попрямував до гарненького невеличкого човника, що був прив'язаний до причалу.

— Стоп, — спохопився я, крутнувшись на здоровішій нозі, аби поглянути на Енею ще раз. — Портал не спрацює, якщо я спробую подолати його самотужки.

— Звісно, — сказала дівчинка. А. Беттік ступив на пліт, а вона від'єднала передній канат. У місті канал був не такий вузький, як у бетонному жолобі акведука: приблизно тридцять метрів завширшки вздовж усього Нового Єрусалима.

А. Беттік став до керма і повернувся до мене, а дівчинка взяла з палуби жердину й відштовхнула пліт від причалу.

— Почекайте, — заволав я. — Стійте, чорт забирай! — шкандибаючи, я підбіг до краю пірса, стрибнув на пліт, пролетів більше метра й приземлився на хвору ногу, намагаючись втримати рівновагу, але закотився під намет.

Енея простягла мені руку, але я проігнорував це і піднявся на ноги самотужки.

— Не можна бути таким впертим телям, — проричав я.

— Хто б казав, — огризнулась дівчинка, усівшись на носі плота, який уже допливав до середини каналу.

Поза затінком будівель сонце палило нещадно. Стоячи з А. Беттіком біля стернового весла, я натягнув на голову свій старий трикутний капелюх.

— Я так розумію, що ти — на її боці, — промовив я, коли ми опинилися вже посеред пустелі, а ріка знову звузилась до ширини каналу.

— Ні, пан-Ендіміоне, я б волів зберігати нейтралітет, — відповів андроїд.

— Ага, розказуй казки, — не погодився я. — Хіба не ти голосував за пліт?

— Досі він справно нам слугував, — сказав А. Беттік, роблячи крок назад, аби я міг взятися за стернове весло.

Я поглянув на ящики з провізією, акуратно складені у тіні намету, на плаский камінь із нагрівальним кубом, каструлями й сковорідками, на добре змащені дробовик і плазмову гвинтівку, що зараз лежали під брезентом, на наші пакунки, спальники, медпакети та інший скарб. Поки я одужував, вони навіть встановили нову «щоглу», і зараз на ній, наче прапор, майоріла одна з білих сорочок А. Беттіка.

— Ну і нехай, — нарешті пробурмотів я.

— Звісно, сер, — відгукнувся андроїд.

Наступний портал був лише за п'ять кілометрів від міста. Коли ми проходили крізь тонку тінь під аркою, я примружився, поглянувши на палаюче сонце Хеврона. В інших порталах наставала така мить, коли повітря ніби мерехтіло і надавало можливість побачити, що нас чекає попереду.

Тут попереду була цілковита темрява, і вона й надалі анітрохи не розсіювалась. Температура впала принаймні на сімдесят градусів. У ту ж мить змінилась гравітація. Раптом я відчув, ніби тримаю на спині людину моєї ваги.

— Ліхтарі! — закричав я, утримуючи кермове весло під раптово зрослим натиском течії. Я щосили намагався встояти на ногах, опираючись збільшеній силі тяжіння. Люта холоднеча, абсолютна темрява, гнітюча вага — усе це разом створювало насправді жахливий ефект.

На плоту були ліхтарі з Нового Єрусалима, проте Енея ввімкнула старий ручний ліхтарик. Його промінь протяв шар пари над чорною водою і висвітив стелю суцільної криги на висоті п'ятнадцяти метрів над нами. Звідусюди звисали, майже сягаючи води, химерні крижані сталактити. Над чорною поверхнею течії то тут, то там стирчали схожі на кинджали льодові нарости. Далеко попереду, десь метрів за сто, там, де промінь починав тьмяніти, бовваніла масивна крижана стіна, що спускалась аж до самої води. Ми були у крижаній печері... яка не мала виходу. Мороз обпікав голі руки й обличчя, а на шиї наче висіло важезне залізне грузило.

— Прокляття, — вилаявся я. Закріпивши стерно, я пошкандибав до пакунків. Було важко триматися прямо, маючи хвору ногу та вісімдесят кіло за спиною. А. Беттік і дівчинка були вже там, шукаючи теплий одяг.

Раптом почувся гучний тріск. Я глянув угору, очікуючи побачити, як на нас падає сталактит або важелезна стеля печери. Але це був лише тріск щогли, що зламалась, вдарившись у низький крижаний виступ. Щогла падала значно швидше, ніж би це робила під дією гравітації на Гіперіоні. Вона неслась до палуби плота так, ніби у голофільмі ввімкнули режим пришвидшеної перемотки. Тріски розлетілись навсібіч. Задубіла й вкрита інеєм сорочка А. Беттіка гучно вдарилась об палубу.

— От блядство! — знову вилаявся я, клацаючи зубами та дістаючи вовняну білизну.