Ендіміон

6

Кружляючи вулицями Ендіміона, я знову намагався осмислити своє життя, свою смерть і своє друге життя.

Треба сказати, що те, що трапилося зі мною — суд, «страта», моя дивовижна зустріч із цим міфічним старим поетом, — подіяло на мене значно сильніше, ніж може здатися з цієї оповіді. Я був — принаймні частково — вражений до живого серця. Мене намагалися вбити! Я хотів би звинуватити в цьому Пакс, але суди не працювали за вказівками Пакса, в усякому разі — безпосередньо. На Гіперіоні був власний Місцевий парламент, і суди в Порт-Романсі діяли відповідно до місцевих законів. Пакс не вимагає конче застосовувати смертну кару, особливо в тих світах, де Церква править руками місцевої теократії; це радше пережиток давніх часів, коли Гіперіон був колонією. Те, як швидко мене засудили і який винесли вирок, та й сама моя страта зрештою — усе це пояснювалось здебільшого тим, що бізнесова верхівка Гіперіона й Порт-Романса найбільше боялася відлякати туристів з інших планет. Я був селюком, провідником, котрий убив багатого туриста, яким мав натомість опікуватися, і з мого засудження навмисно зробили показуху. Ось і все. Не варто сприймати це як щось особисте.

Але я сприйняв це як дуже особисту справу. Зупинившись неподалік вежі, я відчув, як, відбиваючи сонячне проміння, бруківка під моїми ногами пашить теплом, і повільно підняв руки та витягнув їх перед собою. Вони тремтіли. Надто багато всього трапилось за надто короткий час, і мій удаваний спокій під час суду й упродовж короткого проміжку часу, що передував страті, коштував дуже дорого.

Струснувши головою, я побрів між руїн університету. Місто Ендіміон притулилося до гірських уступів, а університет, збудований у колоніальну епоху, осідлав самісінький гребінь гори. Тож на південь і на схід відкривалася вражаюча панорама. Челмові ліси в долині під горою сяяли жовтим. Густо-синє небо було цілковито чистим — жодного сліду від літака чи дирижабля. Я знав, що Пакс не цікавиться Ендіміоном; їхні військові охороняли район на північний схід звідси, плато Розкрилля, де роботи видобували унікальні хрестоформи-симбіонти. Але місця навколо Ендіміона були закриті для проживання вже багато десятиріч, і здичавіла природа виглядала незайманою.

Проблукавши безцільно хвилин десять, я зрозумів, що всі будинки порожні, крім башти, в якій я прокинувся, та прилеглих будівель. Надовкола — суцільна пустка: великі зали стояли без стін, обладнання розтягли ще сторіччя тому, спортивні майданчики заросли деревами, обсерваторія втратила свій купол. Місто, що лежало нижче на схилах, мало вкрай занедбаний вигляд. Згори я бачив цілі квартали, вкриті яз-деревом та обплутані ліанами пуерарії.

Та все ж можна було здогадатись, що університет свого часу був напрочуд гарний. Будівлі у неоготичному стилі, зведені після Гіджри, мали стіни з піщаника, який видобували неподалік, у передгір'ях плато Розкрилля. Три роки тому, коли я працював помічником відомого ландшафтного архітектора Аврола Г'юма — він створював новий дизайн для маєтків перших осіб на фешенебельному узбережжі Дзьоба, а я виконував усю важку роботу, — такі штучні руїни користувалися найбільшим попитом. Їх тулили десь поблизу ставка чи серед лісу або ж на вершині гори. Тоді я навчився мурувати стіни зі старого, штучно пошкодженого каміння, яке мало імітувати справжні руїни. Ці руїни виглядали абсурдно старішими за історію освоєння людиною цих країв, і жодне із творінь Г'юма не мало тієї чарівності, як ці насправді старі стіни. Я проходив крізь румовище величного колись університету, милувався архітектурою і думав про свою родину.

Старі родини притримувалися традиції додавати назву міста до власного прізвища. А моя родина і дійсно була старою — нащадок тих, котрі прибули на Гіперіон на ембріоносці семистами роками раніше. Вони були громадянами третього класу в нашому власному світі, громадянами третього класу вони залишались і зараз, поступившись прибульцям з інших світів, котрі населили Гіперіон після перемоги Пакса, та колоністам епохи Гіджри, які прийшли сюди значно пізніше за моїх пращурів. Моя родина віками жила та працювала серед цих гір, у цих долинах. Я гадаю, що моїм пращурам-тубільцям зазвичай доводилось гарувати до кривавого поту: важко працював батько — аж до своєї передчасної смерті (він помер, коли мені було вісім років), важко працювала мама (вона померла п'ятьма роками пізніше), важко працював і я до останнього тижня. Моя бабуся народилась через десять років після того, як Пакс зігнав усе населення з цих земель, але вона ще пам'ятала часи, коли наш клан мандрував поблизу плато Піньйон і працював на фібропластових плантаціях на півдні.

У мене не було відчуття, що я повернувся додому. Моїм домом були холодні болота на північному сході. Я обрав трясовини на північ від Порт-Романса, аби жити і трудитися саме там. Цей університет і місто навколо нього ніколи не були частиною мого життя і стосувалися мене не більше, ніж безглузді історії з «Пісень» старого поета.

Я зупинився біля підніжжя другої вежі звести дух і порозмислити. Якщо пропозиція старого поета — не жарт, тоді «безглузді історії», про які йдеться в «Піснях», тепер матимуть до мене безпосередній стосунок. Я пригадав, як переказувала «Пісні» бабуся, пригадав, як ми випасали отари вночі, на північних пагорбах, як виставляли захисним колом наші електрофургони, як низьке полум'я варти не могло затьмарити вічного сяйва сузір'їв чи раптових зблисків метеоритів. Я наче почув, як бабуся повільно й розмірено читає вірші, зупиняючись наприкінці кожної строфи, аби я міг повторити рядки за нею. Пригадав я й власне нетерпіння — мені хотілося не слухати, а читати з ліхтариком книжку — і всміхнувся: цього вечора я буду вечеряти з автором цих рядків, а до того ж з одним із семи прочан, про яких йдеться в «Піснях».

Я похитав головою. Занадто багато подій. Занадто швидко все відбувається.

У цій вежі діялось щось дивне. Вона була вища й масивніша за ту, в якій я прокинувся, проте мала тільки одне вікно — відкритий отвір на висоті тридцяти метрів. І, що цікаво, її однісінькі двері були замуровані. Досвідченим оком каменотеса та муляра, котрий працював під керівництвом Аврола Г'юма, я оцінив час, коли двері замурували: незадовго до того, як люди покинули ці краї сто років тому.

Я й дотепер не знаю, що саме зацікавило мене в цій будівлі, коли навколо було скільки завгодно інших руїн, але щось таки зацікавило. Пам'ятаю, як я оглянув крутий схил позаду вежі й помітив пишну гілку челми — рослина обвивала споруду, наче гігантський плющ. Якщо видертися на пагорб і пірнути в гущавину челми... он там... можна проповзти оцією виткою гілкою просто до підвіконня єдиного вікна...

Я знову струснув головою. Що за дурниця! Така дитяча експедиція закінчиться в кращому випадку подертим одягом і подряпаними руками. У гіршому — можна полетіти сторч головою на кам'яні плити, що видніються тридцятьма метрами нижче. І заради чого отак ризикувати? Що може приховувати ця стара цегляна вежа, окрім хіба що павуків посеред розкинутого павутиння?

Та за десять хвилин я вже доволі далеко просунувся покрученою гілкою челми, рухаючись повільно, вчіплюючись у шпарини в стіні та хапаючись за галуззя над головою. Осідлати гілку не було змоги — надто близько тулилася вона до стіни. Мені довелось пересуватися на колінах, бо інша гілка, що низько звисала над моєю головою, не дозволяла випростатися. Висота й небезпека сковували рухи. Кожний порив осіннього вітру, що розгойдував листя та віття, змушував мене зупинятися й прилипати до гілки.

Нарешті я дістався вікна й стиха вилаявся. Мій розрахунок, що здавався таким переконливим, коли я робив його тридцятьма метрами нижче, виявився дещо хибним. Гілка проходила під підвіконням, метрах у трьох, не менше. Кладка була гладенькою — жодної опори для пальців рук чи ніг. Аби дістатися підвіконня, залишалося тільки стрибнути — і сподіватися, що вдасться за нього вхопитися. Справжнє божевілля. У цій вежі не могло бути чогось такого, що виправдало б такий ризик.

Я виждав, доки вітер стихне, налаштувався і стрибнув. Упродовж миті, що здалась вічністю, мої розчепірені пальці дряпали каміння, яке розсипалося на порох, я ламав нігті, не знаходячи опори, доки нарешті не зачепився за м'які напівзогнилі рештки дерев'яного підвіконня й ледь утримався від падіння. Я підтягнувся, важко дихаючи і протираючи на ліктях сорочку. М'які черевики, що їх приготував для мене А. Беттік, терлися об стіну, шукаючи опертя.

І ось я опинився нагорі, примостився на підвіконні, питаючи себе, яким чином, чорт забирай, я збираюся потрапити назад на гілку челми. За секунду, поки я зазирав у темні нутрощі вежі, тривога моя зросла в рази.

— От лайно! — прошепотів я, звертаючись невідомо до кого.

Під виступом вікна, на якому я балансував, зберігся старий сходовий марш, але більше всередині вежі не було нічого. Сонячний промінь, що падав крізь отвір вікна, висвітлював трухляві рештки сходів угору й униз від майданчика. Сходинки закручувалися спіраллю вздовж внутрішньої поверхні вежі, так само як виткі стебла челми огортали її стіни знадвору, але центр споруди окупувала щільна темрява. Я глянув угору та запримітив цятки світла, що пробивалися крізь тимчасовий дерев'яний дах — до нього було ще метрів тридцять, — і збагнув, що ця башта — просто зерновий елеватор, велетенський кам'яний циліндр шістдесят метрів заввишки. Не дивно, що вона мала однісіньке вікно. Не дивно, що двері заклали цеглою ще до евакуації Ендіміона.

Усе ще балансуючи на підвіконні, бо трухлявий майданчик не викликав у мене довіри, я востаннє похитав головою. Одного дня ця цікавість таки вб'є мене.

А тоді зненацька я збагнув, що темний інтер'єр башти не просто контрастує з яскравим днем надворі — ні, всередині було надто темно. Тепер я розумів, що заблукалі сонячні плямки висвітлювали там і сям фрагменти кладки, я бачив частину прогнилих сходів, я міг роздивитися всю внутрішність циліндра нагорі, під дахом, але тут, на рівні моїх очей, майже вся серцевина башти просто... зникла.

— Боже милосердний! — прошепотів я.

Щось наповнювало собою цю стару темну вежу.

Повільно, не відпускаючи підвіконня, я обережно намацав ногою внутрішній майданчик. Дошки заскрипіли, але здавались досить міцними. Усе ще тримаючись за раму, я став на ноги й обернувся роздивитись.

Чи не хвилину я витріщався перед собою, доки упетрав, що ж саме бачу. Внутрішній простір вежі заповнював собою космічний корабель, так само як куля заповнює собою відділення барабана в старовинному револьвері.

Забувши про обережність і відпустивши рятівне підвіконня, я зробив крок уперед, аби краще бачити.

Корабель був невеликий за сучасними стандартами — можливо, п'ятдесят метрів заввишки. А ще він був стрункий. Метал корпусу — якщо це був метал — мав чорну матову поверхню, що, здавалося, поглинала світло. Я не міг помітити жодного лиску чи відблиску. Щоб уявити загальні обриси корабля, я мусив дивитися на кам'яні стіни позаду нього і помічати, де вони відбивають світло, а де стають невидимими.

Я ані на мить не сумнівався, що переді мною космічний корабель. Цей корабель був навіть дещо занадто типовим. Колись я читав, що малюки в сотнях світів усе ще малюють будиночок у вигляді квадратика з трикутничком нагорі і прямокутним димарем, звідки спіралькою звивається дим. Навіть якщо цих малюків органічно виростили в розплоджувальних гондолах високо в кронах штучних житлових дерев. Гори вони так само малюють як шпиль Матергорна[31], навіть якщо гори в їхній місцевості мають заокруглені схили, як тут, на підступах до плато Розкрилля. Не пам'ятаю вже, як стаття пояснювала цей феномен — національна історична пам'ять чи «вшитість» певних символів у людські мізки.

Річ, на яку я дивився, яку намагався роздивитися, сприймаючи, головним чином, як відсутність вільного простору, була не просто космічним кораблем, а КОСМІЧНИМ КОРАБЛЕМ.

Мені доводилось бачити зображення найдавніших ракетних кораблів Старої Землі — тієї епохи, коли не було ще Пакса, не було Падіння, не було Гегемонії, не було Гіджри... чорт забирай, не було ще майже нічого... і ті кораблі мали такий самий вигляд, як ця криволінійна чорнота. Видовжений, стрункий, ступінчастий, загострений угорі та оребрений насподі — я дивився на реальний космічний корабель і водночас на символ, вшитий в історичну пам'ять людства.

На Гіперіоні немає приватних чи загублених космічних кораблів. Щодо цього я був певен. Космічний апарат, хай навіть призначений для простих рейсів між планетами, надто дорога й рідкісна річ, аби хтось залишив її без діла у старій башті. Були такі часи, сторіччя тому, ще до Падіння, коли ресурси Всемережжя здавалися невичерпними. От тоді й дійсно міг існувати надлишок космічного транспорту — кораблі військові, поліцейські, дипломатичні, урядові; кораблі, що належали промисловим корпораціям, різноманітним фондам і науковим організаціям; навіть невелика кількість приватних кораблів, що належали мультимільярдерам. Але й у ті часи побудувати зореліт — міжгалактичний корабель — було під силу тільки цілій планеті. За мого життя, а також за життя моєї мами та бабусі, так само як і за життя їхніх матусь і бабусь, лише Пакс, що поєднував у собі Церкву й авторитарний міжзоряний уряд, міг собі дозволити мати космічні кораблі будь-якого класу. І жодна особа у знаній частині Всесвіту не могла спромогтися на власний міжзоряний корабель. Навіть Його Святість Папа на Пацемі[32].

А то був зореліт. Я відразу це зрозумів. Не питайте мене, звідки я це знав: просто знав, та й по всьому.

Не звертаючи жодної уваги на жахливий стан сходів, я спробував ними піднятися. Тоді спустився вниз. Корпус був на відстані приблизно чотирьох метрів від мене. Його непроникна чорнота викликала запаморочення. Я помітив, що майданчик унизу, якщо спуститися сходами метрів на п'ятнадцять, підступає майже впритул до корпусу. Далі все знову поглинала опукла темрява.

Я побіг сходами вниз. Одна протрухлявіла сходинка зламалася піді мною, але я біг так швидко, що майже не помітив цього.

Тут сходовий марш не мав билець і виступав уперед, наче дошка для стрибків у воду. Якщо б я гуцнув звідти, то неминуче переламав би собі кістки й залишився лежати в темряві наглухо закритої башти. Але я навіть не думав про це, коли ступив на край дощок і поклав долоню на оболонку корабля.

Бік зорельота був теплий. На дотик він не скидався на метал — радше на гладеньку шкіру якоїсь сплячої істоти. Це відчуття посилювалося ще й тим, що за обшивкою щось майже непомітно рухалося, вібрувало — наче корабель дихав, а його серце — билось.

Раптом під моєю долонею почувся справжній рух, і відтак корпус просто подався назад і склався — не піднявся догори, як деякі портальні входи, які я бачив, і не розвернувся на шарнірах — ні, просто склався і посунувся кудись, наче губи розкрилися в усмішці.

Увімкнулося світло. Я побачив коридор, що вів усередину. Його стеля та стіни м'яко світилися, а сам він мав дивно органічний вигляд, нагадуючи чимось горлянку якоїсь істоти.

Я затримався на три наносекунди, не більше. Упродовж багатьох років моє життя було спокійним і спрогнозованим наперед, так само як життя більшості людей. Цього тижня я випадково вбив людину, отримав вирок і був страчений, після чого прокинувся серед улюбленої легенди моєї бабусі. Чого б я мав зупинятися?

Я зробив крок усередину корабля, і двері позаду мене згорнулися й зачинились, наче голодна паща ковтнула ласий шматочок.

Коридор, що вів усередину, був геть не такий, як я собі уявляв. Я завжди гадав, що приміщення в космічних кораблях скидаються на трюм морського транспортного судна, яким нашу Місцеву гвардію перекидали на Урсу: скрізь сірий метал, заклепки, задраєні люки та парові труби, що свистять і шиплять. Тут нічого такого не було. Цей коридор був рівний, плавно вигинався й не мав помітних деталей: скрізь дороге дерево, тепле й живе. Може, там і був повітряний шлюз, але я його не помітив. Приховані світильники вмикалися на крок попереду мене й вимикалися за моїми плечима, утворюючи надовкола невеличке озерце світла посеред темряви. Я знав, що корабель завширшки потягне заледве на десять кроків, але легкий вигин робив коридор ізсередини довшим, ніж здавалося, коли дивитися ззовні.

Коридор закінчився простором, який мав бути центром корабля: відкритий колодязь із металевими сходами посередині, що спіраллю вели вгору й униз, у темряву. Я поставив ногу на першу сходинку, і десь нагорі зажевріло світло. Відчуваючи, що найцікавіші частини корабля розташовані вище, я поліз нагору.

Наступний поверх займав увесь обсяг корабля. Я з подивом побачив нішу для голографічних зображень, таку, яку бачив у старовинних книжках, табунець стільців і столиків — стилю меблів я не зумів визначити — і... рояль. Маю зауважити, що навряд чи хоч одна людина з тисячі народжених на Гіперіоні спромоглася б ідентифікувати цю річ як піаніно. А надто розпізнати в ній рояль. Моя мати й бабуся були палко закохані в музику, і фортепіано займало значну частину одного з наших автопричепів. Безліч разів я чув, як мої дядьки та дід нарікають на габарити та вагу цього інструмента, а ще більше на те, скільки джоулів витрачається, аби тягати цю важезну штуковину, виготовлену ще до Гіджри, болотами Аквіли, і натякають на практичність такого пристрою, як кишеньковий синтезатор, що може відтворювати музику не згірш будь-якого піаніно... чи будь-якого іншого музичного інструмента. Але мама та бабуся стояли на своєму: зі звучанням справжнього піаніно ніщо не зрівняється, і неважливо, що його треба щоразу настроювати на новому місці. А коли ввечері бабуся грала в таборі біля багаття Рахманінова, Баха чи Моцарта, дід та дядьки взагалі замовкали. Моя бабця розповідала про видатні інструменти минулого, і серед них — про видатні роялі старих епох. І от тепер я дивився на один із них.

Не звертаючи більше уваги на голографічну нішу, на меблі, на вигнуте вікно, крізь яке виднілася тільки неосвітлена, викладена з каменю внутрішня стіна башти, я підійшов до рояля. «Стейнвей» — прочитав я напис[33] золотими літерами над клавішами. Я тихенько присвиснув. Мої пальці легко пробіглися клавішами, не наважуючись навіть натиснути на одну з них. Якщо вірити тому, що розповідала бабуся, ця компанія припинила випускати роялі ще до Великої Помилки '08-го року, і жодного не було виготовлено після Гіджри. Зараз я торкався інструмента, якому було не менше тисячі років. «Як таке може бути?» — по думалось мені. Я відчував під пальцями клавіші, зроблені, мабуть, із бивнів вимерлої тварини, яку називали слоном. Людські істоти, як-от старий поет у вежі, теоретично могли дожити до сьогоднішнього дня з часів до Гіджри — поульсенізація, кріогенні камери й всяке інше, — але ж артефакти з дерева, струн і слонової кістки мали небагато шансів витримати таку довгу подорож крізь час та простір.

Мої пальці взяли акорд: до-мі-соль сі-бемоль. А тоді до-мажор. Звучання було бездоганним, так само як і акустика всередині корабля. Наше стареньке піаніно бабуся мусила настроювати після кожного пересування болотами, хай лише на декілька миль, а цей інструмент не фальшував, хоч позаду у нього був безлік світлових років і століть.

Я витяг із-під рояля ослінчик, сів і почав грати «До Елізи»[34]. Це була проста, сентиментальна п'єса, але вона наче пасувала навколишній тиші, самоті й темряві. І дійсно, у міру того як ноти струмочком лилися до круглої кімнати, освітлення тьмяніло. Здавалося, звуки відлунювали від темних сходів. Граючи, я думав про маму й бабусю: вони б і уявити не могли, навчаючи музики мене, малого, що я гратиму отак, у схованому кораблі. Ця думка, здавалося, додавала суму мелодії, яку я грав.

Догравши, я поспіхом, майже винувато, прибрав пальці з клавіш, соромлячись своєї самовпевненості. Грати незугарно таку банальну п'єсу на цьому досконалому інструменті, що був наче дарунок із минулого! Якусь мить я сидів у тиші, думаючи про цей корабель, про старого поета і про те, яке ж місце посідаю у цьому життєвому ладі.

— Дуже добре, — стиха промовив голос у мене за спиною.

Зізнаюся, що я підскочив. Я не чув, аби хтось підіймався чи спускався сходами та заходив у корабель. Я ривком обернувся.

У кімнаті нікого не було.

— Давно вже не чув саме цієї п'єси, — знову сказав голос. Здавалося, він линув із центру порожньої кімнати. — Мій попередній пасажир віддавав перевагу Рахманінову.

Я вчепився в край ослінчика, щоб не впасти, і прокрутив у голові всі найтупіші запитання, які мені хотілося б поставити.

— Ти — корабель? — запитав я.

Може, і це питання було тупим, але я хотів отримати відповідь.

— Звісно, — відповів голос.

Голос був невиразний, та радше чоловічий, аніж жіночий. Звичайно, мені вже доводилось чути машини, що розмовляють — це звична річ, — але я ще ніколи не чув машини, яку можна було би вважати розумною. Церква та Пакс заборонили всіх справжніх Штінтів десь два сторіччя тому, а побачивши, як ТехноКорд допоміг Вигнанцям зруйнувати Гегемонію, чи не всі трильйони людей у тисячі підневільних світів щиро підтримали таку заборону. Я зрозумів, що й мене вдалося до певної міри запрограмувати на таке ставлення: сама думка про спілкування з машиною, яка має інтелект, змусила нервувати так, що мої долоні спітніли, а горло, навпаки, пересохло.

— А хто був твоїм попереднім пасажиром? — поцікавився я.

Після короткої паузи корабель відповів:

— Джентльмен на ім'я Консул. Більшу частину свого життя він був дипломатом у Гегемонії.

Тепер була моя черга зробити паузу. Мені знову спало на думку, що, можливо, страта в Порт-Романсі настільки переплутала мої нейрони, що тепер ввижається, начебто я живу в одній з епічних поем, які переповідала бабуся.

— Що трапилось із Консулом? — запитав я.

— Він помер, — відповів корабель.

У його голосі мені почувся натяк на жаль.

— Як це сталося? — спитав я. Пісні старого поета закінчувалися тим, що Консул Гегемонії після Падіння Всемережжя повернувся на космічному кораблі у Мережу. Може, це той корабель? — Де він помер? — уточнив я.

Якщо вірити «Пісням», кораблю, на якому Консул полетів із Гіперіона, вбудували особистість другого кібрида Джона Кітса.

— Я не можу пригадати, де помер Консул, — сказав корабель. — Пам'ятаю тільки, що він помер, а я повернувся сюди. Вочевидь, мене запрограмували на виконання цього наказу.

— У тебе є ім'я? — поцікавився я, бажаючи дізнатись, чи не розмовляю, бува, зі Штінтом, що уособлює Джона Кітса.

— Ні, тільки Корабель, — відповів корабель. І знову пауза пролунала як щось більше за просте мовчання. — Хоча я ніби пригадую, що колись і дійсно мав ім'я.

— Може, Джон? — припустив я. — Або Джонні?

— Цілком можливо, — погодився корабель. — Подробиці розпливаються, наче в тумані.

— А чому? Твоя пам'ять погано працює?

— Аж ніяк ні, — заперечив корабель. — Наскільки я розумію, приблизно двісті стандартних років тому я отримав якусь травму, внаслідок якої певні спогади було стерто. Але з того часу моя пам'ять й інші функції працюють бездоганно.

— Але ти не пам'ятаєш того випадку? Тієї травми?

— Ні, — відказав корабель, і відказав доволі безтурботно. — Мені здається, що це сталося тоді ж, коли Консул помер, а я повернувся на Гіперіон, та я не впевнений.

— А що було потім? — запитав я. — Відтоді, коли ти повернувся, тебе переховують у цій башті?

— Так, — сказав корабель. — Якийсь час я перебував у Місті поетів, але більшу частину останніх двох століть за місцевим часом я був тут.

— Хто тебе заховав сюди?

— Мартін Силен. Поет. Ви зустрічалися з ним сьогодні.

— Тобі й про це відомо? — здивувався я.

— Звісно. Саме я надав пану Силену інформацію про ваш суд і страту. Я допоміг дати хабар чиновникам і доправити вас сюди, приспаного.

— Як ти це зробив? — здивувався я. Уявити собі, що цей масивний стародавній корабель сидить на телефоні, було надто абсурдно.

— На Гіперіоні немає справжньої інфосфери, — пояснив корабель, — але я моніторю всі вільні мікрохвилі та супутникові канали зв'язку, а також деякі «захищені» волоконно-оптичні та мазерні частоти, до яких вдається під'єднатись.

— То ти шпигуєш для старого поета?

— Так.

— А що тобі відомо про плани старого поета щодо мене? — запитав я, розвертаючись знову до клавіш і починаючи грати «Арію на струні соль» Баха.

— Пане Ендіміон, — сказав позаду мене інший голос.

Я припинив грати, повернувся і побачив А. Беттіка, андроїда. Він стояв угорі гвинтових сходів.

— Мій господар хвилюється, чи ви, бува, не заблукали, — сказав А. Беттік. — Я прийшов показати вам шлях до вежі. Вам ще треба переодягнутися.

Знизавши плечима, я попрямував до сходів. Перш ніж почати спускатися вслід за блакитношкірою людиною, я повернувся й сказав у кімнату, де помалу темнішало:

— Приємно було поговорити з тобою, Кораблю.

— Радий нашому знайомству, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Незабаром побачимося знову.