Ендіміон

57

На півтора кілометри ми потратили понад дві години. На горбах, борознах і розколинах лави можна було завиграшки зламати ногу, а надто з непритомним А. Беттіком на плечах. Темінь запала така, що хоч в очі стрель, бо звідкись взялися хмари і заховали всі зорі. Ми, може, і не змогли би дійти до спускового апарата, якби Енея не знайшла у траві мого лазерного ліхтарика, ще коли ми збиралися в дорогу.

— Як він, до дідька, тут опинився? — здивувався я.

Востаннє, пам'ятаю, я тримав його, коли збирався черкнути променем по очах тої жінки. А тоді він зник. Ну, і хай йому грець, подумав я. Це був день загадок. Ми пішли, залишивши позаду останню загадку — Ктиря. Він так і стояв непорушно на тому самому місці, де вигулькнув. Навіть не намагався йти за нами.

Енея йшла попереду, освітлюючи шлях, я — позаду, і таким робом ми долали вкриті сипким попелом чорні схили та низини, з кожним кроком віддаляючись від ріки. Добра половина часу у нас пішла на те, аби хоч якось підтримувати життєздатність А. Беттіка.

Медпакет вичерпав усі свої нехитрі можливості: антибіотики, стимулянти, обезболювальні, плазму, кров четвертої групи. Тільки завдяки цьому А. Беттік був ще живий, але життя в ньому ледь жевріло. Надто багато крові він втратив у ріці. Турнікет із мого ременя трохи допоміг, але він був недостатньо тугий, аби кровотеча припинилася зовсім. Тому час від часу ми знову робили андроїдові штучне дихання, щоб кров поступала до його мозку, і зупинялися, тільки-но медпакет починав тривожно скреготіти. Комлоґ підтримував зв'язок із паксівським капралом, і я вирішив, що навіть якщо вони хитрують, аби затримати Енею, ми повинні бути до біса вдячними цим двом чоловікам. А ще, дивлячись, як ліхтарик у руці Енеї вихоплює з темряви остови мертвих дерев і чорну лаву в нас під ногами, я весь час чекав, що поміж скель виткнеться хромована рука тієї фурії і вхопить мене за коліно.

Спусковий катер ми знайшли саме там, де, як казали ті чоловіки, він і мав бути. Енея хотіла першою піднятися металевим трапом, але я вхопив її за ногу і змусив зупинитися.

— Тобі не варто підійматися на борт, мала, — сказав я. — Це вони кажуть, що нібито не можуть керувати цією штукою дистанційно. Але якщо ти зайдеш усередину, а вони зможуть його підняти, то, вважай, попалася.

Вона безсило опустилася на землю біля трапа. Я ніколи не бачив її такою втомленою.

— Я їм довіряю. Вони сказали...

— Так, але якщо ти туди не заходитимеш, вони хоч як, а не зможуть тебе схопити. Тому лишайся тут, а я затягну А. Беттіка всередину і подивлюся, чи є там автохірург.

Коли я підіймався трапом, мене аж всередині заболіло від думки: а раптом та пекельна потвора замкнула металеві двері, а ключ поклала собі у кишеню?

На дверях світилася панелька із цифровою клавіатурою.

— Шість-дев'ять-дев'ять-два, — почувся з комлоґа голос капрала Кі.

Я набрав код, і зовнішні двері повітряного шлюзу ковзнули вбік. На борту дійсно був автохірург, і його вдалося запустити одним натисканням кнопки. Я обережно, намагаючись насамперед не потривожити скаліченої руки, поклав А. Беттіка до спеціальної камери на подушки, тоді перевірив, чи всі потрібні давачі та манжети стали на свої місця, відтак закрив кришку. Відчуття було не з приємних — наче опустилося віко труни.

Покази приладів не надто втішали, але хірург взявся до роботи. Я дивився на монітор доти, поки не зрозумів, що в очах у мене все розпливається, бо я засинаю навстоячки. Я сильно потер щоки й підійшов до відчиненого повітряного шлюзу.

— Можеш піднятися, мала, але залишайся на трапі. Якщо катер почне готуватися до старту — просто вистрибнеш.

Енея, стоячи в отворі шлюзу, вимкнула лазерний ліхтарик. Тепер світло йшло тільки від моніторів авто-хірурга та панелі приладів.

— І що далі? Я вистрибну, а катер із тобою й А. Беттіком полетить геть. І що я робитиму сама?

— Вирушиш до наступного порталу, — відповів я.

Раптом озвався комлоґ.

— Ми розуміємо, що у вас є всі підстави нам не довіряти, — це був голос отця-капітана де Сойї.

Сидячи в отворі люка та слухаючи, як нічний вітрець шарудить поламаними гілками, черкаючи ними об корпус спускового апарата, я спитав:

— Чому ви змінили своє ставлення до нас і свою програму, отче-капітане? Ви ж приперлися сюди, аби схопити Енею. Чому раптом такий різкий поворот? — я не міг забути, як він гнався за нами в системі Парваті, як наказав відкрити вогонь на Ренесанс-Векторі.

Замість відповіді отець-капітан повідомив:

— У мене твій килим-літун, Роле Ендіміон.

— Та невже? — промовив я втомлено. Я намагався пригадати, коли його загубив. Коли летів до платформи на Морі Безкрайому, ось коли. — А Всесвіт тісний, — зауважив я, вдаючи, наче мені на всякі килимки начхати, хоча насправді я би що завгодно віддав, аби зараз він був у нас. Енея теж прислухалась до розмови. Час від часу ми кидали оком на автохірурга — чи він, бува, ще не здався.

— Так, — відповів голос отця-капітана де Сойї, — і, здається, я починаю розуміти хід ваших думок, мої друзі. Сподіваюся, що колись, може, і ви мене зрозумієте.

— Можливо, — сказав я. Тоді я ще не знав, що одного дня це справдиться, і справдиться буквально.

Його тон змінився, став діловим, майже різким.

— Ми гадаємо, що капрал Немез від'єднала дистанційне керування автопілотом, замінивши програму в комп'ютері, але переконувати вас у цьому не станемо. Спробуйте скористатися цим катером, аби дістатися, куди вам треба. Без побоювань, що ми хочемо затримати Енею.

— Без побоювань? — перепитав я недовірливо. Опіки починали боліти. За хвилину треба буде знайти в собі сили покопирсатися серед мотлоху в цьому катері, чи не знайдеться десь медпакет. Я сподівався, що таки знайдеться.

— Ми залишаємо цю планетну систему, — пояснив отець-капітан де Сойя.

Я задер голову.

— Як ми про це дізнаємось?

Комлоґ реготнув.

— Важко не помітити космічного корабля, що виходить із гравітаційного колодязя планети на термоядерному рушії, — проказав він. — Наш телескоп показує, що над вами наразі лише окремі хмарки. Ви нас побачите.

— Побачимо, що ви залишаєте близьку орбіту, — не вгавав я. — А як ми дізнаємось, що ви перемістилися із системи?

Енея підтягнула мою руку собі до рота й заговорила у комлоґ:

— Отче? Куди ви вирушаєте?

Комлоґ мовчав, чулося тільки легеньке потріскування.

— Назад, на Пацем, — нарешті відповів де Сойя. — У нас — один із найшвидших кораблів у Всесвіті. І я, та й, гадаю, і мій друг капрал теж вже замислювалися, чи не гайнути на ньому світ за очі... Але справа в тому, що ми з ним — солдати паксівського Флоту й Армії Христа. Тому повернемося на Пацем і відповімо на всі питання... подивимося в очі тому, що на нас чекає.

Навіть до Гіперіона дотяглася лиховісна тінь Інквізиції. Я здригнувся, наче од холоду, і причиною тому був не тільки свіжий вітерець, що ніс попіл із величезного Світового пенька.

— Окрім того, — продовжив де Сойя, — з нами тут наш третій товариш, котрий не пройшов воскресіння успішно. Ми мусимо повернутися на Пацем, аби він отримав належну допомогу.

Прислухаючись до дзижчання автохірурга, я вперше за цей безкінечний день по-справжньому повірив, що священик на орбіті високо вгорі нам не ворог.

— Отче де Сойя, — звернулась Енея, все ще тримаючи мене за руку, так щоб комлоґ був біля неї, — що вони з вами зроблять? З вами усіма?

Крізь статичні розряди до нас знову пробився смішок.

— Якщо пощастить, нас стратять, а потім відлучать від церкви. Якщо не пощастить, то з нами зроблять те саме, тільки у зворотному порядку.

Я бачив, що Енеї це не здалося дотепним.

— Отче-капітане де Сойя... Капрале Кі... спускайтесь сюди й приєднайтесь до нас. Відішліть корабель, хай він доставить вашого друга куди треба, а ви разом із нами пройдете крізь наступний портал.

Цього разу мовчання так затягнулося, що я було подумав, чи не розірвався променевий зв'язок. Нарешті почувся голос де Сойї:

— Це спокуса, мила дівчинко. Для нас обох. Я дуже хотів би одного дня вирушити в подорож порталами... а ще більше хотів би познайомитися з тобою особисто. Але ми вірні слуги Церкви, моя люба, і ми знаємо свій обов'язок. Я щиро сподіваюся, що капрал Немез — це прикра помилка, відхилення від норми, що такого більше не станеться. Але щоб бути впевненими, ми мусимо повернутися.

Раптом спалахнуло яскраве світло. Я висунувся зі шлюзу, і ми з Енеєю побачили, яку розривах хмар, то зникаючи, то з'являючись знову, виблискує блакитно-білий термоядерний хвіст.

— Крім того, — знову пролунав голос де Сойї, тепер уже наче притлумлений від страшенного перевантаження, — ми дійсно не можемо спуститися до вас без спускового апарата. Це стерво Немез пошкодила всі бойові скафандри, тому навіть така відчайдушна спроба є нездійсненною.

Ми з Енеєю сиділи на краю відчиненого повітряного шлюзу, проводжаючи очима шлейф, що ставав усе довшим і яскравішим. Здавалося, проминуло ціле життя відтоді, коли ми теж літали на своєму кораблі. Раптом мені в голову запала думка, від якої я хитнувся, наче від удару. Я підніс комлоґ:

— Отче-капітане, ця... Немез... насправді мертва? Я хочу сказати, ми бачили, як вона потонула в розтопленій лаві... але чи не може статися так, що вона вилізе звідти... уже вилазить, поки ми тут розмовляємо?

— Ми не знаємо, — крізь шипіння променю долетів до нас голос отця-капітана де Сойї. — Я раджу вам забиратися звідти якомога скоріше. Спусковий апарат — це наш дарунок на прощання. Хай він допоможе вам врятуватися.

Я не зводив очей із нічної темряви. Кожного разу, коли під поривом вітру шурхотіло мертве віття або шемрав, пересипаючись із місця на місце, попіл, мені здавалося, що до нас підкрадається оте чортове поріддя із пекла.

— Енеє, — пролунав голос отця-капітана.

— Так, отче-капітане?

— Ми вимкнемо промінь за секунду... зв'язок ось-ось перерветься, але я мушу сказати тобі ще дещо.

— Я слухаю, отче-капітане.

— Дитино, якщо мені знову накажуть тебе знайти... не скривдити, а знайти... знай, що я — покірний слуга Церкви й офіцер Флоту Пакса...

— Я розумію, отче, — відповіла Енея. Вона не відривала погляду від небесного шатра, де яскравий хвіст корабля прокреслював його навкіс, наближаючись до східного небокраю. — Прощавайте, отче. Прощавайте, капрале Кі. Дякую.

— Прощавай, донечко, — сказав отець-капітан де Сойя. — Хай тебе Господь благословить, — насамкінець ми ще почули слова благословенної молитви, а тоді зв'язок урвався, і запала тиша.

— Заходь усередину, — мовив я Енеї. — Ми забираємося звідси. Негайно.

Нам без проблем вдалося зачинити зовнішні та внутрішні двері повітряного шлюзу. Перевіривши автохірург — усі індикатори стабільно світилися жовтим, — ми пристебнулися до масивних протиперевантажувальних крісел. Екрани на ілюмінаторах були підняті, і ми могли бачити темні лавові долини. На сході мерехтіло кілька зірок.

— Гаразд, — сказав я, дивлячись на безліч перемикачів, дисководів, сенсорних панелей, екранів, кнопок і ще якихось блискучих штукенцій. Між нами була консоль з двома штурвалами із заглибленнями для пальців. Крім того, тут було ще з десяток кнопок, і всі вони наче просили натиснути на них. — Гаразд, — повторив я і глянув на Енею, котра здавалася геть крихітною у просторому, м'якому кріслі пілота. — Є якісь ідеї?

— Вийдемо і підемо пішки?

Я зітхнув.

— Це був би непоганий план, якби не... — я тицьнув великим пальцем у напрямку автохірурга, що продовжував дзижчати.

— Знаю, — Енея наче обм'якла. — Це був жарт.

Я торкнувся її руки, що лежала на консолі між нами. Як завжди, я відчув електричний розряд, що пробіг між нами. Таке собі фізичне дежавю. Прибравши руку, я сказав:

— Чорт забирай, найновіша техніка мала би бути найпростішою у користуванні, а тут таке відчуття, наче перед нами — панель керування винищувачем із якогось там вісімнадцятого сторіччя, ще зі Старої Землі.

— Це апарат, на якому літають професіонали. Нам просто потрібен професійний пілот.

— Ви такого маєте, — прощебетав комлоґ. До нього повернувся його власний голос.

— Ти знаєш, як керувати кораблем? — запитав я недовірливо.

— Насправді я і є корабель, — сухо відказав комлоґ. На його корпусі відкинулася панелька. — Будь ласка, вставте червоний штекер у будь-яке із червоних гнізд.

Я під'єднав комлоґ до консолі. Панель керування негайно ожила, засвітилися монітори, увімкнулися прилади, вентилятори загули, штурвали смикнулися. Плаский екран у центрі приладової дошки засвітився жовтим, відтак пролунав голос комлоґа:

— Куди ви бажаєте летіти, пан-Ендіміоне? Пан-Енеє?

Дівчинка відповіла першою.

— До наступного порталу, — тихо сказала вона. — До останнього порталу.