Ендіміон

58

З іншого боку порталу був день. Ми зависли над рікою, а потім повільно рушили вперед. Комлоґ показав нам, як кермувати, а сам стежив за всіма системами катера, пильнуючи, аби ми не наробили якихось дурниць. Перезирнувшись з Енеєю, ми спрямували катер над самісінькими маківками дерев. Якщо тільки ця дияволиця не може проходити крізь портали, ми в безпеці.

Без нашого вірного плоту було якось незвично, але втішало те, що тут він нам і не згодився б. Ріка Тетіс перетворилася на вузенький потічок між високих берегів, три чи чотири метри завширшки. Глибина цього струмка подекуди сягала якихось нещасних вісім-десять сантиметрів. Дерева тут були якісь дивні, але водночас наче знайомі... переважно листяні, на подобу челми або яз-дерева, тільки з лапатим листям і пишними, як у напівдуба, кронами. Листя аж палало жовтим, золотим, яскраво-червоним, килимом встеляючи береги струмка.

Небосхил тішив око приємною синявою — не темною лазур'ю, як на Гіперіоні, а такою насиченою блакиттю, якої ми не бачили на більшості тих світів, де нам вдалося побувати. У небі сяяло сонце, велике, яскраве, але не надто пекуче.

Сонячні промені, проходячи крізь лобове скло, падали нам на коліна.

— Цікаво, як там назовні? — озвався я.

Комлоґ, чи корабель... чи бозна-ким він був зараз, подумав, мабуть, що я звертаюся до нього. Центральний монітор замиготів, і по ньому попливли дані:

Атмосфера: N₂ — 0,77

0₂ — 0,21

Аг — 0,009

С0₂—0,0003

Н₂0 — змінна величина (-0,01)

Тиск біля поверхні: 0,986 бар

Магнітне поле: 0,318 гауса

Маса: 5,976 х 10²⁴ кг

Швидкість утікання: 11,2 км/с

Сила тяжіння: 980 км/с

Кут нахилу магнітної осі: 11,5°

Дипольний момент: 7,9 х 10²⁵ гаус/см³

— Це дивно, — мовив комлоґ. — Неймовірний збіг.

— Що таке? — запитав я, уже знаючи відповідь.

— Параметри цієї планети практично повністю тотожні тим, що зберігаються в моїй базі як параметри Старої Землі, — відказав комлоґ. — Неймовірно, щоб характеристики двох планет настільки...

— Стоп! — вигукнула Енея, показуючи на щось за лобовим склом. — Сідаймо! Будь ласка, просто зараз.

Якби я робив посадку, ми б неодмінно поламали чимало дерев, але комлоґ взяв вище, знайшов рівну ділянку з твердою поверхнею, десь метрів за двадцять від дерев, що обрамляли русло потічка, і посадив спусковий апарат легенько, наче пір'їнку. Я ще дивився крізь лобове скло на плаский дах будинку, що проглядав крізь дерева, а Енея вже набирала код, аби відчинити шлюз.

Вона збігла трапом швидше, ніж я встиг сказати їй хоч слово. Я затримався на секунду перевірити, що поробляє автохірург. Відтак, радо побачивши, що поміж жовтими блимає й кілька зелених вогників, сказав комлоґу... чи кораблю:

— Наглядай за ним. І будь готовий злетіти негайно.

— Буде зроблено, пан-Ендіміоне.

Будинок чекав на нас трохи вище за течією, на протилежному березі струмка. Описати його нелегко, але я спробую.

Він стояв просто над невеличким водоспадом, який три- або й чотириметровою стьожкою спадав зі скелі у природні мочарі. На чорне дзеркало тих мочарів спадало жовте листя, якийсь час неспішно собі кружляючи, аж поки течія не підхоплювала його й не відносила у безвість. Що в цьому будинкові відразу впадало у вічі, то це його, здавалось би, невагомі покрівлі, його прямокутні тераси, що всупереч силі тяжіння наче ширяли над водоспадом. Будинок був збудований із каменю, скла й бетону, подекуди виблискували сталеві конструкції. Ліворуч від уступів терас здіймалася триповерхова кам'яна стіна, але більшу її частину займали суцільні вікна. Металеві рами вікон було пофарбовано в делікатний помаранчевий колір.

— Вільнонесуча конструкція, — сказала Енея.

— Що?

— Так архітектор назвав конструкцію цих терас. Вільнонесуча, або консольна. Ці тераси — поглянь! — наче відлуння вапнякових карнизів, яким уже понад мільйон років.

Я призупинився і глянув на Енею. Катер за нашими спинами заступили дерева.

— Це той будинок, що ти шукала? — запитав я. — Той, який ти бачила уві сні, коли ще не народилася?

— Так, — губи її ледь помітно тремтіли. — Я навіть знаю, як він називається, Роле. «Будинок над Водоспадом»[164].

Я кивнув і втягнув у себе повітря. Пахло прілим листям, зеленню, перегноєм і чимось іще. Пахло геть не так, як на Гіперіоні, але, на мій подив, пахло рідним домом.

— Стара Земля, — прошепотів я. — Хіба таке можливо?

— Просто... Земля, — сказала Енея, торкаючись моєї руки. — Ходімо.

Ми перейшли мочарі по невеличкому містку, піднялися трохи вгору посипаною гравієм алеєю, дослухаючись, як він хрускотить під нашими ногами. У самий будинок потрапили крізь лоджію та вузький коридор. Мені здалося, наче ми опинились у затишній печері.

Зупинившись серед просторої вітальні, ми гукнули господарів, але ніхто не озвався. Енея проходжувалась величезним приміщенням наче в трансі, торкалася пальцями дерев'яних і кам'яних поверхонь, скрикуючи в захваті від того, що траплялося їй на очі.

Підлогу місцями вкривали килими, а місцями під ногами був голий камінь. Уздовж стінної ніші тягнулися полиці, щільно заставлені книжками, але часу проглянути хоч би корінці в мене не було. Зверху стіни обрамляли металеві карнизи — вони, мабуть, слугували лише елементом декору. Біля дальньої стіни вивищувався величезний камін. Черінь була кам'яною — можливо, вершечок того валуна, на якому, здається, покоївся будинок, виходив аж сюди.

Незважаючи на погожий осінній день, у каміні потріскували дрова. Я знову гукнув господарів, але відповіддю була тільки тиша.

— Нас тут чекали, — сказав я, намагаючись хоч би жартом заспокоїти себе, бо єдиною моєю зброєю був лазерний ліхтарик.

— Так, чекали, — підтвердила Енея.

Ліворуч від каміна у стіні виднілася ніша, де висів великий, понад півтора метри в діаметрі, металевий чан. Енея наблизилась до чана і поклала долоні на його пофарбований в іржаво-червоний колір бік.

— Архітектор планував, що це буде чайник, аби нагрівати в ньому вино, — пояснила дівчинка. — Але його використали лише один раз... та й тоді вино принесли з кухні і просто налили туди. Він надто великий, та й фарба, можливо, токсична.

— Це той архітектор, котрого ти шукаєш? — запитав я. — Той, у кого ти хочеш навчатися?

— Так.

— Я гадав, він геніальний. Чому він зробив чайник для вина надто великим та ще й токсичним?

Енея повернулась до мене і в'їдливо посміхнулась.

— Роле, у геніїв інколи також глузд за розум завертає. Якщо тобі потрібні докази, то згадай хоча б нашу подорож. Ходімо роздивимось навкруги.

Тераси були просто чудові, так само як і панорама, що з них відкривалася. І це не беручи до уваги водоспаду, що струменів просто від нашими ногами... Стелі в кімнатах і дашки над терасами були невисокі, але це лише підсилювало враження, що ти виглядаєш із печери у зелений світ, дивишся на нього крізь усе це скло. У вітальні ми натрапили на люк, зроблений із якогось металоскла, піднялися сходами, що кріпилися шарнірами до стелі, на другий поверх й опинилися на великому цементному помості, що нависав над водоспадом і мочарами.

— Вишка для пірнання, — мовила Енея так упевнено, наче вона повернулась додому, де їй усе знайоме.

— І з неї пірнають?! — запитав я, роззираючись.

— Навряд чи нею користуються за призначенням, — відповіла дівчинка. — Але архітектор вважав, що вона — я цитую — «доконче необхідна з усіх точок зору».

Я торкнувся її плеча. Вона повернулася до мене й усміхнулась, не механічно чи неуважно — ні, її усмішка наче осяяла все надовкола.

— Де ми, Енеє?

— Будинок над Водоспадом, — сказала вона. — Ведмежий Струмок, західна Пенсильванія.

— Це така країна? — запитав я.

— Провінція. Тобто штат. У колишніх Сполучених Штатах Америки. Континент Північна Америка. Планета Земля.

— Земля, — повторив я. Тоді знову роззирнувся. — А де всі? Де твій архітектор?

Дівчинка похитала головою.

— Я не знаю. Гадаю, скоро дасться чути.

— Скільки ми пробудемо тут, мала? — я вже прикидав, які запаси провізії, зброї й іншого спорядження нам знадобляться, поки А. Беттік видужуватиме і поки ми не вирушимо далі.

— Кілька років, — відповіла Енея. — Шість-сім. Не більше, я сподіваюся.

— Років? — я наче прикипів до найвищої тераси, куди ми піднялися черговими сходами. — Років?!

— Я повинна навчатись у цієї людини, Роле. Мені треба дізнатися про певні речі.

— Про архітектуру?

— Так. І про себе також.

— А що робити мені, доки ти будеш... дізнаватися про себе?

Замість обернути все на жарт Енея серйозно кивнула головою.

— Розумію, Роле. Це здається нечесним. Але тобі треба буде багато дечого зробити, поки я буду... зростати.

Я мовчки чекав.

— Землю треба дослідити, — вела далі дівчинка. — Мої батьки тут побували. Мама вважала, що... леви, тигри та ведмеді — це ті сили, що забрали Землю, аби ТехноКорд не зміг її зруйнувати... так ось... мама вважала, що вони проводять тут експерименти.

— Експерименти? — не зрозумів я. — Що за експерименти?

— Експерименти з людською геніальністю. Хоча, можливо, краще було б назвати це експериментами з людяністю.

— Поясни.

Енея вказала на будинок, у якому ми перебували.

— Цей будинок був збудований у 1937 році.

— Від Різдва Христового? — запитав я.

— Так. Я впевнена, що його було зруйновано у двадцять першому сторіччі під час класових бунтів у Північній Америці. А може, ще й раніше. Ті, хто переніс сюди Землю, його реконструювали. Так само як реконструювали для мого батька Рим дев'ятнадцятого сторіччя.

— Рим?

Я розумів, що, перепитуючи кожне слово, поводжуся так, наче в мене банани у вухах. Але що я міг вдіяти? Такий уже видався день.

— Рим, де минули останні дні Джона Кітса, — пояснила Енея. — Але це геть інша історія.

— Еге ж. Про це я читав у «Піснях» твого дядечка Мартіна. Але я й тоді цього не зрозумів.

Енея зробила отой свій фірмовий жест, до якого я вже став звикати.

— Я теж не розумію, Роле. Але ті, котрі перенесли сюди Землю, переносять і людей, і давні міста з усіма будівлями. Вони створюють... динаміку.

— Шляхом воскресіння? — у моєму голосі пролунав сумнів.

— Ні... радше як... от мій батько... він був кібридом. Його персона містилася в матриці Штінта, а тіло він мав людське.

— Але ти не кібрид.

Енея похитала головою.

— Ти знаєш, що я не кібрид, — вона рушила терасою далі, я йшов поруч. Під нами шумів водоспад. — Поки я буду... в школі, тобі доведеться дещо зробити.

— Наприклад?

— Коли ти вивчиш Землю та з'ясуєш, що замислили ці... сутності... тобі доведеться першому покинути планету і доправити сюди наш корабель.

— Наш корабель? — я вирішив нарешті витягти метафізичний банан із вуха. — Ти маєш на увазі, що я відправлюся крізь портал за кораблем Консула?

— Еге ж.

— І повернуся на ньому сюди?

Дівчинка похитала головою.

— На це пішли би сторіччя. Ми домовимось зустрітися десь у колишній Мережі.

Я потер неголену щоку.

— Ще щось? Ще кілька невеличких десятирічних одіссей, аби я тут не знудився?

— Ще тільки подорож у загумінкові світи, аби зустрітися з Вигнанцями, — сказала вона. — Але туди ми помандруємо разом.

— От і добре, — мовив я. — Сподіваюся, це всі пригоди, що заплановані для нас? Знаєш, я вже не такий молодий, як колись.

Я хотів обернути все на жарт, проте Енея дивилися на мене серйозно. Наче в душу мені заглядала.

— Ні, Роле, — відказала вона. — Це тільки початок.

Загудів і ввімкнувся комлоґ.

— Що сталося? — спитав я, перелякавшись, чи, бува, нічого не трапилось із А. Беттіком.

— Я щойно отримав координати, каналом загального зв'язку, — повідомив комлоґ... чи корабель. Голос у нього був здивований.

— Ще якесь аудіо- чи відеоповідомлення? — запитав я.

— Ні, тільки координати й оптимальні крейсерські висоти. Маршрут польоту.

— Польоту куди? — знову запитав я.

— Точка на цьому континенті, приблизно за три тисячі кілометрів звідси на південний захід, — відповів корабель.

Я глянув на Енею. Вона похитала головою.

— Жодних ідей? — поцікавився я.

— Є одна. Але я не впевнена. Хай це буде сюрприз для нас.

Її маленька ручка все ще була у моїй руці. Так ми і пішли до катера, що чекав на нас: тримаючись за руки і ступаючи килимом із жовтого листя, ми крокували назустріч сонцю.