Ендіміон

30

Наш килим-літун, мабуть, мав вигляд розмазаної ляпки, коли ми мов навіжені неслися назад. Я запитав у корабля, чи може він надіслати нам голографічне зображення Ктиря в реальному часі, але він відповів, що більшість сенсорів на його корпусі вкриті багнюкою, тому не дають чіткої панорами пляжу.

— А хіба він на пляжі? — запитав я.

— Був хвилину тому, коли я виносив чергову партію вантажу, — почув я голос А. Беттіка.

— А потім він з'явився у відсіку з акумуляторами, — втрутився корабель.

— Що? — перепитав я. — Але ж до тієї частини корабля немає входу... — я замовк раніше, ніж встиг виказати себе повним ідіотом. — Де він зараз?

— Достеменно не знаємо, — відповів А. Беттік. — Зараз я виберуся на корпус і візьму з собою радіопередавач. Корабель ретранслює вам мій голос.

— Зачекай, — почав я.

— Пан-Ендіміоне, — перервав мене андроїд, — я зв'язався з вами не для того, аби поквапити повернутися, а радше запропонувати, щоб ви з пан-Енеєю... гм-м... продовжили вашу екскурсію ще на якийсь час, поки ми з кораблем не отримаємо інформації щодо... гм-м... намірів нашого гостя.

Це видавалося розумним. Мені доручили захищати цю дівчинку, а коли з'явився той, хто, можливо, є найувбивчішою машиною в Галактиці, то що я роблю? Тягну її просто до небезпеки! Схоже, цього довгого дня я поводжуся наче останній тупак. Я потягнувся було до літальних ниток, аби розвернутися на схід, проте Енея зупинила мене, поклавши свою руку поверх моєї.

— Ні, — сказала вона. — Ми повертаємось.

Я похитав головою.

— Ця істота...

— Ця істота може дістатися куди завгодно, — зауважила дівчинка. Очі її дивилися надзвичайно серйозно. — Якби йому були потрібні я або ти... він би з'явився просто посеред нашого килима.

Ці слова змусили мене озирнутися.

— Повертаємось, — повторила Енея.

Я зітхнув і полетів рікою вгору, тільки трохи сповільнивши килим. Витягуючи плазмову рушницю з заплічника та відкидаючи ложу, я сказав:

— Не розумію. Десь згадується, що ця потвора коли-небудь залишала Гіперіон?

— Здається, ні, — озвалася дівчинка. Вона приткнулась обличчям мені до спини, аби сховатися від вітру, що посилився, коли поле-відхилювач зменшилося.

— Тоді... що відбувається? Він іде за тобою?

— Це логічне припущення, — слова лунали приглушено, бо вона говорила мені в сорочку.

— Навіщо? — запитав я.

Енея відсахнулася від мене так різко, що я інстинктивно протягнув руку, аби підхопити її та не дати скотитися з килима. Вона шарпонулася й від руки.

— Роле, у мене немає відповідей на ці питання, зрозумій! Я не знала, що ця істота покине Гіперіон. І точно не хотіла, аби він це зробив, можеш мені повірити.

— Вірю, — сказав я, опускаючи руку на килим.

Я помітив, якою величезною вона здається поруч із тендітною рукою дівчини, її невеличким коліном і крихітною ступнею.

Вона накрила мою руку своєю.

— Повертаймося.

— Добре.

Я зарядив рушницю плазмовою обоймою. Патрони були не окремими, а йшли суцільною стрічкою. П'ятдесят плазмових набоїв в обоймі. Коли вистрелить останній, обойма випаде. Я пристукнув обойму вгору і всередину, як нас вчили у Місцевій гвардії, встановив перемикач на одиночну стрільбу і перевірив запобіжник. Потім поклав зброю собі на коліна.

Енея взялась за мої плечі, аби гукнути у вухо:

— Ти гадаєш, ця штука допоможе тобі проти Ктиря? Щоб подивитись на неї, мені довелося повернути голову, наче вона була на шарнірах.

— Ні, — відказав я.

Ми летіли просто на призахідне сонце.

Прилетівши, ми побачили А. Беттіка на вузькій смужці пляжу. Самого. Він помахав нам рукою, показуючи, що все гаразд, але, перш ніж сісти, я все ж таки зробив коло над верхівками дерев. Призахідне сонце, наче червона куля, балансувало на виднокрузі джунглів.

Я посадив килим на пляж, поруч із купою ящиків та обладнання, у затінку корабля, і зіскочив з нього, тримаючи плазмову рушницю напоготові.

— Наразі його тут немає, — сказав А. Беттік.

Він уже передавав нам цю звістку по радіо, але я все ще не відійшов від напруженого очікування. Андроїд підвів нас до того місця, де на піску виднілася пара відбитків, якщо тільки хтось назвав би оте відбитками. Це виглядало так, наче хтось із силою притиснув до землі важелезну грабарку у двох місцях.

Я зігнувся біля відбитків, неначе досвідчений слідопит, як воно насправді й було, а тоді збагнув, що це дурна справа.

— Він просто з'явився тут, тоді потрапив до корабля, а потім отак зник?

— Так, — підтвердив А. Беттік.

— Кораблю, ти бачив цю істоту на радарі чи візуально?

— Ні, — пролунала відповідь із браслета. — В акумуляторному відсіку нема відеокамер.

— А звідки ти знаєш, що він там був? — запитав я.

— У мене є давач маси в кожному приміщенні, — пояснив корабель. — У польоті я маю точно знати, як змінюється розподіл маси по всіх відсіках.

— І наскільки ж змінилася маса? — поцікавився я.

— На одну цілу й шістдесят три тисячних тонни.

Я так і закляк, не розпрямившись до кінця.

— Що? Він важить понад тисячу кіло? Маячня! — я подивився на відбитки ніг. — Не може бути!

— Може, — сказав корабель. — Поки ця істота була в акумуляторному відсіку, маса змінилася саме на тисячу і шістдесят три кіло.

— Ісус би заплакав, — мовив я, повертаючись до А. Беттіка[91]. — Цікаво, чи хтось колись зважував цього сучого сина раніше?

— Ктир майже у три метри заввишки, — відказав андроїд. — І може мати дуже велику питому масу. А ще він може змінювати масу за своїм бажанням.

— А чого він іще може забажати? — пробурмотів я, дивлячись на межу лісу.

Під деревами було дуже темно, адже сонце вже сіло. Схожа на гігантську пір'їну, вайя[92] на вершечку папоротеподібної рослини, високо над нашими головами, спіймала останній відблиск сонця й згасла. Поки ми літали, небо затягло хмаринками; на заході вони жевріли червоним, а тепер, коли сонце сховалось за обрій, теж зблякли.

— Ти готовий визначити наші координати за зірками? — звернувся я до комлоґа.

— Цілком готовий, — відізвався корабель, — тільки треба зачекати, щоб розійшлися хмари. Але я вже зробив інші корисні обчислення.

— І які ж? — запитала Енея.

— Ось які: з того, як рухалося сонце, я обчислив, що доба на цій планеті триває вісімнадцять годин, шість хвилин і п'ятдесят одну секунду. У стандартних одиницях старої Гегемонії, звісно ж.

— Зрозуміло, — відказав я, а тоді звернувся до А. Беттіка: — У твоїй книжці є прогулянкові світи з довжиною доби у вісімнадцять годин?

— Я про такі не читав, пан-Ендіміоне.

— Добре, — промовив я. — Давайте вирішимо, що нам робити сьогодні. Розбити табір на цьому місці, переночувати в кораблі чи поскидати все добро на летючі велосипеди та й гайнути рікою до наступного порталу? Ми можемо прихопити з собою ще й надувний пліт. Я голосую за це. Мені не дуже кортить залишатися в світі, де навколо розгулює Ктир.

А. Беттік підняв догори один палець, немов учень у класі.

— Мені слід було повідомити вас раніше, по радіо, — промовив він так, наче його щось бентежило. — Відсік, де зберігалося приладдя для роботи на інших планетах, постраждав від атаки. Плота я не знайшов, хоча корабель пам'ятає, що такий був на борту, а три з чотирьох великів вийшли з ладу.

— Повністю? — насупився я.

— Так, сер, — підтвердив андроїд. — Абсолютно. Четвертого, на думку корабля, можна полагодити, але на це піде кілька днів.

— От лайно! — сказав я, ні до кого особисто не звертаючись.

— А на скільки годин без зарядки розраховані ці велосипеди? — запитала Енея.

— Сто годин за нормальної експлуатації, — пискнув мій комлоґ.

Дівчинка зневажливо махнула рукою.

— У такому разі я не думаю, що від них була би велика користь. А один велосипед нам погоди не зробить, до того ж, найімовірніше, ми не зможемо його ніде підзарядити.

Я потер щоку і відчув, що вона колюча, наче стерня. За перипетіями цього дня я забув поголитися.

— Мені це спадало на думку, — почав я, — але якщо ми збираємося взяти із собою хоч якісь речі, то килим-літун не зможе підняти нас трьох, та ще зброю, та ще знаряддя, яке ми прихопимо.

Я гадав, мала, буде стверджувати, що нам не потрібно стільки різних речей, але натомість вона сказала:

— Давайте візьмемо все, що потрібно, але не полетимо.

— Не полетимо? — здивувався я. Тоді уявив, як ми прорубуємо собі шлях крізь джунглі, і мене ледь не знудило. — Надувного плоту в нас немає, отже, залишається летіти або йти пішки...

— Хто нам заважає вирушити на плоті? — заперечила Енея. — Ми можемо збудувати дерев'яний пліт і сплавлятися вниз рікою... не тільки цією частиною ріки, а й усіма.

Я знову почухав щоку.

— А водоспад?

— Ми можемо переправити за водоспад наші речі килимом-літуном навіть завтра вранці. А збудувати пліт уже за водоспадом. Якщо тільки ти не вважаєш, що збудувати пліт ми не подужаємо...

Я подивився на дерева: стовбури високі, стрункі, міцні, та й товщини такої, як треба.

— Пліт збудувати ми можемо, — підтвердив я. — Мені доводилося в'язати плоти на Кансі, аби разом із баржами перегнати за течією якомога більше колод.

— От і добре, — сказала Енея. — Ми переночуємо на березі... ніч не буде надто довгою, якщо в добі лише вісімнадцять стандартних годин. А на світанку вирушимо.

На секунду я завагався. Не хотілось, аби це стало звичкою: дозволяти дванадцятирічній малій вирішувати за всіх нас. Проте ідея здавалась хорошою.

— Шкода тільки, що нашому кораблеві капут, — зауважив я. — Ми могли б вирушити вниз рікою на відбивачах...

Енея голосно розреготалася.

— Я ніколи не збиралась мандрувати рікою Тетіс у цьому кораблі, — сказала вона, почухавши ніс. — Ще тільки цього нам не вистачало. Він був би такий непомітний, наче здоровенна такса, що пролізає під крикетними ворітцями.

— Що таке «такса»? — запитав я.

— Що таке «крикетні ворітця»? — запитав А. Беттік.

— Не має значення, — зітхнула Енея. — Головне, чи ви двоє погоджуєтесь залишитися тут на ніч, а завтра почати майструвати пліт?

Я глянув на андроїда.

— Така пропозиція видається мені цілком розумною, — проказав він, — хоча цей сплав і буде невід'ємним складником загалом цілковито безглуздого вояжу.

— Вважаю, що ти проголосував «за», — сказала дівчинка. — Роле?

— Згідний, — сказав я, — але де ми сьогодні заночуємо? Тут, на пляжі, чи в кораблі, де начебто безпечніше?

— Я докладу всіх зусиль, — втрутився корабель, — аби забезпечити вам на борту нічліг, настільки безпечний і комфортний, наскільки дозволяють обставини. Дві кушетки для фуги можуть слугувати ліжками, а також у нас є гамаки, які можна підвісити...

— Я голосую за те, щоб розбити табір на березі, — озвалась Енея. — Якщо пам'ятати про Ктиря, то на кораблі не безпечніше, ніж тут.

Я подивився на геть посутенілий ліс.

— Є й інші речі, з якими краще не зустрічатись у темряві, — зауважив я. — Корабель мені здається безпечнішим.

А. Беттік взяв у руки невеличку коробку.

— Я знайшов портативні тривожні сигнали для охорони периметра, — сказав він. — Можемо розставити їх навколо нашого табору. До того ж я із задоволенням постою на варті цю ніч. Зізнаюсь, що після стількох днів на борту мене приваблює ночівля на свіжому повітрі.

Я зітхнув і здався.

— Вартуватимемо по черзі, — сказав я. — Давайте розберемося з цим мотлохом, доки не споночіло.

«Мотлох» складався з того знаряддя для кемпінгу, яке андроїд розшукав за моїм списком: це були намет із надтонкого полімеру, тоншого, ніж павутиння, але міцного, здатного захистити від дощу, і такого легкого, що його завиграшки запхаєш у кишеню; нагрівальний куб на надпровідниках, холодний із п'ятьох боків і гарячий із шостого, що розігріє будь-яку страву; тривожна сигналізація, про яку згадував А. Беттік — мисливський варіант старих армійських детекторів, — у вигляді трисантиметрових дисків, які можна встромити в ґрунт й огородити ними периметр до двох кілометрів завдовжки; мішки, підстилки з пінопліну, що їх легко можна жужмом зібгати, окуляри нічного бачення, а також прилади зв'язку і кухонне начиння.

Спершу ми встановили тривожні сигнали, потикавши їх півколом — від узлісся до краю води.

— А якщо та велика тварюка вилізе з води і зжере нас? — поцікавилась Енея, коли ми закінчили огороджувати периметр.

Було вже по-справжньому темно, але зірки ховалися за хмарами. Десь у вишині бриз розгойдував вайї з іще лиховіснішим шерехом, ніж раніше.

— Якщо вона чи якась інша тварюка вилізе з ріки і зжере нас, — відказав я, — ти пожалкуєш, що ми не залишилися ще на одну ніч на кораблі.

Останні детектори я встановив біля краю води.

Ми розбили намет посеред пляжу, поблизу носа нашого покаліченого корабля. Намет не потребував підпорок і кілків, достатньо було лише вдвічі скласти тканину по тих лініях, які мали стати жорсткими, і намет міг протистояти урагану. Втім, складання намету з такої тканини вимагало певного вміння, і мої супутники зацікавлено спостерігали, як я розкладаю тканину, як згортаю краї літерою «А», утворюючи посередині дашок, достатньо високий, аби під ним можна було стояти, як загинаю і закріплюю в піску окрайки, що раптом зробилися жорсткими. Наостанок я склав «підлогу» у такий спосіб, що у нас з'явилася ще й вхідна запона. А. Беттік схвально кивав, спостерігаючи за моїми діями, а Енея розклала всередині намету наші спальні мішки. Я встановив нагрівальний куб і відкрив бляшанку тушонки з яловичини. І нараз пригадав, що Енея — вегетаріанка: під час нашої двотижневої подорожі вона їла переважно салати.

— Усе нормально, — сказала вона, висунувши голову з намету. — Я поїм хліба, що його розігріває А. Беттік, і, може, трохи сиру.

А. Беттік приніс із лісу сухого хмизу і взявся викладати з каміння місце для вогнища.

— Це зайве, — зауважив я, вказуючи на нагрівальний куб, на якому вже кипіла каструля з тушонкою.

— Так, — погодився андроїд, — але я подумав, що буде приємно посидіти біля вогню. І світло нам не завадить.

Світло нам, дійсно, аж ніяк не завадило, радше навпаки. Ми сиділи під тентом, що виступав поперед мого ретельно складеного намету, і дивилися, як вогняні омахи бризкають іскрами, а ті злітають у темне, передгрозяне небо. Це була дивна гроза — зі смугами мерехтливого світла замість блискавок, що танцювали між покровом хмар, а відтак неслися небосхилом поверх маківок голонасінних, а ті шалено розгойдувались під поривами дедалі дужчого вітру. Грому не було, але якийсь нечутний, інфразвуковий гуркіт сотав із мене нерви. У гущавині джунглів фосфоресціювали примарними блідо-червоним і жовтим кулі, при цьому ще й хаотично рухаючись — не граційно, як променисте павутиння у лісах Гіперіона, а якось конвульсивно і майже зловісно. Позаду нашого намету все гучніше та енергійніше бились об берег хвилі. Мабуть, я мав кумедний вигляд — сиднем сидячи біля вогнища, з навушниками на голові, налаштованими на частоту тривожної сигналізації, на колінах — плазмова рушниця, а на лобі — окуляри нічного бачення. Проте тоді мені це не здавалося кумедним: з-перед очей ніяк не зникали сліди Ктиря на піску.

— Він поводився загрозливо? — запитав я в А. Беттіка хвилиною раніше. Я намагався дати йому в руки дробовик 16-го калібру — це найзручніша зброя для новачка, — але він, сидячи біля вогнища, просто поклав його біля себе.

— Взагалі ніяк, — відповів той. — Просто стояв собі тут, посеред пляжу, — височезний, шпичастий, темний, але сяйний. Очі у нього горіли червоним.

— Він дивився на тебе?

— Він дивився на схід, туди, куди тече ріка, — відповів А. Беттік.

Немов чекав на наше з Енеєю повернення, подумав я.

Отже, я сидів біля мерехтливого багаття, дивився, як витанцьовують і виблискують світлові стовпи над розгойданими джунглями, стежив очима за блудними вогниками, що петляли в темряві між деревами, слухав наднизьке гудіння грому, схоже на ревіння величезного голодного звіра, і весь час питав себе, що я до дідькової мами тут роблю. Розум підказував, що от ми, ситі і дурні, справляємо собі посиденьки біля вогнища, а в цей час до нас уже підкрадаються велоцираптори та зграї хижих калідергазів[93]. Або, так і дивись, несподівано розіллється ріка... можливо, саме цієї миті на нас уже мчить стіна води. Ні, розбити намет на піщаній косі — це була не найкраща ідея. Треба було влаштуватися на ніч у кораблі, та ще й повітряний шлюз задраїти як слід.

Енея лежала на животі й дивилася на вогонь.

— Знаєте якісь історії? — поцікавилась вона.

— Історії! — вигукнув я. А. Беттік, котрий сидів, обійнявши свої коліна, підняв голову.

— Так, — сказала дівчинка. — Наприклад, про привидів.

Я тільки пирхнув.

Енея підперла підборіддя кулачком. На її личку тепло мерехтіли відблиски вогню.

— Просто подумала, що це могло би нас розважити, — не вгавала вона. — Я люблю історії з привидами.

Мені на думку спали чотири чи навіть п'ять відповідей, але я припнув язика.

— Краще йди спати, — порадив я нарешті. — Якщо корабель не помилився щодо короткої доби, ніч буде недовга, — Боже, хай би це так і було, додав я подумки. А вголос сказав: — Тобі треба поспати, поки є час.

— Добре, — погодилась Енея та, глянувши востаннє на вогнище на тлі збурених джунглів, на полярне сяйво на небосхилі та вогники святого Ельма в гущавині, влізла у свій спальний мішок і притихла.

Якийсь час ми з А. Беттіком просиділи мовчки. Час від часу я звертався до свого комлоґа, наказуючи кораблеві негайно повідомити, якщо вода в ріці почне підійматися, або якщо він виявить зміну власної маси, або якщо...

— Я охоче візьму на себе першу варту, пан-Ендіміоне, — озвався андроїд.

— Ні, йди собі спати, — відказав я, геть забувши, що андроїд спить дуже мало.

— Тоді давайте вартувати разом, — примирливо запропонував він. — Але коли вам захочеться подрімати, пан-Ендіміоне, то будь ласка.

Можливо, упродовж тих шести годин перед тропічним світанком я й справді придрімував. Ніч була хмарною та грозяною, тож корабель так і не зумів визначити наших координат за зірками. Велоцираптори та калідергази не з'являлися. Потопу не сталося. Грозяне північне сяйво нас не вразило, як і не підсмажили нас болотяні вогні.

Що мені найбільше запам'яталося з тієї ночі, крім моєї швидко прогресуючої параної та жахливої втоми, так це Енея, котра спала, підклавши під щоку кулачок, наче немовля, котре збирається засунути до рота великий палець, та її русяве зі світлими прядками волосся, що розсипалося по червоному спальному мішку. Тієї ночі я зрозумів, наскільки важливе й складне завдання маю — зберегти цю дитину від гострих лез чужого та байдужого Всесвіту.

Гадаю, саме тієї грозової та вітряної ночі на чужій планеті я зрозумів, як це — бути батьком.

Ми взялися до роботи, щойно почало світати, і я пригадую цей ранковий коктейль із ниючої спини, почервонілих очей, колючих щік, всеохопної втоми та щирого захвату, що його завжди відчував після першої ночівлі просто неба. Енея пішла до річки вмиватись, і, треба сказати, вона виглядала свіжішою й охайнішою, ніж можна було очікувати за таких обставин.

А. Беттік розігрів на кубі каву, і ми смакували нею, дивлячись, як ранковий серпанок клубочиться і здіймається над бистрінню. Енея зробила пару ковтків із пляшки з водою, яку вона прихопила з корабля, і всі ми пожували пластівців із сухпайка.

На той час, коли сонце піднялося над джунглями, розігнавши туман, ми вже перевозили наше спорядження килимом-літуном. Оскільки ми з Енеєю минулого вечора наліталися вволю, я віддав килим А. Беттіку, а сам взявся витягувати з корабля ще деякий дріб'язок, водночас перевіряючи, чи не забули ми чогось украй необхідного.

Одяг був проблемою. Я спакував усе, що, на мою думку, могло нам знадобитися. Але дівчинка мала тільки той одяг, що був на ній на Гіперіоні, та ще кілька сорочок із гардероба Консула, обтятих за її зростом. Понад 250 років виношуючи плани із порятунку дитини, старий поет, здавалось би, міг подумати про те, аби приготувати для неї такі-сякі платтячка. Енею начебто цілком задовольняв цей мінімум, але мене турбувало, що буде, коли похолоднішає чи задощить.

Допомогли, знову ж таки, секції з транспортного відсіку, де була всяка всячина для роботи поза межами корабля. Там знайшлося кілька комбінезонів, що їх вдягають під скафандри, і найменший із них прийшовся малій саме враз. Я знав, що в такому комбінезоні вона не змерзне і не змокне навіть при найхолоднішій погоді. Я відібрав такі ж комбінезони і для нас з андроїдом. Здавалося дурістю пакувати зимові речі, коли надворі стояв тропічний день... але хтозна, що буде. В особистій шафі Консула знайшлася також жилетка — туристична, довга, із безліччю кишеньок, застібок, петельок і блискавок. Побачивши її, Енея верескнула від радості, водномить натягла на себе і відтоді з нею практично не розлучалась.

Нам також трапилися два геологічні мішки для зразків порід, із лямками через плече, що робило їх чудовими заплічниками. Енея почепила один із них на себе, зіпхавши туди весь свій одяг і різні антикварні дрібнички, які попалися нам під руку.

Я все ще був переконаний, що десь на борту має бути пліт, але скільки ми не нишпорили і не відчиняли секцій, він як у воду канув.

— Пан-Ендіміоне, — звернувся до мене корабель, коли я пояснював малій, що саме розшукую, — я неясно пригадую...

Ми з Енеєю припинили розшуки й прислухалися. Голос корабля лунав дивно, у ньому наче відчувався біль.

— Я неясно пригадую, що Консул кудись поплив на надувному плоті... навіть помахав мені з нього...

— Де це було? — спитав я. — На якій планеті?

— Не знаю, — відповів корабель тим самим приголомшеним, навіть стражденним тоном. — Може, це взагалі була не планета... Я пам'ятаю зорі, що сяяли під рікою.

— Під рікою? — перепитав я.

Мене почав хвилювати психічний стан корабля після аварії.

— Моя пам'ять у фрагментованому стані, — сказав корабель більш діловито. — Але я точно пригадую, що Консул відбув на плоті. Це був великий пліт, здатний розмістити вісьмох чи навіть десятьох пасажирів.

— Клас! — сказав я, грюкаючи дверима відсіку.

Ми з Енеєю витягли на пляж останню частину вантажу. Перед тим ми пристосували до повітряного шлюзу металеву драбину, тож тепер, аби зайти в корабель чи вийти з нього, не потрібно було бути акробатом.

А. Беттік вкотре посадив килим, перевізши знаряддя для кемпінгу та коробки з їжею. Після цього ще залишилося: мій заплічник з особистими пожитками, декілька упаковок із харчами, заплічник Енеї та її торбина, запасні навушники й окуляри, а також прикріплені до мого заплічника плазмова рушниця і мачете, що його вчора таки вдалося відшукати А. Беттіку. Довгий ніж було незручно носити, навіть у його шкіряних піхвах, але ті кілька хвилин, які я пробув учора в джунглях, переконали мене, що ця штука може нам знадобитися. Серед завалів я розшукав також сокиру і навіть ще компактніший інструмент — складану лопатку, хоча ось уже впродовж тисячоліття усіх ідіотів, котрі мали щастя служити в піхоті, привчали називати її «шанцевим інструментом». Весь наш різальний інструментарій займав багатенько місця.

Особисто я охоче викинув би сокиру, прихопивши замість неї лазерний різак, що ним можна було валити дерева для плоту. Навіть старовинній бензопилі я зрадів би більше. Але мій лазерний ліхтарик не годився для цієї справи, а в корабельному арсеналі можна було знайти що завгодно, тільки не різальний інструмент. Одну довгу мить я втішав себе думкою, що можна скористатися старою штурмовою гвинтівкою ЗС та висадити ці дерева в повітря за допомогою лазерних набоїв, але за якийсь час я відмовився від цієї ідеї: надто багато шуму й цурпалля, натомість точності — замало. Нічого не поробиш, треба братися за сокиру і трохи попотіти. Я приніс один із наборів інструментів з молотком, цвяхами, викрутками, гвинтами, прогоничами — усім, що може придатися, коли споруджуєш пліт, — а також кілька рулонів водонепроникного пласт-алюму, з якого я збирався зробити на нашому плавзасобі хай грубу, але практичну підлогу. Разом із набором інструментів я прихопив кількасот метрів альпіністської нейлонової мотузки у трьох мотках. А в червоній непромокальній сумці знайшлися кілька сигнальних ракет, примітивна пластикова вибухівка — такою впродовж багатьох століть висаджували в повітря пеньки та кам'яні брили, розчищаючи поля для посівів — та ще з десяток детонаторів. Я прихопив і це добро, хоча воно навряд чи могло згодитися для заготівлі дерева на пліт. Гору речей, приготовлену для наступного рейсу на схід, увінчували дві аптечки та водоочисник завбільшки з пляшку.

Я витяг із корабля й електромагнітний літальний пояс, і хоча ця штука з її збруєю та блоком живлення була надто громіздкою, все ж я приторочив її до свого заплічника — а раптом вона стане нам у пригоді? Сюди ж я приладнав і дробовик, якого андроїдові навіть не спало на думку взяти на килим. Біля дробовика валялися три коробки набоїв. Я також наполіг, аби взяти пістолет, що стріляв флешетами, хоча ні А. Беттік, ні Енея не хотіли навіть торкатися зброї.

У мене на поясі висіла кобура з пістолетом 45-го калібру, там же у кишеньці спочивав старомодний магнітний компас, поряд примостилися окуляри нічного бачення, пляшка з водою і дві запасні обойми для плазмової рушниці. Звіряючись з описом, я пробурмотів:

— А де велоцираптори?

— Що ти кажеш? — перепитала Енея, відірвавшись від пакування.

— Так, пусте.

Коли килим з А. Беттіком торкнувся піску, Енея вже встигла акуратно спакувати не лише свої, а й особисті речі андроїда.

Чесно кажучи, мені завжди значно більше подобалося згортати табір, аніж його розбивати. Гадаю, я насолоджувався тим, як акуратно все спаковується.

— Що ми забули? — звернувся я до своїх супутників, які стояли поруч на вузькій смузі пляжу та дивилися на наше спорядження.

— Мене, — пролунав голос корабля з комлоґа на моєму зап'ясткові. У його голосі відчувалися сумні нотки.

Енея підійшла до корабля і поклала долоню на його вигнутий і занурений у пісок корпус.

— Як у тебе справи? — поцікавилась вона.

— Розпочав ремонтуватися, пан-Енеє, — відповів він. — Дякую, що запитали.

— Ти все ще вважаєш, що ремонт займе аж шість місяців? — запитав я.

Останні хмаринки розчинилися у височині, і небосхил знову набув блідо-блакитного кольору. На його тлі розгойдувалися зелені та білі вайї.

— Приблизно шість стандартних місяців, — підтвердив корабель. — І відремонтувати я зможу тільки себе, зсередини та ззовні. У мене немає маніпуляторів, тому мені не вдасться полагодити такі речі, як, наприклад, ваші поламані велосипеди.

— Нічого страшного, — мовила Енея. — Ми залишаємо їх тут. Поремонтуємо, коли зустрінемося з тобою знову.

— А коли це буде? — промовив корабель.

Голос його пролунав тихіше, ніж зазвичай.

Мала подивилася на нас із А. Беттіком. Ми мовчали.

Відтак Енея сказала:

— Ти нам ще будеш потрібен, Кораблю. Ти можеш заховатися тут на місяці... можливо, на роки... відремонтуватися і чекати на нас?

— Так, — відповів корабель. — Річкове дно підійде?

Я подивився на сіре громаддя корабля, що стриміло над водою. Ріка в цьому місці була широкою, можливо, і глибокою, але сама думка про корабель, що задкує, аби зануритись на дно, здавалася дикою.

— А ти не... протечеш? — запитав я.

— Пан-Ендіміоне, — відрізав корабель тим тоном, який мені завжди здавався пихатим, — перед вами міжзоряний космічний корабель, здатний проходити крізь туманності й наближатися до червоних гігантів. Навряд чи я можу, як ви висловлюєтесь, протекти, якщо занурюся в Н₂0 на якихось кілька років.

— Ну, вибач, — сказав я і додав, не бажаючи, аби за кораблем залишилось останнє слово: — Не забудь задраїти повітряний шлюз, коли спускатимешся під воду.

Корабель утримався від коментарів.

— А коли ми повернемося, — промовила дівчинка, — то як нам із тобою зв'язатися?

— Викличте мене комлоґом чи на радіочастоті дев'яносто й одна десята, — відповів корабель. — Я залишу над поверхнею води гнучку антену-вудку, щоб отримати ваш виклик.

— Гнучка антена-вудка... — задумливо повторив А. Беттік. — Яка чудова назва!

— Перепрошую, що не можу повідомити про походження терміна, — сказав корабель. — Моя пам'ять вже не та, що була колись...

— Усе нормально, — заспокоїла Енея, погладжуючи корпус корабля. — Ти добре нам слугував. А тепер гарно відпочинь. Ми хочемо, аби після нашого повернення ти був у чудовій формі.

— Так, пан-Енеє. Я буду на зв'язку й моніторитиму ваше пересування, доки ви не пройдете крізь наступний портал.

А. Беттік й Енея всілися на килим-літун, прихопивши свої пожитки. Вільного місця на килимі не лишилося. Я підперезався літальним поясом, відтак пересунув власний заплічник на груди, а вільною рукою взяв рушницю. Хай трохи незручно, та головне, щоб ця штуковина полетіла. Я тільки з книжок уявляв, як нею керують, адже електромагнітні пояси на Гіперіоні не працюють. Проте керувати ним виявилося досить просто. Індикатор потужності показував, що пояс заряджений повністю, тому я не боявся, що бухнуся в річку під час цього короткого перельоту.

Я натиснув кнопку на пульті, боком злетів у повітря, ледь не врізався у пірчасту папороть, а тоді, відновивши рівновагу, підлетів до килима-літуна, що зависнув на рікою, метрів за десять від її поверхні. Виснути на поясі було не так зручно, як сидіти на килимі, зате від такого польоту аж дух переймало. Аби показати Енеї й А. Беттіку, що в мене все добре, я підняв вгору великий палець, помітивши при цьому, що все ще судомно стискаю пульт у кулаці, а за мить ми вже летіли вздовж ріки на схід, назустріч вранішньому сонцю.

До самого водоспаду ми майже не бачили інших піщаних пляжів, але відразу за ним відшукалася гарна місцина, на південному березі. Тут, просто за порогами, ріка розширялася й перетворювалась на майже тихий затон. Саме у цьому місці А. Беттік розвантажив наше спорядження, а ми під оглушливе ревіння води, що перекочувалася через пороги, поскидали до купи всі особисті пожитки. Я наготував сокиру і скинув оком на найближчі дерева.

— Ось про що я подумав, — мовив А. Беттік так тихо, що я ледь розчув його крізь шум водоспаду.

Я зупинився із сокирою на плечі. Сонце припікало, і моя сорочка вже прилипла до спини.

— Ріка Тетіс була маршрутом прогулянкових круїзів, — продовжив він. — Цікаво, яким чином прогулянкові катери долали це? — він показав своїм блакитним пальцем на ревучу бистрінь.

— Розумію, — подала голос Енея. — Я теж про це думала. У ті часи вже були левітаційні баржі, але таке неможливо, аби рікою Тетіс усі мандрували саме на них. Це була б ще та несподіванка — вирушити у романтичну подорож на човні, а тоді дізнатися, що ви з любчиком мусите переправлятися через отаке.

Я стояв, дивлячись на розцвічену веселками водяну порошу. Чому таке питання мені навіть на гадку не спало? Може, я не такий розумний, яким звик себе вважати?

— Рікою Тетіс ніхто не плавав майже три стандартні сторіччя, — зауважив я. — Можливо, ці пороги з'явилися пізніше.

— Можливо, — погодився А. Беттік, — але сумнівно. Найімовірніше, вони утворилися в результаті тектонічних зсувів, і такі укоси тягнуться на багато миль на північ і на південь, та й крізь джунглі теж. Бачите цей перепад висот? Окрім того, на скелях чітко видніються сліди ерозії... Зверніть також увагу на розмір валунів у бистрині. Я вважаю, вони такі ж давні, як і сама ріка.

— І про них нічого нема у твоєму путівнику по Тетіс? — здивувався я.

— Нічого, — підтвердив андроїд, витягуючи книжку.

Енея взяла її в руки.

— Можливо, ми не на Тетіс, — припустив я. Мої співрозмовники втупились на мене. — Через відсутність зірок кораблеві не вдалося визначити нашого місцеперебування, — продовжував я, — а якщо цей світ не був частиною туру по Тетіс?

— Я думала про це, — кивнула Енея. — Портали не відрізняються від тих, що й сьогодні стоять на річках, які були колись частиною Тетіс. Але хто може стверджувати, що ТехноКорд не мав інших порталів... інших річок, пов'язаних телепортаційними переходами?

Я зіперся на сокиру, мов на лопату.

— У такому разі ми вскочили в халепу. Ти ніколи не знайдеш свого архітектора, а ми ніколи не знайдемо дороги назад — ані до корабля, ані додому.

Енея всміхнулась:

— Цим ще рано перейматися. Минуло три сторіччя. Можливо, ріка проклала собі нове русло, не те, яким вона бігла, коли була частиною Тетіс. Можливо, існував канал і шлюзи, а ми їх не помітили, бо все сховали джунглі. Нас це зараз не повинно турбувати. Краще вирушити вниз по ріці на пошуки наступного порталу.

Я підняв догори палець, почуваючись трохи розумнішим, аніж хвилину тому.

— Ще одне питання. А якщо ми зараз кістьми ляжемо, мордуючись із тим плотом, а тоді за поворотом виявимо ще один водоспад? Чи навіть із десяток? Минулого вечора ми так і не помітили арки порталу, то звідки нам знати, скільки до нього пливти.

— Я думала про це, — повторила Енея.

Я нервово постукав по сокирищу. Якщо мала видасть цю фразу ще раз, доведеться із нею щось робити.

— Пан-Енея попросила мене провести рекогносцировку, — сказав андроїд. — Я так і вчинив, поки снував із вантажем уранці.

Я насупив брови.

— Рекогносцировку? У тебе не було часу пролетіти на килимі сто кілометрів чи навіть більше.

— Так, — не став заперечувати андроїд, — але я підняв килим на значну висоту і роздивився наш маршрут. Ріка тече прямо ще майже двісті кілометрів. Не можу стверджувати напевне, але мені здалося, що я побачив щось схоже на арку за сто тридцять кілометрів звідси. Водоспадів чи інших серйозних перешкод між нами й аркою я не помітив.

Я насупився ще більше.

— Ти все це роздивився? На яку ж висоту ти підіймався?

— На килимі немає висотоміра, — відповів А. Беттік, — але, висновуючи з видимої кривизни планети та потемніння атмосфери, гадаю, що я піднявся десь на сто кілометрів.

— Ти був у скафандрі? — запитав я. На такій висоті у людини закипіла б кров у жилах, а легені розірвалися від декомпресії. — Чи в респіраторі? — я подивився навколо, але нічого схожого між куп наших речей не помітив.

— Ні, — відповів андроїд, нахиляючись за ящиком, — я просто затримав дихання.

Похитавши головою, я попрямував до лісу, аби зрубати кілька дерев для плоту. Гадав, що мені зараз корисно побути на самоті і трохи попрацювати руками.

Пліт був готовий тільки ввечері, і якби не А. Беттік, котрий час від часу підміняв мене, то я би вправлявся в рубанні до самого ранку. Кінцевий продукт хоч і не мав товарного вигляду, але на воді тримався. Біля шести метрів завдовжки і чотири завширшки, на кормі — вилкоподібна розпірка, в яку вставлене зроблене із жердини стерно, а поряд — підвищення для намету. На підвищенні Енея розбила намет із односхилим дахом з отворами спереду і ззаду. З боків плота ми закріпили довгі весла на той випадок, якщо потрапимо у стоячу воду чи якщо доведеться долати пороги. Я боявся, що деревина голонасінних швидко намокне і глибоко зануриться у воду, проте колоди, укладені хрест-навхрест двома шарами, зв'язані мотузками і подекуди з'єднані прогоничами, чудово трималися на воді, так що верхня частина плоту сантиметрів на п'ятнадцять виступала над водою.

Енея творила з наметом справжні дива, і я навіть змушений був визнати, що вона в цьому ділі неабиякий майстер, чого не скажеш про мене, хоча я мав із Цим справу багато років. У нашому односхилому наметі дівчинка зробила вхід з боку стерна, а спереду повісила тент, під яким можна було сховатися від сонця чи дощу, але який водночас не заважав огляду; з боків мала відгородила невеличкі відділення, куди ми склали все наше добро, щоб воно не намокло. Енея швиденько розгорнула в різних кутах намету каремати та спальники, посередині поклала знайдений у річці плаский валун, а на нього поставила куб-нагрівач і кухонний посуд. Угорі вона приладнала один із ліхтариків, і в результаті всередині зробилося доволі затишно.

Проте Енея опікувалася не тільки наметом. Я очікував, що вона лише буде стояти і витріщатися на двох чоловіків, котрі гарують до сьомого поту. Я вже й сорочку було скинув, оскільки полуденне сонце пекло немилосердно. Проте Енея майже відразу приєдналася до нас: підтягувала колоди до берега, зв'язувала їх, забивала цвяхи та прогоничі, а ще допомагала вдосконалити конструкцію. Вона вказала мені, чому той спосіб, у який я звик нашвидкуруч кріпити стерно, не є ефективним, і, пересунувши розпірку нижче й зробивши її ширшою, я тепер зміг легше орудувати довжелезною жердиною. Двічі мала показувала, як ще можна зв'язувати хрестовини знизу плоту, аби з'єднання були міцнішими та надійнішими. Коли нам потрібно було надати одній із колод складної форми, саме Енея заходилася біля неї з мачете, а нам з А. Беттіком довелось відступити вбік, аби вберегтися від трісок, що так і летіли навсібіч.

Хоч ми і працювали втрьох не покладаючи рук, проте закінчили пліт і завантажили на нього наше спорядження вже тоді, коли сонце було на вечірньому прузі.

— Можна сьогодні переночувати тут, а завтра вранці вирушити в дорогу, — запропонував я.

Навіть не ляпнувши цього до кінця, я вже знав, що такий варіант мені самому не до вподоби. Мої супутники були тієї ж думки. Ми зайшли на пліт, і я відштовхнувся від берега довжелезною жердиною, котрій призначалася роль нашого головного засобу пересування у тому разі, якщо не буде належної течії. А. Беттік сів на стерно, а Енея стояла попереду, виглядаючи обмілини та підводні камені.

Перша година подорожі була просто казковою. Після задушливої спеки джунглів і величезної напруги впродовж усього дня стояти на плоту, що повільно плинув рікою, вряди-годи відштовхуватись жердиною від дна і дивитись, як з обох боків тонуть у чимраз густіших сутінках береги, повільно зникаючи з очей, — цього словами не передати. Сонце заходило майже точно за нашими спинами, і впродовж кількох хвилин ріка наче перетворилась у потік розпеченої лави, через що, здавалося, зайнялось зісподу навіть листя прибережних папоротей. Потім усе навкруги взялося сірим, тоді — чорним, і не встигли ми роздивитися як слід зір, що замерехтіли на небі, як вони вже сховалися за хмарами, що, як і минулої ночі, насунули зі сходу.

— Цікаво, корабель встиг визначити координати? — спитала Енея.

— Давай запитаємо у нього, — відповів я.

З'ясувалося, що ні.

— Але я можу точно сказати, що ми перебуваємо не на Гіперіоні і не на Ренесанс-Векторі, — пролунав тоненький голосок із мого комлоґа.

— Приємно це чути, — озвався я. — Ще якісь новини?

— Я перебрався на річкове дно, — повідомив корабель. — Тут непогано, і я готуюся...

Раптом небокрай на півночі та заході протяли різноколірні блискавки, а вітер хльоснув по воді з такою силою, що нам довелося вчепитися в наші пожитки, аби їх не здуло. Рікою побігли білі баранці, а пліт понесло до правого берега. Комлоґ вимкнувся. Я сконцентрувався на роботі з жердиною, а А. Беттік наліг на стерно. Якийсь час здавалося, що під шалом хвиль і вітру пліт от-от розпадеться: його шпурляло з боку на бік і вгору-вниз. Ми могли спостерігати за довколишньою феєрією тільки у фіолетових і малинових спалахах блискавок. Цієї ночі грім уже можна було добре чути — напливаючи хвилями, гуркотнеча стояла така, наче хтось котив на нас безкінечними сходами гігантські сталеві барабани. Схожі на полярне сяйво, зміясті блискавки не танцювали, як вчора, а радше шматували небо. На мить ми всі заклякли, коли фіолетова стріла вцілила в дерево на північному березі, негайно перетворивши його на вогняний стовп, що вибухнув кольоровими іскрами. Я картав себе за тупість: як я міг, маючи досвід плавби на баржах, дозволити нам опинитися такої ночі серед широчезної ріки — а Тетіс тут знову розійшлася чи не на кілометр вшир — без громовідводу чи гумових килимків. Нам зоставалося лише, сівши навпочіпки, кулитись, коли різноколірні стріли вдаряли в берег чи осяювали східний небокрай просто по курсу.

Так само зненацька громовиця вщухла, зате ринув дощ. Ми метнулися під тент. Енея й А. Беттік зігнулися біля переднього отвору, намагаючись вчасно помітити піщану обмілину чи пороги, а я стояв за наметом, де Енея теж зробила прихисток, аби стерновий мав хоч сяке-таке укриття.

Коли я водив баржі на Кансі, там часто траплялися зливи — пам'ятаю, як я ховався на полубакові старого дірявого судна, гадаючи, чи триклята посудина, бува, не піде на дно просто під вагою дощової води, що на неї лилася. Але такої зливи я не пригадував.

Я навіть подумав, що ми потрапили під водоспад, тільки значно більший, ніж той, що зостався позаду, і машинально почав відштовхуватись жердиною. Але ж ні: ми все ще пливли за течією, перебуваючи посеред найстрашнішої зливи, яку мені лише довелося бачити на своєму віку.

Найрозумніше було би пристати до берега і перечекати зливу там, проте ми не бачили нічого, крім різноколірних блискавок, що спалахували за прямовисною стіною води, і годі було навіть розгледіти, як далеко від нас берег, на кажучи вже про те, аби прикинути, чи вдасться нам прибитись до нього. Тому я закріпив стерно якомога вище, аби воно не дозволяло плоту розвертатися задом наперед, і, полишивши свій пост, сховався під накриттям, де вже були Енея з андроїдом, у той час коли із розкритих небесних безодень на нас вивергалися ріки, озера й океани води.

Про те, що Енея виявились неабиякою майстринею зі складання та закріплення наметів, свідчив уже той факт, що намет стояв наче вкопаний і навіть не робив спроб зірватися й полетіти у безвість. А може, їй просто пощастило. Я сказав, що ми втрьох сховалися від зливи, але ми не просто стояли й з усіх сил намагалися втримати ящики з нашим спорядженням, які хилилися, пересувалися та крутилися разом із плотом. Ми вже не знали, у якому напрямку рухаємось і де перебуваємо: у безпеці посеред ріки чи летимо на пороги або ж просто чорту в зуби — на берегові стрімчаки, позаяк ріка щомиті могла зробити черговий викрутас, а ми продовжували рухатись по прямій. А втім, тоді ніхто цим не переймався, у нас була тільки одна мета: зберегти свої пожитки, не впасти за борт самому і наглядати за рештою товариства.

Через якийсь час — я саме утримував однією рукою наші складені купкою заплічники, а другою рукою вхопив за комір дівчинку, яка висунулась далеко з намету, аби впіймати каструлю, що стрілою летіла до води — я кинув оком на пліт і раптом усвідомив, що він увесь занурився у воду, крім того невеличкого помосту, де стояв намет. Вітер ганяв хвилями шумовиння — то червоне, то яскраво-жовте, залежно від кольору блискавок. І нараз я згадав, що у поспіху забув відшукати у надрах корабля рятувальні жилети — ці доконче необхідні персональні плавзасоби.

Затягнувши Енею назад, у намет, що надимався і гучно ляскав, я загорлав крізь бурю:

— Ти вмієш плавати?

— Що? — я прочитав це питання по її губах, бо не почув ані звуку.

— Ти... вмієш... плавати?!

А. Беттік підняв голову від хилитливої купи спорядження, яке він намагався втримати. Із його голомозої голови і довгого носа стікала вода. Вдарила блискавка, і блакитні очі А. Беттіка зблиснули фіолетовими вогниками.

Енея похитала головою, чи то заперечливо відповідаючи на моє питання, чи то даючи знати, що вона мене не чує. Я підтягнув дівчинку ближче: її жилет із багатьма кишенями змок до нитки і тепер виляскував, наче мокре простирадло на вітрі.

— ТИ... ВМІЄШ... ПЛАВАТИ?!! — я горлав на всю міць своїх легень, аж дух перехопило. Відтак взявся розмахувати руками, вдаючи, наче пливу. Хитавиця розкидала нас урізнобіч, а потім жбурнула одне до одного.

Я побачив, як у темних очах дівчинки засяяло розуміння. Із довгих прядок її волосся збігали краплі дощу, а може, бризки хвиль. Вона всміхнулася і, присунувшись іще ближче, прокричала мені просто у вухо:

— ДЯКУЮ! Я... ЗАЛЮБКИ... ПОПЛАВАЛА Б... АЛЕ... МОЖЕ... ТРОХИ ПІЗНІШЕ.

І тут ми потрапили у водоверть, чи то, може, порив вітру підхопив наш тент і скористався ним наче вітрилом, та хоч там як, а наш пліт зробив повний оберт і, завмерши на якусь мить, почав крутитись. Про порятунок будь-чого, крім власного життя і життя своїх товаришів, уже не йшлося. Ми збилися купою посеред плоту. Я раптом усвідомив, що Енея кричить щось на подобу радісного «Ю-ху!», і хотів гукнути їй, аби заткнулася, але з подивом відчув, що й сам кричу. Класно було горлати отак посеред бурі та зливи на шалено розкрученому плоті, коли ніхто не може тебе почути, а сам ти відчуваєш, як цей крик спільно із громовицею пронизує тебе до кісток. Червона стріла освітила ріку саме в ту мить, коли я, зиркнувши праворуч, побачив валун, що вивищувався над водою метрів на п'ять, не менше, а наш пліт крутився навколо нього, наче дзиґа чи, радше, наче дрейдл, закручений рукою шулера. Але навіть ця картина не вразила мене так, як А. Беттік. Він стояв на колінах, відкинувши голову, і горлав «Ю-ху!» на всю потугу своїх андроїдних легень.

Буря бушувала всю ніч. Ближче до світанку дощ ущух і перетворився на звичайну зливу. Блискавки на півнеба та громовиця стихли приблизно тоді ж. Втім, я не можу цього стверджувати напевне — на той час усі ми, себто я, моя мала приятелька та мій дружбан-андроїд, уже спали без задніх ніг.

Ми прокинулися, коли сонце стояло вже височенько. У погідній небесній блакиті не було навіть найменшої хмаринки, широка ріка текла собі тихомирно і дозвільно, а вздовж берегів пропливали джунглі, так наче хтось розгортав безкінечний сувій гобелену.

Спочатку ми просто сиділи на сонці, обіпершись на коліна, в одязі й досі такому мокрому, що з нього аж скрапувало. Ми не мовчали. Мабуть, у всіх, як і в мене, перед очима ще стояла нічна буря і миготіли блискавки.

Першою звелась на неслухняні ноги Енея. Уся поверхня плоту була мокра, але виступала над водою. Одна колода з правого борту відірвалася, мотузки в кількох місцях перетерлися. Але загалом наш плавзасіб був, як і раніше, морехідним... тобто річкохідним. Попри все. Ми перевірили кріплення і взялись за інвентаризацію. Лизь злизав ручний ліхтарик, що його ми пристосували замість лампи, а також одну невеличку коробку з харчами, але все решта начебто було на місті.

— Добре, можете трохи побайдикувати, — запропонувала Енея. — Я збираюся щось приготувати на сніданок.

Вона розігріла нагрівальний куб, і за хвилину в чайнику вже кипіла вода. Собі вона зробила чай, а нам двом — каву, тоді на невеличкій сковорідці підсмажила шинку з тонесенько нарізаною картоплею.

Я подивився на шинку, що шкварчала на вогні, і сказав:

— А я гадав, що ти вегетаріанка.

— Так і є, — підтвердила дівчинка. — Я поснідаю пластівцями і цим жахливим штучним молоком із корабля, проте зараз я шеф-кухар — уперше й востаннє, — тому, хлопці, я хочу, аби ви поснідали як годиться.

Ми поснідали як годиться, сидячи на передньому краї помосту й купаючись у сонячних променях, які заразом і висушували наш одяг. Я витяг із кишені промоклої куртки зіжмаканий трикутний капелюх, викрутив його і нап'ялив собі на голову, аби прикритись від сонця. Це знову змусило Енею розреготатись. Я зиркнув на А. Беттіка, проте андроїд був достоту такий, як завжди — ввічливий і незворушний, так наче він ніколи не горлав разом із нами цілісіньку годину «Ю-ху!».

А. Беттік підняв вертикально вгору жердину, на яку я планував уночі вішати ліхтар, і встановив її на носі нашого плоту. А тоді стягнув із себе порвану білу сорочку і повісив її натомість ліхтаря, аби сохла.

— Прапор! — вигукнула Енея. — Ось що було потрібно нашій експедиції!

— Тільки не білий, — засміявся я. — Білий прапор означає... — та я замовк посеред фрази.

Течія повільно несла нас широким вигином ріки. Тепер уже кожний із нас бачив величезну старезну арку порталу, що перекривала русло за кількасот метрів попереду. На могутній спині порталу виріс суцільний ліс, із його виступів і різьблених візерунків спадали довжелезні ліани.

Кожен зайняв своє місце: цього разу я став за стерно, А. Беттік тримав напоготові довгу жердину, аби відштовхуватись від скель або від того, хто схотів би взяти нас на абордаж; Енея ж тихенько сиділа попереду.

Упродовж безкінечної хвилини я був упевнений, що цей портал — липовий, що він недіючий. Крізь нього я бачив незмінні джунглі й блакитний небосхил, та ще ріку, що котила хвилі так само, як із цього боку порталу. Нічого не змінювалось, аж доки ми не опинилися в затінку величезної арки. Я помітив рибину, що вистрибнула з води попереду нас. Вітрець куйовдив волосся Енеї та гнав рікою легенькі брижі. Над нашими головами нависали тонни металу старезної конструкції, що нагадувала невдалий дитячий малюнок моста.

— Нічого не відбувається, — почав було я.

Зненацька повітря наелектризувалося, і наелектризувалося ще сильніше, ніж учора під час грози. Здавалося, що з арки просто на нас звалилася гігантська завіса. Я впав на одне коліно, відчуваючи її ваготу, але це відчуття відразу ж зникло. Щоправда, оту долю секунди я почувався так, як тоді на кораблі, коли зникло силове поле, — почувався як ще не народжена дитина, котра намагається вибратись із навколоплідних вод.

А тоді ми опинилися по той бік порталу. Сонце зникло. Не стало денного світла. Не стало берегів із джунглями. Повсюди, куди не кинь оком, плюскотіла вода. Увесь небосхил заполонили зорі, безодня настільки яскравих зірок, що я такого не тільки не бачив, а й навіть уявити собі не міг. Небо здавалося неймовірно великим.

Просто перед нами, висвітлюючи силует Енеї, наче помаранчевим прожектором, підіймалося три місяці, кожен завбільшки з повноцінну планету.