Ендіміон

55

Для Немез цей день видався довгим і нудним. Вона подрімала кілька годин і прокинулась лиш тоді, коли відчула деформацію простору: за п'ятнадцять кілометрів від неї активувався портал. Жінка піднялася скелями на кілька метрів і, сховавшись серед бурелому, стала чекати на наступний акт п'єси. Як на неї, він виявився фарсом. Немез бачила, як об'єкт і його супутники втратили пліт і попадали у воду, як незграбно рятувалася штучна людина — штучна людина без штучної руки, подумала жінка, і це її розсмішило, а потім Немез доволі зацікавлено спостерігала за появою Ктиря. Звісно, вона знала, що Ктир десь поряд, бо його переміщення в континуумі також викликало зсуви, подібні тим, що їх спричинило відкриття порталу. Радамант навіть перемкнулася на прискорення часу, аби роздивитись, як Ктир зайшов на середину ріки та відлякував людей. Це її спантеличило: навіщо стара залізяка це робить? Чи то він відганяє людей від пастки з яйцями щипавки, чи, наче слухняна вівчарка, жене їх просто на неї? Немез знала, що відповідь залежить від того, хто саме послав сюди із завданням це дурне колюче чудовисько.

А втім, без різниці. У Корді вважали, що Ктиря створив і відіслав назад у минуле Абсолютний Інтелект, рання його версія. Було відомо, що Ктир зазнав поразки і знову буде переможений у битві, що станеться у віддаленому майбутньому між неопереним людським абсолютним розумом і зміцнілим ТК. Тобто цей Ктир, як не крути, та був невдахою, а в цій подорожі він взагалі як п'яте колесо у возі. Немез він цікавив тільки через сподівання, що Ктир зможе додати до її елементарного завдання хоч трохи гостроти.

Тепер, дивлячись на виснажених людських істот і на андроїда, що в комі валявся на травичці, Немез відчула, що їй набридло пасивне спостереження. Перевіривши, чи висить на поясі мішечок для зразків, і вставивши у браслет, що щільно охоплював її руку, чіп із пасткою Сфінкса, вона спустилася зі скелі на низький трав'яний берег.

Той хлопець, Рол, опустився на одне коліно й лаштував лазер малої потужності. Немез не змогла стримати посмішки.

— Невже ти збираєшся застосувати це проти мене? — запитала вона.

Хлопець не відповів. Він підняв лазер. Немез подумала, що коли той спробує осліпити її з цієї штуковини — а на що та рушниця іще годиться? — вона перемкнеться на прискорення і, не вимикаючи променю, запхне хлопцю цей дурний лазер у пельку, аби він вийшов аж із дупи.

Енея вперше подивилися на неї. Немез зрозуміла, чому Корд нервує через потенціал цієї юної людської істоти: дівчинку мерехтливим сяйвом оточували елементи доступу до Поєднувальної Безодні. Але Немез бачила й інше: знадобиться ще багато років, поки дівчинка зможе скористатися зі свого потенціалу. Весь цей Sturm und Drang, уся ця божевільна терміновість була ні до чого[162]. Ця людська дитина не тільки ще не розвинула до кінця своїх сил, вона ще навіть не здогадувалась, навіщо її цими силами обдаровано.

Тепер Немез могла собі зізнатись: у неї була тривога, тінь тривоги, чи в останню мить не створить це дівчисько певних проблем, якимось чином під'єднавшись до Безодні. І коли виявилось, що тривога була даремною, Немез відчула навіть щось схоже на розчарування.

— А я чомусь сподівалася, що буде цікавіше, — промовила вона вголос і підійшла до Енеї ще на крок.

— Чого вам треба? — вигукнув юнак, Рол, намагаючись звестися на ноги. Немез бачила, що він витратив усі свої сили, витягуючи з води своїх друзів.

— Від тебе мені нічого не треба, — відказала вона ліниво. — І від твого синього приятеля, котрий помирає, теж. А от з Енеєю я хочу перекинутись кількома слівцями, — Немез смикнула головою в напрямку сусіднього гайка, який вона густо засіяла протипіхотними мінами. — Чому б тобі не прихопити свого голема[163] й не зачекати отам, під деревами, поки дівчинка до вас не приєднається? Ми кілька хвилинок тишком-нишком поговоримо собі, і вона твоя, — жінка наблизилася ще на крок.

— Не підходьте, — сказав Рол, націлюючись лазерним ліхтариком.

Немез підняла руки вгору, вдаючи переляк.

— Ой, не стріляй, приятелю, — заблагала вона. Жінка не хвилювалася б і тоді, якби цей лазер був у десять тисяч разів потужніший.

— Назад, — скомандував Рол. Він тримав палець на кнопці. Іграшковий лазер був націлений просто в очі Немез.

— Добре, добре, — мовила жінка.

Вона відступила на крок і перетворилась на блискучу хромовану фігуру, яка тільки абрисами нагадувала людину.

— Роле! — закричала Енея.

Усе це набридло Немез. Вона перемкнулась на прискорення. Люди перед нею перетворилися на живу картину. Рот в Енеї був відкритий, вона продовжувала щось говорити, але повітря теж застигло. Завмерла на місці стрімка ріка, так наче це був фотознімок із неймовірно короткою витримкою. Зависли в повітрі бризки. Ще одна крапля води застигла під мокрим підборіддям Рола.

Ковзнувши вперед, Немез забрала лазер із руки хлопця. Спокуса вчинити з ним так, як вона намірилась, була великою, а тоді ще повернутись до нормального часу та подивитись, як їм усім це сподобається. Але краєчком ока вона бачила Енею, з рукою все ще стиснутою в кулак, і це нагадало жінці, що спочатку треба зробити справу, а тоді вже розважатися.

Немез знову на частку секунди перемкнулася, зняла з пояса мішечок для зразків, ще раз трансформувалась у хромовану скульптуру, підійшла до дівчинки, що й надалі сиділа біля андроїда, піднесла розкритий мішечок під підборіддя дитини, наче баскетбольний кошик, що чекає на м'яч, а тоді перетворила руку у довге лезо, таке ж гостре, як ті мононитяні дроти, що їх розвісила вона над рікою.

Немез посміхнулась за своєю хромованою личиною.

— Прощавай... мала! — промовила вона. Жінка чула їхню розмову, коли ця трійця була ще за кілометри звідси.

Її смертоносна рука почала свій вбивчий рух.

— Що там, до дідькової матері, коїться? — вигукнув капрал Кі. — Я нічого не бачу!

— Спокійно, — наказав де Сойя.

Обидва чоловіки сиділи у своїх командних кріслах, припавши до моніторів телескопа.

— Немез перетворилася... не знаю... на якесь металеве лайно, — сказав Кі, ще раз передивляючись відео у куточку екрана й водночас стежачи за картинкою внизу, що весь час змінювалась, — а потім зникла!

— І радар її не бачить, — сказав де Сойя, швидко перемикаючись на різні режими. — Інфрачервоне зображення — її немає... хоча температура в тому районі піднялася майже на десять градусів за Цельсієм. Інтенсивна іонізація.

— Місцева буря? — запитав здивований Кі. Перш ніж де Сойя встиг відповісти, Кі показав на монітор: — Дивіться! Там, унизу, дівчинка... Щось із тим хлопцем...

— Це Рол Ендіміон, — мовив де Сойя, намагаючись зробити чіткішим зображення на моніторі. Висока температура, а ще атмосферна турбулентність робили картинку нечіткою, «хвилястою», хоч комп'ютер докладав усіх зусиль, аби її оптимізувати. «Рафаїл» тримався на висоті 280 км над гіпотетичним рівнем моря на Божегаї, що було значно нижче за зручну геостаціонарну орбіту, і корабель із параноїдальною впертістю повідомляв про загрозу через розширення атмосфери та молекулярне нагрівання корпусу.

Отець-капітан де Сойя побачив достатньо, аби прийняти ухвалу.

— Вимкнути всі бортові системи та підтримувати життєзабезпечення на мінімальному рівні, — наказав він. — Збільшити потужність термоядерного рушія до ста п'ятнадцяти відсотків, прибрати носові захисні поля. Перейти на тактичний режим.

— Це небезпечно... — почав було заперечувати корабель.

— Скасувати голосове реагування корабля. Скасувати всі протоколи з безпеки, — гаркнув де Сойя. — Наказ рівня дельта-дев'ять-дев'ять-два-нуль. Пріоритет, визначений папським монідиском. Підтвердити виконання через письмове повідомлення.

Моніторами побігли колонки параметрів, накладаючись на картинку з поверхні планети, що й надалі змінювалась. Кі дивився на все це, вибалушивши очі.

— Солодкий Ісусе, — прошепотів капрал. — Святий Боже.

— Так! — пробурмотів де Сойя, побачивши, що енергозабезпечення всіх систем, за винятком системи візуального спостереження та систем ведення бою, зменшилося й упало нижче критичної позначки.

І цієї миті на поверхні планети залунали вибухи.

Жінка, перетворившись на розмиту сріблясту пляму, все ще зберігалась на сітківці мого ока. Я змигнув і побачив, що лазерного ліхтарика у мене в руці більше немає. Повітря навколо чомусь розжарилося. А повітря навколо Енеї раптом застелив туман, і крізь нього то з одного, то з іншого боку стала вигулькувати ота хромована фігура — вона з кимось билася. Миготіли руки — шість рук, ноги — чотири ноги, а ще безліч лез, що аж краяли простір. Я кинувся до Енеї, усвідомлюючи, що не встигну її закрити і відштовхнути, але — якимось дивом — встиг, упав на неї, повалив і, обхопивши, відкотився разом із нею вбік, подалі від вибуху гарячого повітря та блискавичних рухів, що зливалися в одну мерехтливу пляму.

Медпакет видав тривожний сигнал, що імітував скрегіт ножа по склу, — звук, який неможливо ігнорувати. Ми втрачали А. Беттіка. Накривши Енею власним тілом, я поповз разом із нею до андроїда. І тут у лісі за нашими спинами почалися вибухи.

Немез розмахнулася, не сподіваючись щось відчути, бо лезо мало пройти крізь м'язи та хребці без жодних зусиль, і була шокована, коли її рука ввійшла з чимось у жорсткий контакт.

Вона глянула вниз. Її руку-лезо стискали десять сталевих лез-пальців. Інший десяток стискав передпліччя. На захист завмерлої у перестраху дівчинки став Ктир.

Немез була здивована, роздратована, але не стурбована. Вона висмикнула руку й відскочила назад.

Кадр не змінився: ріка завмерла, Рол Ендіміон тягне вперед руку, наче натискаючи на кнопку свого іграшкового лазера, андроїд конає на землі, медпакет зупинився, напівблимнувши червоним. Тільки між Немез і дівчинкою з'явилась перепона — здоровезна постать Ктиря.

Немез подумки всміхнулась. Вона так задивилася на шию дівчинки, що й не помітила, як це одоробло у прискореному часі наблизилось до неї. Помилка, якої вона більше не припуститься.

— Вона тобі потрібна? — спитала Немез. — Тебе теж послали її вбити? Я не проти. Тільки голова — моя.

Ктир, опустивши руки, обійшов дівчинку, заледве не зачепивши її обличчя численними шпичаками й лезами на колінах. Тоді, широко розставивши ноги, він знову став між Енеєю та Немез.

— А, то ти не збираєшся її вбивати? — мовила жінка. — Тоді віддай її мені, — Немез метнулася швидко навіть як для прискореного часу: відволікаючий фінт зліва, оберт праворуч, замах — згори і вниз. Якби простір навколо неї не був згорнутий, звукові удари розтрощили б усе в радіусі кількох кілометрів.

Ктир заблокував її удар. Хромований метал приснув іскрами, в землю вдарили блискавки. Велетень хльоснув по тому місцю, де наносекунду тому стояла Немез. Вона раптом з'явилась позаду нього, націлившись дитині в спину ударом, який мав вибити її спинний хребет та серце через груди.

Ктир відбив цей удар так, що Немез аж відлетіла, врізавшись у крони дерев на відстані тридцяти метрів. Хромована статуя поламала гілки та стовбури, і ті сповисли у повітрі. Ктир понісся вслід за нею.

Немез вдарилась об скалу, увійшовши в неї сантиметрів на п'ять. Вона відчула, що Ктир вийшов із прискореного часу, коли летів до неї, і теж перемкнулась на нормальний час. Усе навколо вибухнуло звуками та рухами. Дерева тріщали, ламалися, горіли. Міни зреагували не на серцебиття чи запах поту, бо цього не було, а на поштовхи, і стали вибухати, стрибаючи у напрямку сутички. Вони вибухали сотнями. Почалась ланцюгова реакція — і Ктиря, і Немез потягнуло одне до одного, наче половинки старовинної уранової бомби.

Ктир мав на грудях довгий викривлений клинок. Немез чула всі ці історії про жертв, яких він простромлює цим клинком, а тоді розвішує на величезних гостряках Дерева болю. На неї ці оповідки враження не справили. Коли їх кинуло одне до одного спрямованими вибухами, захисне поле навколо Немез зігнуло шпичак на грудях Ктиря. Він розкрив свою гігантську пащеку й заричав на ультразвуку. Немез вцілила йому по шиї — Ктир відлетів метрів на п'ятнадцять і впав У воду.

Більше не звертаючи на нього уваги, жінка розвернулась до Енеї та її компанії. Рол лежав на дівчинці, закриваючи її собою. Як зворушливо, подумала Немез і перемкнулась на прискорений час. Завмерли навіть помаранчеві вогняні хвилі, які розходилися з того місця, де вона стояла в центрі вибухів, що квітка за квіткою продовжували розпускатись.

Подолавши пружну, майже тверду стіну ударних хвиль, вона швидким кроком наблизилися до дівчинки та її приятеля. Гаразд, вона відітне голови обом: дівчачу віддасть шефам, а голову цього хлопця візьме собі на пам'ять.

Немез зоставався якийсь метр, аби дістатися сцикухи, коли Ктир вихопився з хмари водяної пари, на яку перетворилася ріка, і підступно вдарив її зліва, коли жінка цього ніяк не очікувала. Її рука, що вже опускалася на людські голови, схибила на кілька сантиметрів. А вже через мить жінка в обіймах Ктиря покотилася від ріки, здираючи шар торфу зі скельної породи й із тріском валячи дерева на своєму шляху, аж поки не врізалася в прямовисну стіну скель. Із панцира Ктиря посипалися іскри, коли його гігантські щелепи, всіяні гострими зубами, замкнулися на горлі Немез.

— Ти... мабуть... жартуєш... вилупку, — прохрипіла вона крізь свою хромовану маску. Дати себе загризти допотопному фігляреві, що грається з часом, аж ніяк не входило в сьогоднішні плани Немез. Вона глибоко загнала руку-клинок у груди Ктиря, у той час як його зуби іскрили, намагаючись вгризтися в її захищене полем горло. Немез лиховісно вишкірилась, відчувши, як чотирма пальцями їй вдалося проникнути крізь броню та каркас велетня. Ухопивши у жменю його нутрощі, вона видерла їх геть, сподіваючись, що це щось життєво важливе для цього одоробла. Але це виявились лише сухожилля та уламками щитків. Втім, Ктир, хитаючись, відступив на крок, розмахуючи чотирма руками, наче косами. Чудовисько ще працювало щелепами, немов не могло повірити, що його жертві вдалося з них вислизнути.

— Ну, давай! — гукнула Немез, наступаючи на потвору. — Давай! — Їй хотілося знищити цього виродка. Усередині неї, як то кажуть люди, аж кров закипала у жилах. Проте вона достатньо володіла собою, аби не забувати про головне завдання. Їй треба тільки відволікти його або вивести з ладу, щоб він не заважав відтяти голову людській дитині. Після цього їй на Ктиря буде начхати. Можливо, незле було б посадити його в клітку, аби Немез і такі, як вона, могли відточувати на ньому свою майстерність.

— Іди сюди! — підбурювала жінка, наближаючись крок за кроком.

Потвора була настільки не в собі, що перемкнулась на нормальний час, не вимкнувши захисного поля. Саме це завадило Немез спокійно добити Ктиря. Якщо вона зайде йому за спину, він може перемкнутись на прискорений час у неї за спиною... Тому жінка теж перейшла на нормальний час — от і нагода заощадити енергію.

— Господи Icyce! — вигукнув я, повернувши голову й дивлячись на те, що коїться. Енея, яку я накрив своїм тілом, теж поглядала з-за мого плеча.

Усе відбувалося водночас. Верещав аварійний сигнал на мед пакеті, повітря розпеклося, наче в доменній печі, ліс позаду нас вибухав, вивергаючи полум'я та здригаючись від гуркоту розривів, від дерев зі страшенною силою розліталися тріски, а в трьох метрах від нас нещадно билися Ктир і металева жінка, що матеріалізувалася бозна-звідки.

Не звертаючи уваги на цю криваву бійню, Енея вибралася з-під мене і поповзла тванистим берегом до А. Беттіка. Я поповз за нею, озираючись на розмазані швидкістю металеві фігури, що люто наскакували одна на одну, наносячи удари. Навколо них вирували статичні розряди, б'ючи в скелі та витоптану землю.

— Робимо штучне дихання! — вигукнула дівчинка й одразу ж взялась натискати на груди А. Беттіка. Я підбіг ближче і глянув на покази медпакета. А. Беттік не дихав. Серце його зупинилося півхвилини тому. Надмірна втрата крові.

За спиною Енеї промайнула срібляста блискавка. Я кинувся, щоб закрити дівчинку собою, але не встиг: інша металева пляма перехопила першу, й повітря розірвав шалений скрегіт металу об метал.

— Дай мені! — загорлав я, відштовхуючи Енею від тіла андроїда, аби продовжити робити штучне дихання, і водночас намагаючись відгородити її від потвор, що зійшлись у двобої.

На медпакеті спалахнули вогники, показуючи, що завдяки нашим зусиллям кров почала поступати у мозок А Беттіка. Крізь його легені пішло повітря, хоч і не без нашої допомоги. Я не зупинявся, раз у раз озираючись на двох монстрів, що наносили один одному удари зі швидкістю, близькою до надзвукової. Повітря віддавало озоном. Жаринки від палаючих дерев літали довкола, над рікою із шипінням клубочилась гаряча пара.

— Наступного року, — прокричала Енея, намагаючись перебити шум (незважаючи на парню довкола, зуби її вибивали дріб), — ми... поїдемо... відпочивати... десь... в інше місце!

Я глянув на неї, гадаючи, що вона з'їхала з глузду. Очі в Енеї блищали, але вигляд у неї був цілком нормальний. Так мені здалося. Медпакет видав аварійний сигнал, тож я повернувся до своєї справи.

Позаду нас раптом пролунало гучне ляскання, так наче вибух згорнувся на себе. Цей звук перекрив тріск вогню, свист пари і дзенькіт металу об метал. Не припиняючи натискати на груди А. Беттіка, я озирнувся.

Повітря завібрувало, і там, де щойно билися два монстри, постала одна фігура з хромованого металу. За мить металева оболонка взялася брижами й зникла. Я побачив ту саму жінку, що спустилася зі скель. Волосся у неї лежало рівненько, та й взагалі складалося враження, що вона зовсім не втомилася.

— Отже, — сказала жінка, легкою ходою рушаючи до нас, — на чому ми зупинилися?

Останні секунди битви видалися напруженими, і Немез було не так легко задіяти пастку Сфінкса. Усю свою енергію їй доводилось спрямовувати на те, аби відбиватися від клинків Ктиря, якими він вихорив так завзято, що все навколо аж гуло. Це наче битися з кількома пропелерами водночас, подумала Немез. Вона бувала у світах, де є літаки з пропелерами. А двісті років тому на одній такій планеті вона вбила Консула Гегемонії.

Наразі жінка відбивала руки, що крутилися, наче млин, і не відривала погляду від палаючих червоним очей Ктиря. Твій час минув, казала вона подумки, у той час як їхні руки та ноги, прискорені зсувом часу, наносили та відбивали удари, розтинаючи простір, немов невидимі коси. Їй вдалося пробити менш сфокусоване поле істоти, схопити Ктиря за руку та відірвати шипи й леза. Ця рука безсило впала, але п'ять скальпелів другої руки, що дублювала першу знизу, вп'ялися Немез у черево, намагаючись випотрошити її попри захисне поле.

— Ну-ну, — просичала вона, підсікаючи монстра ударом у праве коліно. — Не так швидко.

Ктир спотикнувся, і цієї миті, поки він не оговтався, Немез витягла чіп із пастки Сфінкса на зап'ястку, просунула його крізь прогалину у п'ять наносекунд у своєму полі й настромила на колючку на шиї Ктиря.

— Зроблено! — вигукнула Немез, відскакуючи назад. Відтак вона перемкнулась на прискорення, аби блокувати спробу Ктиря скинути пастку, й активувала її ментальним зусиллям, уявивши собі червоне кружало.

Навколо Ктиря із гудінням виникло гіперентропійне поле й перенесло монстра, що продовжував розмахувати руками, на п'ять хвилин у майбутнє. Доки поле існуватиме, повернутися він не зможе.

Радамант Немез відімкнула своє силове поле і перемкнулась на звичайний час. Вітрець, що дмухав жаром і ніс із собою іскри та золу, здався їй чарівно прохолодним.

— Отже, — сказала вона, насолоджуючись виразом обличчя двох людських істот, — на чому ми зупинилися?

— Стріляйте! — вигукнув капрал Кі.

— Не можу, — відповів де Сойя, тримаючи палець на кнопці. — Підземні води. Виверження пари. Вибух уб'є всіх, — на панелях відображалися всі енергетичні потужності з точністю до ерґа, але це мало допомагало.

Кі увімкнув свій мікрофон і навів промінь на чоловіка з дівчинкою, уважно пильнуючи за тим, аби промінь не торкнувся Немез.

— Це не допоможе, — сказав де Сойя. Ще ніколи в житті він не почувався таким безсилим.

— Скелі, — загорлав Кі у свій мікрофон. — Скелі!

Я стояв, заслоняючи собою Енею, і хотів тільки одного: щоб у мене був пістолет, лазер, хоч щось! А та жінка наближалась. Моя плазмова гвинтівка все ще лежала у водонепроникній торбині на березі, за два метри від нас. Мені треба було зробити стрибок, розкрити торбину, витягти гвинтівку, зняти запобіжник, відкинути ложе, прицілитись і вистрелити. Та я дуже сумнівався, що ця жінка з безжурною усмішкою на обличчі дасть час таке зробити. І ще я дуже сумнівався, що Енея буде жива, коли я повернусь, аби зробити постріл.

Цієї миті нікчемний комлоґ на зап'ястку почав вібрувати, штовхаючи мою руку, як це робили старовинні беззвучні годинники-будильники. Я не звертав на нього уваги. Комлоґ почав штрикати у мій зап'ясток крихітними голками. Я притулив непотрібну штуковину до вуха. Комлоґ тихенько проказував:

— На скелі. Бери дівчинку і втікай на скелі.

У цьому не було жодного сенсу. Я глянув на А. Беттіка, побачив, що сигналізатори почали світитися жовтим замість зеленого, і позадкував від усміхненої жінки, весь час тримаючись між нею та Енеєю.

— Куди це ти? — запитала жінка. — Так робити негарно. Енеє, ходи сюди, і твій дружок залишиться живий. І синя напівлюдина буде жити, якщо тільки її вдасться полагодити.

Я зиркнув на обличчя Енеї, боячись, що вона пристане на цю пропозицію. Дівчинка вчепилася мені в руку. Очі її виказували страшенне напруження, але страху в них не було.

— Усе буде добре, мала, — шепнув я, пересуваючись разом із нею ліворуч.

За нашими спинами текла ріка. Ще п'ять метрів ліворуч — і ми будемо на лавових скелях.

Жінка пересунулася праворуч, блокуючи нам шлях.

— Це все тягнеться надто довго, — тихенько сказала вона. — У мене залишилось тільки чотири хвилини. Звісно, це море часу. Прірва часу.

— Скоріше! — схопивши Енею за руку, я кинувся до скель. Я не знав, навіщо. У голові досі відлунювали тільки безглузді слова, які прошепотів мені на вухо чийсь голос. І цей голос не належав комлоґові.

До скель ми не дісталися. В обличчя вдарив гарячий вітер, і перед нами виникла хромована постать жінки. Вона стояла на чорних скелях, на уступі метрів три заввишки.

— Прощавай, Роле Ендіміон, — сказала жінка, заносячи блискучу хромовану руку.

І раптом наче вогняна куля вибухнула в повітрі, спаливши мені брови, підпаливши сорочку і відкинувши нас із Енеєю назад. Ми з силою вдарились об землю і покотились подалі від нестерпного жару. Волосся Енеї почало тліти, і я взявся гасити його руками. Медпакет на А. Беттіку знову пронизливо верещав, але рев перегрітого повітря позаду нас, що наростав лавиною, перекривав усі інші звуки. Побачивши, що на мені починає диміти сорочка, я зірвав її, а тоді ми з Енеєю порачкували назад — порачкували так швидко, як тільки могли. Здавалося, що ми опинились біля кратера вулкана.

Схопивши безтямного А. Беттіка, ми потягли його до ріки і не вагаючись ані секунди занурились у паруючу воду. Я намагався тримати голову андроїда над водою, а Енея тим часом щосили боролася з течією, аби нас не затягнуло на глибину. Над самою поверхнею води — точніше, над шаром річкового намулу — повітря було більш-менш придатним для дихання.

На лобі з'явилися пухирі, волосся місцями вигоріло, брів не зосталося — ще не знаючи цього, я обережно висунувся з води.

Хромована постать стояла в центрі вогненного кола близько трьох метрів у діаметрі. Полум'я падало з неба конусоподібно, десь за сотню кілометрів у вишині зменшуючись до точки. Там, де промінь протинав атмосферу — а він ніс стільки енергії, що робився практично твердим тілом, — повітря брижилось і згорталось.

Постать із жіночими абрисами намагалася зрушити з місця і дотягнутись до нас, але високоенергетичний ланцетний промінь своєю вагою, здавалось, прицвяхував її до місця. Жінка все ще стояла, а її хромована оболонка почала міняти кольори: ось вона стала червоною, тоді зеленою, а насамкінець сліпучо-білою. Жінка підняла руку й погрозила кулаком небу. Під її ногами кипіла лава, розжарюючись до червоного, а потім потекла схилами широким струмком розплавленої породи. Частина стікала в річку, на щастя, нижче нас за течією метрів за десять, здіймаючи у повітря шипляче клубовиння пари. Дивлячись на все це, я вперше у своєму житті відчув, що готовий увірувати в Бога.

Найімовірніше, жінка надто пізно зрозуміла, що їй загрожує. Вона спершу зникла, відтак з'явилася знову — розмиті, миготливі абриси, рука зі стиснутим кулаком, — знову зникла і, нарешті, з'явилась востаннє, аби змішатися з лавою під своїми ногами і розтектися лавовою калюжею там, де ще мить тому була тверда скельна порода.

Промінь продовжував пропікати це місце ще з хвилину, не менше. Та я більше не міг на нього дивитися. Від жару на моїх щоках почала злазити шкіра. Я притулився обличчям до прохолодного мулу, щосили утримуючи А. Беттіка й дівчинку, у той час як течія намагалася відірвати нас від берега та й понести туди, де вода перетворювалась на пару, де на нас чекала розпечена лава і дроти з моноволокна.

Я визирнув з-за краю берега ще раз, востаннє, аби побачити, як у розплавленій лаві зникає хромований кулак, як тремтить і тремтить, змінюючи колір, повітря і як застигає лава. Коли я витяг А. Беттіка й Енею на берег і ми знову взялися робити андроїдові штучне дихання, скелі вже почали твердішати, і тільки де-не-де ще текли струмочки та стояли озерця розплавленої рідоти. У повітрі кружляли іскри разом із гарячою золою від лісової пожежі, що продовжувала бушувати за нами. Від хромованої жінки не залишилось і сліду.

Як не дивно, медпакет працював. Ми продовжували робити А. Беттіку штучне дихання, змушуючи кров надходити до його мозку та кінцівок, буквально вдихаючи в нього життя. Турнікет припинив кровотечу. Коли андроїд почав дихати самостійно, я подивився на дівчинку, що схилилась над андроїдом навпроти.

— І що далі? — запитав я.

За спиною пролунав тихий ляск. Я озирнувся і побачив Ктиря, що вигулькнув нізвідки.

— Ісусе Христе! — тільки й спромігся промовити я.

Енея похитала головою. Я бачив опіки та пухирі у неї на лобі й губах. Деякі пасемця волосся обгоріли, сорочка почорніла від кіптяви. Поза цим із нею, здавалося, все було в порядку.

— Нічого, — сказала вона. — Усе нормально.

Я підвівся і поліз у торбину за плазмовою гвинтівкою. Даремно. Промінь проходив надто близько від неї. Спусковий гачок розплавився, пластикові деталі спеклися з металевим ложем. Добре, що плазмові набої не вибухнули, а то би від нас навіть мокрого місця не лишилося. Я кинув торбу і повернувся до Ктиря зі стиснутими кулаками. Спочатку йому доведеться мати справу зі мною, чорт забирай.

— Усе нормально, — знову сказала Енея, відтягуючи мене назад. — Він нічого не зробить. Усе нормально.

Ми нахилилися над А. Беттіком. Вії андроїда затріпотіли.

— Я щось пропустив? — спитав він хрипким шепотом.

Ми навіть не розсміялися. Енея торкнулася щоки блакитношкірої людини й подивилася на мене. Ктир стояв на тому місці, де й з'явився, виблискуючи червоними очима крізь клапті попелу, що кружляли в повітрі й осідали на його броню.

А. Беттік заплющив очі, а сигнальні індикатори на медпакеті знову заблимали.

— Йому потрібна серйозна медична допомога, — тихо сказав я Енеї, — інакше Беттіку кінець.

Дівчинка кивнула. Мені здалося, наче вона прошепотіла щось у відповідь, але той голос належав не їй.

Я підняв ліву руку, не звертаючи уваги на обпечену шкіру та пухирі. Волосся на руці не залишилось.

Ми з Енеєю прислухалися. Комлоґ звертався до нас чоловічим голосом, що його ми вже чули раніше.