Ендіміон

27

Я вже й не пам'ятаю, чому ми всі вирішили піти саме до спальні Консула у носі корабля, аби спостерігати звідти за нашим переміщенням до нормального простору. Величезне ліжко Консула, в якому я спав останні два тижні, окупувало середину кімнати, але його можна було скласти у щось на кшталт кушетки, що я й зробив. За цим ліжком були розміщені два непрозорі блоки — гардеробна та душова, а коли корпус корабля ставав прозорим, ці кімнатки залишались просто темними кубиками на тлі зоряної безмежності, що відкривалася з усіх боків і над головою. Коли корабель почав гальмування, щоб вийти зі швидкостей Гокінґа, ми сказали йому зробити стіни прозорими.

Перше, що ми побачили — ще до того, як корабель, центруючись, що є необхідним маневром для гальмування, розпочав обертатися, — була планетна система, до якої входить Ренесанс Вектор. Сам Ренесанс Вектор був уже досить близько, тому здавався не зоряною цяткою, а блакитно-білим диском, і вже можна було розгледіти два із трьох його супутників. Сонце цієї системи яскраво палало з лівого боку, освітлюючи планету та згадані супутники. Перед нами сяяло не менше сотні зірок: явище незвичне, бо сонячний блиск мав би затьмарити простір і заховати всі зорі, крім хіба кількох найяскравіших. Енея помітила це і висловила своє здивування вголос.

— Це не зірки, — пояснив корабель, завершивши повільне обертання.

Ожив і загуркотів термоядерний рушій, ми почали гальмувати, наближаючись до планети. За правилами виходити зі стану с-плюс так близько від планети й супутників забороняється, бо їхня сила тяжіння робить дуже ризикованими швидкості, необхідні для переходу, але корабель запевнив нас, що його розширені поля здатні впоратися з будь-якою проблемою. Проте не з цією.

— Це не зірки, — повторив корабель. — Це п'ятдесят із гаком кораблів у радіусі сто тисяч кілометрів. На орбіті тримають оборону ще десятки кораблів. Три кораблі (висновуючи з вихлипів — факельники) розташовані на відстані двісті кілометрів і наближаються.

Ніхто з нас і слова не зронив. Корабель міг і не надавати нам останньої інформації — три смужки термоядерних вихлипів були вже просто над маківкою нашого корабля, над нашими головами. Наче хтось тицяв нам в обличчя паяльною лампою.

— З нами вийшли на контакт, — повідомив корабель.

— Візуальний? — запитала Енея.

— Тільки звуковий, — корабель промовляв стисліше й діловитіше, ніж зазвичай. Невже Штінти теж можуть відчувати напругу?

— Ну, то давайте послухаємо, — сказала дівчинка.

— ...на кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — почули ми голос. Голос був знайомий. Ми вже чули його в системі Парваті. Отець-капітан де Сойя. — Увага! На кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — повторив він.

— З якого корабля нас викликають? — спитав А. Беттік, дивлячись на три факельники, що наближалися. Його блакитне обличчя розпливалося в блакитному світлі, що струменіло згори від термоядерних рушіїв.

— Невідомо, — відповів корабель. — Виклик йде по променевому зв'язку, і я не можу встановити, звідки він походить. Мовець може перебувати на будь-якому із сімдесяти дев'яти кораблів, сигнали з яких я наразі відстежую.

Я відчув, що мені час вставити якесь зауваження, сказати щось розумне.

— Ніфіґасо! — мовив я.

Енея зиркнула на мене скоса, тоді знову подивилась на факельники, що були вже на підході.

— Час до Ренесанс-В.? — тихо спитала вона.

— Чотирнадцять хвилин при постійній дельта-v, — відказав корабель. — Але така швидкість гальмування неприпустима на малих відстанях від планети.

— Залишайся на цій швидкості! — наказала Енея.

— Увага! На кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — продовжував повторювати голос де Сойї. — Приготуйтесь прийняти на борт військових. У разі опору вас буде приголомшено. Повторюю... увага, на кораблі, який щойно зайшов...

Енея подивилися на мене й усміхнулась:

— Гадаю, фокус із розгерметизацією у мене вже не пройде... Еге ж, Роле?

Окрім «Ніфіґасо!», я не міг вигадати нічого розумного, а це я вже казав. Тому просто розвів руками.

— Увага, на кораблі, який щойно зайшов у систему. Ми підходимо борт до борту. Не опирайтеся злиттю полів.

Так вийшло, що я подивився на обличчя Енеї саме тоді, коли вона й А. Беттік, задравши голови, спостерігали за трьома факельниками, вогняне пасмо позаду яких тепер розділилося на три окремі стрічки: тепер їх не відділяв від нас навіть кілометр, і кожний розташовувався у вершині рівностороннього трикутника, у центрі якого були ми. Так от, риси її обличчя були, можливо, дещо напружені — це я помітив у кутиках вуст, — але назагал дівчинка була абсолютно спокійною. Здавалось, її просто цікавить те, що відбувається. Її темні очі розширились та блищали.

— Увага, на кораблі! — знову пролунав голос капітана. — Злиття полів за тридцять секунд.

Енея відійшла до краю кімнати і торкнулася невидимої оболонки. Із мого місця все виглядало так, наче ми стоїмо на круглій маківці височезної гори, оточені зусібіч зорями та хвостами комет, а Енея нависає над краєм прірви.

— Кораблю, будь ласка, увімкни широкосмуговий аудіозв'язок, аби мене було чути на всіх кораблях Пакса.

Отець-капітан де Сойя спостерігав за подіями в тактичній реальності, а також у реальному просторі. У тактичному просторі він стояв над площиною екліптики і бачив, як його кораблі шикуються навколо цілі, що обертається, гальмуючи, — це було схоже на цятки світла вздовж спиць та обода колеса. Біля маточини колеса, так близько до корабля з дівчиною, що й не відрізнити, перебували «Мельхіор», «Каспар» та «Балтазар». Ближче до периферії колеса, але зменшуючи швидкість обертання синхронно з чотирма кораблями в центрі, кружляв десяток інших факельників під командою капітана Саті, котрий був посеред них на своєму «Св. Антонії». На висоті десять тисяч кілометрів над ними, на периметрі маточини колеса, що продовжувало повільно обертатися, перебували, також поступово наближаючись до простору між Ренесанс-В. і його супутниками, винищувачі класу Благословення, три із шістьох 3К-кораблів і корабель-носій «Св. Мало», з якого де Сойя і спостерігав за операцією, розташувавшись у командному центрі. Звісно, йому хотілося б перебувати на якомусь із кораблів спеціального з'єднання ЗС «Маги», що саме брали корабель дівчинки в лещата, але він розумів недоцільність такого безпосереднього командування. Та й, крім того, він не хотів підривати авторитету матері-капітана Стоун, яку тільки вчора підвищив адмірал Сера, таким втручанням у її перше неподільне командування.

Тому де Сойя дивився на всю картину операції зі «Св. Мало», а «Рафаїл» разом із катерами оборони та швидкісними винищувачами чекав на орбіті Ренесанс-В. Перемкнувшись із реального, доволі переповненого командного центру, залитого червоним світлом, на тактичний простір, він знову бачив проблиски над колесом в обертальному русі та десятки кораблів усередині гігантської сфери, кожен з яких виконував одне-єдине завдання: не дати кораблеві з дівчинкою втекти в жодному напрямку. Повернувшись до командного центру, він помітив, як побагровіли від напруги обличчя спостерігачів By та Брауна, а також побачив командувача Барнес-Авне, яка підтримувала зв'язок по променевому каналу з п'ятдесятьма морськими піхотинцями на факельниках з'єднання «Маги». По кутах велелюдного приміщення командного центру де Сойя угледів постаті Ґреґоріуса та двох його підлеглих. Трійця була прикро вражена тим, що не братиме участі в абордажі, але де Сойя призначив їм важливу роль: охороняти його та дівчинку на зворотному шляху до Пацема.

Отець-капітан знову перемкнув променевий канал на корабель із дівчинкою.

— Увага, на кораблі, — сказав він, відчуваючи гупання свого серця майже так само, як шум на задньому плані, — злиття полів за тридцять секунд.

Він усвідомив, що божеволіє через тривогу за безпеку дівчинки. Якщо щось піде не так, це виявиться впродовж кількох наступних хвилин. Завдяки стимсимсам вдалося відпрацювати операцію настільки, що вірогідність небезпеки для дівчинки тепер дорівнює лише шістьом відсоткам. Але для де Сойї і шість відсотків було забагато, адже він бачив цю дитину уві сні ось уже 142 ночі.

Раптом на каналах загального користування почувся тріск — і голос дівчинки залунав із динаміків центру управління.

— Отче-капітане де Сойя, — промовила вона. — Будь ласка, не намагайтесь об'єднати поля чи взяти нас на абордаж. Будь-яка спроба зробити це призведе до нашої загибелі.

Де Сойя глянув на покази на екранах. П'ятнадцять секунд до злиття полів. Знову старі хитрощі? Цього разу будь-які погрози самогубства не завадять їм потрапити на корабель. Менш ніж за одну соту секунди після злиття полів три факельники класу Маг вразять ціль, приголомшивши усіх на борту.

— Подумайте, отче-капітане, — неголосно продовжувала дівчинка. — Нашим кораблем керує Штінт часів Гегемонії. Якщо ви нас приголомшите...

— Зупинити злиття полів! — гаркнув де Сойя за дві секунди до того, як це мало відбутися в автоматичному режимі.

«Мельхіор», «Каспар» та «Балтазар» підтвердили світловими сигналами отримання наказу.

— Ви вважаєте, що наш комп'ютер силіконовий, — провадила далі дівчинка, — але оперативна пам'ять нашого корабельного Штінта повністю органічна. Це старовинний процесор на базі ДНК. Отже, якщо ви нас приголомшите, він теж втратить свідомість.

— Чорт, чорт, чорт! — почув де Сойя.

Спочатку він подумав, що це шепоче він сам, але, озирнувшись, побачив, що то чортихається під ніс капітан By.

— Ми гальмуємо з перевантаженням 87 g, — пояснювала далі Енея. — Якщо ви вразите нашого Штінта... а він керує всіма полями, рушіями...

Де Сойя перемкнувся на технічні канали, аби його чули ті, хто перебував на «Св. Мало» та на «Магах».

— Це правда? Ми ошелешимо і їхнього Штінта?

Нестерпне, важке мовчання тривало десять секунд, не менше. Нарешті капітан Хьорн, з дипломом із військової інженерії, проказав по променевому каналу:

— Не можна сказати напевне, Федеріко. Тонкощі біотехнології Штінтів більшою частиною втрачені або заборонені Церквою. Це смертний гріх...

— Знаю, — обірвав його де Сойя, — та чи не бреше вона? Хтось має знати! Постраждає Штінт, вирощений на базі ДНК, якщо ми атакуємо корабель шокерами, чи ні?

До розмови вклинився Бремлі, головний інженер зі «Св. Мало»:

— Сер, я гадаю, що конструктори мали би захистити мозок Штінта від такої можливості...

— Гадаєте чи знаєте? — із притиском запитав де Сойя.

— Це припущення, сер, — зізнався, помовчавши, Бремлі.

— А цей Штінт точно є повністю органічним? — наполягав де Сойя.

— Так, — підтвердив капітан Хьорн. — За винятком електроніки й інтерфейсів на магнітних доменах, тогочасний корабельний Штінт мали б вирощувати на подвійній перехрещеній спіралі ДНК, що утримується на...

— Зрозуміло, — сказав де Сойя і звернувся по променевому каналу до всіх кораблів: — Усім залишатися на місцях. Не повторіть... не дайте кораблеві з дівчинкою змінити курс або спробувати розкрутитися для стрибка в с-плюс. Якщо спробують — негайно зливайте поля та приголомшуйте!

Факельники «Маги» та кораблі зовнішнього кола світловими сигналами підтвердили, що зрозуміли наказ.

— ...то ж, будь ласка, не доводьте до аварії, — почувся кінець фрази від Енеї. — Ми тільки хочемо спробувати сісти на Ренесанс-Векторі.

Отець-капітан де Сойя спрямував електромагнітний промінь на її корабель.

— Енеє, — промовив він лагідним голосом, — пусти нас на борт, і ми посадимо тебе на планету.

— Краще ми самі здійснимо посадку, — відказала дівчинка.

Де Сойї почувся прихований сміх у її голосі.

— Ренесанс-Вектор — велика планета, — сказав де Сойя, водночас спостерігаючи за даними на тактичному дисплеї. — Де ти хочеш сісти?

Пауза тривала чи не цілу хвилину. Відтак Енея відповіла:

— Космопорт Леонардо у Да Вінчі мене влаштовує.

— Цей космопорт закрито понад двісті років тому, — відказав де Сойя. — Невже пам'ять твого корабля з того часу не обновлялася?

Відповіді не було.

— У західному секторі Да Вінчі є космопорт Торговельної Гільдії, — сказав він. — Підійде?

— Так, — відповіла Енея.

— Вам треба змінити курс, вийти на орбіту й здійснити посадку за вказівками диспетчерів, — промовив де Сойя. — Зараз я завантажу на твій комп'ютер зміни в дельта-v.

— Ні, — відмовилась дівчинка. — Мій корабель сяде сам.

Де Сойя зітхнув і подивився на капітана By та отця Брауна. Командувач Барнес-Авне сказала:

— Мої морські піхотинці можуть бути всередині корабля за дві хвилини.

— Її корабель увійде в атмосферу за... сім хвилин, — відказав де Сойя. — При такій швидкості, як у неї, навіть найменший збій у розрахунках призведе до катастрофи, — він знову ввімкнув променевий зв'язок: — Енеє, над Да Вінчі дуже інтенсивний космічний та повітряний рух, аби сідати навмання. Будь ласка, хай твій корабель завантажить параметри для орбітального руху, які я тільки-но передав, і...

— Вибачте, отче-капітане, — перебила дівчинка, — але ми збираємось сісти просто зараз. Якщо диспетчери космопорту нададуть нам координати, я буду вдячна. Наступного разу вийду на зв'язок, коли ми будемо вже на планеті. Кінець зв'язку.

— Чорт забирай! — вигукнув де Сойя. Він викликав диспетчерську Торговельної Гільдії. — Ви слідкували за розмовою?

— Передаю дані на посадку... дані передано, — відрапортував диспетчер.

— Хьорне, Стоуне, Буле, — рявкнув де Сойя. — Ви все чули?

— Так, — відгукнулася мати-капітан Стоун. — Ми відходимо... за три хвилини десять секунд.

Де Сойя лишався в тактичному просторі, поки не побачив, як розділилися маточина й обід колеса, коли факельники змінили дельта-v, аби вийти на орбіту для гальмування. Ці кораблі не призначалися для польотів в атмосфері. «Св. Мало» вже перебував на орбіті, практично на шляху корабля з дівчинкою, який наразі шалено гальмував, готуючись увійти в атмосферу.

— Підготувати мій спусковий катер, — наказав де Сойя. — БПП, — викликав він каналом планетарного зв'язку.

— Слухаю, сер! — відгукнулася командер бойового повітряного патруля Клаус. Вона та ще сорок шість «Скорпіонів» перебували в повітрі над Да Вінчі.

— Ви зафіксували ціль?

— Тримаємо на мушці, сер.

— Ще раз нагадую, командере: жодного пострілу без мого наказу!

— Так, сер.

— «Св. Мало» запустить сімнадцять винищувачів, які супроводжуватимуть об'єкт до його посадки, — сказав де Сойя. — Разом із моїм спусковим катером нас буде вісімнадцять. Позивні «нуль-п'ять-дев'ять».

— Зрозуміло, сер, — озвалася Клаус. — Маяк «нуль-п'ять-дев'ять», ціль — корабель, вісімнадцять своїх.

— Кінець зв'язку, — мовив де Сойя і від'єднався від панелі БПП.

Тактичний простір зник. Де Сойя сів у спусковий апарат разом із капітаном By, отцем Брауном, командувачем Барнес-Авне, сержантом Ґреґоріусом, Кі та Реттіґом. Пілот спускового катера, лейтенант Карін Норріс Кук, уже чекала на них із ввімкнутими системами. Пристебнутися і вилетіти крізь шлюз «Св. Мало» було справою кількох секунд — усі дії відпрацьовувалися на численних тренуваннях.

Де Сойя з'єднався з тактичними комп'ютером через мережу спускового катера.

— Корабель дівчиська має крильця, — зауважила пілот, застосовуючи архаїчний вираз.

Уже тисячу років про літак, що міг пересуватися суходолом, казали «сухолапий», а «мокролапий» означало, що літак може плавати, а «має крильця» значило, що космічний корабель може рухатися в атмосфері.

А втім, картинка на екрані показувала, що це не зовсім так. Інформація про старий корабель свідчила, що він може змінювати форму, проте цього разу жодних крил він не випускав. Камери на сторожових катерах показували, що корабель із дівчинкою увійшов в атмосферу вперед хвостом, балансуючи на стовпі блакитного полум'я.

Капітан By нахилилася ближче до де Сойї.

— Кардинал Лурдусамі казав, що ця дівчинка — загроза для Пакса, — прошепотіла вона так, аби чув тільки отець-капітан.

Де Сойя ледь помітно кивнув.

— А якщо він мав на увазі, що вона може загрожувати життю мільйонів людей на Ренесанс-В.? — шепотіла далі By. — Термоядерний рушій і сам по собі є жахливою зброєю. Вибух над містом...

Де Сойя відчув, як у нього від тих слів усе захололо всередині, але негайно ж відігнав цю думку.

— Неможливо, — прошепотів він у відповідь. — Якщо вона спрямує термоядерний хвіст на щось, ми приголомшимо корабель, заглушимо його рушії — і все.

— Дівчинка... — почала було капітан By.

— Тоді нам залишиться тільки сподіватись, що вона уціліє в катастрофі, — сказав де Сойя. — Ми не дамо загинути тисячам... мільйонам громадян Пакса.

Він відкинувся на подушки свого протиперевантажувального крісла й натиснув клавішу зв'язку з космопортом, знаючи, що променю доведеться пробити шар іоносфери, крізь який зараз зі скреготом йшов спусковий катер. Кинувши погляд на картинку із зовнішньої відеокамери, отець-капітан побачив, що вони саме перетинають лінію межі дня і ночі: у космопорті буде темно.

— Командно-диспетчерський пункт, — відгукнувся головний диспетчер. — Об'єкт сповільнює хід, дотримуючись курсу на наш аеропорт. Дельта-v надто висока... з такою сідати заборонено... але можливо. Рух космічних кораблів у радіусі тисяча кілометрів припинено. Очікуваний час посадки — за чотири хвилини тридцять п'ять секунд.

— Ми взяли космопорт під охорону, — втрутилася Барнес-Авне на тому ж каналі.

Де Сойя знав, що в космопорті та навколо нього вже перебуває кілька тисяч військових Пакса. Хай тільки корабель із дівчинкою сяде — а злетіти йому вже не дадуть. Він подивився на зображення з веб-камери: вогні Да Вінчі сяяли від обрію до обрію. На кораблі з дівчинкою блимали навігаційні вогні: червоний та зелений. Спалахнувши, яскраві посадкові промені протяли хмари.

— Об'єкт на курсі, — пролунав спокійний голос диспетчера. — Гальмування нормальне.

— Ми його бачимо, — почувся вигук командера загону БПП Клаус.

— Тримайтесь на відстані, — передав їй де Сойя променевим каналом.

«Скорпіони» могли ошелешити всіх, хто є на борту, з відстані кількасот кілометрів. Отець-капітан не хотів, аби вони юрбилися над кораблем, що знижувався.

— Наказ зрозуміла.

— На курсі. Прилади показують нормальне зниження, посадка за три хвилини, — диспетчер звернувся до корабля з дівчинкою: — Неідентифікований кораблю, для вас звільнено посадкову смугу.

Енея не відповідала.

Де Сойя подивився на тактичний екран. Корабель із дівчинкою мав наразі вигляд червоної жаринки, що нависала майже точно над космопортом Пакса на висоті десять тисяч метрів. Спусковий катер де Сойї та винищувачі трималися на тисячу метрів вище, кружляючи, наче розлючені комахи. Чи стерв'ятники, подумав де Сойя. У Льяно-Естакадо були стерв'ятники, хоча навіщо їх привезли з собою на ембріоносці перші колоністи, ніхто не знав. У голих пустелях, прохромлених через кожні 30 кілометрів колонами генераторів атмосфери, задували такі суховії, що будь-яка мертвечина перетворювалась на мумію за лічені години.

Де Сойя струсив головою, відганяючи невчасний спомин.

— Одна хвилина до посадки, — повідомив диспетчер. — Невизначений кораблю, ви наближаєтесь до нульової відмітки зниження. Змініть вашу дельта-v, аби продовжити знижування по заданому курсу. Як зрозуміли?

— Чорт забирай, — прошепотіла капітан By.

— Сер, — сказала пілот Карін Кук, — корабель припинив знижуватись. Він висить над космопортом на висоті дві тисячі метрів.

— Бачу, лейтенанте, — відповів де Сойя.

Корабель миготів червоними та зеленими вогнями.

Посадковий промінь, який бив із його хвоста, був такий потужний, що освітлював бетон космодрому, котрий лежав під кораблем на відстані понад півтори милі. Інші космічні кораблі на космодромі стояли темними. Більшість із них були замкнені в ангари або перегнані на бічні доріжки рулювання. Вогні всіх зорельотів, що були над планетою, включно зі спусковим катером отця-капітана, були вимкнені.

По загальному променевому каналу де Сойя сказав:

— Усім кораблям та літакам тримати дистанцію, вогню не відкривати.

— Невизначений кораблю, — промовив паксівський диспетчер, — ви відхиляєтесь від курсу. Поверніться до нормальної швидкості зниження, негайно. Невизначений кораблю, ви виходите за межі контрольованого повітряного простору. Негайно поверніться до нормальної швидкості зниження...

— Лайно, — пробурмотіла Барнес-Авне.

Вона розташувала свої сили концентричними колами над космопортом, але корабель із дівчинкою був уже за його межами, пливучи над центром Да Вінчі. Посадкові вогні корабля блимнули — і згасли.

— Вони не вмикають термоядерного двигуна, — сказав де Сойя капітану By. — Летять на відбивачах.

By кивнула, але це, вочевидь, її анітрохи не заспокоїло. Корабель із термоядерним двигуном над центром мегаполіса — це наче лезо гільйотини над незахищеною шиєю.

— ББП, — викликав де Сойя повітряний патруль, — я переміщаюсь на п'ятсот метрів. Тримайтесь поруч, — він кивнув пілотові, і та заклала крутий віраж, водночас стрімко знижуючись. На задніх сидіннях у бойових скафандрах нерухомо сиділи Ґреґоріус і два його бійці.

— Що, до дідькової матері, вона замислила? — прошепотіла командувач Барнес-Авне.

На тактичному дисплеї де Сойя побачив, що вона віддала наказ сотні вояків злетіти в повітря на реактивних ранцях і слідувати за дрейфуючим кораблем. Для зовнішніх камер ці бійці залишались невидимими.

Де Сойя пригадав, що з Долини Гробниць часу дівчинка зіслизнула на малому літальному апараті чи на отакому ранці. Він зв'язався із центром наземного спостереження та катерами на орбіті.

— Що показують давачі? Слідкуйте за малими об'єктами, які можуть покинути корабель!

Командир сторожового загону відгукнувся негайно:

— Так, сер! Будьте спокійні, сер, із того корабля не зможе вибратись непоміченим ніхто більший за мікроба, сер!

— Дуже добре, — відповів де Сойя.

Що він проґавив? Корабель Енеї продовжував повільно плисти над Да Вінчі, прямуючи на норд-норд-вест зі швидкістю біля двадцяти п'яти кілометрів на годину, схожий на неспішний вертикальний дирижабль, якого відносить вітром. Над кораблем вихором вертілися винищувачі, що увійшли в атмосферу разом зі спусковим апаратом де Сойї, а навколо нього, наче ревучі стіни воронки навколо ока бурі, кружляли «Скорпіони» бойового повітряного патруля. Нижче, перелітаючи просто над дахами будівель і над мостами, спостерігаючи за ситуацією крізь інфрачервоні візори й отримуючи вказівки по спецзв'язку, рухались морські піхотинці та десантники з космопорту.

Корабель дівчинки безшумно плинув на електромагнітних відбивачах, пролітаючи над хмарочосами та промисловими районами Да Вінчі, столиці Ренесанс-Вектора. Місто сяяло ліхтарями автострад і вікнами житлових будинків, зеленіло просіками стадіонів та виблискувало освітленими паркінгами. Десятки тисяч автівок снували багатоярусними автострадами, своїми фарами додаючи сяйва світловому шоу гігантського міста.

— Він обертається, сер, — повідомив пілот. — Усе ще йде на відбивачах.

На екрані, що транслював зображення з веб-камери, а також на тактичному дисплеї де Сойя бачив, що корабель Енеї повільно змінив своє положення з вертикального на горизонтальне. Крил він не висунув. Таке положення мало бути незвичним для пасажирів, але не більше: адже внутрішні поля контролювали відчуття «верх-низ». Корабель, тепер ще більш ніж будь-коли схожий на сріблястий дирижабль, який плине за вітром, переміщався над рікою та плутаницею залізничних колій у північній частині Да Вінчі. Диспетчерська космодрому продовжувала викликати корабель, але він не відповідав. «Що я проґавив?» — питав себе отець-капітан де Сойя.

Коли Енея наказала кораблеві розвернутись горизонтально, зізнаюсь, я на якусь мить ледь із котушок не з'їхав. Ми втрьох стояли біля стіни круглої кімнати, дивлячись крізь прозорий корпус — так наче зазирали за край прямовисної скелі. І раптом ми перекинулись за край у напрямку вогників, що мерехтіли в тисячі метрів під нами. Ми з А. Беттіком мимохіть зробили кілька кроків назад, а я навіть замахав руками, аби не втратити рівноваги. Енея ж залишилась стояти як стояла, на краю, спостерігаючи, як земля стала дибки й перетворилась на стіну, на котрій розмістилося місто з його будівлями та вогнями.

Я ледве не впав на кушетку, але знайшов у собі сили залишитись стояти і стримувати своє запаморочення, уявляючи поверхню планети гігантським муром, повз який ми летіли, минаючи вулиці та прямокутники кварталів. Я розвернувся і побачив за своїми плечима кілька яскравих зірок, що пробивалися навіть крізь сяйво міста. Міські вогні забарвлювали хмари у помаранчевий колір.

— Що ми шукаємо тепер? — поцікавився я.

Час від часу корабель повідомляв про присутність кораблів і літаків, що намотували над нами кола, а також про кількість давачів, котрі вели за нами спостереження. Ми наказали кораблеві відхиляти настійливі вимоги диспетчера космопорту.

Енея хотіла побачити ріку. Тепер ми були просто над нею: вона темною стрічкою звивалася серед освітлених кварталів. Ми летіли вздовж ріки на північний захід. Інколи під нами пропливала баржа чи прогулянковий катер — але під нашим кутом зору здавалося, що вогники повзуть угору чи стіною вниз.

Замість відповісти на моє питання Енея сказала:

— Кораблю, ти певен, що ця ріка під нами колись була частиною Тетіс?

— Так стверджують мої карти, — відповів корабель. — Звісно, моя пам'ять уже не...

— Он він! — вигукнув А. Беттік, показуючи просто вперед, на темну ріку.

Я нічого не бачив, але Енея, схоже, щось таки помітила.

— Спускайся нижче, — наказала вона кораблеві. — Хутчіше!

— Вимоги до безпечних відстаней і так уже порушені, — озвався корабель. — Якщо ми спустимося нижче припустимої висоти, ми можемо...

— Виконуй, — закричала дівчинка. — Код зняття заборони: 6С, статус наказу: категоричний! Роби!!!

Корабель рвонув униз і вперед.

— Прямуй до тієї арки, — наказала Енея, вказуючи на стіну міста, прорізану темною рікою. На щось просто у нас над головами.

— До арки? — не зрозумів я. І раптом побачив це — шматок круга, дужку, що чорніла на яскраво ілюмінованому тлі.

А. Беттік подивився на дівчинку.

— Я був майже впевнений, що порталу не існує... що його рознесли вщент.

Енея всміхнулася на всі тридцять два.

— Рознести портал вщент — непросто. Хіба що ядерним вибухом, і то не факт, що це спрацювало б. Ці штуковини будувалися під керівництвом ТехноКорду, вони можуть витримати що завгодно.

Тепер корабель стрімко линув уперед на відбивачах. Я вже чітко бачив арку порталу, що скидалася на гігантський обід. Навкруги стародавнього артефакту розкинулась промислова зона — занедбані колії, порожні склади, розтрісканий бетон, бур'яни, іржавий дріт та кістяки покинутих машин. До порталу лишалося ще біля кілометра. Я бачив крізь нього вогні міста... ні, тепер вони мерехтіли! Неначе з металевої арки спадала водяна завіса...

— Нам це вдасться! — вигукнув я. У ту ж мить фіолетово спалахнув вибух — і корабель із гуркотом почав падати в ріку.

— Старий портал телепортації! — вигукнув де Сойя. Він уже з хвилину дивився цю арку, але спершу прийняв її за ще один міст. Тепер він зрозумів. — Вони прямують до порталу. Ця річка була частиною ріки Тетіс! — він подивився на тактичний екран. Так і є — корабель із дівчинкою пришвидшувався в напрямку арки.

— Спокійно, — озвалась командувач Барнес-Авне. — Портали мертві. Вони не працюють ще з часів Падіння. Тож цей портал не може...

— Ближче, — закричав де Сойя пілотові. Спусковий апарат збільшив швидкість, і всіх, хто був усередині, притисло до подушок крісел. В апараті не було внутрішнього поля-стримувача. — Ближче до них! Наздогнати! — горлав де Сойя лейтенантові. — Усім літакам наблизитися до цілі, — наказав він по каналах широкосмугового зв'язку.

— Вони будуть там першими, — відповіла лейтенант Кук, втиснута в крісло прискоренням у 3 g.

— Командире ББП! — здушено через високе перевантаження вигукнув де Сойя. — Вразити ціль! Вразити двигуни та відбивачі. Вогонь!

Лазерні промені прорізали ніч. Корабель із дівчинкою наткнувся на невидиму перепону між небом і землею, здригнувся, наче поранений звір, і впав у воду, не долетівши до порталу якихось кількасот метрів. У повітрі виріс гігантський гриб водяної пари.

Спусковий катер заклав крутий віраж навколо стовпа пари на висоті близько тисячі метрів. У повітрі було тісно від літальних апаратів і десантників з реактивними ранцями. Усі канали бриніли від збуджених перемовин.

— Усім заткнутися! — скомандував де Сойя. — Командире ББП, ви бачите корабель?

— Ні, — пролунав голос Клауса. — Надто багато пари та сміття після вибуху.

— Корабель вибухнув? — спитав де Сойя. Він звернувся променевим каналом до сторожових катерів, що кружляли в тисячі кілометрів над ними. — Що показують радари? Давачі?

— Об'єкт збито, — отримав він відповідь.

— Мені це відомо, недоумку! — зірвався де Сойя. — Ви можете відсканувати корабель під водою?

— Ні, надто багато перешкод — як у повітрі, такі на поверхні. Радар не може розрізнити...

— Прокляття! — гаркнув де Сойя. — Мати-капітан Стоун?

— Слухаю, сер, — із факельника на орбіті відгукнулася його колишня заступниця.

— Спопелити його, — наказав де Сойя. — Портал. І річку під ним. Палити його не менше хвилини. Палити, доки він не розплавиться. Зачекайте... знищити за тридцять секунд, — він перемкнувся на повітряні оперативні канали: — Усім літакам і десантникам, що перебувають поблизу. У вас є тридцять секунд, аби відійти. За тридцять секунд весь район буде знищено ланцетними променями. Виконуйте!

Пілот Кук миттєво відреагувала на наказ і круто розвернула катер де Сойї в напрямку космопорту з прискоренням 1,5 махи.

— Стій, стій! — прохрипів де Сойя крізь шалену силу тяжіння. — Відлетіти на кілометр, не більше. Я мушу бачити це на власні очі.

Картинки як на відеоекрані, так і на тактичному дисплеї відображали справдешній хаос, коли сотні літальних апаратів та десантників, котрі були в повітрі, тепер, наче підхоплені вибуховою хвилею, кинулися геть від порталу. Нарешті радар показав зону порожньою, і саме тоді з космосу вдарив палючий фіолетовий промінь. Пучковий випромінювач променем десять метрів завширшки, надто яскравим, аби на нього можна було дивитися, вцілив просто в старовинний портал. Бетон, сталь і ферропласт плавилися, утворюючи річки й озера вогняної лави з обох берегів справжньої ріки. Сама ріка на якусь мить, здавалося, перетворилась на суцільну пару, а ударна хвиля та хмара випарів прокотились містом в усіх напрямках. Цього разу грибоподібна хмара досягла стратосфери.

Капітан By, отець Браун і решта присутніх мовчки дивились на де Сойю. Він знав їхні думки, так ніби вони промовляли вголос: дівчинку треба було взяти живою.

Проігнорувавши їхні погляди, отець-капітан звернувся до свого пілота:

— Я не знаю такої моделі. Цей катер може зависати в повітрі?

— Так, на кілька хвилин, — відповіла пілот. Її обличчя під шоломом було мокре від поту.

— Тоді спускайтеся й зависніть над аркою порталу, — наказав де Сойя. — Висота — п'ятдесят метрів.

— Сер, — почала пілот, — теплові й ударні хвилі від вибухів пари...

— Виконуйте, лейтенанте, — отець-капітан сказав це голосом рівним, але й таким, що не допускав заперечень.

Вони зависли над порталом. Повітря кипіло випарами та водяними краплями, але прожектор і надпотужний радар змогли пробитися крізь перешкоди. Арка порталу розпеклася до білого жару, але встояла.

— Неймовірно, — прошепотіла командувач Барнес-Авне.

На тактичному каналі пролунав голос матері-капітана Стоун:

— Отче-капітане, ціль вражено, але не знищено. Дозвольте ланцетувати ціль вдруге.

— Не треба, — відповів де Сойя.

Ріка під аркою була пропечена, а береги та дно перетворилися на шлак. Над водою підіймалося клубовиння пари, ще і ще — це з берегів у ріку вливалися потоки розплавленої сталі та бетону. Зовнішні мікрофони транслювали шалене шипіння. Ріка вкрилася вирами та коловоротами, що втягували в себе сміття.

Піднявши очі від дисплеїв, де Сойя побачив, що присутні продовжують дивитися на нього. Наказ був захопити дівчинкою живою та доправити її на Пацем.

— Командувачу Барнес-Авне, — звернувся отець-капітан офіційним тоном. — Накажіть вашим десантникам негайно спуститися й обшукати ріку та прилеглу місцевість.

— Так, сер, — відгукнулася Барнес-Авне, входячи у свою мережу та віддаючи накази. Але поглядом вона наче прикипіла до обличчя де Сойї.