Ендіміон

32

Вони втомилися помирати. Подолавши за шістдесят три дні вісім зоряних систем, пройшовши крізь вісім жахливих смертей та вісім болісних воскресінь, кожен із чотирьох — отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус, капрал Кі та стрілець Реттіґ — втомився помирати та воскресати.

Тепер після кожного воскресіння де Сойя стояв голим перед дзеркалом, дивився на свою шкіру, роз'ятрену, лискучу, наче його щойно оббілували живцем, й обережно торкався хрестоформи, яка мінилися на грудях багряним і малиновим. Ще кілька днів після воскресіння де Сойя почувався збентеженим, а руки тремтіли, щоразу трохи сильніше. Голоси інших долинали до його вух наче звіддалеки, він не міг цілковито сконцентруватися, незалежно від того, з ким він розмовляв — адміралом Пакса, губернатором планети чи парафіяльним священиком.

Де Сойя почав одягатися як священик, змінивши однострій отця-капітана Пакса на рясу та римський комірець. На поясі тепер він носив розарій[107] і промовляв молитви майже безперервно, перебираючи намистини, наче арабські чотки. Молитви заспокоювали його та приводили до ладу думки. Отець-капітан де Сойя більше не бачив уві сні Енеї своєю донькою, не бачив Ренесанс-Вектора і своєї сестри Марії. Йому снився Армагеддон[108] — жахливі картини палаючих орбітальних лісів, охоплених полум'ям планет, снилися промені смерті, що проходять родючими долинами й залишають після себе тільки мертві тіла.

Відвідавши перший зі світів уздовж ріки Тетіс, він зрозумів, що помилився в розрахунках. У системі Ренесанс він сказав, що для прочісування двохсот світів йому знадобиться два стандартні роки. Позаяк на кожну систему потрібно буде три дні: воскресіння, організація засідки і переміщення у новий світ. Але все пішло не так.

Першим світом, куди він перемістився, був Центр Тау Кита[109], у минулому — адміністративна столиця Всемережжя під владою Гегемонії. За часів Усемережжя тут мешкали десятки мільярдів людей, а саму планету оточувало ще й кільце з орбітальних міст і житлових районів, які з'єднувалися між собою та Центром космічними ліфтами, порталами, рікою Тетіс, Ґранд-Анфіладою та лінією «світло+». ТК2 був центром, крізь який проходила базова площина мегасфери, резиденцією Сенату, а ще — місцем, де від рук розлюченого натовпу загинула Міна Ґледстон, коли за її наказом кораблі ЗС знищили портали. Падіння болюче вдарило по ТК2. Летючі будинки завалилися, коли припинила функціонувати енергетична мережа. Житлові хмарочоси — деякі на кількасот поверхів — не мали сходів чи ліфтів та обслуговувалися порталами. У них загинули від голоду чи розбилися, намагаючись вибратися з пастки, десятки тисяч людей; тільки небагатьох удалося врятувати екранольотами. Цей світ не мав власного сільського господарства, а продовольство сюди постачали через планетарні чи величезні орбітальні портали. На ТК2 почалися голодні бунти, що тривали п'ятдесят років за місцевим календарем, тобто більше тридцяти стандартних років. За цей час у заворушеннях загинули мільярди людей, а ще мільярди померли від голоду.

У часи Мережі Центр Тау Кита потопав у розкошах та розпусті. Тут не приживалися релігії, за винятком хіба що найбільш сибаритських або жорстоких, таких як Церква Останньої Спокути або Церква Ктиря, які мали певну популярність серед знудьгованих снобів. Натомість упродовж сторіч експансії Гегемонії єдиним справжнім об'єктом шанування на ТК2 була влада: прагнення влади, наближення до влади, збереження влади. Влада була справжнім ідолом мільярдів, а коли цей ідол впав і потягнув за собою мільярди своїх ідолопоклонників, ті, кому вдалося вціліти, тяжко працюючи серед руїн міст, мотижачи землю в затінку розвалищ хмарочосів, орючи саморобними плугами шматки ґрунту серед закинутих автострад та останків Ґранд-Анфілади, вудячи коропів у ріці Тетіс, яка колись несла на своїх хвилях сотні фешенебельних яхт і прогулянкових барок, прокляли саму пам'ять про владу.

Центр Тау Кита дозрів до Християнства Воскресіння, до Нового Католицизму, і коли через шістдесят років після Падіння сюди прибули місіонери Церкви та поліцейські сили Пакса, навернення кількох мільярдів уцілілих місцевих мешканців було щирим і всеохопним. Високі шпилі адміністративних і комерційних будівель часів Усемережжя, які попри всі руйнування все ще ясніли на тлі неба, зрівняли з землею, а натомість із тієї руїни — каменю, скла, сталопласту — мешканці ТК2 спорудили грандіозні собори, куди щодня хмарою сунули вдячні новонавернені.

Архієпископ Центру Тау Кита став однією з найвпливовіших осіб у новій людській спільноті, знаній тепер як Пакс, і в його руках опинилася, як це не парадоксально, величезна влада, яку тут іще не так давно ненавиділи лютою ненавистю. Незабаром за впливовістю він міг уже конкурувати з Його Святістю Папою на Пацемі. Межі впливу, за які не можна було переступати, аби не накликати гніву Папи, були встановлені в 2978 році нашої ери, або на 126-ий рік після Падіння, коли Його Превелебність Клаус кардинал Кроненберґ був відлучений від Церкви, і з того часу цих меж ніхто не ризикував переходити.

Про все це отець-капітан де Сойя дізнався, здійснивши свій перший стрибок із Ренесансу. Він розраховував на два роки, тобто приблизно шістсот днів, і на двісті добровільних смертей, аби за потреби охопити всі світи, які колись з'єднувала ріка Тетіс.

Вони перебували на ТК2 вже вісім діб. «Рафаїл» зайшов до системи, надіславши розпізнавальний код зі свого автоматичного маяка; кораблі Пакса відповіли й зустріли його за чотирнадцять годин. Ще вісім годин знадобилося на гальмування та переведення «Рафаїла» на орбіту ТК2 і ще чотири — на доправлення тіл до офіційних воскресальних ясел у столиці, місті Сент-Пол. Ось так набігла вже ціла доба затримки.

Після трьох днів, необхідних для воскресіння, і ще одного дня вимушеного відпочинку де Сойя зустрівся з архієпископом ТК2, Її Превелебністю Ахіллою Сілвацкі, і змушений був згаяти ще один день, аби дотриматись формальностей. Де Сойя мав папський монідиск, який наділяв його практично нечуваними повноваженнями, й ескорт архієпископа, наче зграя хортів, що взяла слід, взявся винюхувати причини та можливі наслідки цих повноважень. За кілька годин де Сойя почав розуміти багатошаровість інтриги та переплетіння інтересів у цій боротьбі за провінційну владу: архієпископ Сілвацкі не могла сподіватися стати кардиналом, оскільки після відлучення Кроненберґа жоден духовний очільник ТК2 не міг піднятися вище архієпископа, не переїхавши на Пацем та не приєднавшись до Ватикану; водночас влада, яку архієпископ мала в цьому секторі Пакса, переважувала владу багатьох кардиналів і тимчасові повноваження, якими Пакс наділяв адміралів флоту. Архієпископ хотіла зрозуміти, яку частину своєї влади Папа делегував де Сойї і як їй діяти, аби це не зашкодило її авторитету.

Отцю-капітану де Сойї було начхати на параною архієпископа Сілвацкі та на політику Церкви на ТК2. Він хотів лише перекрити портали на планеті як можливий шлях втечі. На п'ятий день після свого переміщення до простору Тау Кита він нарешті подолав ті п'ятсот метрів, що відділяли кафедральний собор Св. Павла та палац архієпископа від ріки. Це була вузенька річка, перетворена на канал там, де вона протікала містом. Але колись вона була частиною Тетіс.

Гігантські портали залишилися неушкодженими, бо інженери застерігали, що будь-яка спроба їх знищити може призвести до термоядерного вибуху. Їх давно завісили церковними корогвами, але вони продовжували стояти там, де і стояли, на відстані лише двох кілометрів один від одного, біля колишнього Будинку уряду й Оленячого парку. Тож отець-капітан де Сойя, три його охоронці та півсотні насторожених, відданих архієпископу Сілвацкі військових Пакса, що їх супроводжували, мали змогу стати біля першого порталу й подивитися вздовж вкритих травою берегів на тридцятиметровий гобелен із зображенням мучеництва Св. Павла, що звисав із другого порталу, відразу за вигином ріки, — портал добре вимальовувався навіть крізь розквітлі сливи у саду єпископського палацу.

Оскільки ця ділянка колишньої Тетіс проходила тепер у приватних садах Її Превелебності, вздовж усього каналу та на мостах стояла озброєна охорона. Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на стародавні артефакти, якими наразі були колишні портали, офіцери з охорони запевнили де Сойю, що крізь ці портали не проходили кораблі чи люди. Сторонніх не було помічено й на берегах каналу.

Де Сойя наполіг, аби на порталах розмістили постійну варту. Він зажадав, щоб тут також встановили камери для цілодобового спостереження. Йому потрібні були давачі, тривожна сигналізація та розтяжки. Місцеві військові Пакса після консультацій з архієпископом неохоче погодились на цей прояв неповаги до їхнього суверенітету. Де Сойю просто бісили всі ці ідіотські політичні ігри.

На шостий день перебування на планеті капрал Кі несподівано звалився в гарячці. Його поклали у лікарню. Де Сойя підозрював, що це наслідок воскресіння: кожен із них, не зізнаючись іншим, страждав нападами трясавиці, перепадами настрою й іншими неприємними симптомами. На сьомий день Кі встав із ліжка й благав де Сойю забрати його з лікарні та з цієї планети, але тепер архієпископ наполегливо попросила де Сойю відправити вечірню месу на честь Його Святості Папи Юлія. Відмовити було неможливо, і того вечора, серед скіпетрів, білосніжних митр, мантій із рожевими ґудзиками, під гігантським зображенням Потрійної Тіари та перехрещених ключів[110], точно таким, яке мав де Сойя на папському монідискові, що постійно був у нього на шиї, серед клубовиська ароматного диму та передзвону, під урочистий багатоголосий спів дитячого хору, скромний військовий священик із Мадре де Діос та елегантна архієпископ пліч-о-пліч прославляли таїнство розп'яття й воскресіння Ісуса Христа. Того вечора сержант Ґреґоріус прийняв причастя з рук де Сойї, як він робив упродовж кожного дня їхньої пошукової експедиції, і це ж зробили ще півсотні обраних причаститися гостією, а три тисячі присутніх на месі вірян молилися та спозирали за цим дійством крізь кольорову млу собору.

На восьмий день вони залишили цю планету, й отець-капітан де Сойя вперше чекав на неминучу смерть як на звільнення.

Їх воскресили в яслах на Небесній Брамі, другорядній планетці, у дні Всемережжя терраформованій і засадженій тінистими деревами. Тепер планета повернулась до свого колишнього стану: її вкрила кипляча багнюка й отруйні болота, атмосфера знову стала непридатною для дихання, а в небі жахтіла Веґа Головна, вбиваючи все радіацією. Комп'ютер «Рафаїла» сам обирав послідовність переміщень до світів уздовж колишньої ріки Тетіс, оскільки жодної підказки щодо того, куди міг вести портал на Ренесанс-В., не знайшлося. Але де Сойя помітив, що з кожним стрибком вони наближаються до тієї системи, де колись була Стара Земля: менше дванадцяти світлових років від ТК2, а от тепер, від Небесної Брами, взагалі лише вісім із хвостиком світлових років. Де Сойя відчув, що йому хотілося б побувати в системі Старої Землі, навіть попри те, що Старої Землі там вже не було, і навіть попри те, що Марс, а також інші населені недалеко планети, супутники й астероїди давно вже перетворилися на провінційні глухі закутки, які цікавили Пакс не більше, ніж свого часу Мадре де Діос.

Але Тетіс ніколи не несла своїх вод крізь систему Старої Землі, тому де Сойї доводилось стримувати свою цікавість і вдовольнятися тим, що наступні кілька світів будуть ще ближче до колишньої домівки людства.

На Небесній Брамі їм теж довелося застрягти на вісім днів, але не через внутрішньоцерковні інтриги. Тут на орбіті вартував невеликий гарнізон Пакса, але військові рідко спускалися на цю зруйновану планету. За 274 роки, що минули після Падіння, населення Небесної Брами скоротилося з чотирьохсот мільйонів до десятка божевільних старателів, які блукали острівками намулу між мочарами. Рої Вигнанців винищили тутешній світ ще до того, як Ґледстон наказала зруйнувати портали. Вони знищили захисну сферу, спалили з ланцетників столицю, місто Болотянськ, із його чудовими тінистими бульварами, скинули плазмові бомби на станції генерації атмосфери, що будувалися впродовж сторіч, тож ще до падіння порталів ґрунт на планеті перетворився на засолену пустелю, крізь яку не могло пробитися ніщо живе.

Отже, військові тепер патрулювали планету тільки з орбіти через чутки, що вона багата на корисні копалини, але без потреби на неї не сідали. Де Сойї довелося вимагати від начальника гарнізону, майора Ліма, вислати туди експедицію. Тільки на п'ятий день після переміщення до системи Веґи спусковий катер із вдягнутими в захисні скафандри де Сойєю, Ґреґоріусом, Кі, Реттіґом, лейтенантом Бристолем та десятком паксівських вояків із місцевого гарнізону зробив посадку на більш-менш твердий, вкритий намулом острівець у тому місці, де колись протікала ріка Тетіс. Порталів тут не було.

— Я гадав, що їх неможливо знищити, — зауважив де Сойя. — Їх збудував ТехноКорд, і збудував так, аби ніхто не зміг руйнувати.

— Їх тут немає, — констатував лейтенант Бристоль, наказуючи повертатись на орбіту.

Де Сойя зупинив його. Потрясаючи папським монідиском, він наполіг на проведенні повного обстеження із застосуванням усіх можливих сенсорів і давачів. Портали знайшлися — на відстані шістнадцяти кілометрів, поховані під майже сотнею метрів багнюки.

— Ось і розгадка, — сказав майор Лім де Сойї по променевому каналу. — Можливо, це сталося внаслідок нападу Вигнанців чи пізнішого зсуву багновища. Хай там як, а ріка та портали потонули в болоті. Весь цей світ буквально перетворився на пекло.

— Може, й так, — відповів йому де Сойя, — але я хочу, щоб ці портали відкопали, встановили навколо них тимчасові оболонки з атмосферою, такі, аби той, хто, можливо, пройде крізь них, залишився живим. А ще треба біля кожного порталу виставити постійну варту.

— На якої холери? Ви що, геть сказилися?! — вибухнув майор Лім, але, згадавши про папський монідиск, додав: — Сер.

— Ще ні, — відповів де Сойя, подивившись у камеру вовчим поглядом. — Даю вам на це сімдесят дві години, майоре, або інакше наступні три роки ви проведете безпосередньо на поверхні цієї планети.

Портали відкопали, збудували навколо них куполи й виставили варту. Впоралися за сімдесят годин. Якщо хтось наразі мандрував би рікою Тетіс, він, звісно, не знайшов би тут ріки, лише саму киплячу твань, отруйну атмосферу та військових у бойових обладунках. Останньої ночі на орбіті Небесної Брами де Сойя на колінах молився, щоб Енея не обрала цього шляху. Її кісток не знайшли в мулі та сірці, коли розкопували портали, але паксівський інженер, що керував розкопками, сказав, що тутешній отруйний ґрунт у будь-якому разі вже розчинив би дитячі кістки.

Де Сойя не вірив, що так могло статися. На дев'ятий день він перемістився з системи Небесної Брами, нагадавши майорові Ліму, що вартові мають пильнувати, захисні куполи — працювати, а сам майор у майбутньому має притримувати свого язика, розмовляючи з відвідувачами.

У третій системі, куди перемістив їх «Рафаїл», на них ніхто не чекав, аби воскресити. Корабель-архангел увійшов у систему планет NGC 2629[111] із вантажем мертвих тіл і з маяком, що транслював код флоту Пакса. Відповіді не було. Планет NGC 2629 у системі налічувалося аж вісім, але тільки одна з них, відома під прозаїчним ім'ям NGC 2629-4BIV, була придатна для життя. «Рафаїл» мав у комп'ютері інформацію, згідно з якою Гегемонія і ТехноКорд доклали багато зусиль і грошей, аби продовжити Тетіс до цього світу, можливо, із сибаритських, суто естетичних міркувань. Цієї планети ніколи масштабно не колонізували чи не терраформували, хіба що на початку Гіджри надіслали сюди кілька ембріоносців із РНК. Тож на цій частині круїзу мандрівники, схоже, могли лише насолоджуватись краєвидами та знайомитися з екзотичною фауною.

Не можна сказати, що на цій планеті наразі взагалі не було мешканців — «Рафаїл», перебуваючи на орбіті й чекаючи на автоматичне воскресіння своїх пасажирів, вишукав декого. Примітивні ресурси комп'ютерів «Рафаїла» не йшли в жодне порівняння зі справжніми Штінтами, тому йому вдалося тільки дізнатися, що на планеті перебуває незначна кількість людей — біологів, зоологів, туристів, обслуги колишніх порталів, які залишились тут після Падіння і здичавіли. Розмножувались ці дикуни дуже інтенсивно, проте їхня чисельність у джунглях та в гірських місцевостях не перевищувала кількох тисяч на всю планету. Це пояснювалося тим, що завезені колись на ембріоносцях хижаки були надто охочі до людської плоті.

«Рафаїл» вичерпав усі свої ресурси, намагаючись виконати елементарне завдання: розшукати портали. Інформація про Всемережжя, яку він мав у своєму розпорядженні, тільки вказувала, що портали було розкидано з різними інтервалами на ділянці ріки завдовжки шість тисяч кілометрів у північній півкулі. «Рафаїл» змінив орбіту таким чином, аби перебувати переважно над континентом, який займав практично всю північну півкулю, і розпочав фотографувати та досліджувати радаром усі річкові ресурси. На жаль, на північному континенті було три великі ріки, дві з яких текли на схід, а одна — на захід, «Рафаїл» же не вмів оцінювати ймовірності, щоб визначити пріоритети. Тому він вирішив робити зйомку всіх трьох рік, а це потребувало проаналізувати більше, ніж двадцять тисяч кілометрів.

Коли серця чотирьох чоловіків на третій день їхнього воскресіння знову почали битися, «Рафаїл» відчув щось схоже на силіконове полегшення.

Федеріко де Сойя вислухав звіт комп'ютера, стоячи голяка перед дзеркалом у своїй крихітній каюті, і почуте його не втішило. Якщо чесно, то йому хотілося плакати. Він думав про матір-капітана Стоун, матір-капітана Буле, капітана Хьорна, які зараз перебували на кордоні, на Великій Стіні, а можливо, саме зійшлися в жорстокій битві з Вигнанцями. Де Сойя заздрив їм, адже їхнє завдання було таким зрозумілим і однозначним.

Порадившись із сержантом Ґреґоріусом і двома іншими гвардійцями, де Сойя уважно вивчив отриману інформацію, відразу ж відкинувши ту ріку, що бігла на захід. Вона була надто немальовничою, аби стати ділянкою Тетіс: звивалася переважно дном глибоких каньйонів, далеко від джунглів та боліт, де водилася фауна. Другу ріку він забракував, бо через велику кількість водоспадів і бистрин вона жодним чином не годилася для круїзних суден. Тому отець-капітан узявся за радіолокаційні карти третьої ріки, найдовшої та переважно тихоплинної. На карті відобразилися десятки, а може, й сотні об'єктів, які нагадували арки порталів — скелясті каскади, природні переправи, розсипи валунів, — та людське око потребувало лише кількох годин, аби розібратися, що тут до чого.

На п'ятий день переміщення таки вдалося розшукати портали. Дивно, що вони стояли далеко один від одного, але їхнє рукотворне походження сумнівів не викликало. Де Сойя сам узявся пілотувати спусковий апарат, а капрала Кі залишив на «Рафаїлі» як прикриття — раптом станеться щось непередбачене.

Розгортався сценарій, якого де Сойя боявся найбільше: неможливо було визначити, побувала тут дівчинка чи ні, а якщо навіть і побувала, то на своєму космічному кораблі чи без нього. Відстань між двома недіючими порталами була найбільша з-поміж тих, де їм уже довелося побувати, — майже двісті кілометрів, — і скільки б вони не ширяли над джунглями й уздовж берега, ніщо не вказувало, чи проходив хтось цим шляхом. Запитати не було кого, як і не було кого поставити на варту, позаяк військ Пакса тут також не спостерігалося.

Вони сіли на острові неподалік від порталу, що розташовувався вище за течією, і там Сойя, Ґреґоріус і Реттіґ взялись обговорювати ситуацію.

— Минуло три стандартні тижні, стандартні, відколи корабель гайнув крізь портал на Ренесанс-В., так? — розпочав Ґреґоріус.

Кабіна спускового апарата була тісною й спартанською, тому вони залишались сидіти кожен на своєму місці. Бойові обладунки Ґреґоріуса та Реттіґа висіли в стінній ніші, наче запасні шкури, але вже з металу.

— Якщо вони потрапили у якийсь світ на подобу цього, — зауважив Реттіґ, — то могли спокійно вшитися будь-куди. Навіщо їм і надалі пересуватись рікою?

— Усе це, звичайно, так, — погодився де Сойя, — але існує велика ймовірність, що їхній корабель зазнав пошкоджень.

— Так, сер, — сказав сержант, — але наскільки серйозних? Чи може він літати? Чи не залатав він себе сяк-так? А може, попростував ремонтуватися на базу Вигнанців? Звідси до загумінкових світів можна шапкою докинути.

— Або дівчинка могла відіслати корабель і вирушити крізь черговий портал пішки, — докинув Реттіґ.

— Це за умови, що ще якийсь із порталів діє, — втомлено проказав де Сойя, — і той портал, на Ренесансі, не став для неї щасливою випадковістю.

Ґреґоріус обіперся об коліна своїми величезними лапами.

— Але, сер, це просто смішно... Шукати голку в сіні, як казали колись, і то було би дитячою забавкою у порівнянні з цим.

Отець-капітан де Сойя дивився крізь віконце спускового апарата. Невидимий вітер розгойдував високі папороті.

— У мене таке відчуття, що вона мандрує старою рікою. Я гадаю, вона й надалі користуватиметься порталами. Не знаю, чим вона пересувається — отою летючою штуковиною, на якій її хтось забрав із Долини Гробниць часу, а може, надувним плотом чи вкраденим човном, — але, гадаю, вона тримається Тетіс.

— А що ми можемо тут вдіяти? — запитав Реттіґ. — Якщо вона вже тут побувала, значить, ми її пропустили. Якщо вона тут іще не була, можемо чекати на неї до скону. От якби у нас була сотня кораблів-архангелів, аби ми могли доставити військових до кожного з цих світів...

Де Сойя кивнув. Під час тривалих молитов йому раз за разом спадало на думку, наскільки спростилось би його завдання, якби кур'єрськими кораблями керували роботи, і це б вони стрибали із системи в систему, транслювали повноваження, надані папським монідиском, наказували організувати розшук і знову переміщалися, навіть не гальмуючи. Але, наскільки він знав, Пакс не будував кораблів-роботів через ненависть Церкви до Штінтів і політику покладатися тільки на людські контакти. Йому було відомо про існування тільки трьох кур'єрських кораблів класу Архангел — «Михаїл», «Гавриїл», який приніс йому перше повідомлення від Ватикану, і його «Рафаїл». Перебуваючи на Ренесансі, він попросив надати для виконання місії ще й «Михаїла», але той виконував інші невідкладні завдання Ватикану. Розумом де Сойя усвідомлював, чому розшуки — це його, і тільки його завдання. Але вони згайнували майже три тижні, щоб обшукати два світи. Роботизований Архангел міг би переміститися до двох сотень світів і запровадити бойове чергування менш ніж за десять стандартних днів. Де Сойя з «Рафаїлом» із такими темпами, як зараз, мусять витратити на це чотири чи п'ять стандартні роки. Змученому отцю-капітану хотілося гірко розсміятись.

— Є ще її корабель, — нагадав він. — Якщо вони вирушили далі без нього, у них було дві можливості: відіслати цей корабель кудись або залишити його в одному зі світів на ріці Тетіс.

— Ви кажете «вони», сер, — неголосно сказав Ґреґоріус. — Ви впевнені, що є ще й інші?

— Хтось витяг її з нашої мишоловки на Гіперіоні, — відказав де Сойя. — Інші мусять бути.

— Там могла бути ціла команда Вигнанців, — припустив Реттіґ. — І зараз вони можуть перебувати вже на півдорозі до їхнього Рою... а дівчинку — залишити в одному з цих світів. Чи прихопити з собою.

Де Сойя підняв руку, припиняючи зайві розмови. Вони вже говорили про це багато разів.

— Я вважаю, що корабель потрапив під удар і зазнав пошкоджень, — сказав він. — Нам треба розшукати його, і це може привести до дівчинки.

Ґреґоріус показав на джунглі, що наразі мокли під дощем.

— Ми вже облетіли ділянку ріки між двома порталами. Жодного натяку на корабель. Коли ми опинимося в наступному світі, де є Пакс, то можемо надіслати сюди гарнізон, і нехай хлопці чатують біля порталів.

— Так, — мовив отець-капітан де Сойя, — але для них це означатиме вісім чи дев'ять місяців часу-в-борг, — він подивився на дощові смуги на лобовому склі та бокових віконцях. — Ми самі обшукаємо ріку.

— Що? — перепитав Реттіґ.

— Якщо б у вас був отой клятий корабель і вам треба було його залишити, хіба ви б його не заховали? — спитав де Сойя.

Обидва швейцарські гвардійці витріщилися на свого командира. Де Сойя побачив, що в обох тремтять пальці. Воскресіння позначалося й на них.

— Ми обстежимо радаром воду і стільки джунглів, скільки зможемо, — сказав отець-капітан.

— Це ще один день, не менше, — розпочав Реттіґ.

Де Сойя кивнув.

— Капрал Кі дасть інструкції «Рафаїлу» зробити глибоке сканування радаром двокілометрової смуги джунглів на кожному з берегів. А ми обшукаємо ріку за допомогою цього спускового катера. Наш радар не такий потужний, але територія, яку треба дослідити, у нас менша.

Змучені вояки спромоглися лише кивнути, показуючи, що наказ зрозуміли.

Вони таки виявили щось у тому місці, де ріка вдруге робила поворот. Об'єкт був металевий і великий та лежав на дні глибокої впадини, тільки кількома кілометрами нижче від першого порталу. Спусковий катер завис у повітрі, і де Сойя через променевий канал викликав «Рафаїла».

— Капрале, ми починаємо дослідження. Корабель повинен бути готовий ланцетувати об'єкт за три секунди після того, як я віддам наказ... але в жодному разі не раніше.

— Зрозуміло, сер, — прийшла відповідь від Кі.

Доки Ґреґоріус і Реттіґ натягали свої скафандри та готували інструмент і зброю, де Сойя утримував катер над місцем знахідки. Гвардійці стали над відчиненим люком.

— Пішли! — скомандував де Сойя.

Сержант Ґреґоріус вивалився з люка. Електромагнітна система на його скафандрі ввімкнулася за мить до того, як він мав ударитися об воду. І сержант, і стрілець трималися над водою зі зброєю напоготові.

— На тактичному екрані нема зображення з радара, — повідомив Ґреґоріус.

— Переходьте на відеозображення, — сказав де Сойя. — Занурюйтесь.

Обидва чоловіки знизилися, пройшли крізь поверхню ріки й зникли під водою. Де Сойя накренив катер, аби бачити їх крізь отвір із блістером: вода в ріці була темно-зелена, непроглядна, але можна було бачити світло від ліхтарів на шоломах — воно пробивалося крізь товщу води двома мерехтливими плямами.

— Шукайте на глибині вісім метрів, — порадив де Сойя.

— Знайшли, — перервав його сержант.

Де Сойя глянув на монітор. Перед його зором постав вихор мулу, зграйка риб із багатьма зябрами, що втікала від світла, і вигнутий металевий корпус.

— Кришка люка відсунута, — повідомив Ґреґоріус. — Ця штуковина закопалася в мул, але можна стверджувати, що вона відповідної величини. Реттіґ залишається зовні, я заходжу.

«Щасти вам!» — хотілося побажати де Сойї, але він промовчав. Команда була разом уже достатньо часу, аби відчувати, що доречно, а що — ні. Він вирівняв катер і приготував примітивну плазмову гарматку — єдине озброєння крихітного літального апарата.

Картинка зникла, як тільки Ґреґоріус пройшов крізь відчинений люк. Минула хвилина. Друга. Ще дві хвилини, і де Сойю почало корчити в його командному кріслі. Він майже сподівався побачити, як із води випірнає космічний корабель, а тоді рветься вгору у відчайдушній спробі втекти.

— Реттіґу? — окликнув він.

— Так, сер, — почувся голос Реттіґа.

— Ви чуєте сержанта? Бачите картинку?

— Ні, сер. Гадаю, корпус блокує променевий зв'язок. Ще п'ять хвилин, і я... Зачекайте, сер! Я щось бачу.

Де Сойя теж побачив. Зображення на екрані було темне, розпливчасте, але можна було розгледіти броньований шолом сержанта Ґреґоріуса, його плечі та руки, що з'явилися в отворі люка. Головний прожектор сержанта освітив мул та водорості, на якусь мить засліпивши камеру на скафандрі Реттіґа.

— Отче-капітане де Сойя, — пророкотав Ґреґоріус звичним басом, лише трохи захекано, — це не воно, сер. Гадаю, це одна із тих старих яхт, на яких багатії за часів Мережі швендяли невідомо куди, сер. Ця штука могла бути і підводним човном. Навіть літати трохи могла, здається.

Де Сойя видихнув.

— Що з нею трапилось, сержанте?

Постать у скафандрі тицьнула Реттіґові великим пальцем угору, й обидва чоловіки почали підйом.

— На мою думку, вони самі вкоротили собі віку, сер, — відповів Ґреґоріус. — На борту з десяток кістяків... можливо, дюжина. Дві дитини. Як я вже сказав, сер, вони могли плавати навіть в океані, занурюватись... навряд чи вони помилково віддраїли всі люки.

На очах де Сойї дві постаті у скафандрах випірнули з ріки і зависли на висоті п'ять метрів над нею. З їхніх скафандрів струмками стікала вода.

— Гадаю, вони застрягли тут після Падіння, сер, — продовжував Ґреґоріус, — і вирішили у такий спосіб покласти край усьому. Це тільки моя здогадка, отче-капітане, але я відчуваю...

— А я відчуваю, що ви маєте рацію, сержанте, — перебив де Сойя. — Повертайтесь, — він відчинив люк, і Ґреґоріус із Реттіґом полетіли до катера.

Поки вони ще не прилетіли, а де Сойя іще був на самоті, він підняв руку догори та благословив ріку, затоплене судно і тих, кому вона стала гробницею. Церква не відпускає гріха самогубства, але Церква знає, що і життя, і смерть — речі непевні. А якщо цього не знає Церква, то це принаймні знає він, де Сойя.

Біля кожного порталу вони залишили детектори руху. Дівчинки та її супутників прилади не затримають, але повідомлять вартовим, яких де Сойя збирався сюди направити, що хтось пройшов крізь портали. Після цього вони покинули планету NGC 2629-4BIV, приткнувшись до «Рафаїла» і ставши ще однією грудкою на його потворній брилі, поки десь під ними мерехтів лімб вкритої кучериками хмар планети. Корабель прискорився, аби подолати тяжіння цієї планети і підготуватися до стрибка у Світ Барнарда.

Так близько до системи Старої Землі маршрут де Сойї ще не пролягав — якихось шість світлових років, — і оскільки він мав відвідати одну з найстаріших колоній, колонію ще з епохи до Гіджри, отцю-капітанові було приємно уявляти, що він наче сподобиться зазирнути в історію Старої Землі. Воскресіння відбулося на базі Пакса, від якої до Світу Барнарда було шість а.о., і де Сойя відразу відчув, наскільки тут насправді усе різниться від Старої Землі. Зірка Барнарда — це червоний карлик, уп'ятеро менший за ту зірку класу G, навколо якої оберталася Стара Земля, а яскравість її менша у 2500 разів. Тільки завдяки тому, що Світ Барнарда лежить дуже близько до своєї зірки, на відстані лише 0,126 а.о., а ще завдяки сторіччям наполегливого терраформування ця планета посіла високе місце за шкалою Сольмева. Коли де Сойю та його супутників переправили на планету разом із паксівським ескортом, вони переконалися, що терраформування планети було і справді успішним.

Світ Барнарда сильно постраждав від нападу Вигнанців перед Падінням і відносно мало — від самого Падіння. У часи Всемережжя цей світ був приємною несподіванкою, оскільки незбагненним чином зумів поєднати в собі розвинуте сільське господарство, що забезпечувало вирощування більшості культур, притаманних Старій Землі — кукурудзи, пшениці, сої, — і величезний освітній потенціал завдяки сотням невеличких, але найкращих у Всемережжі коледжів. Це поєднання патріархального землеробського життя, що мало імітувати життя в невеличких північноамериканських містечках 1900-их років, і «гарячих точок» життя інтелектуального призвело до того, що саме звідси вийшли найвизначніші вчені, письменники та філософи Гегемонії.

Після Падіння Світ Барнарда більше розраховував на своє сільськогосподарське минуле, ніж на інтелектуальні ресурси. Коли десь за п'ятдесят років після Падіння на планету прибув Пакс зі своїми збройними силами, опір новому бренду «воскресального» християнства, а також уряду, що базувався на Пацемі, тривав кілька років. Формально ж Світ Барнарда приєднався до Пакса тільки в 3016-му році н.е., тобто через 212 років від Падіння, і то лише після кривавого протистояння між католиками та партизанськими угрупуваннями, які називали себе Істинними Вірянами.

Наразі, як довідався де Сойя під час свого візиту до архієпископа Герберта Стерна, багато коледжів лежали пусткою або були перетворені на семінарії, де навчалися юнаки та дівчата Світу Бернарда. Партизани були практично переможені, хоча іноді ще чинили певний опір у диких лісових районах і в каньйонах уздовж ріки, відомої як Індичий Прохід.

Індичий Прохід був частиною ріки Тетіс, і саме туди хотіли потрапити де Сойя та його команда. На п'ятий день свого перебування у Світі Бернарда вони вирушили туди в супроводі шістдесятьох поліцейських Пакса, наданих їм для захисту. Їх супроводжували також гвардійці з елітної особистої Гвардії архієпископа.

Партизани їм не зустрілися. Тут Тетіс тече крізь широкі долини, між високими сланцевими скелями, а тоді крізь листопадні ліси, що складаються з порід, завезених зі Старої Землі, і виходить нарешті на сільськогосподарські угіддя. Це переважно кукурудзяні лани, поцятковані білими фермерськими будиночками або надвірними службами. Де Сойї здалося, що на цих землях не повинно бути місця насильству, — він тут з ним і не стикнувся.

Екранольоти Пакса обшукали ліс, але не знайшли нічого, що би вказувало на недавню присутність дівчинки. Індичий Прохід — мілководна річка, і тут нема де заховати корабель. Майор Енді Форд, який командував солдатами, сказав, що ця річка — «найкраще місце для веслування на каное по цей бік притоки Шугар-Крік». Крім того, довжина ділянки Тетіс тут лише кілька кілометрів. На Світі Барнарда працюють сучасні засоби контролю за рухом на орбіті та в повітряному просторі, і жоден корабель не може пролетіти тут непоміченим. Опитування фермерів із берегів Індичого Проходу теж нічого не дало — жодних чужинців ніхто з них не бачив. Командир гарнізону, архієпископ і всі його священики, а також місцеві цивільні урядовці — всі пообіцяли де Сойї встановити постійне спостереження за цим місцем, незважаючи на дії партизанів.

На восьмий день де Сойя та його люди розпрощалися з десятками нових знайомців, яких віднині вважали своїми друзями, вийшли на орбіту, пересіли на факельник, що доправив їх спочатку на орбітальну військову базу на високій орбіті, а потім і на їхній корабель-архангел. Останнє, що побачив де Сойя у цьому буколічному світі, — два шпилі величезного кафедрального собору, що підносився до неба посеред столичного міста Сент-Томас, яке раніше мало назву Буссар-сіті.

Тепер їхній маршрут хитнувся вбік Старої Землі, відтак де Сойя разом із Ґреґоріусом, Кі та Реттіґом пробудилися до життя в системі Лакайль 9352[112], настільки віддаленій від Старої Землі, наскільки далекою здавалася Тау Кита для перших ембріоносців. Тут вони знову затрималися, але не через бюрократію чи якісь воєнні дії. Проблема полягала у природних умовах. Планета, знана в епоху Всемережжя як Гіркота Сібатуту, а теперішніми мешканцями — кількома тисячами колоністів — перейменована в Невимовну Милість, і раніше була майже непридатною для життя, а тепер і поготів перетворилася на суцільний жах. Раніше двадцятикілометрова ділянка ріки Тетіс на цій планеті була накрита тунелем із плексигласу. До тунелю напомпувалося повітря, яким можна було дихати, і в ньому підтримувався нормальний атмосферний тиск. Тунель розсипався ще двісті літ тому, вода при низькому тискові википіла, а порожнина між берегами та діряві плексигласові труби заповнилися метаново-аміачною атмосферою планети.

Де Сойя не розумів, навіщо свого часу Мережа приєднала цей скельний шмат до круїзного маршруту. Тут і тепер не було ні військових частин, ані відчутної присутності Церкви, якщо не брати до уваги кількох капеланів, котрі жили серед колоністів, які заробляли собі на хліб, працюючи в бокситових та сірчаних штольнях і копальнях. Де Сойї та його людям вдалося вмовити кількох колоністів показати їм місце, де протікала Тетіс.

— Якщо вона пішла цим шляхом, то вже мертва, — констатував Ґреґоріус, оглядаючи гігантські портали над прямою трубою з розкришеного плексигласу та висохле русло. Задував метановий вітер, і свавільні порошини намагалися знайти незахищене місце в скафандрах гвардійців.

— Ні, якщо вона залишалася в кораблі, — сказав де Сойя, незграбно повертаючись у важкому скафандрі, аби кинути погляд на жовто-гірчичне небо. — Колоністи не помітили б, як відлітає корабель... це занадто далеко від колонії.

Сивий чоловік, який супроводжував їх, зігнутий навіть попри потертий та побитий піском скафандр, прохрипів у нього за спиною:

— Фаша прафта, оттче. Ми тутт не туше затифляємось на зірки...

Де Сойя та його команда не були впевнені, чи варто присилати сюди військових, аби ті місяцями та роками чекали на можливе появлення дівчинки.

— Насправді це буде повня дурня, а не вартування, сер, і пуття з того вартування буде стільки ж, як із кулі з гівна, — сказав Ґреґоріус. — Даруйте на слові, отче.

Де Сойя засмучено кивнув. Вони встановили тут останній давач руху: перевірено лише п'ять світів із двохсот, а він уже витратив усі запаси! Його теж засмучувала перспектива надіслати сюди вартових, але він не бачив альтернативи. Тепер до фізичних страждань, спричинених воскресіннями, і геть нікудишніх нервів додались депресія та зневіра. Він почувався старою сліпою кішкою, яка має зловити мишу, але фізично нездатна контролювати двісті мишачих нірок водночас. І знову йому закортіло опинитися на кордоні, аби просто битися собі з Вигнанцями.

Наче прочитавши думки отця-капітана, Ґреґоріус сказав:

— Сер, ви дивилися на той маршрут, що розробив для нас «Рафаїл»?

— Звісно, сержанте. Чому ви питаєте?

— Деякі місця, куди він нас збирається закинути, уже не наші, сер. Особливо ближче до кінця маршруту. Загумінкові світи, сер. Там із давніх-давен аж кишить Вигнанцями.

Де Сойя втомлено кивнув:

— Знаю, сержанте. Я не позначав, де проходять оборонні райони вздовж Великої Стіни чи зона бойових дій, коли наказував комп'ютеру скласти маршрут.

— Тому туди потрапило вісімнадцять світів, якими буде ризиковано прогулюватись, сер, — сказав Ґреґоріус з усмішкою. — Бо там наразі хазяйнують Вигнанці.

Де Сойя знову кивнув, але нічого не відповів.

Натомість капрал Кі неголосно промовив:

— Але якщо ви захочете навідатись туди, сер, ми з радістю складемо вам компанію.

Отець-капітан подивився на обличчя гвардійців. Він надто звик сприймати їхню відданість та їхнє товариство як належне, подумалось йому.

— Дякую, — щиро проказав він. — Ми це вирішимо, коли дійдемо до тієї частини нашого... турне.

— Що при теперішніх темпах може статися через сто стандартних років, — сказав Реттіґ.

— Може статися, що й так, — не став заперечувати де Сойя. — А тепер давайте пристебнемося та й заберемося звідси під три чорти.

І вони перемістились із системи.

Не виходячи за межі Старого Сусідства й мандруючи практично задвірками Старої Землі епохи до Гіджри, вони зробили стрибки до двох світів, що пройшли інтенсивне терраформування. Світи ці виконували складні обертальні па на відстані половини світлового року між зірками Іпсилон Ерідана та Іпсилон Індіанця[113].

Євразійський експеримент Омікрон 2 - Іпсилон 3 був сміливою спробою досягти абсолютного успіху в терраформуванні ворожих людині світів і в формуванні нового політичного простору. Експеримент цей провели ще до Гіджри, за ним стояли переважно неомарксисти, котрі шукали порятунку від своїх політичних супротивників. У часи Гегемонії замість утопій у нових світах будували бази космічних ЗС та автоматичні заправні станції, проте шлях ембріоносців, а потім і спін-зорельотів, що вирушали освоювати найдальші світи, пролягав саме крізь цей район, район Старого Сусідства, що й призвело врешті-решт до успішного терраформування двох похмурих планет, які оберталися навколо двох тьмяних зірок, Іпсилон Ерідана й Іпсилон Індіанця. А потім історична поразка флоту Ґленнона-Гайта саме біля цих двох планет вкрила їх славою та надала їм військового значення. Пакс відбудував залишені бази ЗС Гегемонії й відновив майже занепаді терраформуючі системи.

Ці дві ділянки колишньої Тетіс де Сойя обшукав по-військовому чітко і швидко. Обидва сегменти були посеред розташування збройних сил, тому відразу з'ясувалося, що у дівчинки, а надто у корабля, не було жодного шансу прослизнути тут непоміченими впродовж останніх двох місяців. Де Сойя знав це й раніше, позаяк уже бував у системі Іпсилон, на шляху до Великої Стіни і за неї, але він вирішив побачити тутешні портали на власні очі.

Добре, що вони вирішили зробити зупинку на місцевій військовій базі, бо і Кі, і Реттіґа довелося госпіталізувати. Інженери та священики, що спеціалізувалися на воскресінні, оглянули «Рафаїл» у сухому доці й виявили серйозні збої у функціонуванні автоматичних воскресальних ясел. Ремонт забрав три стандартні дні.

Коли цього разу вони перемістились із системи, плануючи зробити тільки одну зупинку в районі Старого Сусідства перед тим, як навідатись до частин колишнього Всемережжя, колонізованих уже після Гіджри, у них були всі підстави сподіватись, що тепер, застосувавши в разі потреби автоматичну систему воскресіння, вони не потерпатимуть від поганого самопочуття, депресії й емоційної неврівноваженості.

— Куди ви тепер? — запитав отець Дімітріус, спец із воскресіння, який опікувався ними впродовж останніх днів.

Де Сойя, завагавшись на секунду, відповів старому священику. Навряд чи ця інформація була надто секретною.

— На Море Безкрає, — сказав він. — Це планета, вкрита водою, у трьох парсеках у напрямку кордону і в двох світлових роках над площиною...

— А, знаю, знаю, — перебив його старий священик. — Тридцять років тому я мав там місію — навертав тубольських рибалок, вмовляючи їх відмовитись від язичництва та прийняти світло Ісуса Христа, — старий підняв руку, благословляючи де Сойю. — Хоч чого б ви не шукали, отче-капітане, молю Господа нашого, аби на Морі Безкрайому ви це знайшли.

Де Сойя був уже готовий переміститися геть із Моря Безкрайого, коли щаслива випадковість наштовхнула його на слід.

Це сталося на шістдесят третій день розшуків і на другий день після їхнього воскресіння на орбітальній станції, на початку дня, який мав стати останнім днем їхнього перебування на цій планеті.

Балакучий юний лейтенант на ймення Берін Алан Спраул, котрого призначили зв'язковим між де Сойєю та командуванням флоту Сімдесятої Змієносця, обожнював екскурси в історію, відтак вивалював на де Сойю та його супутників більше інформації, ніж вони потребували. Але він чудово керував топтером, а де Сойя не заперечував проти того, щоб бути пасажиром, а не пілотом у цьому незнайомому світі-океані. Він трохи розслабився, поки Спраул вів топтер на південь, до рибальських угідь, залишивши позаду розкидане на великій площі плавуче місто Сент-Терез.

— А чому тут портали так далеко один від одного? — запитав де Сойя.

— О, — стрепенувся лейтенант, — це ціла історія...

Де Сойя зустрівся поглядом зі своїм сержантом.

Ґреґоріус не всміхався майже ніколи, хіба що у передчутті близької бойової сутички. Але де Сойя навчився розрізняти міміку велетня, і в цьому випадку у звичайної людини вона б означала невтримний регіт.

— ...тому Гегемонія вирішила збудувати тут ще й портали — такі, як на Тетіс ...і це на додачу до орбітальних порталів і купи приватних пристроїв для телепортації, які й без того були понатикані де тільки можна... Взагалі, дурна вигадка, ви не вважаєте, сер? Прокласти частину ріки серед океану! Щоправда, вони хотіли зробити це у припливно-відпливній зоні, тоді б воно мало певний сенс, бо саме там можна побачити левіафанів, різних химерних латимерій[114]... якщо туристи хочуть, звісно, таке побачити... але проблема полягала втому... до речі, проблема досить очевидна...

Де Сойя подивився вбік, де капрал Кі клював носом, пригрівшись на сонечку, що припікало кабіну крізь блістер.

— ...очевидно, що тут нема нічого незмінного... нічого, на чому можна було б збудувати щось таке величезне, як портали... ви побачите їх за хвилину, сер, вони й насправді немалі... Ні, звісно, тут є коралові рифи... атоли, сер... але вони не прив'язані до чогось... вони плавають... Є ще плавучі острови, із жовтих водоростей... але вони такі... ну, ти ступаєш на них ногою, вона провалюється, і... ви розумієте, сер... Он, по правому борту, сер... це і є жовті водорості. Тут, на півдні, їх не так багато. Але що зробили ті стародавні інженери? Вони закріпили портали — як ото ми закріплюємо наші платформи та міста ось уже п'ятсот років, сер. На воду спустили основи для порталів, важезні й величезні... двісті сажнів[115], не менше, а до них причепили здоровезні якорі... такі, знаєте, з лапами... А тут дно океану має свої нюанси... до нього десять тисяч сажнів, не менше... і це там мешкають пращури тих тваринок, що їх можна побачити ближче до поверхні... того ж левіафана з вогняною пащею, сер... і ті пращури таки величенькі... кілометри завдовжки, сер...

— Лейтенанте, — не витримав де Сойя, — як це пояснює те, чому портали розміщені так далеко один від одного? — він і сам ледь не засинав під високе, майже ультразвукове гудіння комашиних крил топтера. Кі хропів, а Реттіґ задер ноги догори й заплющив очі. Вони летіли вже довго.

Спраул радо всміхнувся.

— Я вже підходжу до цього, сер! Бачте, наші міста й платформи ми закріплюємо так, щоб вони далеко не відпливали... навіть у сезони Великих припливів... грузила, двадцятикілометрові якірні ланцюги, щоб сягати скельного ґрунту, сер... Але ці портали... треба сказати, у нас, на Морі Безкрайому, велика підводна вулканічна активність, сер. Там, унизу, геть інша екологія, повірте. Деякі з отих трубчастих черв'яків можуть побороти навіть рибомонстрів... правда, сер... Ага, так оті старі інженери, ще з часів Усемережжя, закріпили портали таким чином, щоб у разі, якщо вулкани прокинуться, ці портали просто... мігрували... не можу підшукати кращого слова, сер.

— Отже, — уточнив де Сойя, — відстані між порталами, що стояли на Тетіс, збільшилися внаслідок вулканічної активності?

— Точно, сер, — відповів Спраул із широчезною усмішкою, вочевидь, тішачись із тямовитості офіцера флоту й водночас дивуючись їй. — А ось і один з них, сер! — тріумфально вигукнув він й спрямував топтер униз по спіралі.

Машина зависла в кількох метрах над старовинною аркою. Ще двадцятьма метрами нижче фіолетове море пінилося, розбиваючись об іржавий постамент порталу.

Де Сойя почухав щоку. Ніхто з них уже не міг скинути з себе втому. Може, якби в них між воскресінням і смертю було б хоч на кілька днів більше...

— Давайте подивимося ще на інший портал, — сказав він.

— Так, сер!

Двісті кілометрів, що відділяли їх від другої арки, топтер пролетів на висоті лише кілька метрів над поверхнею води. Цього разу де Сойя задрімав і собі. Він прокинувся, коли лейтенант легенько підштовхнув його ліктем. На тлі фіолетового моря вимальовувався другий портал, кидаючи довгу тінь у променях низького післяполудневого сонця.

— Чудово, — сказав де Сойя. — Радіолокаційні обстеження продовжуються?

— Так, сер, — відповів пілот. — Радіус пошуку збільшили, але поки що жодних знахідок, крім кількох левіафанів, ще здоровіших за звичайні. Ось побачите, рибалки сюди хмарою посунуть.

— Я дивлюсь, що це тут головна галузь промисловості, — прогуркотів Ґреґоріус із відкидного сидіння за спиною пілота.

— Так і є, сержанте, — відізвався Спраул, витягуючи шию, аби подивитись на велетня через плече.

Тепер, коли збір ламінарії дещо впав, риболовля залишилась головною статтею надходження грошей з інших світів.

Де Сойя показав на платформу, що виднілася в кількох кілометрах від порталу.

— А це ще одна рибальська та заправна платформа?

Отець-капітан згайнував цілісінький день у місцевому штабі Пакса, читаючи рапорти з розкиданих по всій планеті малих застав, таких, як оця. І в жодному з них не зустрічалося, щоб хтось бачив корабель або дівчинку. Тільки за цей рейс вони проминули не менше десятка таких платформ.

— Так, сер, — відказав Спраул. — Покружляти тут трохи чи ви вже побачили все, що треба?

Де Сойя подивився на портал, арка якого здіймалася тепер високо над ними, бо топтер висів лише в кількох метрах від поверхні води, і промовив:

— Повертаємось, лейтенанте. Сьогодні на вечерю нас запросив єпископ Меландріано.

Брови Спраула піднялись догори, назустріч коротенькому йоржику над чолом.

— Слухаюсь, сер, — відповів він, спрямовуючи топтер угору й виходячи на останнє коло перед тим, як взяти курс на північ.

— Схоже, цю платформу нещодавно ремонтували, — зауважив де Сойя, нахилившись праворуч, аби краще бачити крізь ілюмінатор.

— Точно, сер, — підтвердив лейтенант. — Один мій приятель щойно повернувся з цієї платформи... насправді її називають Станція триста двадцять шість у припливно-відпливній течії, сер ...і розповідав про це. Кілька припливів тому один браконьєр намагався її підірвати.

— Саботаж? — припустив де Сойя, дивлячись на вже подаленілу платформу.

— Партизани, — пояснив лейтенант. — Доки сюди не прибув Пакс, місцеві браконьєри робили тут, що хотіли. Тому нам доводиться тримати загін на кожній платформі і патрулювати всю територію на кораблях, а надто в розпал рибальського сезону. А рибальські судна нам доводиться збирати докупи й охороняти, щоб на них не напали браконьєри. Бачите оті прив'язані судна, сер? Зараз їм час виходити на риболовлю, а кораблі Пакса будуть їх супроводжувати. Левіафан із вогняною пащею підіймається, коли місяці стоять так, як зараз... он, дивіться! Один просто під нами... За відсутності місяців легальні рибальські судна вмикають великі прожектори... виманюють рибомонстрів із глибин... Але й браконьєри чинять так само, сер.

Де Сойя подивився на безмежну океанську просторінь, що тяглась аж до північного виднокраю.

— А тут не надто багато місць, де могли б заховатися повстанці, — зауважив він.

— Ні, сер, — сказав лейтенант. — Тобто так, сер. Вони маскують свої човни під острови жовтих водоростей, а ще у них є батискафи, підводні човни й навіть підводна драга, закамуфльована під левіафана, хоч вірте, хоч не вірте, сер.

— А ця платформа була пошкоджена під час нападу браконьєра? — запитав де Сойя.

Він підтримував розмову, аби не заснути. Монотонне дзижчання крил топтера могло приспати хоч кого.

— Саме так, сер, — відповів лейтенант Спраул. — Приблизно вісім Великих припливів тому. Дивно, що браконьєр був один... зазвичай вони нападають групами. Він підірвав кілька екранольотів і топтерів... їхня звична тактика... хоча частіше вони виводять із ладу човни.

— Послухайте, лейтенанте, — промовив де Сойя, — ви кажете, це було вісім Великих припливів тому. Тепер скажіть, коли це було в стандартному часі.

Спраул пожував губами.

— Ой, сер, перепрошую, сер. Я виріс тут, ось чому... вісім Великих припливів — це приблизно два місяці тому, сер.

— Того браконьєра затримали?

— Можна сказати, так, сер, — відповів Спраул, знову життєрадісно всміхаючись. — Там була ціла історія, сер... — лейтенант глянув на отця-капітана, гадаючи, продовжувати йому чи ні. — Якщо у двох словах, сер, то цього браконьєра спочатку затримали, потім він підірвав свої бомби і спробував втекти, а тоді його підстрелили і вбили охоронці.

Де Сойя кивнув і заплющив очі. Вчора він продивився понад сотню таких повідомлень про «інциденти з браконьєрами», що сталися впродовж двох останніх місяців. Висаджувати в повітря платформи та вбивати браконьєрів, схоже, було другим за популярністю заняттям на Морі Безкрайому. Після рибальства.

— Що цікаво, — промовив лейтенант, завершуючи свою оповідь, — це те, яким робом той дивак намагався втекти. На якомусь старому килимі-літуні часів Гегемонії.

Сон миттєво відлетів від де Сойї. Отець-капітан подивився на своїх супутників. Вони теж витріщились на нього.

— Повертайте, — скомандував де Сойя. — Ми летимо на цю платформу.

— І що сталося потім? — запитав де Сойя вп'яте.

Він зі своїми швейцарськими гвардійцями перебував у кабінеті коменданта платформи, розташованому на самому вершечку споруди, просто під чашею радара. За панорамним вікном сходили три неймовірні місяці.

Комендант, капітан океанського полку Пакса на ім'я Ч. Доббс Поул, мав надлишок ваги і нездоровий рум'янець, до того ж страшенно пітнів.

— Коли ми з'ясували, що цей тип не належить до жодної з рибальських груп, які були на платформі того вечора, лейтенант Беліус затримав його для подальшого допиту. Стандартна процедура, отче-капітане.

Де Сойя дивився на нього, не відводячи погляду.

— А потім?

Комендант облизав губи.

— А потім тому порушникові вдалося тимчасово втекти, отче-капітане. На верхніх містках він зчинив бійку та зіштовхнув лейтенанта Беліуса у воду.

— Лейтенанта врятували?

— Ні, отче-капітане. Найімовірніше, він потонув. Хоча тієї ночі і райдужні акули дуже активізувалися...

— Опишіть чоловіка, якого ви затримали, а потім упустили, — перебив його де Сойя, зробивши наголос на слові «упустили».

— Молодий чоловік, отче-капітане, десь років двадцяти п'яти, стандартних. Високий. Атлетичний такий хлопець.

— Ви бачили його на власні очі?

— Так, отче-капітане. Я був на містках разом із лейтенантом Беліусом і морським стрільцем Аментом, коли цей хлопець вирвався і перекинув Беліуса через загорожу.

— І втік від вас та стрільця, — підсумував де Сойя. — Хоча у вас обох була зброя, а цей хлопець... Ви надягли на нього кайданки?

— Так, отче-капітане, — Поул витер лоба мокрющим носовичком.

— Ви помітили щось незвичайне в цьому юнакові? Щось, чого ви не внесли до вашого... гм... дуже лаконічного рапорту командуванню?

Комендант відклав носовичок убік, а тоді знову схопив його, аби витерти шию.

— Ні, отче-капітане... Хоча... Під час сутички светр отого молодика трохи розірвався, спереду. І я помітив... помітив, що він був не такий... не такий, як ми з вами, отче-капітане.

Де Сойя запитально вигнув брову.

— Я маю на увазі, що він не належав хресту, — квапливо пояснив Поул. — На ньому не було хрестоформи. Звісно, тоді я не звернув на це уваги. Більшість тубольців-браконьєрів не мають хрестоформи. Якби вони її мали, то не були б браконьєрами, хіба не так?

Де Сойя проігнорував це запитання. Вимірюючи кроками кімнату перед носом капітана, що сидів, обливаючись потом, він спитав:

— Отже, цей чоловік зістрибнув з містка і втік?

— Не втік, сер, — заперечив Поул. — Просто кинувся до цього летючого... як там його... мабуть, сховав його там раніше. Я, звісно, забив тривогу! Увесь гарнізон підхопився, так як ото ми відпрацьовували на навчаннях.

— Але цей чоловік підняв... як там його... у повітря? І покинув платформу?

— Так, — відказав комендант, витираючи піт над бровами і, вочевидь, міркуючи про своє майбутнє. Чи про його відсутність. — Але тільки на якусь хвилину. Ми побачили його на радарі, а потім крізь окуляри нічного бачення. Ця... ганчірка... могла літати, так, але коли ми відкрили по ній вогонь, вона спікірувала назад на платформу...

— З якої висоти, капітане Поул?

— З якої висоти? — комендант наморщив мокрі брови. — Гадаю, десь двадцять п'ять-тридцять метрів над морем. Врівень із головною палубою. Він летів просто на нас, отче-капітане. Наче збирався кинути бомбу з тієї летючої ганчірки. Та він так і зробив, певним чином... Я хочу сказати, ті заряди, що він встановив, вибухнули саме тоді. Я перелякався до всирачки... перепрошую, отче.

— Продовжуйте, — сказав де Сойя.

Він подивився на Ґреґоріуса. Той стояв по стійці «вільно» за спиною коменданта. Вираз сержантового обличчя свідчив, що він хоч зараз радо накине зашморг на шию Поула.

— Це був справжній вибух, сер. Команди пожежників побігли в напрямку вибуху, але морський стрілець Амент, ще кілька вартових і я залишились на своєму посту біля північного переходу...

— Похвально, — пробурмотів де Сойя, не приховуючи іронії. — Продовжуйте.

— Але, отче-капітане, це все, — затинаючись, вимовив мокрий як хлющ гладун.

— Ви віддали наказ стріляти в того чоловіка, коли він злетів?

— Так... так, сер.

— І всі вартові вистрелили водночас... за вашою командою?

— Т-так, — проказав комендант невпевнено, намагаючись пригадати, — гадаю, всі. На палубі було шестеро вартових, крім Амента та... та мене...

— І ви також вистрелили? — продовжував де Сойя.

— Ну... так... на станцію напали. Посадкова палуба палала. А цей терорист летів просто на нас, і тільки Господь Бог знає, що в нього ще було із собою!

Де Сойя кивнув, але було видно, що відповідь його не переконала.

— Ви бачили на килимі-літуні ще щось чи когось, окрім цього нападника?

— Начебто ні, — сказав Поул. — Але ж було темно.

Де Сойя подивився за вікно, на місяці, що саме сходили. Крізь шибки у кімнату лилось яскраве помаранчеве світло.

— Тієї ночі на небі були місяці, капітане?

Поул облизав губи, наче відчуваючи спокусу збрехати. Він знав, що де Сойя та його люди вже допитали морського стрільця Амента та інших, і де Сойя знав, що він про це знає.

— Вони тільки-но зійшли, — промимрив він нарешті.

— Отже, кількість світла була приблизно така, як зараз? — провадив далі де Сойя.

— Так...

— Але ви не бачили ще когось чи чогось на цьому літальному пристрої, капітане? Пакунок? Ранець? Щось, що можна було б інтерпретувати як бомбу?

— Ні! — вигукнув Поул, дозволивши на мить роздратуванню взяти гору над переляком. — Але для того, аби висадити в повітря два наші патрульні екранольоти і три топтери, вистачило жменьки пластикової вибухівки, отче-капітане!

— Певна річ, — погодився де Сойя. Наблизившись до сліпучо освітленого вікна, він запитав: — Семеро вартових, разом із морським стрільцем Аментом, були озброєні флешетними пістолетами, капітане?

— Так.

— У вас також був флешетний пістолет?

— Так.

— І всі заряди влучили в підозрюваного?

Поул, вагаючись, відповів:

— Гадаю, більшість зарядів мусили влучити.

— А результат ви побачили? — неголосно запитав де Сойя.

— Того негідника розірвало на шматки... сер, — тявкнув Поул, знову піддавшись роздратуванню. — Я бачив, як ці шматки розліталися повітрям — наче від вентилятора відскакувало пташине лайно! Тоді він упав... сер... Ні, спочатку він іще летів на цьому дурнуватому килимі, наче хтось його тягнув на мотузці... сер! А потім впав у море біля пілона Л-3. Райдужні акули розпочали вечеряти вже за десять секунд.

— Тобто тіла ви не витягли? — запитав де Сойя.

Поул подивився на нього з викликом:

— Ні, ми витягли його, отче-капітане. Я послав Амента й Клімера стягти докупи все, що залишилося, гаками, баграми та сіттю. Але вже після того, як ми загасили пожежу і я переконався, що станція у безпеці.

Капітан Поул почувався зараз трохи впевненіше, бо й сам повірив у те, що діяв правильно.

Де Сойя кивнув.

— А де це тіло зараз, капітане?

Комендант склав дашком пухкі пальці. Вони вже майже не тремтіли.

— Ми його поховали. У морі, звісно... Наступного ранку, за тим доком, що з півдня. Злетілася ціла колонія райдужних акул, ми ще й собі на обід кілька підстрелили.

— Але ви переконані, що це було тіло саме того підозрюваного, якого ви заарештували раніше?

Крихітні очиці ще більше звузились, перетворившись на свердлики.

— Ну... те, що від нього залишилось! Це був звичайнісінький браконьєр! Такі речі тут, на цій величезній фіолетовій калюжі, відбуваються постійно, отче-капітане!

— А браконьєри на вашій величезній фіолетовій калюжі постійно використовують старовинні електромагнітні килими-літуни?

Обличчя коменданта вмить скам'яніло.

— Оце казна-що, то був...?

— У вашому рапорті ви не згадуєте про килим, капітане.

Поул здвигнув плечима.

— Не думав, що це важливо.

Де Сойя кивнув.

— А тепер ви стверджуєте, що... казна-що... продовжувало рухатись? Перелетіло палубу та підвісні містки і зникло в морі? Само?

— Так, — сказав капітан Поул, із зусиллям випростовуючись у кріслі й розправляючи зім'ятий формений одяг.

Де Сойя наблизився до нього.

— Морський стрілець Амент стверджує протилежне, капітане. За його словами, килим витягли з води, вимкнули, а тоді ви забрали його собі. Це так?

— Ні! — очиці коменданта швидко оббігли всіх: де Сойю, Ґреґоріуса, Спраула, Кі, Реттіґа, а тоді знову втупились у де Сойю. — Я ніколи не бачив цієї штуки після того, як вона від нас полетіла! Амент бреше!

Де Сойя зробив знак Ґреґоріус, а Поулу сказав:

— Такий старовинний та ще й справний артефакт коштує купу грошей, навіть на Морі Безкрайому, чи не так, капітане?

— Звідки мені знати! — видушив із себе Поул, не відриваючи погляду від Ґреґоріуса. Сержант наблизився до особистого сейфа коменданта, масивного, сталевого. Сейф був зачинений. — Я навіть не здогадувався, що то за довбана штуковина, — додав Поул.

Де Сойя стояв біля вікна. Найбільший із місяців заполонив собою весь східний небосхил. Арка порталу чітко вирізнялася на тлі місяця.

— Ця штуковина — це килим-літун, — неголосно, майже пошепки, вимовив він. — І відображається він на радарі саме так, як ми колись бачили в місці, що зветься Долиною Гробниць часу, — він кивнув сержантові Ґреґоріусу.

Сержант швейцарської гвардії розчахнув сталеві дверцята одним ударом свого могутнього кулака. Запустивши руку всередину, він змахнув на підлогу коробки, папери й пачки грошей і витяг акуратно згорнутий килим. Відтак поклав його на письмовий стіл.

— Заарештуйте цю людину й заберіть геть з моїх очей, — неголосно промовив де Сойя.

Лейтенант Спраул і капрал Кі потягли коменданта, що протестував й опирався, геть із кабінету.

Де Сойя та Ґреґоріус розгорнули на столі килим-літун. Літальні ниті старовинного килима все ще виблискували золотом у місячних променях. Де Сойя торкнувся переднього краю килима, відчуваючи під пальцями розпори, там, де металеві стрілки протяли тканину. На килимі скрізь була кров, вона зачорнила візерунки, від чого ті потьмяніли. На тильному боці килима поміж вузликів заплутались якісь частинки, що могли бути частками людської плоті.

Де Сойя подивився на Ґреґоріуса.

— Ви колись читали, сержанте, довгу поему, яку називають «Піснями»?

— «Піснями», сер? Ні... я взагалі не надто охочий до книжок. А крім того, хіба ця книжка не в списку заборонених, сер?

— Саме так, сержанте, — сказав отець-капітан де Сойя.

Він відійшов від закривавленого килима і подивився на місяці, що мандрували небосхилом угору, а тоді глянув на чорний силует арки. Нарешті я маю шматочок пазла, і коли складеться вся картинка, ти потрапиш мені до рук, дівчинко.

— Так, вона в списку заборонених, сержанте, — повторив він, тоді стрімко розвернувся і попрямував до дверей, жестом показавши Реттіґові згорнути килим і прихопити його із собою. — Ходімо, — проказав він, і голос де Сойї пролунав так енергійно, наче й не було тижнів утоми та сумнівів. — У нас багато роботи.