Ендіміон

8

У місті-руїні Ендіміон вечоріло. Зі свого зручного місця у вежі, де я щойно прокинувся, хоча здавалося, що минуло вже чимало часу — такий безкінечний видався день, — я спостерігав, як тьмянішає і зникає світло. А. Беттік привів мене назад, супроводивши до кімнати, де на ліжку вже чекав елегантний у своїй простоті вечірній одяг: бавовняні штани кольору бронзи, що затягувалися під колінами, біла лляна сорочка з широкими збірчастими рукавами, чорна шкіряна камізелька, чорні панчохи, черевики з чорної м'якої шкіри, а ще золотий браслет. Андроїд показав туалет і ванну кімнату поверхом нижче. На дверях висів білий грубий халат, призначений для мене. Я подякував андроїдові, викупався у ванні, висушив волосся, вбрався у вечірній костюм і, давши спокій золотому браслету, став чекати біля вікна, поки денне світло не стало золотим і поземним, а тіні не поповзли долу з пагорбів над університетом. Коли світло згасло настільки, що тіні зникли, а на сході понад верхівками гір виступили найяскравіші зірки із сузір'я Лебедя, А. Беттік з'явився знову.

— Уже час? — запитав я.

— Ще трохи зарано, сер, — відказав андроїд. — Раніше ви казали, що хотіли б зі мною поговорити.

— Так, звичайно, — відповів я й показав рукою на ліжко, єдиний предмет умеблювання в моїй кімнаті.

Блакитношкірий чоловік залишився стояти, де стояв, біля дверей.

— Мені зручно стояти, сер, — сказав він.

Я притулився плечем до віконної рами, склавши руки на грудях. Крізь вікно до кімнати линуло прохолодне повітря. Воно пахло челмою.

— Тобі не потрібно звертатися до мене «сер», — зауважив я. — Можеш звати мене Рол, — тут я завагався, але продовжив: — Якщо тільки тебе не запрограмовано звертатися до... гм... — тут я збирався сказати «людських істот», але не хотів, аби це виглядало так, наче я вважаю, що А. Беттік — не людина, тому закінчив, запинаючись: — до інших... у такий спосіб.

А. Беттік усміхнувся.

— Ні, сер. Мене взагалі не запрограмовано... як машину. Окрім деяких синтетичних протезів — наприклад, для збільшування сили чи протистояння радіації, — у мене немає штучних деталей. Мене просто навчили шанобливому ставленню, аби я міг виконувати свої обов'язки. Я можу звертатися до вас «пан-Ендіміоне», якщо вам так зручніше.

Я знизав плечима.

— Це не має значення. І вибач, що я так мало знаю про андроїдів.

Тонкі губи А. Беттіка знову ворухнулися в усмішці.

— Вам нема за що вибачатися, пан-Ендіміоне. Майже ніхто з людських істот, що живуть зараз, не бачив представників моєї раси.

Моєї раси. Цікаво.

— Розкажи мені про свою расу. Хіба біовиробництво андроїдів у Гегемонії не було незаконним?

— Це так, сер, — відповів він. Я звернув увагу, що андроїд стоїть по стійці «вільно», як на параді, і мимохідь подумав, чи не служив він колись у війську. — Біовиробництво андроїдів було заборонено на Старій Землі та в багатьох інших світах Гегемонії, навіть ще до Гіджри, але Річ Спільна дозволила виробити певну кількість андроїдів, щоб ми допомагали освоювати загумінкові світи. У ті дні Гіперіон був частиною Загумінку.

— Він і зараз є загумінковим світом, — зауважив я.

— Так, сер.

— Коли тебе було вироблено? У яких світах ти жив? Що ти там робив? — продовжив я. А перегодя додав: — Якщо тільки ти не проти розповісти.

— Аж ніяк не проти, пан-Ендіміоне, — відказав він дружелюбно. Андроїд вимовляв слова з якимось акцентом, мені незнайомим. Іншосвітним. Стародавнім. — Дата мого біовиробництва — двадцять шостий рік нової ери за гіперіонським календарем.

— Тобто тебе створили в двадцять п'ятому сторіччі. Шістсот дев'яносто чотири роки тому, — вирахував я.

А. Беттік мовчки кивнув.

— Отже, ти народився... з'явився... вже після знищення Старої Землі, — промовив я, звертаючись скоріш до себе, ніж до андроїда.

— Так, сер.

— А Гіперіон був першим місцем твого... е-е... призначення?

— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Перші п'ятдесят років мого існування я працював на Асквіті й служив Його Королівській Величності, королю Артуру Восьмому, суверенному володарю Вінздорського двору в екзилі, а також його кузену Руперту, Князеві Монако в екзилі. Коли Король Артур помер, він заповів мене своєму синові, Його Королівській Величності, королю Вільяму Двадцять Третьому.

— Сумному Королю Біллі, — сказав я.

— Так, сер.

— А на Гіперіон ти прибув тоді, коли Сумний Король Біллі втік від повстання Горація Ґленнона-Гайта?

— Так, — відповів А. Беттік. — Власне, мене разом із моїми братами-андроїдами відправили на Гіперіон заздалегідь, а його Величність та інші колоністи приєдналися до нас за двадцять два роки. Нас відіслали сюди, коли генерал Ґленнон-Гайт переміг у битві за Фомальгаут[39]. Його Величність вирішив, що буде розумно підготувати інше місце для королівств у екзилі.

— І з того часу ти перебуваєш на Гіперіоні, — констатував я. — Понад п'ятсот років на цій планеті.

— Так, пан-Ендіміоне.

— Ти безсмертний? — запитав я, розуміючи безглуздість цього питання, але бажаючи отримати відповідь.

— Ні, сер, — всміхнувся А. Беттік своєю усмішкою-шпариною. — Я можу померти в разі нещасного випадку, якщо заподіяна шкода буде надто серйозною і ремонт виявиться неможливим. Просто під час мого біовиготовлення в мої клітини та системи вбудували нанотехнологію постійної поульсенізації, тому я стійкий до старіння та хвороб.

— Це через поульсенізацію андроїди мають синю шкіру?

— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Ми маємо блакитний колір, бо коли нас створювали, жодна відома людська раса не мала такого кольору шкіри, а дизайнери вважали за потрібне зробити так, аби нас одразу ж можна було відрізнити від людей.

— Ти не вважаєш себе людиною? — запитав я.

— Ні, сер. Я вважаю себе андроїдом.

Я всміхнувся на власну дурість.

— Ти все ще виконуєш обов'язки прислужника, — сказав я. — А використовувати рабський труд андроїдів у Гегемонії заборонили століття тому.

А. Беттік мовчав.

— Ти не хочеш стати вільним? — спитав я нарешті. — Не залежати ні від кого й розпоряджатися собою?

А. Беттік наблизився до ліжка. Я подумав, що він хоче сісти, але він тільки згорнув і склав докупи одяг, який був на мені раніше.

— Пан-Ендіміоне, — промовив нарешті він, — мушу зауважити, що хоча закони Гегемонії і вмерли разом із нею, я вже кілька сотень років вважаю себе вільною та незалежною особою.

— Але ж ти разом з іншими працюєш тут на Мартіна Силена, і працюєш підпільно, — не погодився я.

— Так, сер, але це мій власний вибір. Мене сконструювали служити людям. Я роблю це добре. Мені подобається ця робота.

— Тобто ти залишився тут із власної волі, — вів я своєї.

А. Беттік кивнув, усміхнувшись кутиками вуст.

— Так, наскільки кожен із нас має власну волю.

Я зітхнув і відірвався від вікна. Надворі вже було геть темно. Схоже, наближався час вирушати на обід до старого поета.

— І ти залишишся тут і будеш доглядати за старим, поки він живий? — поцікавився я.

— Ні, сер. Якщо до мого бажання дослухаються.

Мені аж брови вгору полізли — такий я був вражений.

— Справді? І куди ж ти вирушиш, якщо до твого бажання дослухаються?

— Якщо ви погодитесь на місію, яку пропонує вам пан-Силен, — відповів блакитношкірий чоловік, — я хотів би вирушити разом із вами.

Коли мене провели нагору, я побачив, що горішній поверх із кімнати хворого трансформувався в їдальню. Ліжко з плинопіну зникло разом із медичними моніторами та пультами зв'язку. Замість стелі над нашими головами розкинулося відкрите небо. Я подивився вгору й натренованим оком колишнього пастуха знайшов сузір'я Лебедя та Близнючок. Перед кожним із вітражних вікон встановили жаровні на високих триногах, й вони додавали приміщенню і світла, і тепла. Середину кімнати замість пульта зв'язку зайняв триметрової довжини обідній стіл. Порцеляна, срібло та кришталь мерехтіли у відблисках свічок, що горіли у двох мудрованих підсвічниках. Стіл був накритий на двох, із кувертами на протилежних кінцях столу. За дальнім кінцем на високому стільці вже сидів Мартін Силен.

Старого поета було не впізнати. За ті години, що ми не бачилися, він, здавалося, скинув із себе сторіччя. Із мумії з пергаментною шкірою та запалими очницями він перетворився на звичайного старого за обіднім столом — ще й на голодного старого, судячи з блиску його очей. Підійшовши ближче, я помітив внутрішньовенні крапельниці й комп'ютерні дроти, що ховалися під столом, але в усіх інших аспектах ілюзія повернення у світ живих зі смертного одра була бездоганною.

Силен фиркнув зі сміху, побачивши вираз мого обличчя.

— Ти заскочив мене в найгірший із моїх днів, Роле Ендіміон, — проскрипів він. Його голос був все такий же по-старечому деренчливий, але значно енергійніший, аніж раніше. — Тоді я ще відходив від мого холодного сну, — він вказав на місце в протилежному кінці столу.

— Кріогенна фуга? — тупо запитав я, розгортаючи серветку та впускаючи її на коліна.

Востаннє я сидів за таким вишуканим столом багато років тому, коли, демобілізувавшись із Місцевої гвардії, відразу ж попрямував до найкращого ресторану в портовому місті Ґранд-Чако, що на півострові Південний Кіготь, де замовив найдорожче їдло, що було в меню, спустивши всю зарплатню за останній місяць. І воно було того варте.

— Звісно, довбана кріогенна фуга, — підтвердив старий поет. — А як ще, по-твоєму, я примудрився протягти всі ці десятиріччя? — він знову фиркнув. — Я вже не такий молодий, як був колись.

Я набрав повітря в легені й поцікавився:

— А можна мені запитати, якщо ви не проти, скільки вам років, сер?

Поет проігнорував моє запитання і зробив знак андроїду, що прислуговував за столом — це був не А. Беттік, — а той, своєю чергою, кивнув у бік сходів. Інші андроїди потяглися вервечкою до стола, підносячи нам їжу, і все це в повному мовчанні. Мені наповнили склянку для води. Я спостерігав, як А. Беттік показав поетові пляшку з вином, дочекався, аби старий кивнув, і продовжив ритуал: запропонував старому корок, а відтак і ковток вина для дегустації. Мартін Силен поганяв витримане вино у роті, ковтнув і рохнув. А. Беттік сприйняв це як схвалення і налив вина старому й мені.

Принесли страви, по дві для кожного. Я впізнав якіторі з курчат, смажених на вугіллі, і яловичину в тісті під соусом з руколи. Крім того, Силен скуштував засмаженої гусячої печінки в листі мандрагори — її поставили ближче до його кінця столу. Я взяв прикрашену шпажку і спробував якіторі. Воно було неперевершене.

Можливо, Мартінові Силену було вісім або й дев'ять сотень років, можливо, він був найстарішою живою людиною у світі, але цей дивак таки знався на їжі. Я бачив блиск бездоганно білих зубів, коли він атакував яловичину, і мені аж цікаво стало — це витвір дантиста чи штучні трансплантати. Останнє — вірогідніше.

Я зрозумів, що й сам голодний як вовк. Чи то моє псевдовоскресіння, чи ж альпіністські вправи під час проникнення у корабель збудили в мені апетит. Кілька хвилин за столом панувала тиша, яку порушували лише кроки андроїдів по кам'яній підлозі, потріскування вогню в жаровнях, нерівні повіви нічного бризу та наше жування.

Коли андроїди прибрали тарілки із закусками й принесли нам полумиски з паруючою черепаховою юшкою, поет сказав:

— Кажуть, ти зустрічався сьогодні з нашим кораблем?

— Так, — зізнався я. — Це був особистий корабель Консула?

— Ясна річ, — Силен зробив знак андроїду, і на столі з'явився хліб — гарячий, просто з печі. Його дух мішався з парою від юшки та легким ароматом осіннього листя, яким дихав бриз.

— І це той корабель, на якому, за вашим планом, я маю врятувати дівчинку?

Я сподівався, що поет зараз запитає мене, що я вирішив, проте він натомість запитав:

— Якої ти думки про Пакс, пан-Ендіміоне?

Я закліпав очима, і ложка з черепаховою юшкою зупинилася на півшляху до мого рота.

— Про Пакс?

Силен чекав на відповідь.

Так і не скуштувавши юшки, я знизав плечима.

— Мабуть, я про нього особливо й не думаю.

— Навіть після того, як один із його судів виніс тобі смертний вирок?

Замість висловити те, що я надумав раніше, а саме що це не Пакс змусив суд засудити мене, а піонерське правосуддя Гіперіона, я зауважив:

— Пакс ніколи не мав значного впливу на моє життя.

Старий поет кивнув і відсьорбнув юшки.

— А Церква?

— Церква, сер?

— Вона теж не мала значного впливу на твоє життя?

— Гадаю, що так.

Я розумів, що відповідаю як недорікуватий підліток, але ці питання здавались мені несуттєвими порівняно з тими, які він мав мені поставити, і з тією відповіддю, яку я мав надати.

— Я пригадую, як ми вперше почули про Пакс, — задумливо мовив старий поет. — Минуло лише кілька місяців від зникнення Енеї. На орбіті з'явилися космічні кораблі Церкви, і війська захопили Кітс, Порт-Романс, Ендіміон, університет, усі порти та важливі міста. Тоді вони знялися й полетіли кудись у бойових скімерах, і ми второпали, що їм потрібні хрестоформи з плато Розкрилля.

Я кивнув. Теж мені новина! Окупація плато Розкрилля для видобутку хрестоформ була останнім шансом для Церкви втриматися на плаву. Тоді ж народився й Пакс. А справжнє військо Пакса з'явилося, щоб за якихось сто п'ятдесят років окупувати весь Гіперіон і депортувати місцевих із Ендіміона й інших міст поблизу плато Розкрилля.

— А кораблі, що заходили на Гіперіон, поки Пакс набирав сили, — продовжував поет, — які ж новини вони приносили з собою! Про поширення Церкви з Пацема на світи старої Мережі, тоді на колонії Загумінку...

Андроїди прибрали полумиски й повернулися з тарелями, на яких парували шматочки птиці під яблучно-гірчичним соусом та запечена риба з соусом муслін і кав'яром.

— Це качка? — запитав я.

Поет вишкірив свої реконструйовані зуби:

— Мені здалося, що це було б доречно після... гм... проблеми... що ти мав минулого тижня.

Я зітхнув і колупнув виделкою шматочок птиці. Відчув, що очі мої зволожніли — може, це пара від гарячої їжі? Я згадав, яке завзяття виказувала Іззі, коли над чистою водою полетіли крижні. Здавалося, це було в іншому житті. Я подивився на Мартіна Силена й спробував уявити собі, як це — давати раду вікам спогадів. Хіба може хтось не з'їхати з глузду, якщо в його голові зібрана чи не вся історія людства? Старий усміхався до мене своєю химерною посмішкою, і я знову спитав себе, чи він, бува, не божевільний.

— Отак ми почули про Пакс і стали замислюватися, як це буде, коли він насправді прибуде до нас, — продовжив поет свою розповідь, не припиняючи жувати. — Теократія... про яку й подумати було неможливо в епоху Гегемонії. Тоді релігія була суто особистим вибором кожного — наприклад, я належав до дюжини віровизнань, а коли був літературною знаменитістю, то й сам заснував кілька релігій, — він поглянув на мене блискучими очима. — Але, без сумніву, тобі відомо про це, Роле Ендіміон. Адже ти читав «Пісні».

Я скуштував риби — це була манта, яку виловлюють у Кансі — і промовчав.

— Більшість моїх знайомих були тоді дзен-християнами, — продовжував старий. — Вони радше сповідували дзен, ніж християнство[40], хоча як те, так і друге сповідували не надто ревно. Хтось ішов на прощу заради розваги. Це було наче шукати з «Бедекером» у руках[41] місця сили... і такі інші дурниці, — він хихикнув. — Гегемонії і наснитися не могло, що вона отак вляпається в релігію. Сама думка про те, аби змішувати владу з релігійними поглядами, здавалася варварською... чимось таким, що зустрічається хіба на Кум-Ріяді чи іншому такому ж пустельному загумінковому світі. А тоді прийшов Пакс в оксамитових рукавичках і з хрестоформою надії...

— Пакс не править, — втрутився я. — Він радить.

— Саме так, — погодився старий, тицяючи в мій бік виделкою, поки А. Беттік знову наповнював його келих вином. — Пакс радить. Він не править. У сотні світів Церква опікується вірянами, а Пакс радить. Але якщо ти християнин і бажаєш народитися знову, то, безперечно, не ігноруватимеш порад Пакса й нашіптувань Церкви, чи не так?

Я знову стенув плечима. Вплив Церкви я все своє життя сприймав як щось нормальне. Для мене нічого дивного в цьому не було.

— Але ти не християнин, який хоче народитися знову, чи не так, пан-Ендіміоне?

Я поглянув на старого поета, і мені райтом майнула в голові страшна підозра. Старий якимось чином обійшов мою страту й переправив сюди, хоча мене мали викинути в море. Він має вплив на чиновників у Порт-Романсі. Може, це він змусив їх і визнати мене винним, і винести смертний вирок? Може, усе це було заради випробування?

— Питання полягає в тому, — продовжував поет, не звертаючи уваги на те, що я свердлив його поглядом, — чому ти не християнин. Чому ти не бажаєш народитися знову? Хіба ти не любиш життя, Роле Ендіміон?

— Я люблю життя, — коротко відповів я.

— Але ти не прийняв хреста, — не вгавав він, — не прийняв дару вічного життя.

Я поклав виделку. Прислужник-андроїд сприйняв це як знак, що я покінчив зі стравою, і забрав мою тарілку з м'ясом, до якого я й не торкнувся.

— Я не прийняв хрестоформи, — відрізав я. Як я міг пояснити ту підозрілість, що передавалася в моєму кочовому клані з покоління в покоління, бо з покоління в покоління ми залишалися експатріантами, аутсайдерами, безпритульними тубільцями? Як пояснити люте прагнення свободи у таких людей, як мої бабуся та матір? Як пояснити, що ригоризм і скептицизм перейшли до мене у спадок, та ще й посилилися вихованням? Марно було б і намагатися.

Мартін Силен кивнув, наче я все це і справді пояснив, а відтак запитав:

— То для тебе хрестоформа не є дивом, яке пропонується вірним завдяки чудотворному заступництву Католицької Церкви?

— Для мене хрестоформа — це паразит, — відповів я, сам здивувавшись нервозності свого тону.

— Можливо, ти побоюєшся втратити свою маскулінність? — проскрипів поет.

Андроїди занесли двох шоколадних лебедів, начинених трюфелями, і поставили перед нами. Я свого і не торкнувся. У «Піснях» пілігрим-священик Поль Дюре розповідає історію про те, як він знайшов загублене плем'я бікура і дізнався, яким чином вони проіснували багато віків завдяки симбіонту[42], хрестоформі, котру їм запропонував легендарний Ктир. Хрестоформа воскрешала їх майже так само, як це робить вона сьогодні, в епоху Пакса, лишень той священик повідав і про деякі побічні ефекти. Наприклад, непоправне ушкодження мозку після кількох воскресінь, а ще — зникнення всіх статевих органів і сексуального потягу. Бікура були розумово відсталими євнухами, всі як один.

— Ні. Я знаю, що Церкві вдалося вирішити цю проблему.

Силен усміхнувся, і це зробило його схожим на муміфікованого сатира.

— Якщо людина приймає причастя і якщо її воскресіння відбувається під егідою Церкви, — прохрипів він. — Інакше навіть коли хтось поцупить хрестоформу, на нього чекає доля племені бікура.

Я кивнув. Люди завжди прагнули поцупити безсмертя. Ще до того, як Пакс оточив і закрив плато Розкрилля, траплялися авантюристи, котрі займались контрабандою хрестоформ. Деякі крали симбіонти просто з церков. Але результат завжди був однаковий — ідіотизм і втрата сексуальності. Тільки Церква володіла секретом успішного воскресіння.

— До чого ви ведете? — спитав я.

— Хочу зрозуміти, чому пристати до Церкви та щорічно сплачувати десятину для тебе здається надто високою ціною, мій хлопчику. Мільярди людей зробили вибір на користь життя.

Я помовчав хвилину, а тоді пояснив:

— Мільярди можуть робити, що хочуть. Моє життя важливе для мене. І я бажаю залишити його... собі.

Навіть для мене в цих словах не було сенсу, але поет знову кивнув, наче ці пояснення його задовольнили. Він їв свого шоколадного лебедя, а я дивився на нього. Андроїди прибрали тарілки й налили нам кави.

— Добре, — сказав поет, — ти обдумав мою пропозицію?

Запитання було таке безглузде, що я ледь втримався, аби не розреготатись.

— Так, — вимовив я нарешті. — Я її обдумав.

— І?

— І у мене виникли деякі запитання.

Мартін Силен мовчки чекав.

— Навіщо це мені? — почав я. — Ви розписували, як важко мені буде повернутися до нормального життя тут, на Гіперіоні, через брак документів і таке інше, але ви знаєте, що я звик жити у диких місцях. Чорт забирай, мені буде набагато простіше заховатися серед боліт від патрулів Пакса, ніж швендятися космосом із вашою малою подружкою на буксирі. До того ж для Пакса я мертвий. Я можу пробратися додому, до своїх, і без проблем залишитися з ними.

Мартін Силен кивнув.

Помовчавши ще хвилину, я запитав:

— То заради чого я повинен хоча б роздумувати над цією маячнею?

— Бо ти хочеш бути героєм, Роле Ендіміон, — усміхнувся старий.

Я глузливо присвиснув і поклав руки на стіл. На тлі тонкої лляної скатертини мої пальці виглядали вузлуватими й незграбними.

— Ти хочеш бути героєм, — повторив він. — Хочеш бути одним із цих надзвичайних людських істот, котрі творять історію, а не просто дивляться, як вона, наче ріка повз камінь, протікає мимо нього.

— Не розумію, про що ви кажете!

Насправді я все розумів, але звідки йому настільки добре мене знати?!

— Я знаю тебе настільки добре, — сказав Мартін Силен, відповідаючи на мої думки, а не на мої останні слова.

Тут я змушений зізнатися, що навіть і на мить не подумав, що старий — телепат. По-перше, я не вірю в телепатію або, краще сказати, тоді не вірив; а по-друге, я більше дивувався особливостям людини, яка прожила майже тисячу років. Навіть якщо старий — псих, думав я, то цілком можливо, що він навчився читати з обличчя та помічати інші фізичні нюанси настільки, що цього вже й не відрізнити від телепатії.

А можливо, це була просто здогадка.

— Я не хочу бути героєм, — категорично заперечив я. — Я бачив, що стається з героями, коли нашу бригаду послали воювати з повстанцями на південному континенті.

— А... Урса, — пробурмотів він. — Південна полярна ведмедиця. Найбезглуздіша купа криги та грязюки на Гіперіоні. Пригадую якісь чутки про заворушення в тих краях.

Війна на Урсі тривала вісім гіперіонських років і забрала життя тисяч таких, як я. Життя хлопців, у яких вистачило дурості записатися в Місцеву гвардію, аби битися там. Може, старий поет і не такий кмітливий, як я собі уявив.

— Коли я кажу «герой», я не маю на увазі дурників, що кидаються на плазмові гранати, — знову заговорив він, облизуючи тонкі губи рухом, наче у ящірки. — Я маю на увазі того, чиї відвага та благі діяння стануть легендарними настільки, що його вшановуватимуть як божество. Я маю на увазі героя в літературному сенсі. Головного героя, котрий здатен на героїчні вчинки. Я маю на увазі героя, чиї помилки обернуться трагедією й призведуть до його загибелі, — тут він зробив паузу і подивився на мене очікувально, але я мовчки витримав його погляд. — Не припускаєшся трагічних помилок? — сказав він нарешті. — Чи не здатний на героїчні вчинки?

— Я не хочу бути героєм, — повторив я.

Старий нахилився над своєю кавою. Коли він підвів голову, очі його пустотливо блиснули.

— Де ти підстригаєш волосся, хлопче?

— Перепрошую?

Він знову облизав губи.

— Ти мене розчув. Волосся в тебе довге, але не розкуйовджене. Де ти його підстригаєш?

Я зітхнув і сказав:

— Іноді, коли я довго не вилажу з боліт, то стрижуся сам, проте коли буваю у Порт-Романсі, то відвідую перукарню на вулиці Дату.

— Еге ж, — пробурмотів Силен, відкинувшись на спинку свого високого стільця. — Знаю я цю вулицю. Це в Нічному районі. Радше навіть провулок, а не вулиця. Там ще був ринок просто неба, де продавали тхорів у позолочених клітках. Там були цирульники, котрі стригли клієнтів серед вулиці, а краща цирульня належала чоловікові на ймення Палані By. Він мав шістьох синів, і щоразу, коли підростав наступний, він додавав ще одне крісло, — поет звів на мене очі, і я вкотре подивувався непересічній індивідуальності цього старого. — Це було сто років тому, — пояснив він.

— Я стрижусь у By, — відізвався я. — Власником перукарні є Калакауа, праправнук того Палані By. Там і тепер шість крісел.

— Так, — сказав поет і кивнув, наче погоджуючись із власними думками. — На нашому любому Гіперіоні мало що змінюється. Чи не так, Роле Ендіміон?

— Ви гадаєте, суть полягає в цьому?

— Суть? — перепитав він і повернув руки долонями догори, наче показуючи, що він не ховає в них якоїсь лиховісної суті. — Я нічого не казав про суть. Ми просто розмовляємо собі, хлопче. Мене розважає думка про Історичні Постаті Світового Масштабу, думка — як не крути — про героїв майбутніх міфів, які платять, аби їх підстригли. До речі, я вже думав про це сотні років тому... дивна розбіжність між матеріалом, із якого робляться міфи, і матеріалом, із якого складається життя. Ти знаєш, що таке «дату»?

На такий поворот розмови я аж очима закліпав.

— Ні.

— Це вітер із Гібралтару. Він несе з собою неповторні пахощі. Дехто з художників та поетів, з-поміж тих, котрі заснували Порт-Романс, мабуть, думали, що там теж буде чудовий аромат від лісів челми та яз-дерева, якими поросли пагорби над болотами. Ти знаєш, що таке Гібралтар, хлопче?

— Ні.

— Це велика скеля на Землі, — проскрипів старий поет, знову вишкірившись. — І зверни увагу, що я не кажу «на Старій Землі».

Я звернув на це увагу.

— Земля є Земля, мій хлопчику. Я жив на ній до її зникнення, тому знаю, що кажу.

Від однієї думки про це у мене запаморочилося в голові.

— Я хочу, аби ти розшукав її, — промовив старий поет. Очі в нього аж світилися.

— Розшукав... її? — перепитав я. — Стару Землю? Я гадав, ви хочете, аби я втік із дівчиною... Енеєю.

Він зробив рух кістлявою рукою, наче відмітав геть моє зауваження.

— Ти втечеш із нею і знайдеш Землю, Роле Ендіміон.

Я кивнув, прикидаючи, чи є сенс пояснювати, що Стару Землю поглинула чорна діра внаслідок Великої Помилки '08-го року, і Земля зникла в її нутрощах. Проте цей стариган врятувався, покинувши назавжди пропащий світ. Навряд чи розумно намагатися спростувати цю ілюзії. У його «Піснях» згадувалося про війну з ТехноКордом Штінтів, який намагався викрасти Стару Землю і перенести її кудись... чи то у скупчення в сузір'ї Геркулеса, чи до Магелланових Хмар[43]... — але це просто вигадка. Магелланові хмари — це інша галактика, яка розташована, якщо не помиляюся, за понад 160 000 світлових років від Молочного Шляху. І донині ще жоден зореліт, ні Пакса, ні Гегемонії, не вирушав за межі невеличкої сфери в одному зі спіральних рукавів нашої Галактики. Адже навіть із рушієм Гокінґа, що є винятком з айнштайнівських законів, подорож до Великої Магелланової Хмари триватиме багато сотень років за корабельним часом і десятки тисяч років часу-в-борг. Навіть Вигнанці, які призвичаїлися до життя у міжзоряному просторі, не наважились би на таку подорож.

До того ж планет не викрадають.

— Я хочу, щоб ти знайшов Землю та повернув її на місце, — продовжував старий поет. — Хочу побачити її знову ще до того, як помру. Ти зробиш це для мене, Роле Ендіміон?

Я подивився старому в очі.

— Авжеж. Врятувати цю дитину від швейцарської гвардії та Пакса, охороняти її, поки вона не стане Навчителькою, знайти Стару Землю і повернути, щоб ви могли побачити її, поки не померли. Легко. Іще щось?

— Так, — промовив Мартін Силен абсолютно серйозно, що є типовим для старечого маразму, — я хочу, аби ти дізнався, що за фігню замислив ТехноКорд, і відтак зупинив його.

Я знову кивнув.

— Знайти ТехноКорд, який кудись зник, і не дати тисячам Штінтів спільними зусиллями зробите те, що вони планують, хай би що це не було, — повторив я, і сарказм аж скрапував мені з язика. — Домовилися! Це все?

— Ні. Ти маєш поговорити з Вигнанцями і дізнатись, чи вони можуть запропонувати мені безсмертя... справжнє безсмертя, а не це християнське лайно про повторне народження.

Я вдав, наче занотовую у невидимому блокноті.

— Вигнанці... безсмертя... християнське лайно не пропонувати. Зроблю. Згода. Далі.

— А далі, Роле Ендіміон, я хочу, аби Пакс було знищено, а сила Церкви зменшилася.

Я кивнув. Двісті чи триста відомих на цей час світів добровільно приєдналися до Пакса. Трильйони людських істот добровільно прийняли хрещення в Церкві. Військова міць Пакса була такою, що Гегемонії й не снилося, навіть за часів її розквіту.

— Добре, — сказав я. — Про це я подбаю. Що ще?

— А ще ти повинен зупинити Ктиря, щоб він не скривдив Енеї або не знищив людства.

Тут я засумнівався. Відповідно до власної епічної поеми цього старого, Ктиря знищив солдат Федман Кассад у якихось майбутніх часах. Я розумів, що намагатися привнести логіку в маразматичну бесіду — справа марна, але все ж таки озвучив свої сумніви.

— Так! — огризнувся старий поет. — Але це було тоді. Тисячу літ тому. Я хочу, щоб ти зупинив Ктиря зараз.

— Добре, — погодився я. А який сенс сперечатися?

Мартін Силен скоцюбився у своєму кріслі. Вочевидь, енергія його вигасла. Я знову бачив перед собою мумію — обвисла шкіра, запалі очі, кістляві пальці. Але в очах все ще виблискувала потуга. Я спробував уявити собі цю потугу, коли старий перебував у розквіті сил, і... не зміг.

Силен кивнув, й А. Беттік приніс два келихи та розлив шампанське.

— Отже, ти погоджуєшся, Роле Ендіміон? — запитав поет, і голос його набув твердості й офіційності. — Ти береш на себе місію врятувати Енею, мандрувати з нею і виконати решту завдань?

— За однієї умови.

Силен насупився.

— Я хочу взяти з собою А. Беттіка, — закінчив я. Андроїд стояв біля столу. У нього в руках була пляшка з шампанським. Він дивився просто перед собою і не поворухнувся, аби подивитись на когось із нас чи виявити якусь емоцію.

— Мого андроїда? Ти не жартуєш? — не міг приховати свого здивування поет.

— Я не жартую.

— А. Беттік був зі мною ще тоді, коли у твоєї прапрабабки з'явилися цицьки, — проскрипів старий. Він ляснув долонею по столу з такою силою, що я аж злякався, що він переламає свої крихкі старечі кістки. — А. Беттіку, — гаркнув він. — Ти хочеш піти з ним?

Блакитношкіра людина кивнула, не повертаючи голови.

— Трясця вашій матері, — сказав поет, — забирай його. Що тобі ще потрібно, Роле Ендіміон? Моє ліжко? Мій респіратор? Вставна щелепа?

— Більше нічого, — відповів я.

— Це значить, Роле Ендіміон, — сказав поет, і його голос знову набув офіційності, — що ти берешся виконати цю місію? Ти врятуєш дівчинку Енею, слугуватимеш їй, захищатимеш її, доки доля її не визначиться... або не помреш, намагаючись зробити це?

— Я берусь, — була моя відповідь.

Мартін Силен підніс свій келих, і я зробив те саме. Я подумав, що андроїдові також годилося б випити з нами, але було запізно: старий поет вже виголошував свій тост.

— За безрозсудність, — промовив він. — За божественний безум. За божевільні пошуки та за месій, котрі волають із пустелі. За загибель тиранів. За безлад у стані наших ворогів.

Я вже було підніс келих до рота, але старий ще не скінчив своєї промови.

— За героїв, — сказав він. — За героїв, котрі підстригаються.

Він осушив свій келих одним ковтком.

Я зробив так само.