Ендіміон

15

Ще змалку, коли дим від вечірніх ватр на торф'яних болотах підіймався до потьмянілого небосхилу, я любив стояти поза фургонами, що утворювали навколо вогнищ захисне коло, і чекати на появу перших зірок. І коли вони нарешті вимальовувалися на лазурі, що тьмяніла на очах, то сяяли холодно й байдуже. Я стояв, дивився на них, думав про те, що станеться зі мною в майбутньому, і водночас чекав, що скоро мене покличуть до вогнища, до світла й тепла, і нагодують вечерею. Ще тоді я зрозумів іронію людського буття. Стільки важливих речей минають швидко, і їх вчасно не помічають, не розуміють. Стільки значних миттєвостей приречені бути похованими під абсурдністю повсякденності... Я зрозумів це ще дитиною, і з того часу бачив підтвердження цьому впродовж усього свого життя.

Я летів на гаснуче помаранчеве сяйво, що жевріло після вибуху, і раптом натрапив на дитину, Енею. Раніше я помітив дві постаті, причому мала наскакувала на гігантську, але коли за кілька секунд підлетів до того місця, де їх бачив, пробившись крізь виючий та скреготливий пісок на килимі-літуні, що гойдався й підскакував, я знайшов тільки дівчинку.

Ось якими ми побачили одне одного тієї миті: обличчя дівчинки відбивало потрясіння та гнів, очі почервоніли й звузились — чи то пісок їх запорошив, чи то переповняла лють на щось чи на когось; кулачки стиснуті, сорочка й просторий светр тріпотіли на вітрі, наче прапори, темно-русяве — це вже потім я помічу в ньому кілька світлих пасем — волосся сплуталося від вітру, щоками пролягали брудні смуги від сліз, та й ніс був мокрий; на ногах вона мала дитячі парусинові черевички на гумовій підошві, що аж ніяк не пасували до тих пригод, назустріч яким вона вирушила, а на одному плечі теліпався нехитрий чорний заплічник. Мабуть, я мав вигляд дуже далекий від нормального — височенний, жилавий двадцятисемирічний дядько, не з надто кмітливим обличчям, більша частина якого до того ж ховалася за банданою й темними окулярами; крім того, я розпластався на килимі-літуні ницьма, брудне волосся їжачилося, скуйовджене вітром, а пил і пісок вкрили одяг кіркою.

Очі у дівчинки широко округлилися, наче вона побачила когось знайомого... Але вже за мить я зрозумів, що впізнала вона килим, а не мене.

— Сюди! — загорлав я.

Стріляючи на ходу, повз нас пробігли озброєні люди. Крізь бурю замаячили ще інші постаті.

Дівчинка не звернула на мене уваги. Вона роздивлялася на всі боки, наче бажаючи відшукати велетня, на якого нападала.

— Будь він проклятий! — вигукнула мала, мало не ридаючи. — Хай його чорти заберуть!

Оце й були перші слова, які я почув від нашої месії.

— Сюди, — знову закричав я і хотів було вже навіть зіскочити з килима, аби схопити її.

Енея обернулася, вперше подивившись на мене, і сказала, неголосно, але дивним чином перекриваючи шал піщаної бурі:

— Зніми свою маску.

Я згадав, що на мені бандана. Опустивши її, я сплюнув червону кашу, на яку перетворився пісок у мене в роті.

І наче вдовольнившись побаченим, дівчинка зробила крок до мене й застрибнула на килим. Тепер ми сиділи на килимі, що, підскакуючи, ширяв у повітрі, уже вдвох — дівчинка у мене за спиною, наші заплічники — між нами. Я повернув бандану на місце й гукнув:

— Тримайся за мене!

Проігнорувавши ці слова, вона вчепилася в килим.

Я завагався, відкотивши рукав і позираючи на хронометр на зап'ястку. До того моменту, коли корабель за планом має на мить торкнутися поверхні біля Твердині Хроноса, лишалося менше двох хвилин. За цей час я навіть вхід до третьої Печерної гробниці не знайду, а можливо, мені ніколи і не знайти його в цій кривавій бійні. І, наче на підтвердження цих слів, броньований «Скарабей» зненацька проорав дюну зовсім поруч, заледве не стерши нас на порох своїми гусеницями. Він стріляв з усіх гармат у східному напрямку, а по кому — хтозна.

— Тримайся за мене! — заволав я ще голосніше і дав килиму повне прискорення, водночас набираючи висоту. Я дивився на компас, вирішивши правити на північ, поки долина не залишиться позаду. Зараз тільки бракувало ще врізатися в скелю.

Під нами промайнуло величезне кам'яне крило.

— Сфінкс! — прокричав я зіщуленій позаду мене дівчинці. І відразу зрозумів, що це пояснення — дурня несусвітня: вона ж щойно вийшла саме з цієї Гробниці.

Припускаючи, що ми вже мали піднятися на кількасот метрів, я вирівняв килим і ще збільшив швидкість. Увімкнулося захисне поле, але пісок однаково кружляв навколо нас, потрапивши в бульбашку повітря, наче в пастку.

— На цій висоті нам не загрожує врізатися... — я почав було пояснювати дівчинці, знов-таки повернувшись упівоберта й горлаючи щосили, але перервався, бо побачив розпливчасті абриси екранольота, що летів просто на нас крізь піщану хмару.

Часу зреагувати я не мав, проте якимось чином зреагував, заклавши піке, таке стрімке, що тільки стримувальне поле не дало нам скотитися з килима. Темна пляма екранольота пройшла над нами в метрі, не більше. Наш невеличкий килим-літун скрутило і зім'яло повітряним потоком.

— Чорт забирай! — вигукнула Енея позаду мене. — От лайно собаче!

І це було третє висловлювання, яке я почув від нашої майбутньої месії.

Знову вирівнявши літ, я зазирнув за край килима, намагаючись розгледіти, що там, унизу. Божевіллям було летіти так високо, коли кожен тактичний давач, детектор, радар і формувальник зображень у цьому районі вистежував нас. Якщо не брати до уваги атмосфери хаосу за нашими плечима, я не розумів, чому в нас досі не вцілили. Хіба що... Я знову озирнувся через плече. Дівчинка скулилася в мене за спиною, закриваючи обличчя від пекучих піщинок.

— Ти в порядку? — гукнув я.

Вона кивнула, торкнувшись чолом моєї спини. Мені здалось, що вона плаче, але я не був певен.

— Я — Рол Ендіміон, — прокричав я.

— Ендіміон, — повторила вона, відкинувши голову назад. — Так.

— А ти Енея... — я затнувся, не знаючи, що б такого розумного сказати.

Звірившись із компасом, я задав напрямок польоту, сподіваючись водночас, що ми летимо достатньо високо, аби не зачепитися за якусь дюну тепер, коли Долина залишилась позаду. Мимовільно я поглянув угору: цікаво, чи плазмовий хвіст корабля можна вгледіти крізь таку бурю? Я не побачив геть нічого.

— Тебе прислав дядько Мартін, — промовила дівчинка.

Вона не запитувала, а стверджувала.

— Так! — прокричав я. — Ми збираємося... наш корабель... Ми мали зустрітися в Твердині Хроноса, але, боюсь, ми запізнилися...

Стовп світла протяв хмари метрах у тридцяти праворуч від нас. І дитина, і я здригнулися й нахилили голови. Я й до сьогодні не знаю, чи то була блискавка, чи хтось стріляв у нас. Уже всоте впродовж того безкінечного дня я вилаявся на примітивність цього старомодного літального апарата — ні тобі спідометра, ні висотоміра. Вітер, що аж ревів за бульбашкою захисного поля, показував, що ми летимо на повній швидкості, але без жодних контрольних точок, рухаючись між плинними завісами з піску. Летіти було не краще, ніж крізь Лабіринт. Але там принаймні можна було покластися на автопілот. А тепер, якщо навіть за нами женеться вся швейцарська гвардія, мені незабаром доведеться скинути швидкість: десь прямо по курсу розкинувся гірський хребет Вуздечка з гігантськими прямовисними скелями. На швидкості триста кілометрів на годину ми дістанемося гір і Твердині не пізніше ніж за шість хвилин. Я засікав час, коли ми почали прискорювання, а зараз глянув на хронометр ще раз. Чотири з половиною хвилини. Наскільки пригадую мапи, які я вивчав, пустеля різко уривається біля Вуздечки. Зачекаю ще хвилину.

А тоді все трапилося водночас.

Зненацька ми вискочили з пилової бурі; фронт бурі не звузився, ми просто вилетіли з неї, наче з-під ковдри. Тієї ж секунди я побачив, що ми знижуємося — чи то поверхня землі пішла вгору — і ось-ось вріжемося в якісь величезні валуни.

Енея заволала. Не звертаючи на неї уваги, я став шарпати двома руками відповідні нитки на килимі. Ми перелетіли через валуни з прискоренням, що аж втиснуло нас у килим-літун, і нараз зауважили, що ми всього в двадцяти метрах від прямовисної стіни й летимо просто на неї. Часу зупинитись не лишалося.

Теоретично я знав, що конструкція килима-літуна, розроблена Шолоховим, дозволяє килиму летіти вертикально, а стримувальне поле, що з'являється навколо нього, не дає пасажирові (а він розраховував, що пасажиром буде його кохана племінниця) скотитися вниз. Теоретично.

А тепер настав час перевірити цю теорію.

Ми прискорились і взяли вгору під кутом дев'яносто градусів. Енея обхопила мене за поперек. Килим-літун використав кожен із двадцяти мерів, що залишились до перешкоди, для того, аби набрати висоту, і коли ми стали дибки, гранітна скеля була вже на кілька сантиметрів нижче за нас. Інстинктивно я щосили нахилився вперед і вчепився в жорстку передню окрайку килима, намагаючись не зачепити рукою візерунків, що керували польотом. Енея так само інстинктивно нахилилася вперед, посилюючи свою ведмежу хватку. Тому десь із хвилину, поки килим перевалював через скелі, я не міг дихати. Водночас я намагався не озиратись. Мої перенапружені нерви могли не витримати видовища тисячі з гаком метрів відкритого простору піді мною.

Ми порівнялися з верхівками стрімчаків, а відтак зненацька побачили сходинки, висічені в скелях, а також кам'яні тераси та фігури химер. Я перевів килим на горизонтальний політ.

Швейцарські гвардійці розставили тут, на терасах і балконах зі східного боку Твердині Хроноса, свої пости спостереження, станції виявлення та зенітні батареї. Сама фортеця, висічена в скелі, вимальовувалася в сотні метрів угорі, а її башти та балкони нависали просто над нашими головами. На них теж розмістилися гвардійці.

Усі вони були мертві. Їхні тіла, все ще заховані в непроникну броню, застигли в позах, що безпомильно свідчили про смерть. Деякі пошматовані тіла лежали поруч і мали такий вигляд, наче посеред них вибухнув плазмовий снаряд.

Проте броня, що її носять вояки Пакса, здатна витримати вибух плазмової гранати на такій відстані, а ці трупи були пошматовані на клапті.

— Не дивись, — крикнув я через плече, стишуючи літ килима на віражі навколо південної торцевої стіни Твердині. Пізно. Енея дивилася широко розплющеними очами.

— Будь він проклятий! — знову вигукнула вона.

— Будь проклятий хто? — запитав я, але цієї миті, пролетівши над парком із південного боку Твердині, ми побачили нову картину. Місцевість була захаращена броньованими «Скарабеями» — вони палали, палали спільно із перевернутим екранольотом. Навколо валялися тіла, так наче якийсь малий бешкетник порозкидав олов'яних солдатиків. Розбитий вщент пучковий випромінювач, ланцетні промені якого могли досягати низьких орбіт, дотлівав, упершись у декоративну живу огорожу.

Над центральним фонтаном, наче зіпершись на хвіст із блакитного плазмового полум'я, на шістдесятиметровій висоті завис корабель Консула. Навколо нього здіймалися хвилі пари. У відкритому шлюзі стояв А. Беттік і жестом кликав нас до себе.

Я спрямував килим просто у шлюз із такою швидкістю, що андроїдові довелося відскочити вбік, а ми пронеслися коридором, ледь торкаючись відполірованої підлоги.

— Старт! — заволав я, але А. Беттік уже встиг віддати наказ, а може, корабель його й не потребував. Нас не розмазало в желе завдяки інерційним компенсаторам, але ми почули, як заревів термоядерний рушій і як пронизливо заверещало повітря від тертя об корпус. Космічний корабель Консула відірвався від Гіперіона і вперше за останні два сторіччя вийшов у космос.