Ендіміон

31

— Приголомшлива краса! — вимовив А. Беттік.

Я б, мабуть, висловився інакше, але в той час мені просто бракло слів. Моєю першою реакцію було дати лад думкам: ми вже не серед джунглів; ми не на ріці — надовкола океан, що сягає аж нічного небосхилу; навкруги не день, а ніч; ми не тонемо. На пологих, але могутніх океанських хвилях наш пліт гойдався геть по-іншому, і досвідченим оком шкіпера барж я помітив, що хоча хвилі й перехлюпують через край трохи сильніше, проте пліт тут краще тримається на поверхні. Я опустився на одне коліно біля стерна, зачерпнув у пригорщу морської води й обережно спробував її на смак, а тоді швиденько прополоскав рота з фляги, що висіла у мене на поясі. Морська вода була тут значно солонішою навіть за непридатну для пиття океанську воду Гіперіона.

— Bay... — майже нечутно пробурмотіла Енея.

Я зрозумів, що це вона про супутники, що висіли над обрієм. Три величезні помаранчеві супутники і справді вражали, але центральний мав такі гігантські розміри, що, піднявшись над горизонтом лише наполовину, він заступив собою весь східний горизонт. Енея зіпнулася на ноги, проте її силует у повен зріст не сягав навіть половини велетенської півсфери. Я заклинив стерно і приєднався до товариства на передньому краї плоту. Через хитавицю, що її спричиняли океанські хвилі, тихо перекочуючись під плотом, наша трійця дружно вчепилася в жердину, на якій і досі тріпотіла на нічному бризі сорочка А. Беттіка, примарно біліючи на фоні місяців і зірок.

На якусь мить я забув про свій шкіперський досвід і задивився на небо очима вівчаря. Улюблених із дитинства сузір'їв — Лебедя, Старигана, Близнюків, Ембріоносців, Головної Бази — я не побачив чи, можливо, не впізнав[94], якщо їхні обриси тут надто змінилися. Проте Молочний Шлях нікуди не дівся: звивистий гостинець, що пролягав крізь Галактику, підіймався за нашими спинами з посіченого хвилями виднокраю і дерся вгору, аж доки не губився у сяйві трьох місяців, що викочувалися на небосхил. Зазвичай зірки не виблискують так яскраво навіть при звичайнісінькому місяці, який був у Старої Землі, не кажучи вже про цих велетнів. Я гадаю, що це неймовірне шоу пояснювалось відсутністю пилу в атмосфері, втім, як і будь-яких конкуруючих джерел світла, а також високою розрідженістю повітря. Я спробував уявити собі зоряне небо над цією планетою в безмісячну ніч, але мені забракло уяви.

Я хотів дізнатися, що це за світ. Хоч і здогадувався.

— Кораблю? — промовив я у свій комлоґ. — Ти тут?

Як не дивно, із браслета почулася відповідь:

— Завантажені сектори тут, пан-Ендіміоне. Чим можу допомогти?

Мої супутники відірвали зачудовані погляди від гігантського місяця і зиркнули на мій комлоґ.

— Тобто ти не корабель? — запитав я.

— Якщо ви маєте на увазі безпосереднє спілкування з кораблем, — відповів комлоґ, — воно відсутнє. Під час вашого проходження крізь останній портал зв'язок було розірвано. Але скорочена версія корабля теж має свої відеодавачі.

Я забув, що на комлозі є світлові сенсори.

— Добре, то ти можеш сказати, де ми перебуваємо?

— Зачекайте хвилинку, будь ласка, — проказав комлоґ. — Якщо ви наставите мене на небозвід... отак, дякую... я вивчу розташування зірок і зіставлю дані з навігаційними координатами.

Поки комлоґ робив свою справу, озвався А. Беттік:

— Здається, я знаю, де ми, пан-Ендіміоне.

Мені теж здавалося, що я знаю відповідь, але не став перебивати андроїда.

— Те, що ми бачимо, схоже, відповідає опису Моря Безкрайого, — продовжив він. — Це один із найстаріших у Мережі світів, а наразі — частина Пакса.

Енея мовчала. Замислившись, вона все ще дивилася на схід місяця. Я теж знову перевів погляд на жовтогарячу сферу, що домінувала на небі. Мені привиділося, що я мовби бачу іржаві хмари, які біжать над її курною поверхнею, а придивившись пильніше, розгледів темні плями, котрі могли бути утворені лавою, що вивергалася з вулканів, а також довгий шрам гірської долини з численними відгалуженнями, ледь помітні крижані поля на північному полюсі та якийсь натяк на сітку гірських кряжів. Це нагадувало голографічні зображення Марса до його терраформування.

— Море Безкрає виглядає так, наче має три супутники, — казав тим часом А. Беттік, — хоча насправді цей світ і сам є супутником скелястого гіганта завбільшки з Юпітер.

— Ось такого? — показав я рукою на запилену сферу.

— Саме такого, — підтвердив андроїд. — Я бачив його зображення. Планета незаселена, але за часів Гегемонії там видобували багато корисних копалин. Роботи.

— Я теж вважаю, що це Море Безкрає, — погодився я. — Деякі чужопланетні мисливці розповідали про цей світ. Вони казали, що тут в океані водиться якась головохордова тварюка зі щупальцями, котра часом виростає до ста метрів завдовжки... Якщо її не впіймати першим, вона може заковтнути навіть рибальський корабель.

Я замовк. Усі ми втупили очі у темно-червоні хвилі. І раптом тишу прорізав голос мого комлоґа:

— Готово! Зоряна картина повністю співпала з навігаційними даними. Ви перебуваєте на супутнику планети, подібної до Юпітера, що обертається навколо зірки Сімдесята Змієносця-А[95]. Відстань від Гіперіона — двадцять сім і дев'ять десятих світлових років, від Старої Землі — шістнадцять і вісімдесят дві сотих світлових років. Це подвійна зірка. Зірка А розташована від вас на відстані 0,64 а.о., а зірка Б — на відстані 8,9 а.о. Оскільки там, де ви перебуваєте, є атмосфера й вода, можна стверджувати, що це другий супутник Сімдесятої Змієносця-А, який в епоху Гегемонії мав назву Море Безкрає.

— Дякую, — відповів я комлоґові.

— Я маю ще додаткові навігаційні дані, — знову зацвірінькав браслет.

— Пізніше, — сказав я і вимкнув комлоґ.

А. Беттік зняв із жердини свою сорочку і накинув на себе. Океанський бриз задував відчутно, а розріджене повітря було доволі холодним. Я одягнув свій теплозахисний жилет, мої супутники теж натягли на себе куртки. А неможливо величезний місяць продовжував здійматися у всіяне зорями небо.

«Круїз Морем Безкраїм хоч і короткий, але приємний, і він є своєрідною інтерлюдією між іншими, привабливішими для відпочинку світами», — йшлося у «Путівнику по Всемережжю». Ми троє скупчилися біля каменя під кубом-нагрівачем і читали при світлі імпровізованої лампи-ліхтаря. Насправді лампа була непотрібною, бо місяць давав стільки світла, що це нагадувало хмарний день на Гіперіоні. — «Яскравий фіолетовий колір морської води пояснюється присутністю в морі специфічних видів планктону, а не розрідженістю атмосфери — явищем, що надає мандрівникам змогу милуватися неповторними панорамами сонця на вечірньому прузі. Прогулянка Морем Безкраїм займає лише близько п'яти кілометрів — і цього вистачає для більшості мандрівників, — але при цьому ви зможете відвідати уславлений на всю Мережу „Океанічний Акваріум“ та „Гриль Гуса“. Не забудьте замовити смаженину з морського гіганта, юшку з місцевих крабів та чудове вино з жовтих водоростей. Радимо обрати столик на одній із численних терас океанської платформи Гуса, що дозволить вам насолодитися чарівним видовищем сонця, що сідає у води Моря Безкрайого, або ще чарівнішим видовищем місяців, що сходять над поверхнею океану. Цей світ цікавий тим, що він є суцільним океаном — тут ви не знайдете жодного острова чи континенту, — а в його водах водяться надзвичайно агресивні хижаки (наприклад, Левіафан із Вогняною Пащею)[96]. Тому будьте уважні: ваш катер не повинен залишати безпечної зони між порталами, а поруч завжди має бути ескорт із кількох сторожових кораблів. Тільки в такому разі ця коротка подорож і чудовий обід в „Океанічному Грилі Гуса“ залишать у вас незабутні та лише приємні враження. (Примітка: Прогулянка Морем Безкраїм може не відбутися на випадок несприятливих погодних умов або підвищеної агресивності морських мешканців. Не забудьте відвідати Море Безкрає іншим разом!)»

Більше про Море Безкрає у книжці не було нічого. Я віддав її А. Беттіку, вимкнув лампу, пішов на ніс і взявся уважно оглядати обрій через окуляри нічного бачення. Втім, вони були не надто й потрібні в яскравому світлі трьох місяців.

— Усе це брехня, — зауважив я. — Видимість на кілометрів двадцять п'ять, не менше, а жодного порталу я не бачу.

— Може, його перемістили, — припустив А. Беттік.

— Або він потонув, — підхопила Енея.

— Ха-ха, — відгукнувся я, ховаючи окуляри в заплічник і приєднуючись до решти біля розігрітого боку куба. Повітря було холодне.

— Можливо, — сказав андроїд, — що тут є коротші й довші сегменти шляху між порталами, як ото на інших ділянках ріки Тетіс.

— Чому ж ми завжди потрапляємо на довші сегменти? — відказав я.

Ми готували сніданок, бо всі страшенно зголодніли після безкінечної нічної грози. Проте тости, пластівці та кава більше нагадували легкий перекус посеред ночі. І посеред залитого місячним світлом моря.

Ми швидко призвичаїлися до кільової та бортової хитавиці, і жоден з нас не мав ознак морської хвороби. Після другої кави мені полегшало, і все стало здаватися не таким уже й поганим. Опис планети у «Путівнику» доволі зацікавив мене, тільки от згадка про «Левіафана з Вогняною Пащею» не надто прийшлась до вподоби.

— Ти отримуєш від цього задоволення, хіба ні? — озвалась Енея, коли ми вже посідали перед наметом. А. Беттік пішов до стерна.

— Мабуть, що так.

— А чому? — запитала дівчинка.

Я розвів руками.

— Це пригода, — сказав я. — І ніхто не постраждав...

— Гадаю, під час грози ми були близькі до катастрофи.

— Так, але...

— А ще чому тобі це подобається? — запитала дівчинка зі щирою цікавістю в голосі.

— Я завжди любив бувати на природі, — зізнався я. — Любив жити в таборі. Далеко від усього й від усіх. Просто неба я відчуваю щось таке... не знаю... наче зв'язок із чимось вищим, — я замовк, аби не впасти в риторику на кшталт ортодоксального дзен-гностицизму.

Дівчинка присунулась ближче.

— Мій батько написав про це поему, — сказала вона. — Ну, не він насправді, а старий, ще до Гіджри, поет, клоном якого був гібрид мого батька, — та перш ніж я встиг щось запитати, вона продовжила: — Він не був філософом. Він був юнаком, молодшим за тебе, і мав примітивні філософські погляди. Але в цій поемі він спробував визначити ті стадії, які ми проходимо, аби досягти злиття з природою. В одному своєму листі він назвав ці стадії «поділками на шкалі насолоди»[97].

Зізнаюсь, що я був здивований і навіть дещо шокований цими її словами. Я ще не чув, аби Енея була такою серйозною чи настільки химерно висловлювалась. А оці «поділки на шкалі насолоди» мені взагалі здалися не надто пристойними. Але я промовчав, а вона повела далі.

— Батько вважав, що перша стадія людського щастя — це «співдружність з натурою», — тихо сказала вона. Я помітив, що А. Беттік, стоячи біля стернового весла, прислуховується до нашої розмови. — Тут батько мав на увазі художній і чуттєвий відгук на природу... от як те почуття, про яке ти щойно казав.

Я потер щоку, відчуваючи, як відросла на ній щетина. Ще кілька днів не поголитися — і я стану бороданем. Я відсьорбнув кави.

— Такими відгуками на природу він вважав поезію та музику, — продовжувала Енея. — Це неідеальний, але притаманний людині спосіб діяти аналогічно природі, бо природа створює в людині творчу енергію. Для батька творча уява й істина були тотожними. Якось він написав: «Уяву можна порівняти зі сном Адама: Адам прокинувся і побачив, що його сон справдешній»[98].

— Не впевнений, що я це розумію, — зауважив я. — Виходить, що вимисел є правдивішим за... істину?

Енея похитала головою.

— Ні, я гадаю, він мав на увазі інше. У тій поемі, про яку я згадувала, є гімн Пану:

Енея дмухнула на гарячий чай, аби остудити його.

— Для батька Пан був таким собі символом уяви... а надто уяви романтичної, — вона зробила ковточок. — Ти знаєш, Роле, що Пан є алегоричним предтечою Христа?

Я тільки кліпнув. Це була та сама мала, що позаминулого вечора хотіла послухати оповідку про привидів!

— Христа? — перепитав я.

Дитя свого часу, я здригався при будь-якому натяку на богохульство.

Енея пила чай, дивлячись на місяці. Вона сиділа, високо піднявши коліна й обійнявши їх лівою рукою.

— Батько вважав, що деякі люди — не всі! — у своєму сприйнятті природи керуються саме такою стихійною уявою, що бере свій початок від Пана.

Вірші відлунали, і запало мовчання. Я виростав, слухаючи поезію — нехитрі пастуші балади, «Пісні» старого поета, «Поему про Сад», у якій ішлося про пригоди юних Тіхо та Ґлі й кентавра Рола, — тож мене було важко здивувати римами, що лунали під зоряним небом. Проте більшість віршів, які я чув, пам'ятав і полюбляв, були не настільки мудрованими, як ці, що пролунали щойно.

Якийсь час тишу порушував тільки плюскіт хвиль, що билися об дно нашого плоту, та шум вітру в полотнищах нашого намету, а тоді я спитав:

— То твій батько саме так уявляв собі щастя?

Енея відкинула голову назад, і її волосся затріпотіло на вітрі.

— Ні, — сказала вона. — Це була тільки перша стадія щастя згідно з поділками на його шкалі насолоди. Існували ще дві стадії, вищі.

— І які ж? — запитав А. Беттік.

Він промовив це тихо, проте я аж здригнувся від несподіванки. Я геть забув про його присутність.

Енея, заплющивши очі, заговорила знову, неголосно, співуче, але не монотонно, — монотонний речитатив, як на мене, вбиває поезію:

Я подивився вгору, де на гігантському кружалі вирували піщані бурі та спалахували вулкани. Там, над пейзажами кольору помаранча й умбри, проносилися сірі та руді хмари.

— Так оце його інші рівні? — спитав я, трохи збитий із пантелику. — Спочатку природа, потім любов і дружба?

— Не зовсім так, — відповіла дівчинка. — Батько вважав, що справжня дружба між людьми стоїть на вищому рівні, ніж наше почування природи, але понад усім панує любов.

Я кивнув.

— Так учить і Церква, — промовив я. — Любов до Христа... любов до ближнього свого...

— Угу, — відказала Енея, допиваючи чай. — Батько мав на увазі чуттєве кохання. Секс, — вона знову прикрила очі повіками.

Я просто не знав, що на це відповісти. Допивши до краплі каву, я прокашлявся, затримав погляд на місяцях, що котилися небосхилом, на сріблястій смузі Молочного Шляху, а тоді промовив:

— Ти гадаєш, це він... про секс? — тільки-но я таке ляпнув, як уже пошкодував про це. Я ж розмовляв із дитиною! Вона може скільки завгодно переповідати старовинну поезію чи, скоріше, старовинну порнографію, як у цьому випадку, але, поза всяким сумнівом, вона нічого в тому не розуміє!

Енея подивилася на мене. У місячному світлі її великі очі, здавалося, й самі світилися.

— Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось[103].

— Зрозуміло, — сказав я, намагаючись второпати, до чого тут той Гораціо і хто він, до дідька, такий.

— Мій батько був дуже молодий, коли це написав, — продовжила Енея. — Це була його перша поема, і вона йому не вдалася. Він хотів у ній розкрити, вірніше, хотів, аби його герой, пастух, розкрив для себе, якими піднесеними можуть бути такі речі, як поезія, природа, мудрість, голоси друзів, подвиги, краса мандрів, чарівність протилежної статі. Але він зупинився, не зумівши вхопити суті.

— Якої суті? — спитав я.

Наш пліт підіймався й опускався в такт диханню океану.

— Значення всіх рухів, форм і звуків, — прошепотіла дівчинка, — речей і речовин, аж до глибин їх суті...

Чому ці слова здалися мені такими знайомими? А потім я пригадав, хоч і не відразу.

А пліт наш плив крізь ніч і крізь хвилі Моря Безкрайого.

Ми знову поснули. І спали доти, поки не зійшло сонце, а коли поснідали вдруге, я вирішив перевірити нашу зброю. Філософська поезія в місячному сяйві — річ гарна, але без добре пристріляних рушниць теж не обійтися.

У мене не було часу випробовувати вогнепальну зброю на борту корабля або після нашої аварії серед світу джунглів, і я відчував неспокій, що мандрую зі зброєю, з якої жодного разу не стріляв. Мій куций досвід, набутий у Місцевій гвардії, та багаторічний досвід провідника мисливців підказував, що треба добре заприятелювати зі своєю зброєю; це не менш важливо, а може, навіть і важливіше, ніж мати зброю наворочену.

Найбільший із місяців ще був на небі, коли зійшли сонця — спочатку менше з парочки: діамантова порошинка на ранковому небосхилі; воно примусило спочатку збліднути, а потім і зовсім зникнути Молочний Шлях, притлумивши при цьому рельєф місяця-гіганта; а трохи згодом зійшло і головне, менше за гіперіонське, сонце, схоже на сонце Старої Землі, але незмірно яскравіше. Небосхил набув спершу ультрамаринового кольору, а потім і кобальтового. На ньому горіли дві зірки, а помаранчевий місяць за нашими спинами закривав півнеба. У сонячному світлі диск місяця огорнувся серпанком. Тим часом стало тепло, тоді спекотно, а потім день перетворився на пекло.

Хвилі повищали, двометрові вали мірно підіймали й опускали наш пліт, але дискомфорту не спричиняли. Як і обіцяв «Путівник», море забарвилось у фіолетовий колір, а зубчасті гребні хвиль так потемнішали, що здавалися майже чорними. Де-не-де зустрічалися острівки жовтих водоростей. Пліт несло в той бік, звідки сходили місяці, а потім і сонця, тобто несло нас, як ми вважали, на схід, і нам зоставалося тільки сподіватись, що стрімка течія хоч кудись винесе. Коли нам інколи здавалося, що ми завмерли на місці, тоді хтось кидав за борт лінь або клапоть паперу, і всі ми дивилися, як вітер і течія змагаються між собою. Хвилі йшли з півдня на північ, якщо ми правильно зорієнтувались. А ми прямували на схід.

Спочатку я випробував пістолет 45-го калібру. Перевірив магазин, аби упевнитися, що кулі на місці. Я побоювався, що через архаїчність моделі можу колись забути перезарядити зброю і вона мене підведе. Із мішенями у нас було негусто, але під ногами все ж таки бовталися дві чи три картонки з-під спожитих харчів. Я викинув одну з них у море, зачекав, доки вона не відпливе метрів на п'ятнадцять, і пальнув.

Пролунав абсолютно приголомшливий гуркіт. Я знав, що така зброя — з кулями — стріляє гучно; мені навіть якось доводилося вправлятись зі схожими штуковинами на військових навчаннях, бо повстанці на Крижаному Пазурі часто користувалися ними, але від несподіванки я ледве не зронив пістолета у фіолетові хвилі. Бахкання так налякало Енею, яка замислено задивилася кудись на схід, що вона аж зірвалась на ноги. Навіть андроїд підстрибнув, а збентежити його було непросто.

— Перепрошую, — сказав я, відтак обхопив важку зброю двома руками і стрельнув ще раз.

Розстрілявши дві обойми з наших дорогоцінних боєприпасів, я переконався, що можу вцілити в щось за п'ятнадцять метрів. Крім того, я сподівався, що те, у що мені доведеться стріляти, матиме вуха і, зачувши гуркіт мого 45-го, втікатиме від страху світ за очі.

Відклавши зброю після стрільби, я знову зауважив, що такі раритети могли належати Брон Ламії.

Енея глянула на пістолет.

— Я вже казала, що ніколи не бачила мами з пістолетом.

— Вона могла віддати його Консулові, коли той повертався на нашому кораблі у Всемережжя, — припустив я, чистячи зброю.

— Ні, — заперечив А. Беттік.

Я обернувся до нього. Він стояв, обіпершись об стернове весло.

— Чому ні? — запитав я.

— Я бачив, яка зброя була у пан-Ламії на «Бенаресі», — відповів андроїд. — Це був антикварний пістолет, здається. Він належав її батькові, але мав перламутрове руків'я, лазерний приціл і був перероблений таким чином, щоб його можна було заряджати флешетами.

— Еге, — пробурмотів я. — Принаймні ця вдосконалена зброя добре збереглася.

Можливо, пістолет зберігали в стазисному контейнері. Інакше як би він міг стріляти, перебувши понад тисячу років? А може, це була просто майстерно виконана копія, яку Консул роздобув десь під час своїх мандрів. Звісно, це не мало жодного значення, але мене завжди вражав, так би мовити, подих історії... здається, так це називають... а стара зброя саме й дихала історією.

Наступним я випробував пістолет, що стріляв флешетами. Достатньо було одного пострілу, аби пересвідчитись, що ця штука стріляє дуже добре, якщо сюди пасує таке слово. Харчовий контейнер розірвало на тисячу шматочків плинопіну, а стріляв я з тридцятиметрової відстані. Дощ зі сталевих стрілок змусив підскакувати і тремтіти навіть гребінь хвилі. Флешетна зброя — брудна річ: із неї важко промазати і вона не залишає жодних шансів жертві. Ось чому я прихопив її з собою. Я поставив пістолет на запобіжник і сховав його назад у заплічник.

Пристрілювати плазмову рушницю виявилося складніше. Пересувний оптичний приціл дозволяв мені прицілитися в будь-яку мішень — від харчового контейнера, що погойдувався на хвилях у тридцяти метрах, до обрію на відстані двадцяти п'яти кілометрів. Коробку я потопив із першого пострілу, а ефективність дальніх пострілів не було можливості перевірити, позаяк жодної придатної цілі я не помітив. Теоретично з лазерної рушниці можна вцілити у будь-що, коли ти його бачиш. Не треба робити поправку на вітер чи враховувати балістику. Я бачив крізь приціл, як заряд продірявив хвилі за двадцять кілометрів від мене, але вцілити у щось геть далеке — то інша справа. Я підняв рушницю та навів її на місяць-велетень, що сідав у хвилі за нашими спинами. Крізь оптику я бачив білу маківку гори, найімовірніше, вкриту замерзлим СО₂, а не снігом, і, сам не знаючи якого чорта, випустив по тій горі кулю. Плазмова рушниця, порівняно зі зброєю, що стріляє кулями, дуже тиха річ: стріляючи, вона лиш тихенько муркоче, наче кішка. Оптика прицілу була не настільки потужна, аби зафіксувати враження цілі, та й обертання двох космічних тіл на такій відстані могло стати певною проблемою, але я б дуже здивувався, якби не влучив. У казармах Національної гвардії можна почути безліч історій про стрільців зі швейцарської гвардії, які примудрялися збити вигнанців-командос на відстані в тисячу кілометрів... стріляючи із сусіднього астероїда чи звідкись-там. Тут увесь фокус, як і тисячу років тому, полягав у тому, аби побачити ворога першим.

Роздумуючи про такі речі, я почистив рушницю і, відклавши її вбік, виголосив:

— Нам час зробити розвідку.

— Ти сумніваєшся, що ми допливемо до наступного порталу? — запитала Енея.

Я знизав плечима.

— «Путівник» каже, що між порталами має бути десь так із п'ять кілометрів. Із минулої ночі ми зробили не менше сотні. Може, більше.

— Полетимо на килимі-літуні? — схопилася дівчинка. Сонця золотили її білу шкіру.

— Гадаю, я полечу на поясі, — відповів я. Його важче зафіксувати радаром, якщо хтось чатує, подумав я, але не сказав цього вголос. Зате я озвучив таке: — А ти, мацьопство, залишаєшся тут. Цього разу я змотаюся сам.

Я витяг з-під тенту літальний пояс, підтягнув ремені, узяв плазмову рушницю та натиснув на пульт.

— Що за лайно?! — вихопилось у мене. Пояс навіть не смикнувся, аби підняти мене хоч на дюйм. На якусь мить я подумав, що цей світ — гіперіоноподібний, а тому електромагнітні поля не працюють, але тут мій погляд упав на індикатор зарядки. Червоний. Розряджений. Мертвий. — От лайно! — знову вигукнув я.

Я розстібнув ремені, і ми втрьох схилилися над непрацюючою штуковиною. Я перевірив контакти, акумулятор і весь літальний апарат загалом.

— Я ж заряджав його перед тим, як ми полишили корабель, — сказав я. — Разом із килимом-літуном.

А. Беттік спробував запустити діагностику, але при нульовій зарядці не працювала навіть програма діагностики.

— У комлоґа має бути така ж підпрограма, — зауважив андроїд.

— Підпрограма? — тупо повторив я.

— Можна спробувати? — спитав А. Беттік, вказуючи на комлоґ. Я зняв із руки браслет і простягнув його андроїдові.

А. Беттік відкрив крихітне відділення на брелоку, котрого я раніше навіть не помічав, витяг звідти контакт завбільшки з бісеринку, за якою тягнулася нитка мікроволокна, і вставив його в пояс.

— Літальний пояс пошкоджено, — проголосив комлоґ голосом корабля. — Батарея розрядилася приблизно двадцять сім годин тому. Гадаю, проблема в акумуляторі.

— Клас! — мовив я. — Полагодити можна? Якщо ми знайдемо зарядку, акумулятор працюватиме?

— Цей акумулятор — ні, — відказав комлоґ. — Але в шафах на борту корабля є три запасні акумулятори.

— Ще краще! — тільки й спромігся сказати я.

Я підняв пояс разом із його громіздким акумулятором і викинув усе за борт. Він зник у фіолетових хвилях, не залишивши по собі й сліду.

— А в мене все працює, — сказала Енея. Вона сиділа, схрестивши ноги, на килимі-літуні, що зависнув на сантиметрів двадцять над плотом. — Хочеш полетіти зі мною і трохи роздивитись?

Я не став сперечатися, сів на килим позаду неї, підібгавши ноги, і мовчки дивився, як дівчинка смикає за літальні нитки.

Якщо перехилитися через край невеличкого килима на висоті близько п'яти тисяч метрів, усе виглядає трохи моторошним. Фіолетове море стало дуже великим і дуже порожнім, а наш пліт скидався на цяточку, крихітний чорний прямокутничок на сітчастій фіолетовій та чорній просторіш. Звідси хвилі, що видавалися такими могутніми з плоту, були геть непомітні.

— Гадаю, я знайшов ще один спосіб поєднатися з природою, «співдружності з натурою», крім тих, про які говорив твій батько, — промовив я.

— Який саме? — Енея тремтіла від холоду, бо нас обдував потужний струмінь повітря. На ній був той самий одяг, що й на плоту — сорочка та жилет.

— Всратися з переляку, — пояснив я.

Енея розсміялася. Мені вже тоді подобалось, як вона сміється, та й зараз тепліє на душі, коли я згадую її сміх — неголосний, але звучний, розкутий, неймовірно мелодійний. Я скучив за її сміхом.

— Нам слід було послати в розвідку А. Беттіка, а не летіти самим, — сказав я.

— Чому?

— Висновуючи з того, що він розповідав про свою минулу висотну розвідку, він не потребує повітря, аби дихати, а крім того, він несприйнятливий до таких дрібничок, як понижений атмосферний тиск.

Енея нахилилася до мене.

— Він не несприйнятливий, — тихо сказала вона. — Просто його шкіру спроектовано трохи міцнішою за нашу, тож вона може якийсь час виконувати роль скафандра, навіть у вакуумі. А ще він може затримувати дихання на довше, ніж люди, — от і все.

Я подивився на неї.

— Ти багато знаєш про андроїдів?

— Ні, — відказала Енея, — просто спитала у нього.

Дівчинка нахилилася вперед і взялась за регулювальні нитки. Ми летіли на схід.

Зізнаюся, мене жахала перспектива втратити контакт із плотом або летіти навколо цієї планети-океану так довго, аж поки килим не розрядиться і ми не шубовснемо у воду, де нас, можливо, зжере отой левіафан з вогняною пащею. Я запрограмував інерційний компас, взявши за початкову точку наш пліт, отже, якщо я не впущу компаса у воду — а це було малоймовірно, оскільки я почепив його на ремінець і повісив собі на шию, — шлях назад ми мусили знайти. Але я все одно боявся.

— Давай далеко не відлітати, — запропонував я.

— Добре.

Енея скинула швидкість, кілометрів до шістдесяти-сімдесяти, прикинув я, і спікірувала вниз, на висоту, де дихалося вільніше, а повітря було не таким холодним. Фіолетове море під нами аж до самого видноколу лежало порожнем.

— Твої портали, схоже, грають із нами у хованки, — сказав я.

— Чому ти називаєш їх моїми порталами, Роле?

— Бо вони впізнають тільки тебе.

Вона промовчала.

— Ні, серйозно, — не вгавав я. — Ти гадаєш, є якийсь сенс чи якась система в тому, до яких світів вони нас відсилають?

Енея подивилася на мене через плече.

— Гадаю, так, — відказала вона.

Я зачекав. Поле-відхилювач на такій швидкості було мінімальне, тому вітер метляв її волоссям так, що воно лоскотало моє обличчя.

— Ти знаєш, як працювала Мережа? — запитала мала. — І портали?

Я стенув плечима, але оскільки вона на мене не дивились, промовив уголос:

— Ними керували Штінти з ТехноКорду. Якщо вірити Церкві та «Пісням» твого дядечка Мартіна, телепортаційні портали були частиною операції Штінтів із використання людського мозку — нейронів — у здоровезному компі на базі ДНК. Вони паразитували на кожній людині щоразу, коли та телепортувалася за допомогою порталів, так?

— Так, — підтвердила Енея.

— Тож коли ми проходимо крізь один із цих порталів, Штінти... де б вони не були... присмоктуються до нашого мозку, наче жирні кліщі, аж роздуваючись від висмоктаної крові. Так?

— Не так, — відказала дівчинка. Вона знову розвернулася до мене. — Не всі портали побудували ті самі Штінти, і різними порталами керували різні особистості. Хіба дядько Мартін не написав у своїх «Піснях» про громадянську війну в Корді?

— Написав, — я заплющив очі, намагаючись пригадати строфи, які колись вчив напам'ять. Тепер настала моя черга цитувати. — У «Піснях» кібрид Кітса розмовляє з однією особистістю Штінта в мегасфері, — уточнив я через якийсь час.

— Уммон, — підказала дівчинка. — Його звали Уммон. Мама одного разу подорожувала до мегасфери разом із моїм батьком, але головна розмова з Уммоном відбулася у... мого дядька... другого кібрида Кітса. Продовжуй.

— Навіщо? — не зрозумів я. — Ти знаєш усе це краще за мене.

— Ні, — заперечила вона. — Коли я спілкувалася з дядьком Мартіном, він ще не повернувся до роботи над «Піснями». Казав, що не хоче їх доробляти... Розкажи мені, як він описує громадянську війну зі слів Уммона.

Я знову заплющив очі і проказав:

— Це було двісті сімдесят із гаком стандартних років тому, — сказала Енея. — Напередодні Падіння.

— Еге ж, — підтвердив я, розплющуючи очі й дивлячись униз у марному сподіванні побачити ще щось, крім фіолетових хвиль.

— А в поемі дядька Мартіна пояснюються мотиви Консерваторів, Протестантів та Абсолютів?

— Більш-менш. Там важко щось второпати, бо цей Уммон та інші Штінти розмовляють коанами[104].

— Так і має бути, — кивнула Енея.

— У «Піснях» стверджується, що група Штінтів, відома під назвою Консерваторів, хотіла продовжувати паразитувати на людській свідомості під час використання людьми порталів. Протестанти хотіли винищити людство, а Абсолютам, на мою думку, було на нас начхати, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою своєї власної машини... як вони, в біса, її називали?

— АІ, — підказала Енея. — Абсолютний Інтелект.

— Ага. Типова езотерична маячня. Яким боком це стосується нашого проходження крізь ці портали... якщо тільки ми колись знайдемо той портал?

Тієї миті я дуже сумнівався, що ми колись знайдемо портал: планета ця надто велика, океан не має берегів. Навіть якщо течія несе наш плотик у потрібному напрямку, шанси, що нас винесе до наступного порталу, аби він опинився хоч би за сотню метрів від нас, були мізерні.

— Не всі портали збудували Консерватори, аби... як ти там сказав?... присмоктатися до нашого мозку, наче жирні кліщі.

— Добре, а хто ще будував портали?

— Портали на ріці Тетіс побудували Абсолюти, — відказала Енея. — Це був... експеримент із... Поєднувальною Безоднею. Таким поняттям оперує Корд. А дядько Мартін використовує його в «Піснях»?

— Ага, — тепер ми були нижче, десь у тисячі метрів над поверхнею хвиль, але ані плота, ані чогось іще ніде не було видно. — Давай вертатися, — запропонував я.

— Гаразд.

Звірившись із компасом, ми повернули додому... якщо тільки домом можна вважати ненадійний пліт.

— Ніколи не розумів, що то за штука та «Поєднувальна Безодня», — заговорив я знову. — Гіперпростір, що його використовували портали і де переховувалися Штінти, паразитуючи на нас. Це зрозуміло. Але хіба цей гіперпростір не був знищений, коли Міна Ґледстон наказала розбомбити портали?

— Поєднувальну Безодню неможливо знищити, — відказала Енея, і голос її пролунав відсторонено, наче вона замислилась над чимось іншим. — Як про це написав Мартін?

— Планківський час і планківська довжина, — відповів я. — Точно не пригадую. Щось про поєднання трьох фундаментальних фізичних сталих: гравітаційної сталої, планківської та швидкості світла[105]. Там ще наводилися якісь дуже малі значення довжини і часу.

— Довжина приблизно 10^-35 метра, а час приблизно 10^-43 секунди, — уточнила дівчинка, трохи розганяючи килим.

— Мені це нічого не каже, — знизав я плечима. — Просто офігенно швидко й коротко. Прошу вибачення за таке слово.

— Тебе вибачено, — сказала дівчинка. Ми потрохи підіймалися вгору. — Але час чи довжина не мають значення як такі. Важливо, як вони вплітаються у Поєднувальну Безодню. Батько пояснював це мені, ще до мого народження...

На цій фразі я кліпнув очима, але продовжував слухати.

— Ти знаєш про планетарні інфосфери?

— Так, — відповів я і постукав по комлозі. — Оця цяцька каже, що у Морі Безкрайому інфосфера відсутня.

— Це так, — підтвердила Енея. — Але у більшості світів Усемережжя інфосфери були. А ще була мегасфера.

— Середовище, в якому існували портали... То ця Безодня, чи як там її, поєднувала між собою інфосфери, так? — припустив я. — Збройні Сили, Електронний уряд Гегемонії, Річ Спільна — усі вони використовували мегасферу, як і лінію «світло+», аби контактувати між собою.

— Так, — підтвердила Енея. — Мегасфера існувала на підплощині лінії «світло+».

— Цього я не знав, — сказав я. Я не застав лінії «СВІТЛО +».

— А ти пам'ятаєш, яким було останнє повідомлення по цій лінії, перед тим як вона припинила існувати? — запитала мала.

— Так, — мовив я, склепляючи повіки. Але рядки поеми цього разу не йшли мені до голови. Фінал «Пісень» був надто туманний і не цікавив мене аж настільки, щоб я завчив усі ці строфи, хоч би як не напосідала на мене бабуся. — Якесь шифроване послання від Корду, — пригадав я. — Щось на кшталт: «Звільніть лінію, не засмічуйте її».

— Послання містило такий текст: ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ'ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ.

— Точно, — сказав я. — Здається, про це є в «Піснях». А потім гіперзв'язувальне середовище просто припинило існувати. Корд відправив це повідомлення і закрив лінію.

— Корд не відправляв цього повідомлення, — сказала Енея.

Я пригадую, як мене пройняло холодом при цих словах, незважаючи на жароту, що йшла від двох сонць.

— Не відправляв? — перепитав я тупо. — А хто ж це зробив?

— Гарне питання, — промовила мала. — Коли мій батько говорив про метасферу, тобто про ширшу інформаційну площину, що якимось чином була зв'язана з Поєднувальною Безоднею, він завжди казав, що там мешкають леви, тигри та ведмеді.

— Леви, тигри та ведмеді, — повторив я. Це були тварини зі Старої Землі. Навряд чи хтось із них вцілів у Гіджрі. Як і навряд чи хтось із них потрапив до інших світів, коли Стара Земля шубовснула в чорну діру після Великої Помилки '08. Навіть ДНК їхні не збереглися.

— Еге ж, — сказала Енея. — Хотіла б я їх колись побачити. А ми прилетіли.

Я визирнув через її плече. Наразі ми були на висоті біля тисячі метрів над рівнем моря, і наш пліт, хоч він і здавався крихітним, ясно вимальовувався на тлі хвиль. А. Беттік стояв за кермом. Через полуденну спеку він знову скинув сорочку. Помітивши нас, він помахав блакитною рукою. Ми замахали у відповідь.

— Сподіваюся, на ланч буде щось смачненьке, — проказала Енея.

— А як ні, — підхопив я, — то ми можемо завітати до «Океанічного Акваріума» та «Гриля Гуса».

Енея розсміялася, і ми полинули додому.

Уже геть смерклося, а місяці ще не викотились на небосхил, коли ми помітили вогники, що блимали вздовж східного небокраю. Ми кинулись на ніс плоту і видивилися всі очі, намагаючись розібрати, що воно таке: Енея вхопила бінокль, А Беттік виставив окуляри нічного бачення на максимальне збільшення, а я підніс до очей оптичний приціл.

— Це не арка, — констатувала Енея. — Це платформа в океані, велика, на палях.

— А я бачу арку, — проказав андроїд, який дивився не на вогники, а на кілька градусів північніше. Ми з дівчинкою теж поглянули в тому напрямку.

Темна дуга арки ледь помітно вирізнялася на тлі Молочного Шляху, трохи виступаючи над обрієм. На платформі вже можна було розрізнити миготливі посадкові вогні для літаків та освітлені вікна. Платформа розташовувалась на кілька кілометрів ближче до нас, ніж портал. І була просто на нашому шляху до нього.

— Чорт забирай, — вирвалось у мене. — Що це може бути?

— Ресторан Гуса? — припустила Енея.

— Якщо й так, то у нього нові власники, — зітхнув я. — Упродовж останніх років двісті відвідувачів, мабуть, було обмаль... — я уважно придивився до платформи крізь приціл. — Ця споруда багатоповерхова, — пробурмотів я. — Біля неї пришвартовано кілька суден... це рибальські катери, можу побитися об заклад. Площадка для екранольотів та інших літальних апаратів. Здається, я бачу на воді два топтери[106].

— Що таке топтер? — поцікавилась дівчинка, опускаючи бінокль.

Їй відповів А. Беттік:

— Це такий вид літального апарата, пан-Енеє, що використовує крила, якими махає в повітрі, наче комаха. Вони були популярні за часів Гегемонії, хоча на Гіперіоні зустрічалися нечасто. Їх ще називали бабками, якщо я не помиляюся.

— Їх і зараз так називають, — підтвердив я. — Пакс має кілька таких апаратів на Гіперіоні. Я бачив один на шельфовому льодовику на Урсі, — знову подивившись крізь оптику рушниці, я помітив на передній частині машин блістери, схожі на очі комах. Вони віддзеркалювали світло з вікон платформи. — Це точно топтери, — запевнив я.

— Здається, нам буде непросто пробратися непоміченими повз платформу до арки, — зауважив А. Беттік.

— Треба зняти намет і щоглу, — вигукнув я, повертаючись до своїх супутників, — швидко!

Ми встигли вдосконалити наш намет, і тепер він мав із правого боку ще й відділення, яке використовувалося в гігієнічних цілях, про які я не буду тут розводитись, але тепер нам довелося знищити створене власними руками і згорнути мікрофібр у кульок завбільшки з мою долоню. А. Беттік зняв щоглу, що стриміла попереду.

— Кермо прибирати? — запитав він.

— Кермо хай залишається. Воно надто мале, радар його не помітить. У будь-якому разі ми вищі за нього, — подумавши, відповів я.

Енея крізь бінокль знову роздивлялася платформу.

— Гадаю, зараз вони нас не бачать, — сказала вона. — Ми майже увесь час ховаємося за хвилями. Але коли підпливемо ближче...

— ...і коли зійдуть місяці, — додав я.

А. Беттік присів біля куба.

— Якби ми могли обминути платформу по великій дузі...

Я почухав колючу від щетини щоку.

— Так, я вже думав, що ми могли б скористатися летючим поясом, аби відбуксирувати пліт, але ж...

— У нас є килим, — перебила Енея, приєднавшись до нас біля нагрівального куба.

Тепер, коли над помостом не нависав тент, він здавався порожнім.

— Як ми прив'яжемо до килима буксирувальний канат? — поцікавився я. — Пропалимо в ньому діру?

— Якби ми мали кріплення з ременів, — почав андроїд.

— У нас були чудові ремені на летючому поясі, — сказав я. — Але я згодував їх левіафану з вогняною пащею.

— Ми можемо зробити нову упряж, — не здавався А. Беттік, — і надягти її на того, хто буде на килимі-літуні.

— Так, але щойно килим злетить у повітря, його зафіксує радар. Якщо тут сідають екранольоти й топтери, значить, є хоч якийсь контроль за повітряним рухом.

— Ми можемо триматися на малій висоті, — запропонувала Енея, — просто над хвилями. Не вище, ніж ми зараз.

Я почухав підборіддя.

— Це ми можемо зробити, але якщо описуватимемо велике коло, аби нас не помітили з платформи, то дістанемось порталу, коли місяці вже будуть високо в небі. Чорт забирай, та навіть якби ми рухалися по прямій, місяці зійдуть раніше! Нас обов'язково помітять у місячному світлі. Між порталом і платформою не більше одного кілометра. Вони нас точно запримітять, коли ми будемо біля порталу.

— Але звідки ми знаємо, з якою метою вони тут перебувають? — заперечила дівчинка.

Я кивнув. Я ніколи надовго не забував про того капітана, котрий чекав на нас у системах Парваті й Ренесанс: білий пастирський комірець на паксівському чорному однострої флоту. Десь у підсвідомості я припускав, що він зараз може бути на цій платформі разом із паксівськими вояками, чекаючи на нас.

— Не має принципового значення, чекають вони саме на нас чи ні, — відповів я. — Навіть якщо вони просто кинуться нас рятувати, то хіба ми маємо правдоподібну легенду?

Енея всміхнулася:

— Може, ми вирушили на нічну прогулянку і заблукали? Але ти маєш рацію, Роле. Вони нас «врятують», і ми рік будемо пояснювати паксівським чиновникам, хто ми такі. Може, вони не чекають саме на нас, але ти казав, що цим світом керує Пакс...

— Так, — підтвердив А. Беттік. — Пакс має свої інтереси на Морі Безкрайому. Із того, що нам доводилось чути, коли ми переховувалися в університетському місті, випливає, що Пакс не так давно прийшов на цю планету, аби відновити порядок, створити корпорацію з рибного промислу та навернути вцілілих після Падіння у свою версію християнства. Море Безкрає було протекторатом Гегемонії: тепер планета перебуває під цілковитим контролем Церкви.

— Для нас це погано, — промовила Енея. Вона перевела погляд з андроїда на мене: — Маєш якісь ідеї, Роле?

— Гадаю, так, — сказав я, підводячись. Під час цієї розмови ми всі говорили пошепки, хоча до платформи було ще понад 15 кілометрів. — Замість гадати, хто сидить на цій платформі і що замишляє, чому би просто не розвідати? Може, це лише нащадки Гуса та кілька сплячих рибалок.

Енея сумно хмикнула:

— Коли ми вперше побачили ці вогні, знаєте, про що я подумала? Що це може бути?

— Що? — запитав я.

— Вбиральня дядька Мартіна.

— Перепрошую? — не зрозумів андроїд.

Енея ляпнула себе по колінах.

— Чесно. Мама розповідала, що коли Мартін Силен був знаменитістю в часи Мережі, він мав будинок, що містився у багатьох світах.

Я зморщив лоба, пригадуючи.

— Бабуся розповідала про це. Портали телепортів замість міжкімнатних дверей. Будинок один, а кімнати — у багатьох світах.

— У дюжині світів, якщо мама не помилялася, — сказала Енея. — І в нього була ванна кімната на Морі Безкрайому. Такий собі плавучий док із нужником. Навіть без стін і стелі.

Я глянув на океанські хвилі.

— Ось це дуже пасує єднанню з природою, — зауважив я, а тоді ляснув себе по нозі: — Усе, я полетів, поки не передумав.

Ніхто не став мене утримувати чи пропонувати полетіти замість мене. Хоча, чесно кажучи, я був би не проти поступитися цією місією комусь іншому.

Я переодягся в чорні штани і найтемніший светр, який у мене був, тоді ще накинув темну куртку, відчуваючи, що в моїх діях є щось мелодраматичне. Герой-командос вирушає на війну, нашіптувала саркастична частина моєї свідомості. Я наказав їй заткнутися. Пояс із пістолетом був на мені, я причепив до пояса ще три детонатори й упаковку пластикової вибухівки, начепив на шию окуляри нічного бачення, аби вони завжди були напохваті, у вухо вставив телефон, а мікрофон із звукознімачем причепив на шию, щоб можна було нечутно щось передавати. Енея взяла другі навушники, і ми таким чином перевірили справність зв'язку. Комлоґ я зняв і віддав А. Беттіку.

— Ця штуковина віддзеркалює світло зірок, — пояснив я. — Ще почне верещати у неслушний момент всілякі дурниці про навігацію.

Андроїд кивнув і заховав браслет у кишеню сорочки.

— Маєте план, пан-Ендіміоне?

— Вирішу з планом, коли буду на місці, — відповів я, тримаючись на килимі-літуні над самісіньким плотом. Я торкнувся плеча Енеї, і мене наче вдарило током. Я вже раніше помічав такий ефект, коли наші руки зустрічалися. Звісно, тут не було нічого сексуального, але електричний розряд пробігав. — Сиди тут тихенько, мала, — прошепотів їй. — Я гукну, якщо мені знадобиться допомога.

У яскравому світлі зірок її очі дивились на мене серйозно.

— Але це не спрацює, Роле. Ми не зможемо прийти на допомогу.

— Я знаю. Це був просто жарт.

— Не жартуй, — прошепотіла вона у відповідь. — І пам'ятай: якщо ти не будеш разом зі мною на плоті, коли він проходитиме крізь портал, ти залишишся тут.

Я кивнув, але ця думка налякала мене більше, ніж перспектива бути підстреленим.

— Я повернуся, — тихо промовив я. — Гадаю, з течією пліт буде біля платформи за... як ти гадаєш, А. Беттіку, коли він буде?

— Приблизно за годину, пан-Ендіміоне.

— Я теж так думаю. Тоді вже сходитиме цей клятий місяць. Я... вигадаю щось, аби відвернути їхню увагу, — я знову поплескав Енею по плечі, кивнув А. Беттіку й полетів на килимі над водою.

Навіть попри неймовірне зоряне сяйво й окуляри нічного бачення керувати килимом-літуном, аби подолати кілька кілометрів до платформи, було непросто. Я мусив ховатися за океанські вали, наскільки можливо, тобто триматися нижче гребенів хвиль. Це вимагало ювелірної точності. Я не мав жодного поняття, що станеться, якщо я зріжу маківки цих неквапних, розлогих хвиль — може, нічого, а може, на літальних нитках килима виникне коротке замикання.

Коли я наблизився до платформи, виявилось, що вона величезна. Можливо, вона здавалася такою ще й через те, що я два дні не бачив нічого, крім нашого плота. Зроблена подекуди зі сталі, але переважно з темного дерева, платформа стояла на двох десятках стовпів метрів п'ятнадцять заввишки. Дивлячись на них, я зрозумів, які шторми інколи гуляють цим морем і як нам пощастило, що ми не потрапили в один із них. Сама платформа мала багато ярусів: палуби й доки уступами спускалися до води, де на хвилях гойдалося не менше п'яти довгих рибальських човнів; сходи й освітлені приміщення під палубою, схожою на головну; дві вежі, які я встиг побачити, одна з них — із невеличким радаром; три посадкові майданчики для авіації, а не один, як нам здалося з плоту. Тепер на круглому майданчикові біля вежі з радаром я бачив не менше півдюжини топтерів зі складеними крилами та два екранольоти.

Доки я летів сюди на килимі-літуні, то розробив блискучий план: влаштувати диверсію — для цього я прихопив детонатори та пластикову вибухівку, у кількості невеликій, але достатній, аби спричинити принаймні пожежу, — тоді викрасти один із топтерів й або пролетіти на ньому крізь портал, якщо за мною буде погоня, або використати його для буксирування плоту із великою швидкістю.

Це був гарний план, але з одним слабким місцем: я не мав навіть зеленого поняття, як керувати топтером. У голодрамах, що їх я дивився в театрах у Порт-Романсі чи в кімнаті відпочинку Місцевої гвардії, такого просто не могло статися. Герої цих голодрам сміливо літали на всьому, що їм вдавалося поцупити, — на екранольотах, електромагнітних літальних апаратах, топтерах, коперах, літаках і космічних кораблях. Вочевидь, я пропустив щось із Курсу Молодого Героя. Якби я потрапив на пілотське сидіння однієї із цих штуковин, то, найімовірніше, просто тупо сидів би сиднем, гризучи нігті і витріщаючись на панель із приладами, доки мене не загребла б охорона. У реалі — хоча мені не хотілося б зізнатися в цьому своїм товаришам по подорожі — було не так багато транспортних засобів, якими я вмів керувати. Баржа. Найпростіший автомобіль, бажано однієї з тих моделей вантажівок, які використовувала Місцева гвардія на Гіперіоні. Щодо того, аби пілотувати якийсь апарат, то, зізнаюсь, я був навіть радий, що наш корабель не потребував керування.

Я припинив аналізувати, чого мені не вистачає, аби стати героєм, і сконцентрувався на тому, що до платформи залишається якихось кількасот метрів. Тепер я чітко бачив усі вогні: сигнальні для літальних апаратів на вершечках веж біля посадкових майданчиків, миготливий зелений сигнал на кожному з доків для плавзасобів плюс — освітлені вікна. Безліч вікон. Я вирішив спробувати сісти на найтемнішу частину платформи, просто під вежу з радаром, з її східного боку, і спрямував килим донизу по довгій, плавній, прив'язаній до коливання хвиль дузі. Я озирнувся, сподіваючись недалеко побачити пліт, але він іще губився десь біля обрію.

Я сподівався також, що й хлопці на платформі так само його не бачать. Я вже міг розчути їхні голоси і горловий сміх, щось на подобу того, який я звик чути від чужосвітніх мисливців під час свого життя-буття провідником, сміх проспиртований і благодушний. Але голоси нагадали мені і тих йолопів, з якими я служив у Гвардії. Я сконцентрувався на тому, щоб утримувати килим низько над хвилями, проте так, аби він не намок, і водночас спостерігати за платформою.

— Я на місці, — беззвучно повідомив я по комлінку.

— Добре, — прошепотів голос Енеї в моєму вусі. Ми домовились, що вона тільки відповідатиме на мої повідомлення, якщо у них не трапиться чогось непередбаченого.

Зависнувши, я роздивився під головною палубою зі свого боку павутиння балок, ферм, майданчиків і містків. На відміну від добре освітлених сходів із північного та західного боків, ці містки й драбини були темні; можливо, вони слугували для технічного огляду платформи. Для посадки я обрав найнижче і найтемніше місце. Я від'єднав літальні нитки, скрутив килим і, відтявши ножем шматок скотча, прикріпив його поміж двома балками. Сховавши ніж назад у піхви на поясі і прикривши пояс курткою, я раптом уявив, як заколюю когось тим ножем. Ця думка змусила мене здригнутися. За винятком того випадку, коли пан-Герріґ напав на мене, я ніколи не вбивав людини у рукопашній сутичці.

Сходинки поскрипували навіть під моїми м'якими кросівками, але я сподівався, що згори не розчують випадкового скрипу крізь рокіт хвиль та вибухи сміху. Скрадаючись, я піднявся на два марші, знайшов трап і вибрався ним до люка. Він був незамкнений. Я обережно підняв ляду, підсвідомо очікуючи, що дам нею по дупі озброєному охоронцеві.

Висунувши голову з отвору, я побачив, що потрапив на посадковий майданчик на вежі з боку моря. За десять метрів над головою я вгледів антену радара. Вона поверталася, своїм чорним лезом нарізаючи на шматки сяючий Молочний Шлях.

Вибравшись на майданчик, я змусив себе не скрадатися навшпиньки, відтак нормальним кроком попрямував до рогу вежі. Тут стояли два величезні екранольоти, темні й порожні. На нижчих майданчиках на гранчастих комахоподібних крилах топтерів мерехтіли зірки. Світло нашої Галактики відбивалося від їхніх темних блістерів. Відчуваючи, як поза спиною в мене бігають мурашки через страх бути поміченим і зупиненим, я піднявся на верхню палубу, причепив пластикову вибухівку до черева ближчого до мене екранольота, встановив детонатор, який я міг запустити, набравши відповідний код на своєму комунікаторі, відтак спустився трапом на майданчик із топтерами й повторив операцію. Я був упевнений, що за мною спостерігають з одного з освітлених вікон, але, як не дивно, ніхто мене так і не окликнув. Намагаючись не бігти, я беззвучно перейшов містками до вежі й зазирнув за її ріг.

Від вежі на головні поверхи вів іще один трап. Тут вікна, завішені самими сітками, яскраво світилися, а штормові екрани були підняті догори. Я чув гучний сміх, співи, дзенькіт склянок, брязкіт каструль і сковорідок.

Глибоко втягнувши повітря, я спустився сходами вниз і перетнув палубу, обравши для цього інші містки, подалі від дверей. Під вікнами я пробирався зігнутим, намагаючись при цьому ще й не дихати і стримуючи гупання серця. Якщо зараз хтось вийде з найближчих до мене дверей — шлях до килима-літуна буде відрізано. Я торкнувся свого 45-го, що висів у кобурі під курткою, і спробував налаштуватися на героїчний лад. Але думки крутилися переважно навколо того, як би потрапити на пліт. Я встановив вибухівку... що мені тут іще робити? Тоді я збагнув, що мене тут утримує не пустопорожня цікавість: якщо на платформі базувалися не військові Пакса, я не хотів підривати вибухівку, яку сам і заклав. Повстанці, з якими я воював контрактником на Крижаному Пазурі, обрали бомби своєю зброєю й підривали їх у селах, казармах Місцевої гвардії, у снігомобілях та катерах, застосовуючи їх як проти цивільних, так і військових. Я завжди вважав, що так можуть чинити тільки боягузи й негідники. Бомбам байдуже, хто перебуває біля них, і вбивають вони як безневинних людей, так і ворогів. Я розумів, що зараз не найкраща ситуація для такого моралізування, але сподівався, що закладені мною заряди підпалять лише літальні апарати, проте для цього мені потрібна була цілковита впевненість, що інакше ніяк. Чоловіки на цій платформі, а можливо, й жінки чи навіть діти, нічого поганого нам не зробили.

Повільно, нестерпно повільно, аж до смішного повільно я підняв голову й зазирнув у найближче вікно. Брязкіт посуду долинав із добре освітленого кухонного приміщення — з камбуза, виправив я себе, адже ми на воді, то й термінологія повинна бути відповідною. На камбузі було п'ятеро чи шестеро людей, самі лише чоловіки призовного віку, але не в одностроях, а в білих сорочках та фартухах. Вони мили посуд, і стоси його вже стояли перед ними. Вочевидь, на вечерю я запізнився.

Рухаючись уздовж стіни з нахиленою головою, я дістався інших сходів, тоді спустився однією палубою нижче й зупинився перед довгим рядом вікон. Я причаївся в затінку між двома модулями. Звідси я міг бачити, що робиться в приміщенні, не заглядаючи у вікна, котрі дивилися на захід. Це була їдальня. Біля тридцяти людей — самі чоловіки! — сиділи над горнятками кави. Деякі палили сурогатні сигарети. Принаймні один чолов'яга цмулив із пляшки чи то віскі, чи якусь іншу рідину бурштинового кольору. Я би також не відмовився від ковточка, що б то не було.

Більшість людей були одягнені в хакі, але сказати напевне, чи це місцеві однострої, чи традиційні лахи рибалок-спортсменів, було неможливо. Одностроїв Пакса я не помітив, що можна було вважати за добрий знак. Можливо, це була просто рибальська платформа, готель для багатих чужосвітніх нероб, з тих, котрі могли собі дозволити заплатити за роки часу-в-борг, чи, радше, це могли собі дозволити їхні родини та друзі, що залишилися вдома, аби ці бовдури могли заради кайфу підстрелити щось велике та екзотичне. Хай їм чорт, але цілком можливо, що з кимось із них я міг зустрічатися: зараз вони рибалки, а на Гіперіоні були мисливцями. Втім, особливого бажання шукати старих знайомих я не мав.

Почуваючись тепер упевненіше, я йшов довгим переходом, раз по раз проминаючи освітлені прямокутники там, де на палубу падало світло з вікон. Охоронців не було видно. Жодного. Можливо, обійдеться і без диверсії — просто пропливемо повз цих хлопців, не зважаючи на місячне сяйво. Вони собі спатимуть або ж пиячитимуть і реготатимуть, а течія винесе нас прямо на портал, що його я міг бачити за два кілометри звідси, на північному сході — ледь помітну темну арку на зоряному небокраї. А коли ми дістанемось порталу, я відправлю сигнал, який знешкодить детонатори.

Задивившись на портал, я обігнув ріг і буквально наштовхнувся на чоловіка, котрий стояв там, притулившись до стіни. Ще двоє спиралися на поручні. Один із них крізь бінокль нічного бачення вдивлявся на північ. Обидва чоловіки, котрі стояли біля поручнів, були озброєні.

— Ей! — скрикнув чолов'яга, у котрого я врізався.

— Перепрошую, — мовив я.

Ні, такої сцени в голодрамах мені бачити не доводилось!

Чоловіки біля поручнів мали на собі портупеї з флешетними пістолетами і тримали руки на зброї з тією гоноровою недбалістю, яка притаманна військовим уже багато тисячоліть поспіль. Жоден із них не націлив на мене своєї зброї. Тип, на якого я наскочив, саме запалював сигарету. Тепер він загасив сірник, витяг запалену сигарету з рота і втупився в мене.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Це був хлопець, молодший за мене, можливо, двадцяти з лишком років, стандартних, і тепер я роздивився на ньому формений одяг Пакса: сухопутні війська, лейтенантська нашивка, якій я звик віддавати честь під час своєї служби на Гіперіоні. Він говорив з виразним акцентом, але я не міг розпізнати, з яким саме.

— Вийшов подихати повітрям, — відповів я, затинаючись.

Частина моєї свідомості підказувала, що справжній Герой вихопив би зараз свою пушку й відкрив вогонь. Але розумніша частина про це навіть і не думала.

Інший паксівський вояка таки взявся за свою зброю. Я чув, як клацнув запобіжник.

— Ти із групи Клінґмана? — запитав він із тим самим жахливим акцентом. — Чи з Оттера?

Мені почулося Тши тс овтора?, і я не знав, чи він каже «Оттера», чи, можливо, «автора»... Може, це був морський концентраційний табір для бездарних письменників. А може, я надто старався знайти в цій ситуації щось комічне, у той час коли моє серце так калатало, що я боявся, аби в мене не стався серцевий напад просто перед цими чужинцями.

— Клінґмана, — сказав я, намагаючись бути якомога лаконічнішим. Який би в них не був акцент, я був певний, що в мене його нема.

Паксівський лейтенант кивнув великим пальцем у напрямку дверей за спиною.

— Ти знаєш правила. Комендантська година, коли темно. — Тси тснаєш праффила. Коммендацка готсина кхоли тсемна.

Я кивнув, намагаючись зобразити розкаяння. Куртка прикривала кобуру на моєму стегні. Можливо, вони не помітили пістолета.

— Ходи, — сказав лейтенант, знову пальцем вказавши на двері, але цього разу розвернувшись, аби йти попереду. — Ґодди!

Двоє інших солдатів все ще тримали руки на стрілометах. Якщо вони вистрелять на такій відстані, те, що від мене залишиться, можна буде поховати в одному берці.

Я пішов услід за лейтенантом містками вниз і крізь двері, а тоді опинився в такій яскраво освітленій та переповненій народом кімнаті, якої в житті ще не бачив.