Ендіміон

33

Коли я згадую ті двадцять хвилин, що пробув у величезній, яскраво освітленій кают-компанії, то наче переношуся до тих сновидінь, що рано чи пізно приходять до кожного з нас: наче ти опинився в якомусь місці зі свого минулого, але не можеш збагнути, ані що ти тут робиш, ані що це за люди довкола. Коли лейтенант і двоє вартових завели мене в кімнату, усе в ній здалося знайомим, наче у згадуваному нічному кошмарі, і так само, як у кошмарі, — трохи нереальним. Знайомим, бо добрий шмат моїх двадцяти семи років минув у мисливських таборах, солдатських кубриках, у барах при казино та в камбузах старезних барж. Мені були звичні такі чоловічі товариства, навіть надто звичні; я кажу «надто», бо той дух, що його я відразу відчув у цій кімнаті — дух вихваляння та випендрювання, дух спітнілої нервозності міських мешканців, котрі вже й самі шкодують, що встряли в авантюру, яка в місті видавалася їм справжньою чоловічою пригодою, — встиг уже давно набриднути. Але тепер на всьому цьому добре знайомому лежав ще й наліт чогось чужого: недоладність своєрідної говірки, ледь помітна різниця в одязі, вбивчий сморід сигарет, а ще розуміння того, що я водномить викажу себе, щойно мова зайде про їхні гроші чи звички або навіть коли хтось просто заговорить до мене.

На найдальшому столі я помітив велику кавоварку — цим усі кубрики схожі одне на одного — і, намагаючись поводитися розкуто, неквапливо попрямував до неї. Знайшов відносно чисте горнятко і набурив собі кави по вінця. Я бачив, що лейтенант і його люди спостерігають за мною. Коли їм нарешті здалося, що я тут свій, вони розвернулись і вийшли з кімнати. Я відсьорбнув того огидного на смак пійла, помітивши побіжно, що попри ураган емоцій руки в мене не трусяться, і спробував вирішити, що робити далі.

Як не дивно, зброя все ще була при мені — ніж у піхвах і пістолет. А ще — радіопередавач. Я будь-якої миті міг підірвати закладену вибухівку і, скориставшись панікою, спробувати дістатися килима-літуна. Тепер, коли я побачив патрулі Пакса, я переконався, що без диверсії не обійтись, інакше пліт не зможе проминути платформи непоміченим. Я наблизився до вікна, що виходило в той бік, який ми вважали північчю; проте міг бачити крізь нього і «східний» небокрай, що вже світився, бо ось-ось мали з'явитися місяці. Арку порталу можна було роздивитися неозброєним оком. Смикнувши раму, я переконався, що вікно або замкнене, хоч я й не бачив ручки чи чогось такого, або взагалі забите цвяхами. Десь за метр під вікном я запримітив гофрований сталевий дах іншого модуля, але дістатися туди не міг.

— Ти з якої групи, синку?

Я швидко розвернувся. Відокремившись від сусідньої групи, до мене підійшло п'ятеро чоловіків, а звертався найкоротший і найгладкіший із них. Чоловік був одягнений як на вилазку: картата фланелева сорочка, брезентові штани, брезентовий жилет, чимось схожий на мій, і на поясі ніж, аби патрати рибу. Тепер я зрозумів, що паксівський патруль міг помітити в мене на поясі ніж у піхвах, але не звернути на це уваги, оскільки тут всі були з такими.

Цей чолов'яга теж говорив з акцентом, але не таким, як вартові на палубі. Рибалки, нагадав я собі, були, найімовірніше, з інших планет, тому мій чужинський акцент не мав би їх нашорошити.

— Клінґмана, — сказав я, зробивши ще ковток кави зі смаком намулу.

Із патрулем це ім'я начебто спрацювало.

А з цими чоловіками — ні. Вони якусь мить дивилися один на одного, а тоді черевань заговорив знову:

— Ні, хлопче, це ми з групи Клінґмана. З ним прибули аж із Сент-Терез, на підводних крилах. Тебе на нашому судні не було. Що це за ігри в тебе?

— Жодної гри, — всміхнувся я. — Я мав бути з цією групою, але запізнився на катер у Сент-Терез. Тому прибув сюди з групою Оттера.

І знову не спрацювало. П'ятірка перемовлялась між собою. Декілька разів я розчув слово «браконьєр». Двоє чоловіків відокремилися від групи й попрямували до дверей. Товстун тицьнув у мене пухким пальцем.

— Я сидів отам за столом поруч із провідником групи Оттера. Він теж тебе раніше не бачив. Залишайся на місці, синку.

Саме цього я й не збирався робити. Я поставив горнятко на стіл і заперечив:

— Ні, це ви залишайтесь на місці. А я покличу сюди лейтенанта, аби з'ясувати, що тут до чого. Нікуди не йдіть.

Схоже, це збило гладуна з пантелику, тож він залишився стовбичити на місці, а я тим часом перетнув кімнату, у якій нараз запанувала тиша, відчинив двері і ступив на вузький місток.

Але йти не було куди. Праворуч, біля огорожі, двоє військових Пакса націлили на мене свої флешетні пушки, я навіть почув, як клацнули заміси. Із лівого боку до мене швидким кроком наближався той лейтенант, в якого я врізався раніше. З ним було двоє цивільних та опасистий паксівський капітан.

— Прокляття! — сказав я вголос, а в мікрофон прошепотів: — Мала, у мене проблеми. Мабуть, попався. Залишаю мікрофон увімкненим, ти все почуєш. Прямуйте до порталу. Не відповідай!

Зараз мені тільки не вистачало, аби хтось цвірінькав у вухо.

— От і добре! — сказав я, зробивши крок назустріч капітанові з простягнутою рукою, наче збираючись із ним поручкатися. — Саме вас я й шукав!

— Це він, — заволав один із двох рибалок. — Він не з нашої групи і не з групи Оттера. Це має бути один із тих клятих браконьєрів, про яких ви нас попереджали!

— У кайданки його, — сказав капітан лейтенантові, і перш ніж я встиг зробити щось розумне, вояки напосіли на мене ззаду, а щуплявий лейтенант миттєво замкнув на мені браслети. Кайданки були старомодні, металеві, але працювали як слід — схопили зап'ястки у мене на животі, та ще й так міцно, що я й поворухнути руками не міг.

Цієї миті до мене дійшло, що шпигун я кепський, а весь мій напад на платформу був приречений на провал. Паксівські вояки теж були не на висоті — товклися навколо, хоча мали б тримати дистанцію та не спускати мене з прицілу, доки не обшукають, а кайданки надягти вже після того, як роззброять. Втім, за кілька секунд вони цей недогляд, звісно ж, виправлять...

Я вирішив не давати їм цих кількох секунд. Піднявши догори закуті руки, я вхопив куцого капітана за сорочку і штовхнув на двох цивільних. Скориставшись гармидером і штовханиною, що зчинилися, я стрімко розвернувся, щосили копнув найближчого вояка в яйця, а іншого вхопив за ремінь гвинтівки, що звисала з плеча. Той загорлав і вчепився за зброю обома руками, а я чимдуж смикнув за ремінь — донизу й праворуч. Вояк пішов услід за своєю зброю, вмазався головою в стіну й осів на підлогу. Перший вартовий, якого я брикнув, усе ще стояв на колінах, тримаючись однією рукою за причандали. Проте іншою він спромігся вхопити мене за светр, і той розірвався аж донизу, а ще вартовий зірвав у мене з шиї окуляри нічного бачення. І тільки коли я копнув його ногою в горло, він осів на підлогу й затих.

Тим часом лейтенант видобув свій флешетний пістолет, але побачивши, що застрелити мене, не вбивши при цьому двох вартових за моєю спиною, йому не вдасться, стукнув мене руків'ям по голові.

Флешетні пістолети не такі вже й масивні. Цей тільки зчесав мені шкіру на голові та викресав іскри з очей. А ще — розлютив.

Я розвернувся й зацідив лейтенантові кулаком в обличчя. Він перекинувся через невисоку, десь до пояса, огорожу містка і, змахнувши руками, полетів униз. На мить усі завмерли на місці, було чутно тільки, як лементує лейтенант, аж поїси він не врізався у воду за двадцять п'ять метрів нижче.

Вірніше буде сказати, що завмерли всі, крім мене, бо я, не дочекавшись навіть, аби підошви лейтенантових берців зникли за бильцями, розвернувся, перестрибнув через вартового, котрий відпочивав на підлозі, розчахнув двері і заскочив назад до кают-компанії. Народ сунув мені назустріч, поспішаючи до вікон і дверей, аби подивитись, що там за рейвах зчинився, але всі розступилися, даючи мені дорогу, поки я мчав крізь них, наче форвард через супротивну команду, готовий будь-що дістатися воріт.

Я почув, яку мене за спиною з шумом розчинилися двері, а тоді хтось, чи капітан, чи один із вартових, загорлав:

— Лягай! З дороги! Стережись!

Відчуваючи лопатками тисячі стрілок із флешетної пушки, що ось-ось мали полетіти в моєму напрямку, я, не збавляючи темпу, заскочив на стіл і, сховавши обличчя в закуті руки, ще в польоті вгатив правим плечем у шибку вікна.

Стрибаючи, я встиг подумати: а якщо вікна зроблені з плексигласу? Або з небиткого скла? Тоді ця пригода закінчиться фарсом: я м'ячиком відскочу назад, до кімнати, а вартові мене або зрешетять, або спокійнісінько затримають. На такій платформі, як ця, було би доцільно поставити ударостійкі вікна. Але я торкався шибки кілька хвилин тому... на дотик було схоже на скло...

Це й було скло.

Я вдарився об гофрований сталевий дах і покотився ним униз, а скляні скалки із хрускотом падали на мене згори. Частину рами я прихопив із собою: уламки дерева і скла застрягли в жилеті та светрі, але я не став зупинятись й обтрушуватись. Дах скінчився. Що робити? Інстинкт підказував котитися далі, щезнути з очей хлопців із пушками, котрі ось-ось відкриють вогонь мені вслід, і шубовснути вниз, сподіваючись впасти на галерею поверхом нижче. Логіка веліла зупинитись і перевірити, що там унизу, а тоді вже перекочуватись через край. Пам'ять твердила, що з північного боку платформи немає жодних містків або галерей.

Я пішов на компроміс із собою, тобто скотився з даху, але вчепився за край і зазирнув кудись поміж пальцями, що ковзали сталевим листом, і черевиками, що гойдалися в повітрі. Палуби чи платформи піді мною не було, лише двадцять метрів повітря між моїми підошвами та фіолетовими хвилями. Місяці вже зійшли, і море мінилося живим світлом.

Я підтягнувся вгору, побачив вікно, крізь яке оце щойно пробив собі шлях, вартових, котрі товпилися біля нього, і прибрав голову саме тієї миті, коли один із них вистрелив. Хмара флешет пройшла трохи вище, за два чи три сантиметри над моїми напруженими пальцями, і я здригнувся, почувши, як гудуть, пролітаючи повз, тисячі сталевих голок, — наче розлючені бджоли. Внизу не було палуби, але я помітив трубу, діаметром сім-вісім сантиметрів, що тяглась горизонтально вздовж бокової стіни модуля. Між трубою та стіною виднівся вузенький просвіт, можливо, достатній, аби вхопитись за трубу пальцями... якщо вона витримає мене, якщо посмик не вивихне плечей, якщо руки в кайданках не зрадять, якщо... більше я не роздумував — я впав. Вдарився об трубу передпліччями, кайданки гримнулись об неї ж, але пальці вже приготувалися схопитись за трубу і таки схопились — вони хоч і ковзнули по ній, але втримали мою вагу.

Другий шквал флешет над моєю головою вщент розніс виступ даху і наробив із сотню дірок у зовнішній стіні. Крихти скла та сталі пролетіли повз мене в місячному світлі під акомпанемент криків і проклять згори. Я почув, як дах гримить під важкими кроками.

Я засмикався, намагаючись пересунутись ліворуч і розгойдатися. З-під рогу модуля визирав краєчок нижньої палуби, на три метри нижче від мене, до того ж метрів на чотири-п'ять східніше. Просування йшло страшенно повільно. Вивернуті плечі жахливо боліли, а пальці терпли, бо кровообіг практично припинився. У волоссі та в шкірі голови застрягли скляні скалки, кров заливала очі. Схоже, моїм переслідувачам вдасться дістатись краю даху скоріше, ніж я опинюся над палубою та зможу зістрибнути.

Раптом знову зчинився ґвалт, я почув прокляття, а секція даху, на якій я висів, просіла. Вочевидь, її сильно пошкодили залпом сталевих стрілок, а тупцювання по ній довершило справу. Я чув, як переслідувачі, чортихаючись, посунули назад, аби спробувати підібратись до краю даху в обхід.

Це дало додаткові вісім чи десять секунд, не більше, але мені їх вистачило, аби, перебираючи руками, дістатися кінця труби, гойднутися раз і ще раз, а на третьому махові відпустити руки й важко гепнутися на нижню палубу, вдарившись об перила так, що аж дух забило.

Часу лежати тут і відхекуватися в мене не було, тож я швидко перекотився під стіну модуля, де було темніше. Пролунало принаймні два постріли з флешетної зброї: перший промазав і скаламутив воду п'ятнадцятьма метрами нижче, а другий вцілив у край палуби — здалося, що туди водночас забили сотню цвяхів. Я схопився на ноги й побіг, пірнаючи під низькі балки та намагаючись знайти шлях у плутаниці тіней. Над головою прогриміли чиїсь кроки. Мої переслідувачі мали перевагу: вони знали розташування цих палуб і переходів; але тільки я знав, куди прямую.

А прямував я до найнижчої палуби, до її східного боку, де був захований килим, але з технічної палуби, на якій я опинився наразі, вела тільки одна довга підвісна галерея, у північний і південний напрямки. Пробігши під головною платформою і сподіваючись, що вже порівнявся зі східною палубою, я перемахнув на опорну балку, десь сантиметрів шість завширшки, і, смикаючи праворуч і ліворуч скутими руками, аби втримати рівновагу, перетнув відкрите місце до наступного вертикального стовпа. Я повторив цей маневр кілька разів, переміщаючись, коли балка закінчувалась, то в південному, то в північному напрямках, але мені щоразу вдавалося натрапити на ще одну балку, яка вела на схід.

Я чув, як грюкають люки, як важко гупають кроки на переходах під головною палубою, але таки дістався східної палуби першим. Я перестрибнув на неї, метнувся до килима, залишеного прив'язаним до стовпа, розгорнув його, приклав долоню до літальних узорів і піднявся в повітря. Я саме перелітав через огорожу, коли нагорі відкрився люк, звідки вели на палубу довгі сходи. Я розпростерся на килимі, аби мій силует був якомога малопомітнішим на тлі місяців чи сяйливих хвиль, а руками в кайданках узявся незграбно натискати на потрібні візерунки.

Я хотів уже рвонути просто на північ, коли збагнув, що це було би помилкою. Флешетні пістолети можуть вразити ціль хіба що до шістдесяти-сімдесяти метрів, але у когось на платформі, певна річ, знайдеться плазмова гвинтівка чи щось подібне. Наразі вся увага переслідувачів зосередилась на східному кінці платформи. Тож найкращим шансом для мене було спробувати втекти на захід чи південь.

Заклавши віраж ліворуч, я пролетів під підпорами і шугнув просто над хвилями, перескакуючи через гребні й тримаючи курс на захід під прикриттям платформи. У мою сторону виступала тільки одна палуба, та, на яку я впав, і я бачив, що на її північній частині не було нікого. А тоді я роздивився, що не було й самого північного виступу, бо він був зрешечений хмарою сталевих стрілок і навряд чи міг тепер витримати людину. Я пролетів під ним, продовжуючи рухатись на захід. Верхніми переходами застукали підбори, але навіть якби хтось помітив мене, він би не зміг прицілитись, бо я був прикритий переплетінням пілонів і ферм.

Я вилетів з-під платформи, але тримався у її затінку, чорному в яскравому світлі місяців, тримався за якісь міліметри над верхівками хвиль, так, аби могутні океанські вали були поміж мною та західним боком платформи. Я відлетів уже на п'ятдесят чи шістдесят метрів і був готовий полегшено зітхнути, коли раптом почув хлюпання й кахикання в кількох метрах праворуч, просто за наступною хвилею.

Я миттю здогадався, що це... хто це. Лейтенант, якого я вгатив кулаком і відправив за борт. Я хотів летіти собі далі. Наразі платформа за моєю спиною поринула в хаос — усі галасують, хтось стріляє з північного боку, ще більше криків на східному виступі, звідки я втік, але мене, схоже, ніхто не бачить. Оцей плавець вдарив мене руків'ям пістолета по голові і застрелив би, не вагаючись, якби йому не заважали приятелі. Те, що лейтенанта віднесло течією від платформи, було його проблемою; я тут нічим не міг зарадити.

Хоча я міг би скинути його на підніжжя платформи, можливо, на одну з ферм. Мені вдалося втекти звідти, отже, можу зробити це ще раз. Цей хлопець просто виконував свої обов'язки. Він не заслуговує через це смерті.

Зізнаюся, що я ненавиджу в такі моменти своє сумління, хоча воно проявляється в мені нечасто.

Я зупинив килим-літун над хвилями. Я все ще лежав долічерева, притиснувшись до килима обличчям і плечима, аби мене не помітили горлопани з платформи. Тепер я звісився через правий край килима, щоб розшукати того потопельника.

І тоді я побачив риб. Спинні плавці у них були наче в акул Старої Землі, голограми яких мені доводилось бачити, чи у шаблеспинів-канібалів, що водяться на Гіперіоні в Південному морі. При яскравому місячному світлі я зміг роздивитися риб як слід: їхні тіла, від подвійних плавців і до видовжених, переливалися всіма кольорами райдуги. Риби сягали до трьох метрів завдовжки і рухалися як справжні хижаки, потужно вдаряючи хвостами та виблискуючи білими зубами.

Прослідкувавши рух однієї з цих вбивчих красунь, я побачив і лейтенанта. Він борсався у хвилях, намагаючись тримати голову над водою, і повертався в різні боки, щоб оборонитися від хижаків. Раз у раз котрась із рибин робила випад у його бік, лейтенант відганяв її, стараючись вцілити берцем їй по голові чи по плавцю. Рибина клацала зубами і задкувала, а на її місце підпливали інші. Коло все стискалося, а паксівський офіцер вибивався із сил.

— Чорт забирай, — вирвалось у мене. Я розумів, що залишити його тут просто не зможу.

Перш за все я відімкнув поле-відхилювач. Це поле малого радіусу дії відхиляє вітер на високих швидкостях і захищає пасажирів килима, особливо дітей, від небезпеки бути звіяним з нього. Якщо я збираюся затягти цього напівпотопельника на килим, то треба зробити так, аби мені не довелось боротися ще й з електромагнітним полем. Відтак я спрямував килим донизу і, зробивши широку дугу, зупинився над тим місцем, де я бачив лейтенанта востаннє.

Але чоловіка там не було. Він пішов під воду. Я хотів уже за ним пірнати, а тоді помітив серед хвиль бліді абриси його рук. Акулоподібні тварюки підібралися вже дуже близько, але цієї миті ще не атакували. Можливо, їх сполохала тінь від килима-літуна.

Я запхав у воду закуті в кайданки руки і, намацавши правий зап'ясток лейтенанта, потягнув його нагору. Це зусилля заледве не скинуло мене з килима, але я відкинувся назад, віднайшов рівновагу і висмикнув чоловіка на достатню висоту, аби схопити його ззаду за пояс і затягти на килим-літун. Він кашляв і задихався, був блідий і замерзлий, але, вивергнувши з себе зайву морську водичку, почав дихати більш-менш нормально. Це мене порадувало: я не був певен, що моє людинолюбство сягає аж настільки, аби робити штучне дихання з рота в рот. Пересвідчившись, що від краю килима він лежить достатньо далеко, аби жодна рибина, стрибнувши вгору, не могла відтяти йому ноги, я зосередився на керуванні. Я спрямував килим назад до платформи, беручи трохи вгору, після чого намацав у жилеті пульт і набрав код активації вибухівки, закладеної на палубах зі скімерами та топтерами. Ми наблизимося до платформи з півдня, я переконаюся, що на палубах немає людей, тоді натисну на кнопку, код спрацює, а неминуча паніка після вибуху дасть мені змогу облетіти платформу й скинути лейтенанта на перше-ліпше сухе місце, яке мені трапиться із західного боку.

Я повернувся подивитись, чи чоловік ще дихає, і встиг краєм ока помітити, що лейтенант стоїть на одному коліні, стискаючи у руці щось блискуче...

...він вдарив мене ножем у серце.

Точніше сказати, вдарив би, якби я не смикнувся в ту долю секунди, поки ніж протинав мій жилет, светр і плоть... Коротке лезо розпороло мені бік і ввіткнулося в ребро. Тієї миті я відчув не стільки біль, скільки шок, щось схоже на удар електричним струмом. Я хапнув відкритим ротом повітря і вчепився йому в зап'ясток. Лезо знову націлилось на мене, цього разу вище, а мої руки, слизькі від морської води та моєї власної крові, ковзнули вздовж його зап'ястка. Єдине, що мені вдалося зробити, це смикнути його руку вниз, коли лейтенант спробував ударити мене ще раз, націлюючись у те ж ребро. Він точно цього разу проштрикнув би мені серце, але я наліг на його руку своєю вагою, а крім того, лейтенанту заважав ще й металевий ланцюжок, що з'єднував браслети моїх наручників. І все одно я відчув, як лезо знову входить мені в бік, відтак хитнувся назад, намагаючись утриматися на килимі-літуні, що підіймався вгору.

Краєм вуха я чув вибухи у себе за спиною: мабуть, лезо натиснуло на кнопку на передавачі. Я не обертався, намагаючись втримати рівновагу, широко розставивши ноги. Килим продовжував набирати висоту — ми вже піднялися над хвилями на сім чи вісім метрів і підіймалися ще вище.

Лейтенант, теж напівзігнувшись, схопився на ноги, взявши стійку людини, звичної до вуличних бійок. Я завжди ненавидів холодну зброю. Мені доводилось білувати звіра та патрати рибу. Але навіть коли я служив у гвардії, то не розумів, як людина може вчиняти так з іншою людиною, та ще й на короткій дистанції. Десь на поясі у мене теліпався ніж, але я знав, що лейтенанту я не рівня. Єдиним шансом для мене було вихопити з кобури автоматичний пістолет, але це не було так просто: пістолет висів на моєму лівому стегні, обернений дулом назад, що зручно для перехресного вихоплювання. Але для цього мені потрібні були дві руки, аби відкинути полу жилета, розстібнути кобуру, витягти зброю та прицілитися...

Він вдарив ножем у горизонтальний площині, зліва направо. Я відскочив аж на край килима, але трохи запізнився — гостре коротке лезо глибоко протяло праву руку, якою я тягнувся за зброєю. Від болю я аж скрикнув. Лейтенант вишкірив лискучі від морської води зуби. Усе ще стоячи на напівзігнутих ногах, розуміючи, що мені нема куди відступати, він рушив на півкроку вперед і зробив випад ножем, спрямовуючи його догори, по дузі, що мала закінчитись у мене в животі й випустити з нього тельбухи.

Коли він вдарив мене по руці, я саме розвертався праворуч, тепер я продовжив цей рух і, відштовхнувшись від килима-літуна, що набирав висоту, зробив класичний стрибок у воду з десяти метрів, протявши хвилі витягнутими перед собою руками в кайданках. Океан був солоний і темний. Я не встиг набрати повітря і якусь жахливу мить взагалі не знав, де дно, а де — поверхня. Потім я побачив заграву від трьох місяців і поплив на світло. Моя голова зринула поверх води, і я побачив лейтенанта. Килим наближався до платформи і підіймався вгору, наразі він був уже в двадцяти п'яти метрах над рівнем моря. Лейтенант продовжував тримати бойову стійку, наче чекав, що я знову з'явлюся на килимі, а він доведе тепер бій до кінця.

Повернутися на килим я не міг, але хотів завершити наш бій. Намацавши під водою пістолет, я розстібнув кобуру, витяг зброю і спробував перевернутися на спину, аби хоч сяк-так прицілитися з тої чортової штуки. Ціль віддалялася від мене, підіймаючись усе вище і вище, але я ще бачив силует лейтенанта на тлі неймовірного місяця, тож спробував навести на нього пістолет.

Лейтенант нарешті перестав виглядати мене і розвернувся до платформи. І тут хлопці відкрили пальбу. Випередили мене на секунду чи дві. Не знаю, чи вцілив би я його на такій відстані... сумніваюся. Вони ж не могли не влучити.

Принаймні три рої сталевих стрілок вдарили в нього водночас, і лейтенант полетів із килима-літуна униз, наче кошик з білизною для прання. Крізь дірки у його тілі просвічував місяць. Секундою пізніше одна райдужна акулоподібна рибка промчала повз мене: вона так поспішала дістатися до хмари кривавого корму, на яку перетворився лейтенант Пакса, що буквально відштовхнула мене вбік.

Я ще з секунду постояв у воді стовпчиком, проводжаючи очима килим-літун, поки хтось із платформи не вхопив його. Мене до самого кінця не полишала якась дитяча мрія, що килим от-от розвернеться, підлетить до мене і, вихопивши з океанічних обіймів, віднесе на пліт, який наразі мав перебувати за кілометр чи два на північ. Я зріднився з ним і з легендою, втіленням якої він був, тому ця розлука озвалася пекучим болем у грудях. Мені і без того було так хижо, що далі нікуди. Від солоної води рани вогнем пекли, крім того, я ще й тої води наковтався. Мене нудило, проте я продовжував триматися на поверхні, виставивши над хвилями голову та плечі й стискаючи двома руками пістолет.

Якщо я збирався рятуватися вплав, мені потрібно було перестрелити ланцюжок, що з'єднував браслети. Але яким чином? Ланцюжок був завтовшки з половину мого зап'ястка. Як я не викручувався, мені не вдалося розвернути пістолет так, аби куля поцілила в нього.

Тим часом спинні плавці завершили своє бенкетування. Я знав, що у мене з ран тече кров. Моя солона кров у солоний океан тече в першу чергу з порізів на боці й передпліччі. Якщо ці рибини схожі на акул або шаблеспинів, то здатні відчути кров за багато кілометрів... Єдиний мій шанс полягав у тому, аби допливти до платформи, застреливши принагідно кількох найзахланніших рибин, а тоді спробувати видряпатись на один із пілонів і покликати на допомогу. Отакий шанс.

Я перевернувся на живіт і, працюючи ногами, поплив на північ, у відкритий океан. Сьогодні я вже погостював на цій платформі. І мені цього вистачило.