Ендіміон

17

Тепер, коли я взявся писати це через стільки років, я спочатку боявся, що мені буде важко пригадати Енею дитиною. Та виявилось, що це не так. Моя пам'ять сповнена спогадів про пізніші події, сповнена пізніших образів — золоте світло на жіночому тілі, коли ми пливли між віттям орбітального лісу, і той перший раз, коли ми кохалися в невагомості, наші з нею мандрівки підвісними хідниками Сюанькунси, де високо над нами танули в сонячному промінні рожево-червоні вершини Хуа-Шаня[63], — і я боявся, що ці перші, ці давні спогади втратять свою матеріальність. Але цього не сталося. Я не піддався навіть імпульсу перескочити до пізніших років, хоч і побоююсь, що мою розповідь у будь-яку мить може перервати квантомеханічне шипіння отруйного газу. Я писатиму доти, доки зможу. А крапку в моїй оповіді поставить доля.

Ми піднялися за А. Беттіком гвинтовими сходами до кімнати з роялем, у той час як корабель із гуркотом ніс нас у космос. І хоча захисне поле підтримувало всередині постійну силу тяжіння, однак я відчував шалене збудження — хоча, можливо, це був просто наслідок викиду величезної кількості адреналіну, та ще й у такі стислі строки. Мала була брудна, розпатлана й все ще дуже засмучена.

— Я хочу побачити, де ми зараз, — попросила вона. — Ну будь ласка!

Корабель виконав її бажання, перетворивши стіну за голографічною нішею на вікно. Ми перебували над Еквусом, і він стрімко віддалявся. Голова коня губилась у сонмищі червоного пилу. На півночі хмаровиння закривало полюс, але лімб Гіперіона вигинався виразною дугою. Ще хвилина — і вся планета перетворилася на глобус. Крізь мереживо хмар виднілися два чи три материки, на тлі разючої синяви Великого Південного моря навкруги архіпелагу Дев'ятихвістки яскраво зеленіли мілини. Тоді планета стиснулася, перетворилась на кулю — блакитну, червону та білу, а потім залишилась позаду. Ми відлітали поспіхом.

— А де факельники? — спитав я в андроїда. — Вони мали вже запримітити нас, а то й просто розірвати на шмаття.

— Ми з кораблем моніторимо їхні широкосмугові канали, — відказав А. Беттік. — Вони останнім часом дещо... заклопотані.

— Я не розумію, — почав я, крокуючи туди-сюди перед нішею, надто нервуючись, аби просто впасти в глибоке крісло. — Ця бійня... хто...

— Ктир, — озвалась Енея і вперше по-справжньому подивилась на мене. — Ми з мамою сподівалися, що такого більше не станеться, але сталося. Мені шкода. Страшенно шкода.

Подумавши, що дівчинка, можливо, не розчула мене раніше, коли навкруги ревла буря, я припинив метатись каютою, опустився на бильце кушетки і промовив:

— Ми ще не познайомилися як слід. Я — Рол Ендіміон.

Дівчинка подивилась на мене блискучими очима. Під кіркою бруду та піску на її щоках угадувався чудовий колір обличчя.

— Я пам'ятаю, — сказала вона. — Ендіміон. Це назва поеми.

— Поема? — здивувався я. — Я нічого не знаю про поему. Ендіміон — так зветься старе місто.

Вона всміхнулася.

— Я знаю цю поему тільки тому, що її написав мій тато. Як гарно придумав дядько Мартін — обрати героя, якого звуть так само!

Я засовався, почувши слово «герой». Уся ця авантюра й без того ставала дедалі абсурднішою.

Дівчинка простягнула мені свою тендітну руку.

— Енея, — назвалася вона. — Але тобі це відомо.

Я відчув у руці її прохолодні пальці.

— Старий поет казав, що ти кілька разів змінювала ім'я.

Усмішка на її обличчі згасла.

— І ще змінюватиму, можу побитись об заклад, — вона забрала у мене руку і подала її андроїдові: — Енея. Сирота часу.

А. Беттік потис її руку елегантніше, ніж я, схилив голову в поклоні і назвав себе.

— До ваших послуг, пан-Ламіє, — сказав він.

Вона заперечливо похитала головою.

— Пан-Ламія — так кличуть... кликали... мою маму. Я ж — просто Енея, — вона помітила щось у виразі мого обличчя: — Ти знаєш про мою маму?

— Вона знаменита, — відповів я, безпричинно зашарівшись. — Як і всі, хто ходили в прощу на Гіперіоні. Існує поема, така собі епічна легенда...

Енея розреготалася:

— О Господи! Дядько Мартін усе ж таки закінчив свої забацані «Пісні»!

Зізнаюся, що я був шокований, і це, мабуть, позначилось на моєму обличчі. Добре, що тієї миті я не грав у покер.

— Перепрошую, — сказала Енея. — Я бачу, що писанина старого сатира стала чимось на кшталт безцінної культурної спадщини. Він ще живий? Дядечко Мартін?

— Так, пан-... так, пан-Енеє, — відповів А. Беттік. — Я мав честь слугувати вашому дядькові понад сто років.

Дівчинка скривилася:

— Тоді ви, напевно, святий, пан-Беттіку.

— А. Беттік, пан-Енеє, — сказав він. — Ні, я не святий. Лише шанувальник і давній знайомий вашого дядька.

Енея кивнула.

— Я познайомилася з деякими андроїдами, коли ми прилітали з Джектауна навідати дядька Мартіна, але вас я тоді не бачила. Понад сто років, кажете... Який тепер рік?

Я сказав їй.

— Що ж, хоч у цій частині все минуло нормально, — зауважила вона й замовкла, дивлячись, як зменшується планета. Гіперіон наразі був лише блискучою цяткою.

— Ти справді прийшла з минулого? — запитав я.

Це було дурне питання. Але того ранку я не вирізнявся надмірною кмітливістю.

Енея кивнула.

— Дядько Мартін мав тобі про це розповісти.

— Так. Ти втікаєш від Пакса.

Дівчинка звела на мене очі. Вони блищали від непролитих сліз.

— Пакс? Так вони себе називають?

Я закліпав очима від подиву. Мене вразило те, що хтось може не мати уявлення про Пакс. Але вона не мала. Насправді.

— Так, — підтвердив я.

— То тепер усім керує Церква?

— Ну... до певної міри, — погодився я і пояснив їй роль Церкви в тому складному утворенні, яким був Пакс.

— Ясно, це вони всім керують, — виснувала Енея. — Ми підозрювали, що справи можуть піти таким чином. І мої сни справдилися.

— Твої сни?

— Не звертай уваги, — сказала дівчинка. Вона підвелась, оглянула кімнату і, підійшовши до «стейнвея», пробіглася клавіатурою, взявши навздогад кілька нот. — А це корабель, що належав Консулу?

— Так, — озвався корабель. — Хоча я тільки туманно пригадую цього джентльмена. А ви були із ним знайомі?

Енея всміхнулась, усе ще видобуваючи з рояля окремі ноти.

— Ні. А мама була. Вона йому зробила ось цей подарунок, — дівчинка вказала на вкритий піском килим-літун, що лежав біля сходів, — коли він залишав Гіперіон після Падіння. Він повертався назад до Мережі. За моїх часів він не повернувся.

— Він не повернувся ніколи, — промовив корабель. — Як я вже казав, моя пам'ять дещо пошкоджена, але я впевнений, що він помер десь тут, — м'який голос корабля змінився, став більш діловим: — Нас виявили, коли ми вийшли з атмосфери, але відтоді більше не намагалися викликати на зв'язок і не переслідували. Ми вже вийшли з коломісячного простору, а за десять хвилин будемо за межами гравітаційної дії Гіперіона. Мені потрібно розрахувати курс для розгону. Чекаю на інструкції.

Я подивився на дівчинку:

— Летимо до Вигнанців? Старий поет казав, що ти захочеш вирушити саме до них.

— Я передумала, — мовила Енея. — Який населений світ найближчий, Кораблю?

— Парваті. Одна ціла двадцять вісім сотих парсека. Шість із половиною днів за корабельним часом. Час-у-борг — три місяці.

— Парваті входила до складу Всемережжя? — запитала дівчинка.

Їй відповів А. Беттік:

— Ні. Не під час Падіння.

— А до якого старого світу, що був частиною Всемережжя, найближче летіти від Парваті? — знову запитала Енея.

— Ренесанс-Вектор, — негайно обізвався корабель. — Дев'ять додаткових днів за корабельним часом, час-у-борг — п'ять місяців.

— Не знаю, — насупився я. — Мисливці... я хочу сказати, чужопланетяни, на яких мені довелось працювати, зазвичай прибували з Ренесанс-Вектора. Це великий світ, що належить до Пакса. Розвинений. Гадаю, там є ціла купа кораблів і величезне військо.

— Але це найближчий світ, що був частиною Мережі? — продовжувала розпитувати Енея. — Значить, там були портали телепорту?

— Так, — відповіли корабель і А. Беттік в один голос.

— Проклади курс на Ренесанс-Вектор через систему Парваті, — наказала Енея.

— Якщо нашим місцем призначення є Ренесанс-Вектор, то прямий стрибок туди збереже день корабельного часу та два тижні часу-в-борг, — порадив корабель.

— Я знаю, — відказала дівчинка, — але хочу полетіти через Парваті, — мабуть, Енея помітила питання в моїх очах, бо додала: — Вони переслідуватимуть нас, а я не хочу, щоб вони знали, куди ми прямуємо з нашої системи.

— Зараз вони не йдуть по наших слідах, — зауважив А. Беттік.

— Знаю, — знову промовила Енея. — Але за кілька годин уже йтимуть. Зараз і до кінця моїх днів, — вона подивилась на голографічну нішу, наче особистість корабля містилась саме там. — Виконуй наказ, будь ласка.

Корабель послухався, і зірки на голодисплеї пошити вбік.

— Двадцять сім хвилин до точки переміщення до системи Парваті[64], — повідомив корабель. — Нас досі не викликають і не переслідують, хоча в космос вийшли факельник «Святий Антоній» і ще один транспортний корабель.

— А що з другим факельником? — поцікавився я. — Як там його... зі «Святим Бонавентурою»?

— Трафік на загальних каналах зв'язку, а також детектори свідчать, що він отримав пробоїну і подає сигнал лиха.

— Святий Боже, — прошепотів я. — І що це було — напад Вигнанців?

Дівчинка похитала головою і відійшла від рояля:

— Це був Ктир. Батько мене попереджав... — вона замовкла.

— Ктир? — пролунав голос андроїда. — Наскільки мені відомо, легенди та старі хроніки стверджують, що істота, яку називають Ктирем, ніколи не полишала Гіперіона. Трималася зазвичай у радіусі кількасот кілометрів від Гробниць часу.

Енея сіла, відкинувшись на спинку крісла. Очі у неї залишались почервонілими від сліз, та й загалом уся вона виглядала втомлено.

— Еге ж. Боюся, цього разу він забрів далі. І якщо батько мав рацію, то це — тільки початок.

— Ктиря не бачили й не чули про нього ось уже майже три сотні літ, — втрутився я.

Дівчинка засмучено кивнула.

— Я знаю. Відтоді, як напередодні Падіння відкрилися Гробниці, — вона подивилась на андроїда: — Я страшенно зголодніла. І брудна, як чорт.

— Я допоможу кораблеві приготувати ланч, — сказав А. Беттік. — Душові кабінки розташовані нагорі, у спальні господаря, і під нами, на палубі фуги. У спальні господаря є також ванна.

— Ось туди я й піду, — мовила дівчинка. — Я повернуся до того, як ми зробимо квантовий стрибок. Побачимось за двадцять хвилин, — вона попрямувала до сходів, відтак зупинилась і знову взяла мене за руку: — Роле Ендіміон, мені шкода, якщо я здалася тобі невдячною. Дякую за те, що ти ризикував життям заради мене. Дякую, що вирушив зі мною в цю подорож. Дякую, що встряв у щось таке велике та складне, що жоден із нас навіть уявити не може, де ми опинимось наприкінці.

— Будь ласка, — тупо відповів я.

Дівчинка всміхнулася, дивлячись на мене.

— Тобі душ теж не завадить, приятелю. Одного дня ми підемо в душ разом, але сьогодні, гадаю, тобі слід скористатися тим, що внизу.

Кліпаючи очима й не знаючи, що на це відповісти, я мовчки дивився, як Енея легко побігла сходами нагору.