Ендіміон

4

Мене не здивувало, що я прокинувся живим. Гадаю, дивуватися варто тільки тоді, коли ти прокидаєшся мертвим. У всякому разі, я не відчував жодного дискомфорту, хіба що легке поколювання в руках і ногах. Десь із хвилину чи більше я лежав, дивлячись на сонячний промінь, що мандрував усіма нерівностями оштукатуреної стелі, доки остаточно не отямився від раптової думки:

«Зачекай хвилину, а хіба я не... хіба вони мене не...?!»

Я сів у ліжку і роззирнувся. Якби мені навіть спала божевільна думка, що ця страта мені наснилася, довколишня прозаїчна реальність одразу б її розсіяла. Кімната була трапецієподібною, а вимурувана з каменю і побілена зовнішня стіна — ще й заокруглена. Із меблів у кімнаті було тільки ліжко, і кремова постільна білизна на ньому чудово гармоніювала з фактурою стін і стелі. Ще я побачив масивні дерев'яні двері — зачинені — та аркове вікно в рамі з частим переплетінням. Мені достатньо було лише раз мигцем глянути крізь це вікно на небо кольору ляпіс-лазурі, аби зрозуміти: я все ще на Гіперіоні. Але це жодним чином не могла бути в'язниця в Порт-Романсі: камінь стін був надто старим, двері з надто вибагливим різьбленням, а білизна на ліжку — надто добротною та якісною.

Я підвівся з ліжка і тільки тоді зауважив, що на мені нема одягу, відтак наблизився до вікна. Задував свіжий осінній бриз, але моя щока відчула теплий дотик сонця. Я був у кам'яній вежі. До самого обрію тяглися пагорби, вкриті ковдрою з жовтої челми та низькорослого яз-дерева. На гранітних скелях яскравіли плями вічносиніх рослин. Я побачив розсип будівель, фортечний вал і вигин ще однієї вежі, що нависала над гірським схилом. Споруди здавалися старими. Якість побудови, органічність архітектурного стилю промовляли про майстерність і смак, притаманні давній епосі, ще до Падіння.

Я відразу здогадався, де я: зарості челми та яз-дерева дозволяли припустити, що я все ще перебуваю на південному континенті Аквіла, а вишуканість руїн наводила на думку про покинуте місто Ендіміон.

Мені ніколи не доводилось бувати в місті, якому моя родина завдячувала своїм ім'ям, але я багато чув про нього від бабусі, хоронительки наших родинних легенд. Ендіміон — одне з перших міст, заснованих після аварії спускового апарата, що сталася ще майже на сімсот років раніше. До Падіння місто славилося своїм університетом, і його величезна, фортечного взірця споруда домінувала над старим містом, що розкинулося біля її підніжжя. Прадід бабусиного діда професорував у цьому університеті, поки війська Пакса не захопили всієї центральної частини Аквіли і не змусили тисяч людей утікати звідси.

І от тепер я повернувся.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов голомозий чоловік із блакитною шкірою і кобальтово-синіми очима. У руках він тримав одяг — білизну і костюм із тканини, схожої на домоткані простирадла на моєму ліжку.

— Прошу одягатися, — сказав він.

Мушу зізнатися, що я лише мовчки витріщався на нього, доки той не повернувся й не вийшов із кімнати. Блакитна шкіра. Яскраво-сині очі. Волосся відсутнє. Він... це... це мав бути андроїд[11]! Перший андроїд, якого я бачив у своєму житті. Якби мене запитали раніше, я б відповів, що на Гіперіоні не залишилось андроїдів. Ще до Падіння їхнє біовиробництво заборонили, і хоча легендарний Сумний Король Біллі багато віків тому завіз їх сюди, аби з допомогою андроїдів збудувати більшість міст на півночі, я ніколи не чув, що вони ще залишилися у нашому світі. Здивовано похитавши головою, я почав одягатися. Одяг підійшов, навіть попри те, що я мав надто широкі плечі та довгі ноги.

Коли андроїд повернувся, я знову стояв біля вікна. Він зупинився у відчинених дверях і махнув рукою, запрошуючи:

— Будь ласка, йдіть за мною, пан-Ендіміоне.

Прикусивши язик, аби не вибухнути запитаннями, я поплентався за ним сходами нагору. Кімната, куди ми прийшли, займала весь верхній поверх вежі. Надвечірнє сонце червоними та жовтими променями лилося в кімнату крізь вітражні вікна. Одне з вікон було привідчинене, і я чув, як далеко внизу під поривами вітру, що налітав із долини, шурхотіло рясне листя.

Ця кімната була такою ж білою та порожньою, як і та, з якої я прийшов, але посередині тут кучугурилася купа медичного обладнання та пульти з приладдям для зв'язку. Андроїд вийшов, зачинивши за собою важкі двері, а я тільки за секунду усвідомив, що в центрі всіх цих медичних штукенцій є людина.

Принаймні я сподівався, що це людина.

Чоловік напівсидів у ліжку з плинопіну, що плавало на повітряній подушці. Ліжко було геть обплутане трубками, внутрішньовенними крапельницями, комп'ютерними кабелями та ще чимось, схожим на пуповину. Усе це з'єднувало зморщену постать на ліжку з медичним обладнанням. Я кажу «зморщену», хоча насправді тіло цього чоловічка скидалося на мумію. Шкіра звисала, наче складки на старому шкіряному піджаку, майже голий череп був поцяткований старечими плямами. Руки та ноги настільки ослабли, що перетворилися на рудиментарні відростки. Та й уся постать цього старого загалом нагадувала мені зморшкувате безпере пташеня, що випало з гнізда. Пергаментна шкіра стариганя мала блакитний відлиск, що змусив мене на мить подумати про андроїдів, але тоді я побачив, що це геть інший відтінок блакитного — легке блакитне мерехтіння долонь, ребер і чола, а відтак я зрозумів, що дивлюся на людину, яка реально скористалася сотнями процедур терапії Поульсена. Чи постраждала через них.

Тепер ніхто більше не проходить поульсенізації. Методику втратили під час Падіння, а речовини з інших світів, які вживали для цієї терапії, загубилися в часі та просторі. Принаймні так я досі вважав. Але тепер бачив перед собою істоту у віці кількасот із гаком років, яка напевне пройшла курс поульсенізації не пізніше декількох десятиріч тому.

Старий розплющив очі.

Пізніше у своєму житті мені довелося дивитись в очі, що мали в собі стільки ж сили, але на ту мить я не був готовий побачити погляд такої напруги. Гадаю, я позадкував.

— Підійди ближче, Роле Ендіміон.

Наче затуплене лезо шкрябало по пергаменті — ось як звучав його голос. А вуста ворушилися, мовби дзьоб у черепахи.

Я зробив кілька кроків уперед, так що між мною та мумією в ліжку залишився лише пульт із кнопками. Кліпнувши, старий підняв долоню, яка, здавалося, важила надто багато для тонкої гілочки, що була зап'ястям.

— Ти знаєш, хто я такий? — проскрипів він тихо, майже пошепки.

Я похитав головою.

— А знаєш, де ти?

Я набрав у груди повітря.

— В Ендіміоні. Гадаю, у покинутому університеті.

Зморшки склались у беззубу усмішку.

— Дуже добре. Тезка впізнає купу каміння, що дала початок його родовому імені. Але ти не здогадуєшся, хто я такий?

— Ні.

— І ти не хочеш запитати, як ти врятувався від страти?

Я не змінив пози, просто стояв собі й чекав.

Старий усміхнувся знову.

— Так, ти маєш рацію. Усе приходить до того, хто вміє чекати. А подробиці не такі вже й важливі... хабарі впливовим особам, шокер замість смертельного кийка, ще хабарі — тим, хто мав засвідчити смерть і позбавитися мертвого тіла. Але нас цікавить не «як», правда ж, Роле Ендіміон?

— Ні, — нарешті заговорив і я. — Цікавить «навіщо».

Черепашачий дзьоб смикнувся, старий кивнув важкою головою. Я помітив, що навіть попри шкоду, завдану йому сотнями років, обличчя старого зберегло гостроту та кутастість рис — типове обличчя сатира.

— Саме так, — погодився він. — Навіщо? Навіщо морочитися з фальшуванням твоєї страти й тягти твоє довбане тіло на інший бік грьобаного континенту? Дійсно, навіщо?

Грубощі, що зривалися з уст старого, не здавались образливими. Схоже, на довгому віку він так звик пересипати мову брутальними словами, що тепер їх можна було пропускати повз вуха. Я мовчки чекав на продовження.

— Я хочу, аби ти виконав для мене одне завдання, Роле Ендіміон, — прохрипів старий із присвистом. По крапельницях цідилася світла рідина.

— А в мене є вибір?

На його обличчі знову промайнула усмішка, але очі залишалися непорушними, мов те каміння, з якого були змуровані стіни навколо.

— Вибір завжди є, любий хлопчику. У нашому випадку ти можеш проігнорувати той боржок, який завинив, коли я врятував тобі життя, і просто піти звідси... тобто буквально. Моя прислуга тебе не зупинятиме. Якщо пощастить, ти виберешся з цієї закритої місцевості, знайдеш шлях до більш цивілізованих країв та уникнеш патрулів Пакса, яких може дещо... гм-м... збентежити твоя особа й відсутність документів.

Я кивнув. Мій одяг, годинник, робочі папери та посвідчення особи, видане Паксом, скоріш за все спочивали вже на дні бухти Тоскагай. За той час, що я пропрацював провідником мисливців, я встиг забути, що в містах посвідчення особи перевіряють на кожному кроці. Якби я вирушив до якогось міста на узбережжі чи в центральних районах, мені б довелося швидко про це згадати. Навіть працюючи в сільській місцевості, наприклад, пастухом або провідником, людина потребувала посвідчення, аби сплатити податки чи церковний збір. А це означало, що решту життя мені доведеться переховуватися десь у глушині, уникаючи товариства.

— Або, — вів далі старий, — ти можеш виконати для мене завдання й розбагатіти, — він помовчав, поки його темні очі вивчали мене з тим самим виразом, який я помічав у професійних мисливців, коли ті розглядають цуценят: будуть із них добрі мисливські собаки чи ні?

— Викладайте, — сказав я.

Старий склепив повіки, його часте дихання перейшло в хрипіння. Коли він заговорив, то навіть не потурбувався розплющити очі.

— Ти вмієш читати, Роле Ендіміон?

— Так.

— Ти читав поему, яку називають «Пісні»?

— Ні.

— Але ж ти чув щось із неї? Ти ж народився в клані кочових пастухів, і не може такого бути, аби ваші хроністи не переповідали чогось із «Пісень»? — у надтріснутому голосі почулися дивні нотки. Можливо, скромність?

Я стенув плечима.

— Я чув тільки уривки. У моєму клані частіше слухали «Поему про Сад» або ще Сагу про Ґленнона-Гайта.

Риси сатира склалися в посмішку:

— «Поема про Сад». Звісно. У цій поемі ім'я Рол належить головному герою, кентавру, чи не так?

Я нічого не відповів. Бабуся полюбляла цього персонажа, і ми з мамою зростали, слухаючи оповідки про нього.

— Ти віриш у те, про що там йдеться? — раптом спитав старий. — У «Піснях», мається на увазі.

— Вірю? — перепитав я. — Тобто що все відбувалося так, як у них розказується? Прочани, і Ктир, і все таке інше? — я помовчав. Так, були такі, що вірили в усі ці казки, про які йшлося в «Піснях». Були й такі, що не вірили жодному слову з цих віршів, мовляв, усе це тільки міф, пустопорожня балаканина, вигадана, аби додати таємничості Падінню, яке насправді було лише потворною війною та хаосом. — Ніколи про це не думав, — відказав я чесно. — А це має якесь значення?

Здавалося, що старий зайшовся кашлем, але тоді я зрозумів, що ці сухі, деренчливі звуки — то насправді здавлений сміх.

— Жодного значення, — вимовив він нарешті. — А тепер слухай. Я розповім тобі про завдання... у загальних рисах. Розмова забирає в мене надто багато сил, тому із запитаннями заткнися, доки я не закінчу, — він кліпнув і махнув поцяткованою клешнею в бік стільця під білим простирадлом: — Сідай, якщо хочеш.

Я похитав головою і залишився стояти, як і стояв, по стійці «вільно».

— Як знаєш, — сказав старий. — Моя розповідь починається майже двісті сімдесят сім років тому, в часи Падіння. Одна з прочанок у «Піснях» була моєю доброю знайомою. Її звали Брон Ламія[12]. Вона існувала насправді. Після Падіння... після того, як Гегемонія загинула й відкрилися Гробниці часу... Ламія народила доньку, яку назвала Діана, але дівча мало вперту вдачу і змінило ім'я майже відразу, як тільки почало говорити. Якийсь час вона відзивалася на Цинтію, тоді на Кату[13] — зменшувальне від Геката, а коли їй виповнилося дванадцять, друзі та рідні йменували її Теміс. Коли я бачив її востаннє, вона називалась Енея...

Я навіть не уявляв, як пишеться це ім'я.

Стариган зупинився й скоса позирнув на мене.

— Ти думаєш, що це фігня, але імена мають значення. Якби тебе не назвали так, як колишнє місто, яке, своєю чергою, було найменоване на честь старовинної поеми, я б не звернув на тебе уваги і тебе б тут зараз не було. Ти був би мертвий. Годував би хижих черв'яків у Великому Південному морі. Ти це розумієш, Роле Ендіміон?

— Ні, — відказав я.

Він струснув головою.

— Хай буде так. Проїхали. На чому я зупинився?

— Коли ви бачили її востаннє, вона називала себе Енея.

— Так, — старий знову стулив повіки. — Дитиною вона була не те щоб така вже й гарненька, але вона була... особлива. Унікальна. Не вередлива, незважаючи на оті дурниці зі зміною імені. Просто... особлива, — він усміхнувся, оголивши рожеві ясна. — Ти колись зустрічався з по-справжньому особливою людиною, Роле Ендіміон?

Я вагався лише мить.

— Ні, — відказав я. Це було не зовсім так. Цей стариган був особливий. Та я знав, що він питає не про це.

— Ката... Енея... вона була особлива, — вів далі він, знову заплющивши очі. — І її мати це знала. Звичайно, Ламія знала, що дитина буде особливою ще до того, як її народила, — він замовк, а тоді трохи розплющив очі, аби скоса подивитися на мене. — Але ж ти мав чути цю частину «Пісень»!

— Так, — погодився я. — Згідно із пророцтвом, зробленим кібридом, жінка на ім'я Ламія мала народити дитину, відому як Навчителька.

— Дурне прізвисько! — старий ледь не плюнув. — Ніхто й не думав називати так Енею в ті часи, коли я її знав. Вона просто була дитиною, із блискучим розумом, дуже впертою, але дитиною. Усе надзвичайне, що було в ній, ще тільки мало проявитись. Але тут...

Голос його зійшов нанівець, очі наче затягла плівка. Схоже було на те, що старий упустив нитку розмови. Я чекав.

— Але тут Ламія Брон померла, — закінчив він за кілька хвилин так енергійно, наче й не було тієї паузи в його монолозі, — а Енея зникла. Їй було дванадцять. Формально я був її опікуном, але вона не просила мого дозволу, аби зникнути. Одного дня вона пішла, і я більше ніколи не мав від неї жодної звістки, — тут він знову зупинився, наче був машиною, що час від часу потребувала перемотування стрічки із записом. — На чому я зупинився? — спитав він нарешті.

— Із того часу ви не мали від неї звісток.

— Так, я не мав від неї звісток... Але я знав, куди вона вирушила й коли вона з'явиться знову. Гробниці часу тепер під охороною, нікому до них не дістатися з того часу, як їх оточили війська Пакса, але, можливо, ти пам'ятаєш назви Гробниць і те, як вони працюють, Роле Ендіміон?

Я хмикнув. Моя бабуся мала звичку екзаменувати мене щодо подробиць її усних оповідок схожим чином. Я звик вважати, що бабуся дуже стара. Але порівняно із цим допотопним, висхлим дідуганом моя бабуся видавалася немовлям.

— Гадаю, я пам'ятаю назви гробниць, — сказав я. — Одна з них звалася Сфінкс[14], ще одна — Нефритова гробниця, тоді Обеліск, Кришталевий моноліт, це та, де похований воїн...

— Полковник Кассад Федман, — пробурмотів старий, а тоді знову втупився в мене. — Продовжуй.

— Три Печерні гробниці...

— Тільки третя Печерна гробниця мала прохід, — знову перервав мене старий. — До лабіринтів в інших світах. Пакс її запечатав. Давай далі.

— Це все, що я можу пригадати... ні, ще Ктирів палац.

Обличчя старого протяла усмішка. Так могла би всміхатись черепаха.

— Не можна забувати про Ктирів палац і нашого старого друзяку Ктиря, це точно. Усі Гробниці назвав?

— Гадаю, так, — відповів я. — Усі.

Мумія в ліжку кивнула, погоджуючись.

— Донька Брон Ламії зникла в одній із гробниць. Можеш здогадатися, у котрій із них?

— Ні, — сказав я, хоча й здогадувався.

— Через тиждень після смерті Ламії дівчинка залишила записку, глупої ночі вирушила до Сфінкса і — зникла. Ти пригадуєш, хлопче, куди веде шлях крізь Сфінкса?

— У «Піснях» розповідається, — почав я, — що саме крізь цю гробницю Сол Вайнтрауб зі своєю дочкою здійснили подорож у далеке майбутнє.

— Саме так, — прошепотів старий. — Сол і Рахіль, та й ще кілька дорогих для мене людей, зникли у Сфінксі ще до того, як Пакс запечатав цю гробницю і закрив усю Долину Гробниць часу. У ті давні часи багато хто намагався знайти короткий шлях до майбутнього, але Сфінкс, схоже, сам вирішував, хто може мандрувати крізь час його тунелем.

— І дівчинку він впустив, — зауважив я.

Старий лише вишкірився на це ствердження очевидного.

— Роле Ендіміон, — проскрипів він нарешті, — ти знаєш, що я хочу тобі доручити?

— Ні, — відповів я, хоча, знову ж таки, мав певні припущення.

— Я хочу, аби ти вирушив за моєю Енеєю, — виголосив старий. — Хочу, аби ти знайшов її, захистив її, втік із нею, і — коли вона виросте й стане тією, ким вона має стати, — переказав їй моє послання. Я хочу, аби ти передав, що її дядько Мартін помирає, і якщо вона хоче знову з ним поговорити, їй слід повернутися додому.

Я змусив себе дихати рівно. Я вже здогадався, що цей стариган колись мав бути поетом Мартіном Силеном. Хто ж не чув про «Пісні» та про їхнього автора?! Незрозуміло, як він примудрився уникнути репресій з боку Пакса й залишитися жити в цьому закритому місці, але я не збирався розгадувати цю загадку.

— Тобто ви хочете, щоб я вирушив на північ, на континент Еквус, пробився крізь кількатисячне військо Пакса, якимось чином потрапив у Долину Гробниць часу, увійшов у Сфінкс.... якщо припустити, що він мене впустить... відтак розшукав цю дитину в далекому майбутньому, кілька десятиріч ошивався біля неї, а тоді повідомив, що пора повернутись, аби вона встигла вас навідати?

Запала тиша, яку порушувало тільки неголосне дзижчання апаратури, що підтримувала життя в Мартінові Силені. Прилади дихали. А тоді він сказав:

— Не зовсім так.

Я чекав.

— Вона вирушила не у віддалене майбутнє, — зауважив старий. — Принаймні сьогодні для нас воно не таке вже й віддалене. Коли двісті сорок сім років тому вона зробила крок усередину Сфінкса, це була коротка подорож крізь час... двісті шістдесят два гіперіонські роки, якщо казати точно.

— Звідки ви це знаєте? — поцікавився я. З усього, що я читав, випливало, що ніхто, навіть вчені Пакса, котрі двісті років вивчають запечатані гробниці, не могли прогнозувати, як далеко в майбутнє відправить людину Сфінкс.

— Знаю — та й по всьому, — відказав стародавній поет. — Ти сумніваєшся в моїх словах?

Пропустивши повз вуха це запитання, я сказав:

— Тобто дитина... Енея... вийде зі Сфінкса цього року?

— Вона вийде зі Сфінкса за сорок дві години і шістнадцять хвилин, — відповів старий сатир.

Зізнаюся: на це я лише лупнув очима.

— І Пакс чекатиме на неї, — продовжив старий. — Вони теж знають до хвилини, коли вона з'явиться...

Я не спитав, звідки в нього ця інформація.

— ...а схопити Енею — це пункт номер один в порядку денному Пакса, — прохрипів старий поет. — Їм відомо, що від цього залежить майбутнє Всесвіту.

Тепер я пересвідчився, що у дідугана старечий маразм. Майбутнє Всесвіту не залежить від однісінької події, це я точно знав. Але промовчав.

— На цю мить у Долині Гробниць часу та навкруги неї зібрано тридцять із гаком тисяч вояків Пакса. Не менше п'яти тисяч з-поміж них — це швейцарські гвардійці Ватикану[15].

Я присвиснув. Швейцарські гвардійці Ватикану були елітою з еліт — військові частини з найкращою виучкою, з найкращим озброєнням, призначені забезпечувати безмежну експансію Пакса. Дюжина ватиканських гвардійців при повному спорядженні могла легко розбити всю Місцеву гвардію Гіперіона, яка наразі налічувала десять тисяч осіб.

— Отже, — підсумував я, — у мене є сорок дві години, аби дістатись Еквуса, переправитися через Трав'яне море та гори, тим чи іншим способом обминути двадцять або й тридцять тисяч найкращих вояків Пакса й врятувати дівчинку?

— Так, — погодився допотопний суб'єкт у ліжку.

Очі мені полізли на лоба, але я стримався.

— І що далі? — поцікавився я. — Ми не знайдемо, де сховатися. Пакс контролює весь Гіперіон, увесь космічний флот, усі космодроми, усі світи, що колись входили до Гегемонії. Якщо дівчинка таке цабе, як ви кажете, вони перевернуть Гіперіон догори дриґом, аби її знайти. Навіть якщо нам і пощастить залишити планету, а це просто неможливо, ми не зможемо від них утекти.

— Ви зможете залишити планету, — втомлено сказав поет. — У нас є космічний корабель.

Я проковтнув клубок у горлі. Є корабель. Думка про міжзоряну подорож, що триватиме місяці, у той час коли вдома минуть цілі роки, забила мені дух. Я й до Місцевої гвардії вступив свого часу заради дитячих фантазій — стати одного дня вояком Пакса й літати собі між зірками. Дурнувата ідея для юнака, котрий уже вирішив не приймати хрестоформи.

— Однак, — зауважив я, до кінця не вірячи, що корабель насправді існує, бо жодний із капітанів Торговельної Гільдії не взявся б перевозити втікачів, — навіть якщо ми примудримося дістатись інших світів, нас усе одно схоплять. Якщо тільки ви не хочете, аби ми вешталися в космосі сотні років, скільки стане часу-в-борг.

— Ні, — відказав старий. — Йдеться не про сотні років. І не про десятки. Ви втечете на кораблі до одного з найближчих світів колишньої Гегемонії. Далі ви підете таємним шляхом. Побачите старі світи. Будете подорожувати рікою Тетіс.

Тепер мені остаточно стало ясно, що старий з'їхав із глузду. Того самого дня, коли брами телепортації припинили функціонувати, а ТехноКорд Штінтів відмовився від людства, з Усемережжям і Гегемонією було покінчено назавжди. Тепер лише сили Пакса, їхня маріонетка Торговельна Гільдія та ненависні для них Вигнанці зважувалися долати міжзоряну чорноту.

— Підійди, — проскрипів старий. Він зробив запрошувальний жест, але пальці його не хотіли розгинатись. Я нахилився до нього поверх низької панелі управління. Тепер я відчував його запах — ліки в поєднанні зі старістю і чимось, схожим на шкіру.

У мене не було потреби згадувати оповідки моєї бабусі, які лунали біля багаття на пасовиську, аби зрозуміти, що патякання старого про ріку Тетіс — знову ж таки маразм. Про ріку Тетіс відомо всім: ця ріка спільно із так званою Ґранд-Анфіладою колись являли собою два постійні шляхи переходів крізь брами від одного світу Гегемонії до іншого. Анфілада — це була наче вулиця, що поєднувала світи під сотнею з лишком сонць, це був наче широкий проспект, відкритий для кожного, це був наче шлях, що тримався на порталах[16], які ніколи не зачинялися. Рікою Тетіс користувалися не в таких масштабах, але це був важливий маршрут для оптової торгівлі. Рікою також курсувало безліч туристичних суден, які без зайвих зусиль сплавлялися від світу до світу цією водною артерією.

Коли систему порталів Усемережжя було зруйновано, Анфілада розпалася на тисячу окремих сегментів, а Тетіс просто припинила своє існування. Ріка, що протікала крізь сотню світів, без телепортів перетворилася на сотню менших річок, які ніколи вже не з'єднаються в одне ціле. Цю загибель ріки описав і старий поет, що наразі сидів переді мною. Я згадав, як бабуся декламувала відповідне місце з «Пісень»:

— Ближче, — прошепотів старий поет, підзиваючи мене помахом жовтого пальця. Я нахилився ближче. Наче сухий вітер із розкритої домовини торкнувся мого обличчя, віючи не смородом, ні — п'янким ароматом забутих віків, — коли старий прошепотів:

Я відхитнувся й кивнув, наче старий сказав щось розумне. Ясно було, що він здурів.

Старий реготнув, немов прочитавши мої думки.

— Мене часто називали божевільним ті, котрі недооцінювали силу поезії. Не відповідай зараз, Роле Ендіміон. Ми зустрінемося пізніше, за обідом, і я все розповім про твоє завдання. Тоді й вирішиш. А поки що — відпочивай! Твоя смерть і воскресіння, мабуть, добряче втомили.

Старий зіщулився, і я почув сухе деренчання, в якому вже навчився розпізнавати сміх.

Андроїд провів мене назад до моєї кімнати. Крізь вікна вежі я мигцем помічав внутрішні двори та надвірні будівлі. Я зауважив ще одного андроїда, теж чоловічої статі, — він саме проходив подвір'ям повз каплицю.

Мій провідник відчинив двері й зробив крок назад. Я зрозумів, що мене не будуть замикати і що я не в'язень.

— Вечірній одяг для вас уже підготували, сер, — сказав блакитношкірий чоловік. — Звісно, ви можете піти звідси чи прогулятись територією старого університету, як забажаєте. Але я мушу попередити вас, пан-Ендіміоне, що в цій місцевості в лісі та горах можна зустрітися з небезпечними тваринами.

Я кивнув, усміхнувшись. Небезпечні тварини не зупинили б мене, якби я вирішив піти. Але поки що я цього не вирішив.

Андроїд повернувся, щоб покинути кімнату. Імпульсивно я ступив крок уперед, ще не знаючи, що те, що я збираюся зробити, змінить усе моє життя.

— Зачекайте, — сказав я і простягнув руку. — Ми ще не познайомилися. Мене звуть Рол Ендіміон.

Якусь мить андроїд не рухався, лише дивився на мою простягнуту руку, і я зрозумів, що вчинив щось не за протоколом. Урешті-решт, сотні років тому, коли існувало біовиробництво андроїдів для використання їх в експансії в часи Гіджри, вони вважалися дещо нижчими за людей.

Проте через мить штучна людина міцно потисла мою руку.

— Мене звати А. Беттік, — неголосно промовив він. — Приємно з вами познайомитися.

А. Беттік... Це ім'я про щось мені нагадувало, але я не міг пригадати, про що саме.

— Цікаво було б потеревенити з вами, А. Беттіку, — зауважив я. — Дізнатися більше про... про вас, про це місце, про старого поета.

Андроїд звів на мене блакитні очі, і я встиг помітити в них якусь подобу здивування.

— Добре, сер, — промовив він. — Із радістю поспілкуюся з вами, але, боюся, трохи згодом, бо наразі ще маю виконати багато своїх обов'язків.

— Хай буде згодом, — погодився я й відступив на крок. — Чекатиму з нетерпінням.

А. Беттік кивнув і пішов униз сходами.

Я повернувся у свою кімнату. Ліжко було вже заслане, і на ньому лежав елегантний вечірній костюм; більше в кімнаті нічого не змінилося. Я підійшов до вікна й задивився на руїни університету Ендіміона. Високі вічносині дерева шелестіли під прохолодним бризом. Чагарі яз-дерева біля підніжжя вежі скидали фіолетове листя, і воно хрустким килимом устилало старі кам'яні плити. Листя челми напоювало повітря ароматом кориці. Я виріс недалеко звідси, за якихось кілька сотень кілометрів на північний схід, на пустищах Аквіли, що лежать за цими горами й тягнуться до скелястого рогу Дзьоб, але оце вперше я відчував прохолодну свіжість гірського повітря. Тутешнє небо синіло ляпіс-лазур'ю глибше, ніж те, на яке я звик дивитися з мочарів та низин. Я вдихнув осіннє повітря й усміхнувся: хай яка невизначеність не чекала б на мене попереду, а я був до біса радий, що живий.

Я відійшов від вікна й направився до сходів, аби роздивитися ближче університет і місто, що дало ім'я моєму родові. Старий, звісно, був не при своєму розумі, але бесіда за обідом мала бути цікавою.

Раптом, уже майже на найнижчих сходинках башти, я завмер, як укопаний.

А. Беттік. Це ім'я лунало в бабусиних переповідках «Пісень». Так звали того андроїда, що керував летючою баркою з прочанами «Бенарес»[21] і провів її на північний схід від міста Кітс на континенті Еквус, угору річкою Гулай, повз річковий порт Наяда, шлюзи Карли та Гай Духоборів до самого Окраю, де закінчувалась навігація. Далі прочани пішли самі — вони мали перетнути Трав'яне море. Я пригадав, як, слухаючи пісні дитиною, я дивувався, чому тільки один андроїд, А. Беттік, має ім'я. Мені було цікаво, що з ним сталося далі, коли прочани залишили його біля Окраю. Понад двадцять років я не чув цього імені.

Мовчки похитавши головою, питаючи себе, хто ж із нас божевільний — старий поет чи я, — я вийшов під надвечірнє сонце й подався досліджувати Ендіміон.