Ендіміон

48

Коли ми пливли крізь пустельний світ, мружачи очі від світла сонця класу G2, і рятувалися від спраги, відсьорбуючи воду з прихоплених із собою повітряно-водяних бурдюків, останні два дні на Сьомій Дракона здавались мені сновидінням, яке швидко зникало з пам'яті.

Кучіат зі своїм загоном зупинився за п'ятдесят метрів до поверхні — ми помітили, що повітря в тунелі стає дедалі розрідженіше, — і тут ми зробили остаточні приготування для нашої подальшої подорожі. На наш подив, чітчатуки роздяглися наголо. Ми швидко відвели очі, але все ж помітили, які сильні й мускулисті в них статури — як у жінок, так і в чоловіків, — здавалося, наче звичайні людські тіла, якими вони є за умов нормальної гравітації, стиснули у компактніші. Кучіат і жінка на ім'я Чатчіа підійшли до нас поспостерігати за тим, як роздягаємось і ми, а Чіаку й інші взялись розпаковувати кладь.

Дивлячись, як це роблять чітчатуки, ми й собі взялись перевдягатися, а Кучіат і Чатчіа нам допомагали. Кілька секунд ми стояли абсолютно голі на шкурах примар, тому ніг не обморозили, але холодне повітря обпікало вогнем. Потім ми натягнули на себе якісь безформні, плівчасті хламиди. Пізніше ми дізналися, що вони зроблені з мездри примар. У кожній із них були отвори для голови, рук і ніг, щоправда, трохи завузькі для нас. Хламида так щільно облягла моє тіло, що я сам собі здавався схожим на гарматне ядро, запхане в оболонку від сосиски. А. Беттік мав не кращий вигляд. Я зрозумів, що в чітчатуків це, мабуть, аналог висотного компенсувального костюма, такого собі скафандра, який був не гіршим від тих хитромудрих трико «друга шкіра», що їх надягали для виходу в космос солдати Гегемонії. Ці комбінезони-мембрани дозволяли тілу дихати, забезпечували підігрів та охолодження, а також не давали легеням розірватись у вакуумі, шкірі — луснути, а крові — закипіти. Верхня частина комбінезонів опускалась на чоло, наче каптур, залишаючи відкритими тільки очі, носи та роти.

Кучіат і Чатчіа дістали з мішків ще й маски-мембрани. Інші чітчатуки вже закрили масками свої обличчя. Це були доволі складні витвори: зроблені з тієї ж мездри, що й комбінезони, зсередини підбиті шкірою примари, а в отвори для очей були вставлені лінзи з очей примар, що дозволяли бачити в інфрачервоному діапазоні. Маска закінчувалася своєрідним хоботом, зробленим із кишки примари. Зовнішній кінець цього хобота Кучіат опустив у бурдюк із водою.

Наступної миті, коли чітчатуки почали дихати крізь свої маски, я зрозумів, що це не просто бурдюк. Жарівні з паливними гранулами розтоплювали кригу, перетворюючи її на суміш води й газу, якою можна було дихати. Чітчатуки якимось чином примудрялись фільтрувати цю атмосферну суміш та отримувати в результаті достатню кількість повітря. Я спробував дихати крізь свою маску. На очі мені виступили сльози, бо в повітрі були ще й небажані складники, наприклад, відчувався слабкий запах метану, а можливо, навіть аміаку. Але дихати було можна. Одного бурдюка мало вистачити десь на годину чи дві.

Поверх цих противакуумних «костюмів» ми накинули шкури примар. Кучіат якомога нижче спустив каптури нам на обличчя, і тепер зуби примари закривали лиця, а самі голови перетворились у недоладну подобу шолома. На ноги ми натягли бахіли зі шкіри примари, що сягали аж до колін і міцно шнурувалися. Верхні накидки Чіаку спритно зашив кількома великими стібками — для цього у нього була напоготові кістяна голка. Водяний і повітряний мішки ми підвісили під одяг, біля клапана, який за потреби можна було швидко відкрити. Чічтіку, хоронитель вогню, навіть під час переходів постійно опікувався дихальною сумішшю, розтоплюючи кригу, перетворюючи її на воду та повітря й подаючи нові бурдюки замість використаних суворо за чергою: Кучіат був перший, я — останній. Тільки тепер я зрозумів, що загін шикується не просто так. Як і зрозумів, чому загін рухається на поверхні, утворюючи захисне коло, в центрі якого перебуває Чічтіку, хранитель вогню. Не лише тому, що він був важливою особою з релігійного та символічного погляду. Від його постійної пильності залежали наші життя.

Останнє, що ми додали до свого екіпірування перед тим, як вийти з печери в бурю й ступити на поверхневий лід, були ковзани, з довгими чорними лезами, гострі внизу й широкі згори, зручні для взутих у бахіли ніг. Чіаку витяг їх зі схованки біля виходу з печери. Ковзани ми прив'язали до ніг мотузками з жил примар. Власне, це було щось середнє між ковзанами та лижами-всюдиходами, і, лише недоладно проїхавши перші десять метрів, я збагнув, що ковзаюся на кігті примари.

Зізнаюсь, що я був сильно наляканий перспективою падіння при силі тяжіння 1,7 g, бо це було б рівнозначно тому, що на мене гепнеться ще сім десятих Рола Ендіміона. Але ми скоро призвичаїлись пересуватися на цих штуковинах, а наш роздутий одяг не давав забитись при падінні. Я знайшов собі ще й дрючину з нашого плоту і спирався на неї, наче на звичайну лижну палицю, коли поверхня ставала надто перетятою.

Шкода, що під час цього переходу в нас не було голографа. Закутані в накидки й комбінезони, обвішані бурдюками із зануреними в них шлангами, тюками з поклажею, із кістяними списами в руках — а на мені висіла ще й плазмова гвинтівка, — та на скейтах із пазурів примар, ми стовідсотково виглядали як астронавти епохи палеоліту зі Старої Землі.

І все це працювало. Сніжними та заледенілими застругами ми рухались значно швидше[152], ніж пересувались тунелями. Коли ж вітер задував із півдня — на жаль, не так часто, як хотілося би, — ми могли розкинути руки, і завдяки хутряним накидкам нас несло кригою, наче вітрильники.

Ця подорож поверхнею замерзлої Сьомої Дракона запам'яталася ще й завдяки суворій, але незабутній красі планети. Поки світило сонце, небо тут зоставалось абсолютно чорним, як це, наприклад, буває на позбавлених атмосфери супутниках планет. Але варто було сонцю лише скотитись за обрій, як чорний небосхил вибухав тисячами і тисячами зірок, що немов народжувались у нас на очах. Наші комбінезони та накидки добре захищали від майже космічного перепаду температур удень, але було зрозуміло, що навіть чітчатуки не зможуть витримати нічного холоду просто неба. На щастя, ми пересувались поверхнею так швидко, що мусили знайти укриття тільки для однієї шестигодинної ночівлі, відтак завдяки ретельному плануванню чітчатуками цієї подорожі у нас ще був цілий світловий день.

На планеті не виявилось гір чи інших форм рельєфу, вищих за крижані гребні або напливи. Тільки впродовж перших годин далеко на півдні у променях низького ранкового сонця ми бачили щось високе. За якийсь час я зрозумів, що це, випинаючись із криги, був хмарочос отця Главка. Поза тим місцевість була настільки позбавлена будь-яких прикмет, що я не розумів, як тут можна орієнтуватись, поки не помітив, як Кучіат поглядає на сонце, а тоді — на власну тінь. Упродовж усього короткого дня ми бігли на ковзанах на північ.

Чітчатуки пересувалися в чітко визначеному бойовому порядку: посередині хоронитель вогню, він же знахар, із жарівнею з вогнем і бурдюками з водою та повітрям, на флангах — воїни зі списами напоготові, Кучіат очолював загін, а Чіаку, другий за рангом у цій групі, охороняв тил, ковзаючи майже задом наперед, аби нападник не міг застукати нас зненацька. Кожен із чітчатуків був обмотаний поверх накидки мотузкою, і такими ж бухтами мотузок були обмотані й ми. Навіщо це було потрібно, я второпав, коли Кучіат раптом загальмував і повернув на схід, аби обминути кілька тріщин, яких я навіть не помітив. Я зазирнув до однієї з них — розколина йшла вертикально вниз, у суцільну темряву, — відтак спробував уявити, як воно — шубовснути в таку діру. Того ж дня, ближче до вечора, один із флангових у повній тиші раптом зник, викресавши фонтан крижаних кристалів. За мить він з'явився над поверхнею, а Чіаку та Кучіат розмотували свої рятувальні мотузки. Цьому чітчатуку вдалось загальмувати власне падіння, зачепитись і, використовуючи скинуті ковзани як кігті кішки, видряпатись прямовисною стіною розколини нагору. Я зрозумів, як досі недооцінював чітчатуків.

Того першого дня ми не бачили жодної примари. Коли сонце сіло, ми, виснажені до межі, помітили, що Кучіат і решта припинили бігти на північ і тепер рухаються по колу, низько нахиляючись і вдивляючись у кригу, неначе щось шукаючи. А пронизливий вітер, не вщухаючи ні на мить, хльостав нас струменями крижаної крупи. Якби ми пересувалися тут у скафандрах, то окуляри візора, я певний, вкрилися б подряпинами та відколами, зате накидки зі шкіри примар та лінзами з їхніх очей залишались абсолютно неушкодженими.

І ось Аічакут, який віддалився далеко на захід, замахав руками — перемовлятися крізь маски й вакуум було неможливо, — і ми всі попрямували до нього, зупинившись на місці, яке для мене нічим не відрізнялось від решти хвилястої крижаної поверхні. Кучіат жестом наказав нам відійти, відв'язав зі спини наш дбайливо припасований подарунок — сокиру — і взявся рубати кригу. Коли верхній шар був пробитий, ми побачили, що це не ще одна тріщина чи розколина, а вузький отвір, що веде до печери. Четверо воїнів наготовили списи і разом із Кучіатом, котрий очолив групу, зникли в отворі. Ми ж, утворивши захисне півколо, зостались чекати.

За мить Кучіат визирнув з отвору й жестом покликав нас. Він усе ще тримав у руці сокиру, і я відчував, що за шоломом із зубів примари та маскою комбінезона його обличчя розпливається в широкій усмішці. Сокира виявилася цінним подарунком.

Ніч ми перебули у лігві примари. Я допоміг Чіаку закупорити вхід снігом та кригою, ще метр тунелю ми забили шматками крижаних брил, а тоді приєдналися до інших. Чічтіку взявся нагрівати блоки снігу та льоду, доки ця крижана печерка не наповнилась повітрям, яким можна було дихати. Ми вляглися спати, притиснувшись одне до одного, двадцять три представники Неподільного народу і три Неподільні мандрівники, скинувши тільки маски і вдихаючи знайомий запах поту супутників. Наше спільне тепло не дало загинути в цю страшну ніч, поки знадвору лютувала буря, спричинена коріолісовими та низхідними потоками повітря[153], вганяючи у поверхню кристали зі швидкістю, близькою до швидкості звуку... якби тільки в цьому вакуумі були звуки.

Мені пригадується ще один штрих із картини тієї останньої ночі, проведеної разом із чітчатуками. Барліг примар був повністю викладений людськими кістками та черепами, вбудованими у круглі стіни крижаної печери з беззаперечним мистецьким смаком.

Наступного дня ми також не побачили примар, ані малих, ані дорослих, тих, що риють тунелі крізь кригу. А незадовго до заходу сонця ми скинули наші ковзани, склали їх до схованки, а тоді увійшли в крижані тунелі над другим порталом. Коли ми спустились туди, де вже можна було дихати залишками атмосфери, то з незрозумілим сумом зняли маски та захисні комбінезони і віддали їх Чатчіа. Нам здавалося, що ми ніби віддаємо бейджики із написом «Неподільний народ».

Кучіат звернувся до нас із короткою промовою. Я не міг услідкувати за лавиною слів, проте Енея переклала:

— Ми тішимося... щось про те, як це незвично не зустрітися з примарами, коли подорожуєш поверхнею... але, каже він, за везінням майже завжди приходить нещастя.

— Скажи йому, що я щиро сподіваюсь, що він помиляється, — мовив я.

Побачити чисту воду й туман, що стояв між рікою та крижаною стелею, було справжнім потрясінням. Хоча всі страшенно втомилися, ми відразу взялись до роботи. У рукавицях зібрати пліт виявилось не так уже й просто, але чітчатуки нам допомагали, і за дві години ми мали пліт — не такий, яким він був раніше, а трохи зменшений, незграбний, без щогли, без намету, без плити під вогнище. Проте стерно було на місці, а порізані на шматки жердини ми зв'язали мотузками, сподіваючись, що вони послужать на неглибокій ділянці ріки Тетіс.

Прощатися було ще важче, ніж я очікував. Кожен із чітчатуків обійняв нас принаймні двічі. На довгих віях Енеї повисли крижані бурульки, та і я, мушу зізнатись, кілька разів зглитнув.

Відштовхнувшись від берега, ми спрямували пліт на середину течії. Незвично було мандрувати навстоячки, не рухаючись, і я мимоволі відчував, як мої м'язи напружуються, намагаючись відштовхнутися й покотитися на ковзанах-кігтях... Портал і крижана стіна наближалися... Ми нахилили голови, аби проплисти під навислим крижаним уступом, аж нараз опинилися... хтозна-де.

Наш пліт плив назустріч ранковій зорі. Ріка тут була широка й велична, а течія повільна. Над рікою здіймались уступами складені з червоних скелястих порід береги, нагадуючи широкі й положисті сходи; далі розкинулась червона кам'яниста пустеля, місцями вкрита невисокими жовтими кущиками. І далекі пагорби, й арка порталу — все полум'яніло у променях гігантського червоного сонця, що сходило зліва. Температура повітря була вже на сто градусів вища за температуру в печері. Ми заслоняли очі від сонця, а накидки, схожі на пухнасті білі килимки, поскидали, склавши їх біля стерна. Обмерзлі колоди швидко відтанули і заблистіли на сонці.

Ми дійшли думки, що перебуваємо на Кум-Ріяді, навіть не питаючи комлоґа і не заглядаючи у путівник. Про це свідчили червона скеляста пустеля, мости з яскраво-червоного піщаника, колони з канелюрами, що втикалися просто в рожеве небо, та витончені червоні арки, які затьмарювали собою вже подаленілий портал. Ріка спершу бігла каньйонами, під червоними параболічними арками, тоді повернула й розкинулась широкою долиною, яку обдував гарячий вітер. Він пригинав до землі кущі полину і гнав хмари червоної куряви, що осідала на шкурах примар, забивалася в ніс і лізла в очі. Ближче до полудня ми дісталися родючої долини. Від ріки під прямим кутом відгалужувались канали в оторочці низькорослих жовтолистих пальм та їжакуватих хвощів. Незабаром почали з'являтись окремі будиночки, а потім вигулькнуло і саме сільце, розквітчане рожевими та червонясто-жовтими кольорами. І куди не глянь — ніде ні душі.

— Тут наче в Хевроні, — прошепотіла Енея.

— Ми ще не знаємо, — заперечив я. — Можливо, вони працюють десь далеко, тому нікого й не видно.

От уже й із півдня звернуло — доба на Кум-Ріяді тривала двадцять дві години, якщо вірити путівнику, — стало ще спекотніше, проте хоча мережа каналів густішала, дерев більшало, а селище йшло за селищем, ніде не було навіть натягу на присутність людей або хоч свійських тварин. Ми двічі приставали до берега — вперше, щоб набрати води з артезіанського колодязя, а вдруге, аби з'ясувати, звідки долинає стукіт молота. Виявилось, що це вистукує на вітрах із пустелі перехняблений дашок.

Зненацька Енея склалася ледь не вдвічі, болісно при цьому зойкнувши. Я впав на одне коліно, обводячи порожню вулицю плазмовим пістолетом, у той час як А. Беттік кинувся до малої. На вулиці не було нікогісінько. І жодного поруху за шибками.

— Нічого страшного, — видихнула дівчинка, коли андроїд підхопив її. — Щось зненацька заболіло...

Я підійшов до Енеї, почуваючись дурнем, котрий ні з того ні з сього відразу хапається за зброю. Сховавши пістолет у кобуру на поясі, я опустився на коліно біля дівчинки і взяв її за руту.

— Що сталось, мала?

Енея аж задихалася від ридань.

— Не... знаю... — ледь спромоглась вона мовити поміж схлипами. — Щось... жахливе... Не знаю.

Ми віднесли її на пліт.

— Будь ласка, — прошепотіла дівчинка, попри спеку вицокуючи зубами, — давайте заберемося звідси. Заберемося звідси скоріше.

А. Беттік розклав намет, який тепер зайняв майже весь наш прикорочений пліт. Ми розіслали в затінку шкури, поклали на них Енею, а тоді дали їй води з бурдюка.

— Щось не так у селі? — запитав я. — Там щось...

— Ні, — відказала Енея, здригаючись у риданнях. Я бачив, як вона намагається протистояти хвилям емоцій, що накривали її. — Ні... щось жахливе... тут... на цій планеті, але... і позаду нас теж.

— Позаду нас? — я висунувся з-під тенту і роззирнувся, але не побачив нічого, крім долини, широкої смуги ріки, та подаленілого селища, що губилось у розвихреному листі жовтих пальм.

— Позаду нас... на крижаній планеті? — неголосно запитав А. Беттік.

— Так, — простогнала Енея, знову кулячись від болю. — Це боляче!

Я приклав долоню до її чола й оголеного живота. Шкіра була гарячішою, ніж зазвичай, навіть якщо врахувати спеку і засмаглі на сонці руки та ноги. Я витягнув із заплічника медпакет і налаштував його на режим діагностики. З'ясувалось, що в Енеї лихоманка, біль у діапазоні 6,3 за шкалою долориметра, м'язові судоми та збої в електроенцефалограмі. Прилад рекомендував воду, ібупрофен, а насамкінець порадив звернутись до лікаря.

— Он там місто, — сказав андроїд, коли ріка обігнула крутий берег.

Я визирнув із намету. Рожево-червоні вежі, бані та мінарети були ще далеко, може, на відстані п'ятнадцяти кілометрів. Долина продовжувала розширятись, і течія не збиралася квапитись.

— Залишайся біля неї, — сказав я, взявшись за жердину.

Теперішній пліт значно полегшав, а через те, що нам ще й сприяла течія, він жваво понісся вперед.

Ми з А. Беттіком подивились у пожолоблений від води путівник і вирішили, що ми наближаємося до Мешгеда, столиці південного континенту, міста, де розташована Велика мечеть, мінарети якої ми вже добре бачили навіть звідси. А тим часом ріка несла нас повз селища, що купчились усе тісніше, крізь передмістя й промислові зони, заводячи нарешті до самого міста. Енея забулася в гарячці. Температура у неї знову підвищилась, і монітор медпакета блимав червоним, вимагаючи втручання лікаря.

Мешгед стояв такою ж моторошною пусткою, як і Новий Єрусалим.

— Здається, я щось чув, наче систему Кум-Ріяд захопили Вигнанці, приблизно тоді ж, коли й Вугільний Мішок[154], — зауважив я.

А. Беттік погодився, сказавши, що вони в Ендіміоні моніторили паксівське радіо й теж таке чули.

Ми причалили до невисокого пірса, і я на руках поніс дівчинку, шукаючи затінок на вулицях міста. Повторювалась та ж історія, що й на Хевроні, тільки тепер у порядку був я, а мала — непритомна. Я пообіцяв собі уникати по змозі пустельних світів у майбутньому.

Вулиці тут були не такими охайними, як у Новому Єрусалимі: автівки припарковані під дивними кутами або взагалі кинуті на тротуарах; вітер кружеляв сміття вулицями; вікна й двері розчахнуті, через що всередину намітався червоний пісок. А ще скрізь валялись якісь килимки — на тротуарах, на проїжджій частині вулиць, на колишніх моріжках. Я зупинився біля першої-ліпшої вервечки, бо помислив було, що це можуть виявитись килими-літуни. Ні, це були звичайнісінькі килимки. І всі вони були розкладені під однаковим кутом.

— Це молитовні килимки, — пояснив А. Беттік, коли ми знову зайшли в затінок дерев. Навіть найвищі будинки тут були помірно високими, нижчими за мінарети, що височіли над парковою зоною й кронами тропічних дерев. — Населення Кум-Ріяда майже на сто відсотків складалося з мусульман, — продовжив він. — Пакс тут захопив шилом патоки. Навіть солодкі обіцянки воскресіння не спрацювали. Тутешні люди не хотіли мати нічого спільного з Протекторатом.

Я обігнув ріг, вишукуючи очима лікарню, якусь табличку чи знак, де її шукати. Я відчував гаряче чоло Енеї біля своєї шиї. Дихання у дівчинки було часте й поверхневе, і здавалась вона невагомою, наче пір'їнка.

— Як на мене, про це місце йшлося у «Піснях», — сказав я.

А. Беттік кивнув.

— Пан-Силен написав, що десь триста років тому полковник Кассад переміг тут так званого Нового Пророка.

— Шиїти знову взяли владу після Падіння, чи не так?

Ми обстежили ще одну бічну вулицю. Я радше шукав червоний півмісяць, аніж червоний хрест.

— Так, — підтвердив А. Беттік, — і вони були в шаленій опозиції до Пакса. Якщо вірити деяким чуткам, шиїти нібито вітали тут Вигнанців, коли кораблі Пакса полишили цей сектор галактики.

Я подивився на порожні вулиці.

— Схоже, що Вигнанцям не дуже сподобався їхній прийом. Та сама історія, що й на Хевроні. Як ти гадаєш, куди вони всі поділися? Вигнанці ж не могли взяти все населення планети в заручники та...

— Дивіться, кадуцей[155]! — перебив мене А. Беттік.

І справді, на вікні високої будівлі пишався стародавній символ — крилатий жезл, довкола якого переплелися тілами дві змії. Усередині панував розгардіяш, але все ж було видно, що це радше стандартна офісна споруда, а не лікарня, на подобу тої, в якій лікували мене. А. Беттік наблизився до електронної вивіски, якою пробігали рядки арабського тексту і звідки долинало якесь механічне бурмотіння.

— Ти читаєш арабською? — здивувався я.

— Так, — відповів андроїд. — Також володію розмовною арабською, тобто фарсі. На десятому поверсі є приватна клініка. Гадаю, там знайдеться діагностичний центр, а можливо, й автохірург.

Я попрямував з Енеєю на руках до сходів, але А. Беттік спробував викликати ліфт. У порожній скляній шахті почулось гудіння, і незабаром підвісна кабіна зупинилась на нашому поверсі.

— Якось дивно, що електрика ще є, — зауважив я.

Ми піднялися ліфтом на десятий поверх. Енея прокинулась і застогнала. Ми проходили спершу викладеним плиткою передпокоєм і терасою з розбитим садом, де вітер розгойдував жовті та зелені пальми, а тоді зайшли до просторої кімнати зі скляними стінами, де стояли ліжка, декілька автохірургів і діагностичне обладнання. Роздягнувши дівчинку до білизни, ми поклали її на чисте простирадло у ліжко біля вікна. Під'єднавши діагностичний апарат замість медпакета, ми втупились на екран, очікуючи результату. Синтезований голос почав говорити арабською та фарсі, текст на екрані також з'явився арабською, але там знайшлося вікно з мережевою англійською, тож ми на нього й перейшли.

Діагноз автохірурга був такий: виснаження, зневоднення, відхилення на електроенцефалограмі, що можуть бути наслідками сильного удару головою. Ми з А. Беттіком переглянулись: Енея головою не вдарялася.

Ми дали дозвіл на лікування від виснаження та зневоднення і відійшли від ліжка. Із панелей висунулися фіксатори, механічний маніпулятор знайшов вену на руці Енеї та почав внутрішньовенно вводити заспокійливе і сольовий розчин.

За кілька хвилин дитина спокійно заснула. Діагностична панель знову заговорила арабською, й А. Беттік переклав раніше, ніж я встиг підійти до монітора:

— Пацієнту потрібний сон. Вранці вона почуватиметься краще.

Я зняв із плеча плазмову гвинтівку. Обметані заплічники ми покидали на одне із крісел для відвідувачів. Визирнувши у вікно, я сказав:

— Доки не стемніло, піду гляну, що робиться в місті. Треба переконатися, що ми справді тут самі.

А. Беттік склав руки на грудях і подивився на велике червоне сонце, що вже торкнулося дахів будинків на протилежному боці вулиці.

— Гадаю, ми тут абсолютно самі, — промовив він. — Просто тут це забрало більше часу.

— Що забрало більше часу?

— Хай що, але від чого зникли всі люди. На Хевроні не було навіть знаку паніки чи боротьби. Тут люди встигли вийти зі своїх машин. Але найпромовистішим свідченням є килимки.

Я вперше помітив, що на блакитному обличчі андроїда є зморшки: на чолі, а також у куточках очей і рота.

— Свідченням чого?

— Вони знали, що з ними щось станеться, — відповів А. Беттік. — Й останні свої хвилини провели у молитві.

Я притулив гвинтівку до одного із крісел і розстібнув кобуру.

— Хай там як, а я піду подивлюся, — сказав я. — Ти приглядай за нею, добре? А якщо вона прокинеться, — я витяг із заплічника два комунікатори, один кинув андроїдові, а другий причепив собі на комірець, прилаштувавши на місце мікрофон. — Зв'язок загальним каналом. Викликай мене, якщо будуть проблеми.

А. Беттік залишився стояти біля ліжка. Великою долонею він на диво ніжно торкнувся чола дівчинки, що спокійно спала.

— Я буду поруч, коли вона прокинеться, пан-Ендіміоне.

Дивно, що я так чітко пам'ятаю ту вечірню прогулянку покинутим містом. Цифрове оголошення на будинку банку сповіщало, що температура повітря 40 градусів за Цельсієм, 104 за Фаренгейтом; втім, сухий вітер швидко висушував піт, а рожево-червона вечірня заграва мене заспокоювала. Можливо, я так добре пам'ятаю той вечір, бо наступного дня все змінилось назавжди.

Мешгед являв собою дивну суміш сучасного міста зі східним базаром з «Тисячі й однієї ночі» — отого збірника неймовірних казок, що їх колись розповідала мені бабуся під зоряним небом Гіперіона. Мускусний припах казковості обволікав це місто. На розі, для прикладу, стояли електронна дошка оголошень і банкомат, а тільки заверни за ріг — і ти вже споглядаєш вуличні ятки, смугасті маркізи неймовірних кольорів і купи напівзогнилих овочів у контейнерах. Я уявив собі, якою галасливою та жвавою була ця вулиця: пробираючись крізь натовп, іржуть коні (чи верблюди, чи які там ще були тварини до Гіджри), погавкують собаки, крамарі закликають покупців, покупці несамовито торгуються із крамарями, нечутними тінями пропливають жінки у чорних чадрах і мереживних паранджах, а по боках вулиці з оглушливим ревом й у хмарах смердючого чадного газу (чи кетону, чи іншого бруду, який зазвичай викидали в атмосферу старовинні двигуни внутрішнього згоряння) котяться допотопні автівки...

Із цих фантазій мене зненацька вирвав наспівний чоловічий голос. Слова відлунювали від сталевих і кам'яних стін вулиць-каньйонів. Здавалося, голос виходить із парку, за квартал чи два ліворуч від мене, і я помчав туди, тримаючи руку на руків'ї пістолета, що виглядав із розстібнутої кобури.

— Ти це чуєш? — проказав я на ходу в мікрофон.

— Так, — почувся голос А. Беттіка у навушнику. — Двері на терасу відчинені, і я добре чую цей голос.

— Здається, це арабська? Можеш перекласти?

Коли я добіг до парку, то лише трохи захекався, і це після спринту завдовжки у два картали. Тут над усім — як будинками, так і деревами — вивищувалась мечеть. Кілька хвилин тому у просвіті вулиць я ще бачив, як вечірня заграва розфарбовує мінарети в червоне, а тепер кам'яні башти посіріли та потьмяніли, і лише верхні краєчки перистих хмарин ще купались у світлі.

— Так, — відповів А. Беттік. — Це муедзин скликає правовірних до вечірньої молитви.

Я роздивився мінарети в бінокль. Голос ішов із гучномовців на балконі — балкони оперізували кожен мінарет. Жодного руху не було помітно. Муедзин несподівано замовк, і запанувала тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання у верхівках дерев.

— Найімовірніше, це запис, — сказав А. Беттік.

— Я перевірю.

Опустивши бінокль, я попрямував вищербленими кам'яними плитами доріжкою повз широкі галявини та золотаві жменьки пальм до входу в мечеть. Минувши внутрішній дворик, я зупинився перед входом до самої мечеті. Крізь відчинені двері виднілися сотні молитовних килимків. Стрункі колони підтримували вишукані арки з борозенчастого каміння, а на задній стіні за різьбленою аркою відкривалась напівкругла ніша. Праворуч від ніші йшли східці з ажурними кам'яними перилами, що вели до балкона під різьбленим кам'яним балдахіном. І жодної душі в усій величезній мечеті. Я описав усе це А. Беттіку.

— Ніша — це міхраб, — відгукнувся він. — У ній молиться священик, імам. Балкон праворуч — то мінбар, кафедра для проповідей. На них хтось є?

— Ні.

Я бачив, що килимки та кам'яні сходинки вже припали пилом.

— Тоді немає сумнівів, що заклик до молитви — це запис, — підсумував А. Беттік.

Мені кортіло зайти до цієї величної кам'яної споруди, але небажання осквернити чиюсь святиню виявилось сильнішим. Я відчував те саме ще дитиною, у католицькому соборі на мисі Дзьоб, а потім — уже дорослим, коли приятель із Місцевої гвардії тягнув мене до одного з останніх дзен-гностичних храмів на Гіперіоні. Ще хлопчиком я зрозумів, що завжди буду чужим у храмах усіх релігій... не маючи власного храму, почуватимусь некомфортно у храмах, де моляться інші. Я не став заходити у мечеть.

Повертаючись назад вулицями, що ставали темнішими і прохолоднішими, я опинився на бульварі у фешенебельній частині міста. Тут стояли візки, з яких торгували наїдками та іграшками. Я зупинився біля візка з пончиками, смаженими в олії та схожими на золоті браслети, і принюхався до одного. Він зіпсувався лише кілька днів тому. Не тижнів і не місяців.

Бульвар виходив на ріку. Я пішов набережною ліворуч, аби дістатися тієї вулиці, де стояла клініка. Час від часу я перемовлявся з А. Беттіком. Енея продовжувала міцно спати.

На місто опустилася ніч, але через пил у повітрі зірок у небі було мало. Тільки в небагатьох будинках світились вогні — що б не забрало звідси людей, напало воно вдень, — проте старовинні газові ліхтарі світилися вздовж усієї еспланади. Якби в кінці вулиці, біля пірса, де ми залишили свій пліт, не горів один такий ліхтар, я б, найімовірніше, повернувся до клініки, так нічого і не побачивши. Але ліхтар дозволив помітити це на відстані понад сто метрів.

Хтось стояв на плоту. Височезна, вдягнута у щось срібне постать. Світло ліхтаря відбивалось від непроханого гостя, через що здавалося, наче на ньому — хромований космічний скафандр.

Пошепки я наказав А. Беттіку охороняти дівчинку і повідомив, що у нас на плоту гість. Я витяг пістолет, дістав бінокль і підніс його до очей. Тієї миті, коли я наводив фокус, срібна постать повернула голову в мою сторону.