Ендіміон

46

Ті дні, що ми пробули біля отця Главка, запам'яталися своїм комфортом, неспішністю, такою незвичною після багатьох тижнів біготні невідомо куди, а ще — бесідами. Гадаю, бесіди запам'яталися мені найбільше.

Незадовго до повернення чітчатуків я довідався про один із мотивів, що спонукав А. Беттіка вирушити зі мною в цю подорож.

— У вас є брати або сестри, пан-Беттіку? — запитав отець Главк, вперто відмовляючись називати андроїда інакше.

На мій величезний подив А. Беттік відповів:

— Так.

Як це могло бути? Андроїдів проектували, біовиробляли, збирали з генетичних компонентів, наче із деталей, а тоді вирощували у резервуарах... немов органи для трансплантації. Принаймні я так завжди гадав.

— Під час біовиробництва, — продовжив А. Беттік, бо старий священик чекав на відповідь, — андроїдів зазвичай клонували... виготовляли у п'яти примірниках. Найчастіше серія складалась із чотирьох чоловічих та одного жіночого екземпляра.

— П'ятеро близнюків, — відгукнувся отець Главк зі свого крісла-гойдалки. — Тобто у вас є три брати й одна сестра.

— Так, — підтвердив андроїд.

— Але, гадаю, ви ж не... — почав було я і, затнувшись, потер підборіддя. Я поголився у цій дивній домівці отця Главка, бо тут знову діяли норми цивілізації, і тепер аж здригнувся з незвички. — Але ж ви не зростали разом? — закінчив я. — Я маю на увазі, хіба андроїдів...

— ...не виготовляють уже дорослими? — продовжив замість мене А. Беттік з тією самою напівусмішкою. — Ні. Нам закладають пришвидшений процес зростання, тому ми стаємо дорослими приблизно у віці восьми років, стандартних, але однаково кожен андроїд буває і немовлям, і дитиною. Ця затримка є однією з причин, чому вартість біовиробництва була неймовірно високою.

— А як звати ваших братів і сестру? — запитав отець Главк.

А. Беттік загорнув книжку.

— Традиційно всіх в одній квінті називали за латинською абеткою, — відказав він. — Імена моїх братів і сестри — А. Анттіб, А. Коррессон, А. Даррія та А. Еввік.

— А хто з них твоя сестра? — поцікавилась Енея. — Даррія?

— Так.

— А яке дитинство було у тебе? — знову запитала дівчинка.

— Я здобув загальну освіту, навчався своїх професійних обов'язків і проходив налаштування службових параметрів.

Енея розтяглася на килимі долілиць, підперши долонями підборіддя.

— А ти ходив до школи? Грався з братами та сестрою?

— Нас навчали на заводі, хоча головний обсяг знань ми отримали через РНК, — андроїд повернув свою голомозу голову до Енеї. — А якщо під поняттям «гратися» ви маєте на увазі відпочивати разом із родиною, то відповідь буде «так».

— А де зараз твої брати і сестра? — поцікавилась Енея.

А. Беттік повільно похитав головою.

— Спочатку ми отримали призначення разом і мали служити в одному місці, але незабаром після того нас розділили. Мене придбало Князівство Монако в екзилі й доправило космічним кораблем на Асквіт. Вочевидь, усі ми опинилися в різних куточках Мережі чи в загумінкових світах.

— І ти ніколи нічого не чув бодай про когось із них? — запитав я.

— Ні, — відповів А. Беттік. — Хоча до будівництва Міста поетів було залучено багато андроїдів — це після того, як Король Вільям Двадцять Третій переніс туди колонію, — але більшість із них працювали на Асквіті ще до того, як туди привезли мене. Скільки я не розпитував, та не знайшов нікого, хто б зустрічався з моїми братами чи сестрою під час перевантажень у різних космопортах.

— Але ж за часів Мережі, — не вгавав я, — було нескладно обшукати інші світи, скориставшись порталами або інфосферою.

— Так, — відказав А. Беттік, — якщо не брати до уваги, що андроїдам подорожувати порталами або самостійно виходити в інфосферу заборонялося законом і не дозволяла вбудована РНК. А до того ж незабаром після мого біостворення виробляти андроїдів у Гегемонії взагалі припинили.

— Отже, вас використовували в загумінкових світах, — сказав я. — На віддалених планетах, на подобу Гіперіона.

— Саме так, пан-Ендіміоне.

Я набрав повітря в легені.

— І саме тому ти виявив бажання вирушити в цю подорож? Аби знайти когось зі своєї родини... когось із братів... чи сестру...

А. Беттік усміхнувся.

— Вірогідність випадково зустріти когось із моїх клонів близька до нуля, пан-Ендіміоне. Це суто в математичному сенсі, а надто якщо згадати, що шансів пережити повсюдне знищення андроїдів після Падіння у них практично не було. Але... — А. Беттік замовк і розвів руками, наче підтверджуючи, що безнадійній надії завжди знайдеться місце.

Увечері напередодні повернення чітчатуків я вперше почув, як Енея заговорила про свою теорію любові. Почалося з того, що вона запитала нас про «Пісні» Мартіна Силена.

— Добре, — сказала вона, — я розумію, що «Пісні» зараз у списку заборонених книжок у тих світах, де керує Пакс. А як із тими світами, яких Пакс іще не поглинув? Чи користується там дядько Мартін тим визнанням, якого він так прагнув?

— Пригадую, як ми сперечалися через «Пісні» в семінарії, — реготнув отець Главк. — Ми знали, що вони заборонені, але це приваблювало нас ще більше. Ми лінувалися читати Верґілія, але ставали в чергу, аби прочитати пошарпані аркуші з нікудишніми віршиками під дурнуватою назвою «Пісні».

— А вони справді поганенькі? — запитала Енея. — Я завжди гадала, що дядечко Мартін — геніальний поет, принаймні він себе так атестував. А моя мама завжди казала, що він — скалка в дупі й усіх задовбав своїми віршами.

— З поетами так часто буває — одне не вилучає іншого, — зауважив отець Главк. — Наскільки я пригадую, критики у тих кількох літературних колах, що існували, доки Церква їх не поглинула, невисоко оцінювали «Пісні». Деякі, втім, ставилися до автора з повагою... як до поета, а не до літописця, котрий відтворив дійсні події на Гіперіоні, що передували Падінню. Але більшість висміювала той апофеоз любові, яким закінчується другий том...

— Я пам'ятаю, — підхопив я. — Сол, один із героїв, той старий вчений із дочкою, у якої вікові зміни відбуваються у зворотному напрямку... він ще робить відкриття, що саме любов є відповіддю на «вибір Авраама». Це його формулювання.

— Пригадую одного недоброзичливого критика, який виступав у нашому столичному місті з доповіддю про поему, — реготнув отець Главк. — Він процитував графіті — напис на стіні, який ще до Гіджри знайшли під час розкопок в одному місті на Старій Землі: «Якщо любов — це відповідь, то яким же було питання?».

Енея подивилась на мене, очікуючи пояснення.

— У «Піснях», — мовив я, — старий вчений, здається, відкрив, що та штука, яку Корд називає Поєднувальною Безоднею, — це любов. Що любов — одна із фундаментальних сил у Всесвіті, спільно із гравітацією, електромагнетизмом та сильною і слабкою ядерними взаємодіями. У поемі Сол бачить, що Абсолютний Інтелект Корду ніколи не зрозуміє, що співпереживання нероздільне з тим, що його породжує... з любов'ю. Старий поет пише про любов як про «субквантову неможливість, що несе інформацію від фотона до фотона...».

— Тейяр не заперечував би, — зауважив отець Главк, — хоча він би сформулював це інакше.

— У всякому разі, — підсумував я, — оцінюючи поему, майже всі сходились на тому — так казала мені бабуся, — що оця сентиментальність її трохи зіпсувала.

Енея похитала головою.

— Дядько Мартін мав рацію, — сказала вона. — Любов насправді є однією з фундаментальних сил Всесвіту. Я знаю, що Сол Вайнтрауб по-справжньому вірив, що він відкрив цей закон. Він сказав про це мамі перед самим зникненням разом із дочкою у Сфінксі.

Сліпий священик припинив гойдатись на своєму кріслі й нахилився вперед, опираючись ліктями на кістляві коліна. Його сутана, суцільна латанина, могла б виглядати комічно на іншій, не настільки шляхетній людині.

— А хіба це не однаково, що сказати: Бог — це Любов? — запитав він.

— Ні! — заперечила Енея. Тепер вона вже стояла перед каміном. Цієї миті дівчинка здавалася старшою, наче за місяці нашої подорожі вона подорослішала й змінились. — Стародавні греки знали про існування гравітації, але пояснювали її дію тим, що один із чотирьох елементів — земля — «хоче повернутися до своєї родини». Солу Вайнтраубу вдалося зазирнути в те, що таке фізична природа любові... де її шукати, як вона працює, як її можна зрозуміти та приборкати. Різниця між «Бог — це Любов», і тим, що побачив Сол Вайнтрауб і що намагався пояснити дядько Мартін, така сама, як між поясненнями гравітації греками та рівняннями Ньютона. Перші знайшли влучне порівняння. Другий зрозумів суть явища.

Отець Главк похитав головою.

— У тебе, моя люба, все зводиться до кількісного визначення й до механіки.

— Ні, — мовила Енея з таким запалом, якого я раніше за нею не помічав. — Як ви самі й говорили, Тейяр вважав, що Всесвіт еволюціонує до вищої самосвідомості, яка ніколи не буде суто механічною... природа не знеособлена, як завжди стверджувала наука; наснаги їй надає божество. Так і тут: не можна механічно розуміти, яку частину Поєднувальної Безодні складає любов, бо, по правді, саме любов є істинною сутністю людяності.

Я заледве стримався, щоб не розреготатись.

— Тобто ти стверджуєш, що потрібна нова людина, новий Ісаак Ньютон, який пояснить фізику любові? Який винайде закони її термодинаміки, формули ентропії? Складе рівняння любові?

— Так! — сказала дівчинка, блиснувши темними очима.

Отець Главк усе ще сидів, нахилившись вперед і стискаючи гострі коліна, а тоді запитав:

— І ця людина — ти, Енеє з Гіперіона?

Енея відвернулась, вийшла з кола світла, наблизилась до темряви і криги за вікнами, відтак розвернулась і знову ввійшла у коло світла й тепла. Вона не підводила обличчя, а на віях у неї бриніли сльози. Нарешті вона заговорила тихим, тремтячим голосом:

— Так, — сказала дівчинка. — Боюся, що це я. Я не хотіла. Але я мусила... або муситиму... якщо вцілію.

У мене по спині пробігли дрижаки. Я вже шкодував, що ми затіяли цю розмову.

— Ти нам розкажеш? — запитав отець Главк. У його голосі чулася дитяча цікавість.

Енея глянула на нього, а тоді сумно похитала головою.

— Не можу. Я ще не готова. Вибачте, отче.

Сліпий священик відкинувся в кріслі. Раптом він видався мені дуже і дуже старим.

— Не переймайся, дівчинко. Мені пощастило зустрітися з тобою. Це головне.

Енея підійшла до старого, що сидів у своєму кріслі-гойдалці, і міцно пригорнулася до нього.

Кучіат зі своїми людьми прибув рано вранці — ми ще не прокинулись як слід, не повилазили з ліжок, не вдяглися. Вештаючись разом із чітчатуками, ми майже звикли спати по кілька годин, а тоді знову продовжувати йти кудись крізь вічний крижаний морок, але в домі отця Главка діяли інші правила: освітлення в кімнатах, відведених під спальні, пригасало на вісім годин, які вважалися ніччю. Я помітив, що при силі тяжіння 1,7 g ми завжди почувалися втомленими.

Чітчатуки не хотіли заходити вглиб будинку, тому залишились стояти у відкритому вікні, у приміщенні, що радше нагадувало крижаний тунель, аніж кімнату, і тихенько завивали, поки ми поспіхом одягалися й поспішали їм назустріч.

Загін знову налічував потрібну кількість людей — двадцять три. Отець Главк не став розпитувати, звідки вони взяли ще одного мисливця, жінку, тож ми ніколи про це так і не дізналися. Коли я вийшов до них, побачена картина так вразила мене, що й зараз стоїть перед очима: чітчатуки, що здавалися дуже кремезними у своїх білих накидках зі шкур, сидять навпочіпки, у своїй улюбленій позі, отець Главк теж сидить навпочіпки і про щось балакає з ними. Підбита ватином, латана-перелатана сутана отця Главка лежить навколо нього на крижаній підлозі, наче велика чорна квітка; ліхтарі, в яких горять паливні гранули, кидають довкруж яскраве світло, що мерехтить, наче у призмах, на гострих краях крижаного тунелю, а ззовні до стін із розумного скла з усіх сил тулиться крижана чорнота і тисне... тисне всією своєю неймовірною вагою.

Отець Главк давно вже погодився бути нашим перекладачем у перемовинах із тубільцями про допомогу, і зараз старий заговорив про це з чітчатуками, питаючи, чи вони допоможуть перенести наш пліт до наступного порталу, що був розташований нижче за течією. Чітчатуки відповідають, кожен по черзі, спочатку отцю Главку, а тоді ще й нам, і кожен каже одне й те саме: вони готові вирушити з нами в цю мандрівку.

Подорож не обіцяла бути легкою. Кучіат підтвердив, що шлях до другої арки йде весь час по низхідній, оскільки портал стоїть майже на двісті метрів нижче того місця, де ми наразі перебували, і під аркою є ділянка чистої води, але...

Дістатися до другої арки можна було тільки поверхнею. Тунелі не підходили близько до порталу, який був за двадцять вісім кілометрів на північ.

— Я давно хотіла запитати, — сказала Енея, — звідки взялися ці тунелі? Вони надто круглі, надто правильні для простих розколин чи тріщин. Це чітчатуки зробили їх колись?

Отець Главк повернувся до дівчинки, наче не вірячи власним вухам.

— Ти хочеш сказати, що ви не знаєте? — запитав він. Повернувши голову, він звернувся до чітчатуків залпом тріскучих слів. Вони вибухнули лавиною вигуків і фраз, а ще уривчастих звуків, які ми асоціювали зі сміхом.

— Тільки не ображайся, люба, — сказав, усміхаючись, Главк, знову дивлячись своїми сліпими очима в тому напрямку, де була Енея. — Нам із Неподільним народом просто дуже дивно, що хтось може мандрувати цими тунелями, не здогадуючись, як вони з'явились.

— Із Неподільним народом? — перепитав А. Беттік.

— Назва «чітчатуки» перекладається як «неподільні» або «такі, котрі не можуть бути ще досконалішими», — пояснив отець Главк.

Енея всміхнулась у відповідь.

— Я не ображаюсь. І не проти й сама над собою посміятися. Але хто все ж таки проклав ці тунелі?

— Примари, — здогадався я, перш ніж старий встиг відповісти.

Тепер він усміхнувся у моєму напрямкові.

— Саме так, мій друже Роле. Саме так.

Енея насупила брови.

— Кігті у них, дійсно, грізні, але навіть дорослі істоти не могли прорити таких довгих тунелів крізь таку тверду кригу... чи могли?

Я похитав головою.

— Гадаю, ми ще не бачили дорослої примари.

— Це так, — старий ствердно покивав головою. — Рол має рацію, моя люба. Чітчатуки полюють на наймолодших дитинчат примар. Коли дитинчата примар підростають, вони полюють на чітчатуків. Але те дитинча примари, з яким ви зустрілися, все одно тільки личинкова форма. У цій стадії личинка годується, пересуваючись поверхнею, проте за три місцеві роки...

— Це двадцять дев'ять стандартних років, — зауважив А. Беттік.

— Так, так, — кивнув священик. — За три місцеві роки — чи за двадцять дев'ять стандартних — юна примара, можна сказати, молокосос, хоч ми й говоримо зараз не про ссавців, зазнає метаморфози й стає справжньою примарою, яка бурить кригу зі швидкістю двадцять кілометрів на годину. Завдовжки вона приблизно п'ятнадцять метрів... мандруючи на північ, ви маєте всі шанси зустрітися з примарою.

Я кашлянув.

— Мені здається, Кучіат і Чіаку казали, що ця система тунелів і система тунелів під другим порталом, який розташований за двадцять вісім кілометрів звідси, не з'єднуються між собою?

— Так, — підтвердив отець Главк і знову звернувся до чітчатуків їхньою торохтючою мовою. Кучіат відповів на його питання, відтак сліпий священик знову звернувся до нас: — Вам доведеться подолати поверхнею близько двадцяти п'яти кілометрів, і це більше, ніж Неподільний народ звик проходити за один раз. Водночас Аічакут люб'язно нагадує, що ця місцевість аж кишить примарами, дітьми та дорослими, і ті громади Неподільного народу, що жили там віками, давно вже пішли на намиста з черепів для примар. Він також попереджає, що у цю пору року часто лютують бурі. Але вони готові вирушити в цю подорож заради вас, мої друзі.

Я похитав головою.

— Не розумію. Адже на поверхні практично нема повітря, хіба не так? Тобто...

— Роле, синку, у них є все, що потрібно вам для подорожі, — відповів отець Главк.

Аічакут щось прогарчав. Кучіат додав щось більш стримано.

— Вони готові вирушити, як тільки ви зберетеся, друзі. Кучіат сказав, що ви дістанетесь до місця, де ви залишили пліт, за дві зупинки на сон і три переходи. А тоді вони поведуть вас на північ, до того місця, де тунелі виходять на поверхню... — священик замовк і відвернувся.

— Що з вами? — з тривогою в голосі запитала його Енея.

Отець Главк знову повернув обличчя до нас. Усмішка його була силуваною. Він пробігся кістлявими пальцями по бороді.

— Я сумуватиму. З вами я вперше за довгий час... гм, мабуть, це старість. Ходімо, я допоможу вам зібратися. Поснідаєте швиденько, а тоді подивимось, чи не можна додати до вашого вантажу ще хоч щось із припасів.

Розставання було болісним. У мене стискалося серце, коли я думав про старого, як він знову залишиться тут на самоті, обороняючись від примар і планетарного льодовика тільки кількома запаленими ліхтарями. Енея розревілась. Коли А. Беттік підійшов потиснути старому священикові руку, той міцно обійняв враженого андроїда.

— Ваш час ще настане, пан-Беттіку, друже мій. Я відчуваю це. Я це справді відчуваю.

А. Беттік нічого не відповів, але згодом, коли ми пішли за чітчатуками вглиб льодовика, я побачив, що андроїд обертається, аби ще раз поглянути на високу постать на тлі плями світла. Потім ми обігнули ріг тунелю, і будинок, світло та старий священик зникли з очей.

Дійсно, ми зробили три переходи та два рази зупинялися перепочити й поспати, вийшли до останнього крутого спуску, пролізли крізь тісний отвір та опинилися біля того місця, де стояв прив'язаний пліт. Я не бачив, яким чином можна перенести колоди крізь усі повороти та вигини цих безкінечних коридорів, але цього разу чітчатуки, не гаючи ані хвилини на милування нашим заледенілим судном, негайно взялись до роботи, розв'язуючи мотузки й відокремлюючи колоди.

Коли ми були тут минулого разу, ватагу найбільше здивувала сокира, і тепер я мав нагоду показати, як вона працює, коли розділював усі колоди на коротші шматки, не більше півтора метри кожний. А. Беттік та Енея робили те саме за допомогою лазера на ліхтарику, а чітчатуки збивали кригу з плоту, що вже майже тонув під її вагою, розплутували чи розрізали вузли на мотузках і перетягували шматки колод угору, до тунелю. Коли ми закінчили розбирати пліт, внизу, на крижаному карнизі, лишилася тільки кам'яна плита й зайві лампи, а в тунелі утворився справжній стіс дров. Виглядало це так, наче хтось готувався до зими.

Таке порівняння мене спочатку розсмішило, а потім я подумав, яким багатством була б така кількість дров для чітчатуків, які потребували палива для тепла і світла, аби відганяти примар. Що ж, якщо нам не вдасться пройти крізь другий портал...

Тепер роль перекладача взяла на себе Енея, і їй вдалося пояснити чітчатукам, що ми збираємось лишити їм сокиру, кам'яну плиту і ще деякі побутові дрібнички. Чітчатуки дивилися на нас з-під накидок так, наче не вірили власним вухам. Потім вони згромадились навколо, обіймаючи нас і плескаючи по спинах із такою силою, що аж дух забивало. Навіть суворий Аічакут виказав певні ознаки прихильності.

Кожен із ватаги прив'язав три-чотири колоди собі на спину. А. Беттік, Енея та я зробили те саме. Шматки колод були такими важкими, наче зробленими з бетону, — давалася взнаки сила тяжіння. Ми почали довгий перехід вгору, до поверхні, де на нас чекали вакуум, буря та примари.