Ендіміон

14

Допоки я не подався у цю подорож, я не знав, що таке клаустрофобія. Оцей стрімкий політ крізь чорні, неначе смола, катакомби, оце захисне поле, що блокує навіть вітер, оце відчуття, що навкруги тільки камінь і морок, — а тоді, витримавши двадцять хвилин шаленого лету, я вимкнув автопілот, посадив килим на підлогу лабіринту, зім'яв захисне поле, зійшов із килима і заволав на всю горлянку.

Намацавши лазерний ліхтар, я пройшовся променем світла по стінах. Квадратний кам'яний коридор. Без захисного поля я відчув, що повітря навколо гаряче. Тунель, мабуть, був надзвичайно глибокий. Тут не було ні сталактитів чи сталагмітів, ані кажанів чи інших живих істот... лише ця квадратна, витесана в камені печера, що тягнулася в безмежність. Я присвітив ліхтарем на килим-літун. Він здавався мертвим, цілковито непорушним. А якщо я у поспіху неправильно вийшов із програми? Стер її? Якщо це так, мені кінець. Було зроблено стільки поворотів і віражів, що мені нізащо не знайти дороги назад.

Я закричав знову, але не так, як уперше, а навмисно, аби скинути напругу. Зусиллям волі я відігнав відчуття, що стіни й темрява насуваються на мене. Постарався побороти нудоту. Летіти лишалося три з половиною години.

Три з половиною години терпіти жахливу клаустрофобію, мчати стрімголов крізь чорноту, чіплятися за килим-літун, що хвицає, наче скажений... а що далі? Я пошкодував, що не прихопив із собою зброї. Коли я відлітав, таке бажання здавалось маячнею. Жодна пукалка не дасть мені хай найменшого шансу навіть проти одного-однісінького швейцарського гвардійця, навіть проти вояка Місцевої гвардії...

Але зараз мені хотілось, щоб у мене була хоч якась зброя. Я видобув мисливський ніж зі шкіряних піхов, подивився, як у світлі ліхтаря зблиснула сталь, й розреготався.

Це й зараз було маячнею.

Я повернув ніж на його місце на поясі, гепнувся на килим і натиснув код повернення до автопілота. Килим-літун затвердів, знявся у повітря і, закладаючи віраж, зірвався у стрімкий політ. Я знову мчав... кудись.

Отець-капітан де Сойя краєм ока помітив величезну постать, яка через мить зникла, саме тоді і здійнявся крик. Лікарка Чаткра посунулася вперед за дитиною, котра відступила на крок, і де Сойя якусь мить бачив тільки спину жінки. Аж раптом повітрям прокотилася хвиля, відчутна навіть у різких повівах вітру, відтак голова лікарки в шоломі, підскакуючи, прокотилася повз ноги де Сойї.

— Мати Божа, — видихнув він у мікрофон.

Безголовий тулуб лікарки ще продовжував стояти.

Тоді закричала дівчинка, Енея, і звук її голосу майже згубився у завиванні бурі. Здавалося, що цей крик якось подіяв на тіло Чаткри, бо воно впало на каміння. Санітар Каф, вигукуючи щось незрозуміле, кинувся до дівчинки. І знову згустився морок, хоча це можна було радше відчути, аніж помітити оком, а тоді рука Кафа відділилася від його тіла. Енея побігла до сходів. Де Сойя кинувся навздогін, але зіштовхнувся з якоюсь гігантською металевою статуєю, складеною із шипів та колючого дроту. Вістря пробили броньований скафандр де Сойї, хоча таке було неможливо, і він відчув, як із численних неглибоких порізів струменить кров.

— Ні, — знову закричала дівчинка. — Припини! Я наказую!

Триметрова металева статуя повільно повернулася. Збентеженим розумом де Сойя помітив палахкотливі полум'ям очі, що втупилися на дівчинку, а потім металева постать зникла. Отець-капітан зробив крок до дитини, усе ще бажаючи і заспокоїти її, і водночас затримати, але нараз його ліва нога підігнулася, і він впав правим коліном на широку кам'яну сходинку.

Дівчинка наблизилась до нього, торкнулася плеча й щось прошепотіла, і її шепіт дивним чином перекрив ревіння вітру та ще гучніші крики болю, що лунали в його навушниках:

— Усе буде добре.

Відчуття невимовної радості огорнуло все єство де Сойї та сповнило його душу. Він заплакав.

Дівчинка зникла. Тепер над ним маячіла якась величезна постать. Де Сойя стиснув кулаки і спробував звестися на ноги, знаючи, втім, що це марно, що істота повернулася, аби його прикінчити.

— Спокійно! — вигукнув сержант Ґреґоріус.

Він допоміг де Сойї підвестися. Отець-капітан не міг стояти, ліва нога його не слухалася — з неї юшила кров. Тому Ґреґоріус притримував чоловіка однією могутньою рукою, а лазерним ланцетним пістолетом в іншій руці прицілювався в темряву.

— Не стріляти! — закричав де Сойя. — Там дівчинка!

— Її немає, — відповів сержант Ґреґоріус. Він вистрелив. Клин чистої енергії протяв вихор піску. — Чорт забирай! — Ґреґоріус перекинув отця-капітана через руку, в якій була зброя. Усі канали зв'язку верещали, немов навіжені.

Якщо вірити моєму хронометру та компасові, я був майже на місці. Більше нічого про це не свідчило. Я продовжував летіти наосліп, вчепившись у брикливий килим-літун, а він робив круті віражі, обираючи, яким розгалуженням безкінечного Лабіринту йому нестися. Я не помічав тунелів, що вели б на поверхню; а втім, я не помічав нічого, крім темряви, яка тиснула на мене, і не відчував нічого, крім власної голови, що йшла обертом.

Протягом двох останніх годин я не знімав окулярів нічного бачення, а траєкторію польоту освітлював лазерним ліхтариком, виставивши його на найширший кут. Килим летів зі швидкістю триста кілометрів на годину, і скельні стіни проносилися повз мене так стрімко, що аж дух забивало. Але краще це, ніж суцільна темрява.

На мені все ще були окуляри, коли попереду замерехтів перший промінчик світла; замерехтів та осліпив мене. Я скинув окуляри, засунув їх у кишеню куртки і закліпав, намагаючись позбутися післяобразів. Килим-літун мчав до прямокутника чистого світла.

Я пригадав, що казав старий поет: третя Печерна гробниця закрита вже понад двісті п'ятдесят років. Після Падіння всі портали Гробниць часу на Гіперіоні запечатали, але третя Печерна гробниця мала ще й стіну зі скельної породи, що перекривала шлях до Лабіринту позаду неї. Я вже кілька годин чекав, що ось-ось вріжуся в цю стіну-скелю на швидкості майже триста кілометрів на годину.

Квадрат світла швидко збільшувався. Я збагнув, що тунель уже певний час веде вгору і тут виходить на поверхню. Я лежав на килимі-літуні, розпластавшись на весь зріст, і відчував, як килим стишує свій літ, оскільки програма польоту добігає кінця.

— Молодець, старий, — похвалив я його, уперше почувши свій голос після отієї інтерлюдії з воланням, що влаштував три з половиною години тому.

Я поклав долоню на нитки прискорення, позаяк боявся дозволити килимові повільно зависати тут, де я можу стати зручною мішенню. Я вже говорив, що для того, аби завадити швейцарським гвардійцям мене підстрелити, потрібне диво; поет обіцяв мені таке диво. Ну, от — час настав.

В отворі печери свистів пісок, затуляючи вхід якоюсь подобою піщаного водоспаду. Може, це і є обіцяне диво? Сподіваюся, що ні. Аби гвардійцям побачити ціль, буря — не завада. Я загальмував килим так, щоб він завис просто у проймі, витягнув бандану й темні окуляри зі свого заплічника, заховав ніс і рот за шарфиком, знову витягся на килимі на весь зріст, цього разу долічерева, і тицьнув у прискорювальні нитки.

Килим-літун пролетів крізь пройму і гайнув із печери.

Я взяв круто праворуч, змушуючи килим то здійматися вгору, то йти в піке, роблячи ривки, маневруючи, намагаючись ухилитися, хоч і розумів, що все це марно й від автоматичного наведення на ціль не втечеш. Але нічого кращого я не міг придумати: моє бажання вижити переважувало логіку.

Я нічого не бачив. Буря так лютувала, що за два метри від передньої крайки килима все розпливалося. Божевілля... ми зі старим поетом чомусь не обговорювали можливості піщаної бурі. Я навіть не знав, на якій висоті зараз перебуваю.

Зненацька гостра, наче лезо, підпора пройшла нижче килима, в метрі від нього, а через мить я пролетів під ще однією розпіркою із зазубленого металу. Я зрозумів, що ледь не зіткнувся з Ктиревим палацом. Тобто я летів точно в протилежному напрямку — на південь, а мені зараз треба було бути в іншому кінці Долини, у північному. Я подивився на компас, визнав свою дурість і круто розвернув килим-літун. Судячи з того, що я помітив біля Ктиревого палацу, килим летів десь у двадцяти метрах над землею. Зупинивши килим і відчуваючи, як вітер розгойдує його й напинає, я опустився на ньому, наче на ліфті, аж поки килим не торкнувся каміння, з якого вітер здував останні піщинки. Потім я підняв килим на три метри, заблокував його на цій висоті й повільно подався на північ.

Але де, до дідька, вояки?

Наче відповідаючи на моє невисловлене питання, повз мене пронеслися темні силуети в бойових скафандрах. Я здригнувся від пострілів із химерних ланцетників та короткоствольних стрілометів, але вони стріляли не в мене. Вони стріляли, обертаючись назад. Це були швейцарські гвардійці, і вони втікали. Неймовірно! Я ніколи про таке не чув.

Зненацька я збагнув, що, крім завивання вітру, Долину повнить ще й людський лемент. Я не розумів, як таке може бути — адже на гвардійцях у таку бурю мали бути закриті шоломи та візори. Проте в Долині стояв суцільний крик. І я його чув.

Несподівано над моєю головою прогуркотів екраноліт, метрах у десяти чи ще нижче. Його автоматичні кулемети стріляли навсібіч. Мене врятувало тільки те, що я був просто під його черевом. Раптовий спалах полум'я та жару по моєму курсу протяв пилову завісу, і я різко загальмував. Екраноліт чи ще якась реактивна хреновина врізалась в одну з Гробниць попереду мене. Схоже, у Кришталевий моноліт чи Нефритову гробницю.

Більше стріляли з лівого боку. Я полетів праворуч, тоді знову повернув на північний захід, намагаючись стороною облетіти Гробниці.

Ланцетні промені блискавками прорізали піщану завірюху. Цього разу стріляли в мене. Стріляли — й не вцілили? Як це може бути?

Не чекаючи відповіді на це риторичне запитання, я ринув на килимі вниз, наче це був швидкісний ліфт. Вдарившись об землю, відкотився вбік, а лазерні промені прошили повітря в двадцяти сантиметрах над моєю головою. Інерційний компас, що на ремінці висів у мене на шиї, вгатив по обличчю, коли я перекочувався. Навколо не було жодної брили чи скелі, аби заховатися за ними: самий лише пісок, плаский і гладкий. Я взявся рити руками заглиблення в піску, поки блакитні промені перехрещувалися над моєю головою. Угору пронеслася хмара флешет із таким звуком, наче хтось розпорював повітря. Якби я не посадив килима-літуна, вони перетворили б його на лахміття. І мене разом із ним.

Пісок хльостав, немов батогом, а крізь нього, метрів за три від мене, проступало щось величезне. Воно скидалося на велетня в бойовому скафандрі з колючого дроту. Тільки у цього велетня було надто багато рук. У примару вдарив плазмовий промінь, на мить чітко окресливши її зубчастий контур. Примара не розплавилася, не розлетілася на шматки і не повалилася.

Цього не може бути! Всратися і не жити! Частина моєї свідомості відсторонено зауважила, що я знову мислю брутальною лайкою, як зазвичай під час бойових зіткнень.

Велетенська примара зникла. Лівобіч від мене посилився несамовитий лемент, попереду щось вибухало. Як, чорт забирай, я маю відшукати малу в цій бійні? А якби навіть і відшукав, як я знайду третю Печерну гробницю? У нас було задумано, чи ба, навіть заплановано, що я підхоплю Енею в ту мить, коли всі відволічуться через якесь диво, що його обіцяв старий поет, відтак шугону з нею до третьої Печери, а звідти залишиться тільки пролетіти тридцять кілометрів на автопілоті до Твердині Хроноса, що біля хребта Вуздечка. А там на мене чекатимуть А. Беттік і корабель за... за три хвилини.

Навіть в усьому цьому шарварку, з якої причини він би, блядь, не зчинився, орбітальні факельники чи зенітні батареї за жодних обставин не можуть проґавити чогось завбільшки з корабель, якщо воно висітиме перед ними хоча б тридцять секунд. А саме стільки ми відвели нашому кораблю на посадку. Ця рятувальна місія з самого початку годилася хіба що в сраку.

Пісок поплив у мене під ногами, і рокіт заповнив усю Долину. Без сумніву, вибухнуло щось серйозне, на кшталт складу боєприпасів, або розбилося щось значно більше за екраноліт. Страхітна червона заграва осяяла всю північну частину Долини, вогняні омахи проглядалися навіть крізь піщану завісу. На тлі цієї заграви я побачив десятки людей у бойовому спорядженні — вони бігли, стріляли, летіли, падали. Одна з постатей була менша за інші й не мала зброї. Шпичастий велетень височів поруч із нею. Мала фігурка, обриси якої висвітлював нищівний вогняний вал, накинулася на велетня, гамселячи кулачками по його шипах і вістрях.

— От лайно! — я намагався намацати килим-літун і не міг знайти його в піщаній завірюсі. Протерши очі від піску, поплазував колами, доки моя права долоня не відчула шорсткого дотику тканини. Я зійшов із килима хіба кілька секунд тому, а його вже майже замело піском. Гребучи руками, наче оскаженілий собака лапами, я розкопав левітаційні візерунки, підняв килим у повітря і поринув у напрямку заграви, що вже меркла. Я більше не бачив тих двох постатей, але в мене вистачило розуму подивитися на компас і зауважити напрямок. Повітря пропекли два ланцетні промені: один пройшов у кількох сантиметрах над моїм розпростертим тілом, інший — у кількох міліметрах нижче килима.

— Вилупки! Педерасти! — загорлав я в нікуди.

Отець-капітан де Сойя лише напівсвідомо сприймав навколишню дійсність, коли сержант Ґреґоріус тягнув його на своєму броньованому плечі. Де Сойя наче крізь туман уривчасто бачив якісь темні постаті, які бігли через бурю разом із ним, час від часу стріляючи з плазмових рушниць по цілях, котрих він не бачив. Він не знав, хто це — може, гвардійці із загону Ґреґоріуса? Свідомість то полишала його, то поверталася, і він знову й знову відчайдушно бажав ще раз побачити дівчинку, нарешті поговорити з нею.

Ґреґоріус, біжучи, ледь не врізався у щось, зупинився й наказав загонові зімкнутися. Бронетранспортер «Скарабей», уже без камуфляжного поля, стояв перекошений, упершись у великий валун. Лівого трака не було, а ракети на кормі оплавилися, наче воскові свічки. Правий блістер розбився вщент і зяяв, немов порожнява очниці.

— Сюди, — видихнув Ґреґоріус. Він спершу обережно просунув крізь блістер отця-капітана де Сойю, а тоді застрибнув і сам, освітивши нутро машини ліхтарем від свого ланцетника. Сидіння водія мало такий вигляд, ніби хтось пофарбував його з аерозольного балончика у червоний колір. На задні перебірки, здавалося, хтось розбризкав фарби різних кольорів, наче на якихось безглуздих картинах абстракціоністів часів до Гіджри (кілька таких картин де Сойя колись бачив у музеї). Тільки тут за полотно слугував метал, а замість хаотичних мазків були частини людських тіл.

Сержант Ґреґоріус підтягнув де Сойю до перебірки й, обіперши об неї, всадовив на підлогу. Крізь отвір протиснулися ще дві постаті в скафандрах.

Де Сойя спробував витерти кров і пісок з очей.

— Я в порядку, — промовив він. Отець-капітан хотів сказати це командним голосом, але це вийшло в нього якось кволо, майже по-дитячому.

— Так, сер, — прохрипів Ґреґоріус, видобуваючи з ранця перев'язувальний пакет.

— Не треба, — безсило запротестував де Сойя. — Мій скафандр... — усі бойові скафандри мали здатність самоущільнюватися й обробляти незначні поранення. Де Сойя був певен, що скафандр уже подбав про порізи й подряпини. А потім він подивився вниз.

Його ліва нога трималася бозна на чому. Куленепробивний, протирадіаційний скафандр із комбінованого полімеру висів жмутами, наче порізана гума на дешевих шинах. Де Сойя бачив, як біліє його власна стегнова кістка. Скафандр зібгався на стегні в сяку-таку подобу джгута, тим самим врятувавши йому життя, але броня на грудях була пробита в кількох місцях, і медичний дисплей блимав червоним, показуючи, що поранення серйозні.

— Ісусе Христе! — прошепотів отець-капітан де Сойя. Це була молитва.

— Порядок, — озвався сержант Ґреґоріус, накладаючи тому на стегно ще й свій турнікет. — Зара' доправимо вас до медика, а тоді швиденько підіймемо до корабельного шпиталю, — він подивився на дві постаті в скафандрах, котрі знеможено опустилися на підлогу за передніми сидіннями. — Кі? Реттіґ?

— Так, сержанте? — менша з постатей звела на нього очі.

— Що з Мелліком та Ортом?

— Загинули, сер. Потвора розправилася з ними біля Сфінкса.

— Залишайтеся на зв'язку, — наказав сержант Ґреґоріус і знову повернувся до отця-капітана. Знявши рукавицю, він доторкнувся здоровенними пальцями до найглибшої колотої рани: — Боляче, сер?

Де Сойя похитав головою. Він не відчував дотиків.

— Добре, — проказав Ґреґоріус, але було помітно, що це йому не сподобалося. Він увімкнув канал тактичного зв'язку.

— Дівчинка... — прошепотів отець-капітан де Сойя, — ми повинні відшукати дівчинку.

— Так, сер, — відгукнувся Ґреґоріус, переходячи з каналу на канал.

Де Сойя прислухався. На всіх каналах лунало безладне белькотіння.

— Дивіться! Господи! Він повертається!

— «Святий Бонавентуро»! «Святий Бонавентуро»! Вас відносить у космос! Повторюю: вас відносить у космос!

— Скорпіон один-дев'ять викликає будь-який командний пункт... Святий Боже!.. Скорпіон один-дев'ять, лівого двигуна нема... будь-хто... не бачу Долини... виходжу з бою...

— Джемі! Джемі! Господи...

— Звільніть канал! Йоб вашу маму, дотримуйтесь сраної дисципліни зв'язку! Звільніть негайно цей блядський канал!

— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє...

— Слідкуйте за довбаним уйобком... от дідько... довбаний уйобок влучив у нас... от сука...

— Численні невпізнані цілі в повітрі... повторюю... численні невпізнані цілі... контроль неможливий... — це повідомлення перервали пронизливі крики.

— Викликаю Командний пункт Один, відповідайте! Командний пункт Один, відповідайте!

Відчуваючи, що свідомість витікає з нього, наче кров, що збиралася калюжею під його понівеченою ногою, де Сойя ввімкнув візори. Тактичний дисплей глючив. Він перемкнувся на кодований променевий канал прямого зв'язку з екранольотом Барнес-Авне.

— Командувачу, на зв'язку отець-капітан де Сойя. Командувачу!

Лінія не відповідала.

— Командувач загинула, сер, — сказав Ґреґоріус, вколюючи ампулу адреналіну в оголене передпліччя де Сойї. Отець-капітан не пам'ятав, як із нього зняли рукавиці та комбінезон. — Я бачив по тактичному дисплею, як її екраноліт кудись вмазався, а тоді розпочалось це пекло, — продовжував сержант, вправно примотуючи до стегна ногу де Сойї, що звисала, наче ганчірка, так ніби на совість запаковував негабаритний вантаж. — Вона мертва, сер. Полковник Брайдсон не відповідає. Не відповідає капітан Реньєр, той, котрий на факельнику. Корабель 3К мовчить.

Де Сойя з останніх сил намагався не втратити свідомості.

— Що коїться, сержанте?

Ґреґоріус нахилився ближче. Він підняв візири отця-капітана на лоб, і де Сойя вперше побачив, що богатир має чорну шкіру.

— До Гвардії я служив у морській піхоті, сер, так у нас там була для цього особлива назва.

— Полярний лис? — спробував усміхнутись де Сойя.

— Це так казали надто ввічливі морські офіцери, сер, — Ґреґоріус підхопив де Сойю на руки і поніс до виходу, наче дитину. — У піхоті, сер, — у Ґреґоріуса навіть дихання не збилося, — ми називали це повний пиздець.

Де Сойя відчув, що непритомніє. Сержант посадив його на пісок.

— Не вирубуйтеся, сер! Ви чуєте мене, чорт забирай? Не вирубуйтеся! — кричав Ґреґоріус.

— Слідкуйте за своєю мовою, сержанте, — промовив де Сойя, відчуваючи, як його габою накриває непритомність. У нього не було ані сили, ані бажання боротися з цим. — Не забувайте, що я священик... Чортихатися — це смертний гріх.

Темрява зімкнулася над ним, і де Сойя так і не зрозумів, чи промовив він останню фразу вголос.