Ендіміон

52

І все-таки я сподівався, що Ктир забереться геть. Але коли того останнього, доленосного ранку, залишаючи Мешгед, що на Кум-Ріяді, ми вдосвіта вийшли на вулицю, яка виводила до ріки, і побачили у просвіті свій пліт, Ктир був там.

Ми заклякли на місці, уздрівши на нашому невеличкому плоту триметрову статую — хромовану, всю із лез. Схоже, за ніч він і не ворухнувся — стояв у тій самій позі, що й вчора, коли я бачив його востаннє. Тоді я тихо позадкував, тримаючи плазмову гвинтівку напоготові, натомість тепер я тихо зробив крок уперед, із плазмовою гвинтівкою напоготові.

— Не гарячкуй, — мовила Енея, поклавши руку на моє передпліччя.

— Якого чорта йому треба? — сказав я, знімаючи гвинтівку із запобіжника й надсилаючи перший плазмовий набій у набійник.

— Не знаю, — відказала Енея. — Але твоя зброя його не зупинить.

Облизавши пересохлі губи, я подивився на дівчинку. Я хотів пояснити їй, що плазмовий заряд зупинить усе, на чому немає двадцятисантиметрової протиударної броні, виробленої в епоху Всемережжя. Енея була бліда й виглядала виснаженою. Під її очима залягли темні кола. Я промовчав.

— Добре, — мовив я, трохи опустивши гвинтівку, — але ми не можемо сісти на пліт, поки на ньому ця штуковина.

Енея стиснула мою руку і відпустила.

— Ми мусимо, — вона попрямувала до бетонного пірса.

Я подивився на А. Беттіка. Схоже, ця ідея подобалась йому не більше, ніж мені. Ми поспішили вслід за дівчинкою.

Зблизька Ктир мав ще жахливіший вигляд. Раніше я назвав його «статуєю», і дійсно, у його постаті було щось від скульптури. Якщо тільки хтось здатен уявити собі скульптуру, зроблену з металевих щитків, хромованих шипів, колючого дроту й утикану лезами та колючками. На зріст він був височезний — на метр вищий від мене, а я теж не коротун. Чого тільки не було на цій потворі! Кремезні ноги, на яких зі всіх суглобів стирчали шипи та голки; пласкі ступні з кривими лезами замість великих пальців — непогане, мабуть, знаряддя, аби потрошити жертв; хитромудра верхня оболонка з хромованих гладеньких щитків упереміж зі смугами колючого дроту; задовгі ручища, які не тільки мали забагато суглобів — їх і самих було забагато: під верхньою парою рук ховалася ще одна пара; і, нарешті, чотири долоні-грабарки, що наразі звисали нерухомо по боках потвори.

Череп чудовисько мало яйцеподібний, гладкий і витягнутий, щелепа нагадувала ківш екскаватора, тільки всіяний багатьма рядами металевих зубів. На лобі пишалося вигнуте лезо, і ще одне — на потилиці. Величезні, глибоко посаджені очі горіли тьмяно-червоним полум'ям.

— Ти ж не збираєшся сідати на пліт разом із... цим? — прошепотів я Енеї на вухо, коли ми зупинилися в чотирьох метрах від пірса. Ктир не повернув голови, коли ми наблизилися, й очі його здавалися погаслими, наче скляні рефлектори, але бажання спершу позадкувати, а тоді розвернутись і дати драла однаково не зникало.

— Ми мусимо сісти на пліт, — відповіла дівчинка також пошепки. — Нам треба рухатися далі. Сьогодні останній день.

Не зводячи очей із монстра, я краєм ока зиркнув на небосхил і будинки навкруги. Після піщаної бурі, що вирувала цілісіньку ніч, я сподівався, що небо буде червонуватим через пісок, який піднявся в повітря, але буря, здається, зробила його лише чистішим. Притихлий вітер із пустелі гнав над нами останні рожеві хмарки, але небосхил був блакитнішим і прозорішим, ніж учора. Перші сонячні промені торкнулися дахів найвищих будинків.

— Може, пошукаємо якусь емтешку та й помандруємо собі спокійно, — запропонував я тихо, тримаючи гвинтівку напоготові, — на будь-чому, лише без цієї фігурки на радіаторі? — жарт навіть мені самому здався нікудишнім, але того ранку моєї бравади ледь вистачило і на нього.

— Ходімо, — прошепотіла Енея.

Вона спустилася залізним трапом на пірс, а тоді ступила на наш покопаний пліт. Мені лишилося тільки не відставати від неї, однією рукою тримаючи хромоване жахіття на прицілі, а іншою — хапаючись за перила старого трапа. А. Беттік мовчки йшов услід.

Мені тільки зараз впало в очі, який побитий і вутлий у нас пліт. Обрубані колоди місцями потрощилися, через носову частину перекочувалась вода, вихлюпуючи навколо велетенських підошов Ктиря, а нічна буря присипала намет червоним піском. Стернове весло виглядало так, наче ось-ось розсиплеться, та й наші пожитки, які ми залишали тут на ніч, мали жалюгідний вигляд. Скинувши на пліт заплічники, ми тепер стояли в нерішучості, втупившись у спину Ктиря й пильнуючи його найменший порух — наче три мишки, котрі прокралися на килим, на якому спить величезний кіт.

Ктир не обертався. Зі спини він мав вигляд не більш підбадьорливий, ніж спереду, хіба що не доводилось бачити його тьмяних червоних очей.

Енея зітхнула й рушила до потвори. Вона підняла рутку, але не торкнулася цього плеча, утиканого шпичаками й увитого колючим дротом. Повернувшись до нас, вона сказала:

— Усе в порядку. Рушаймо.

— Оце називається «в порядку»? — зашипів я на неї. Не знаю, чому я не промовляв на повний голос... щось мені заважало розмовляти нормально, коли поблизу стовбичила ця штуковина.

— Якби він збирався вбити нас сьогодні, ми б уже були мертві, — відповіла Енея нечулим голосом. Вона пішла на борт, бліда, з опущеними плечима, і взялась за жердину. — Відв'яжи пліт, будь ласка, — попросила вона А. Беттіка. — Ми мусимо вирушати.

Андроїд, і бровою не повівши, пройшов поруч із Ктирем, на відстані витягнутої руки, відв'язав канат на носі та згорнув його в бухту. Я однією рукою відв'язав мотузку на кормі, не випускаючи з іншої гвинтівки.

Тепер, коли на ніс тиснула своєю вагою ця істота, пліт занурився глибше й вода перехльостувала борти, сягаючи аж намету. Кілька колод на носі та з лівого борту хилиталися туди-сюди.

— Нам треба відремонтувати пліт, — сказав я, поклавши гвинтівку собі біля ніг і беручись за стернове весло.

— Не на цій планеті, — відповіла Енея, налягаючи на жердину, аби вивести пліт на середину течії. — Після того, як пройдемо крізь портал.

— Ти знаєш, де ми опинимось? — поцікавився я.

Вона похитала головою. Її волосся втратило свій блиск.

— Я знаю тільки, що це останній день.

Вона вже казала це кілька хвилин тому, і я знову відчув, як тривога штрикнула мене в серце.

— Ти впевнена, мала?

— Так.

— Але ти не знаєш, куди ми прямуємо?

— Ні. Точно я цього не знаю.

— А що ти знаєш? Тобто, я хочу сказати...

Вона слабко всміхнулася.

— Зрозуміло, що ти хочеш сказати, Роле. Я знаю, що коли ми не загинемо в найближчі кілька годин, то шукатимемо будинок, який я бачила у снах.

— Який він має вигляд?

Енея хотіла щось відповісти, але натомість на мить просто зависла на жердині. Ми вже швидко рухалися серединою ріки. По обох її берегах висотки передмістя поступилися місцем паркам та алеям.

— Я впізнаю цей будинок, коли побачу, — раптом дівчинка відклала жердину, підійшла ближче й вчепилася мені в рукав. Я мусив нахилитися, аби розчути її шепіт: — Роле... якщо я... помру... а ти врятуєшся, я хочу, щоб ти повернувся додому й переказав дядькові Мартіну мої слова. Про левів, тигрів і ведмедів... і про те, що замислив Корд.

Я взяв її за худеньке плече.

— Не кажи так. Ми всі врятуємось. Ти сама розповіси все Мартіну, коли ми з ним побачимося.

Енея кивнула, але я розумів, що не переконав її. Вона знову взялась за жердину. Ктир продовжував стояти, дивлячись уперед, вода хлюпалася йому об ноги, а ранкове сонце віддзеркалювалося від його шпичаків та лез.

Я гадав, що за Мешгедом ми знову будемо плисти крізь пустелю, але знову помилився у своїх очікуваннях. Набережні та парки вздовж ріки стали ще розкішнішими, вони просто потопали в зелені. Вічносині дерева та кущі, листвяні дерева, завезені зі Старої Землі, — усе це наче купалося в буйстві жовтих і зелених пальм. Невдовзі останні будинки залишились позаду, а ріку, пряму, наче канал, обступив пишний ліс. Ранок тільки починався, але сонце вже відчутно припікало.

Посеред ріки стерновим веслом працювати нема потреби, тож я закріпив його, зняв сорочку, поклавши її на заплічник, і забрав жердину з рук Енеї, що виглядала геть знесиленою. Вона зиркнула на мене темними очами, але ні на що не нарікала.

А. Беттік згорнув намет і витряс із нього купу піску, після цього він сів біля мене. Течія несла нас широким вигином ріки, аж поки не занесла в густий тропічний ліс. На А. Беттіку була простора сорочка і драні лляні шорти жовтого кольору, в яких я вже бачив його на Хевроні та на Морі Безкрайому. Солом'яний капелюх із широкими крисами він поклав собі біля ніг. Як не дивно, але Енея пішла на ніс і всілася біля Ктиря, що так і стояв нерухомо. Тим часом ми вже рухалися скрізь справжні джунглі.

— Навряд чи вони виросли самі собою, — зауважив я, вирівнюючи пліт, бо течія намагалася спрямувати його до берега. — У цій пустелі не може випадати стільки дощу, аби все так буяло.

— Гадаю, це величезний сад, який насадили паломники-шиїти, пан-Ендіміоне, — відказав А. Беттік. — Чуєте?

Я прислухався. Вологий тропічний ліс бринів щебетанням птахів, шелестів листям. Крізь ці звуки я розчув ще й сюрчання водяних струменів — це працювали зрошувальні установки.

— Неймовірно! — вигукнув я. — Вони витрачали дорогоцінну воду, аби підтримувати цю екосистему. Цей ліс-сад має тягтися на кілометри.

— Рай, — промовила Енея.

— Що, дитинко? — відштовхуючись жердиною, я повернув пліт на середину ріки.

— Спершу мусульмани, ще на Старій Землі, жили переважно в пустелі, — тихо пояснила дівчинка. — Вода та зелені сади — це їхнє уявлення про рай. Мешгед був релігійним центром цього світу. Мабуть, вони плекали ці сади, аби правовірні бачили, яка нагорода чекає на тих, хто шанує Аллаха та Коран.

— Така рекламна демонстрація чимало коштувала, — сказав я, трохи розвертаючи пліт, бо ріка забирала ліворуч і розширялась. — Не розумію, що сталося з цими людьми.

— Пакс, — відказала Енея.

— Що? — я не міг збагнути. — Ці світи... Хеврон, Кум-Ріяд... їх же контролювали Вигнанці, коли населення кудись зникло!

— Це за версією Пакса, — мовила Енея.

Я замислився.

— Що поєднує ці два світи, Роле? — запитала вона.

На це я відповів одразу.

— Вони були непохитними у своєму неприйнятті християнства. Вони відмовилися прийняти хрестоформу. Євреї та мусульмани.

Енея нічого не додала до цього.

— Жахливе припущення, — ледь вимовив я. Мені наче дали під дих. — Можливо, Церква пішла хибним шляхом... Можливо, Пакс поводиться нахабно, пишаючись своєю могутністю... але... — я витер піт, що виступив мені на лобі. — Господи... — сказав я, силячись вимовити це страшне слово. — Геноцид?

Енея повернулась і глянула на мене. За її спиною сонячні промені виблискували на шипах та лезах Ктиря.

— Ми не знаємо, що тут сталося, — промовила вона дуже тихо. — Але в Церкві і в Паксі є такі, що можуть це зробити, Роле. Запам'ятай, Ватикан повністю залежить від Корду там, де йдеться про змогу воскресіння... а через неї — і про спроможність контролювати всіх людей на всіх планетах.

Я похитав головою.

— Але... геноцид? Я не можу повірити! — саме це поняття, здавалось, вигулькнуло зі старих, темних легенд про Горація Ґленнона-Гайта й Адольфа Гітлера. Воно ніяк не пов'язувалося з тими людьми й інституціями, які я бачив у своєму житті.

— Тут відбувається щось жахливе, — вела далі Енея. — Мабуть, тому нас і відправили цим маршрутом... крізь Хеврон і Кум-Ріяд.

— Ти вже казала, що нас відправили, — сказав я, налягаючи на жердину, — але хто? Не Корд. А хто тоді?

Я подивився на спину Ктиря. День був спекотний, і я обливався потом. А вбивча потвора лише холодно виблискувала своїми лезами та колючками.

— Я не знаю, — відповіла Енея. Вона знову розвернулася до нас спиною й обхопила себе за коліна. — Он портал.

Із хащів виступив портал — весь поржавілий, обплутаний ліанами. Тут парк Кум-Ріяда переходив у дикі джунглі. Над зеленим пологом лісу блакитним небосхилом пропливали червонясті хмаринки.

Я вирулив на середину ріки, поклав жердину вздовж борту і знову взявся за гвинтівку. Мені й досі боліло всередині від думки про геноцид. Тепер, коли я уявив собі крижані печери, водоспади, океанічні світи і Ктиря, що оживає там, куди нас занесе цього разу, мене скрутило ще сильніше.

— Тримайтесь, — попередив я без усякої потреби, коли металева арка опинилася над нашими головами.

Панорама, що була попереду, поблякла й замерехтіла, наче все навкруги загорнулося в гаряче марево. Раптом освітлення змінилося, змінилася сила тяжіння. Ми опинилися в новому світі.