Ендіміон

19

Я небагато знав про принцип дії рушія Гокінґа, коли мені вперше довелося ним скористатись; та зараз я знаю не набагато більше. Той факт, що цей рушій — витвір людини, яка жила в двадцятому сторіччі, в епоху християнства, напружував мене тоді, напружує й зараз; але ще більшим потрясінням було на власні очі бачити, як цей рушій працює.

Ми зібралися в бібліотеці — приміщенні, яке офіційно називалося «навігаційною рубкою», про що повідомив корабель за кілька хвилин до переходу в стан с-плюс, тобто до надсвітлових швидкостей. Я перевдягнувся, волосся моє ще не висохло після душу. В Енеї воно теж було мокре. Дівчинка надягла на себе тільки важкий халат, який вона, вочевидь, знайшла в гардеробі Консула, бо одежина таки була завелика. Потонувши у хвилях махрової тканини, вона видавалася навіть молодшою за свої дванадцять років.

— А нам не час укладатися в койки для кріогенної фуги? — запитав я.

— Навіщо? — здивувалась Енея. — Хіба ти не хочеш взяти участь у розвазі?

Я спохмурнів. Усі мисливці з інших світів, усі військові інструктори, з якими я мав справу, перебували стан с-плюс у фузі. Гуманоїди під час міжзоряних перельотів завжди спочивали у фузі. Мабуть, поле Гокінґа несприятливо впливає на людину. Фізично та психічно. У мене були туманні уявлення про галюцинації, нічні сновиддя та невимовний біль. Усе це я висловив Енеї, намагаючись, втім, не виказувати схвильованості.

— Мама і дядько Мартін казали, що стан с-плюс — цілком стерпний. Навіть прикольний, — відказала дівчинка. — Треба тільки призвичаїтися.

— А Вигнанці внесли певні модифікації в цей корабель, аби стан с-плюс сприймався комфортніше, — зауважив А. Беттік.

Ми з Енеєю сиділи за низьким скляним столом, що займав середину бібліотеки. Андроїд стояв збоку. Я хотів би, щоб А. Беттік був з нами як рівня з рівнею, і так до нього й ставився, але він наполіг на тому, що прислуговуватиме нам. Я вирішив не впиратися, наче віл рогами, в оту рівноправність і дозволив йому робити, як він сам собі знає.

— Дійсно, — додав корабель, — поле-стримувач значно посилено, що робить побічні ефекти мандрівки з надсвітловими швидкостями не такими вже й неприємними.

— А в чому конкретно полягають оті побічні ефекти? — поцікавився я, намагаючись не показати своєї необізнаності, але не бажаючи і страждати без потреби.

Андроїд, дівчинка та я перезирнулися.

— Мені доводилось робити міжзоряні перельоти, — промовив нарешті А Беттік, — але завжди у фузі. У сховищі, якщо бути точним. Нас, андроїдів, перевозили у вантажних відсіках, штабелями, наче заморожені м'ясні туші. Так мені казали.

Тепер ми з дівчинкою дивилися одне на одного, уникаючи зустрітися поглядом із блакитношкірим чоловіком.

Корабель видав звук точнісінько такий, як людина, що відкашлюється.

— Насправді, — сказав він, — мої спостереження за пасажирами-людьми — але я мушу зауважити, що можу помилятися, адже...

— ...адже твоя пам'ять пошкоджена, — промовили ми з дівчинкою в один голос, відтак подивились одне на одного і розсміялися.

— Вибач, Кораблю, — промовила Енея. — Продовжуй.

— Я тільки хотів сказати, що, згідно з моїми спостереженнями, головний ефект стану с-плюс на пасажирів-людей полягає в розладі зору, розумовій депресії, що спричиняється дією поля, а також у звичайнісінькій нудьзі. Я гадаю, що кріогенну фугу винайшли для тривалих мандрівок, а коротким подорожам, таким, як ця, вона може просто додати трохи комфорту.

— І твої вдосконалення... тобто, вдосконалення, що їх зробили Вигнанці... усувають ці побічні ефекти? — запитав я.

— Для того вони й робилися, — відповів корабель. — Усі, крім нудьги, звичайно. Нудьга — це суто людський стан. І навряд чи існують ліки від неї, — на мить зависло мовчання, а тоді корабель додав: — Точка переміщення за дві хвилини десять секунд. Усі системи працюють оптимально. Погоні досі нема, хоча «Святий Антоній» відстежує нас на радарах далекої дії.

Енея підвелася:

— Пішли подивимось на стрибок до с-плюс.

— Пішли подивимося? — перепитав я. — Звідки? Із голографічної ніші?

— Ні, — вже зі сходів відгукнулося дівча, — знадвору.

На кораблі був балкон. На ньому можна було стояти просто неба навіть тоді, коли корабель протинав космічний простір, готуючись перейти до надсвітлових псевдошвидкостей. Я цього не знав. А якби й знав, ніколи б не повірив.

— Висунь балкон, будь ласка, — звернулась дівчинка до корабля, і той висунув балкон, причому рояль висунувся наперед разом із ним, і ми пройшли крізь арку в космос. Ну, звісно, не зовсім у космос. Навіть я, селюк-вівчар, знав, що в глибокому вакуумі наші барабанні перетинки мали б розірватися, очі луснути, а кров у наших тілах — скипіти. Але видавалося, що ми вийшли просто в глибокий вакуум.

— Це безпечно? — поцікавився я, обіпершись на бильця.

Гіперіон у нас за кормою наразі перетворився на цятку завбільшки з зірку; ота зірка, навколо якої він обертався, палахкотіла сонцем по лівому борту, але плазмовий хвіст від нашого термоядерного рушія завдовжки у десятки кілометрів створював враження, наче ми балансуємо на вершечку височезної блакитної колони. Це видиво давало могутній поштовх до акрофобії[66], а ілюзія, що ти стоїш, незахищений, у відкритому космосі, викликала щось схоже на агорафобію[67]. До цієї миті я й не підозрював, що можу підчепити бодай якусь фобію.

— Якщо поле-стримувач дасть збій хоча б на секунду, — відповів А. Беттік, — то при таких перевантаженнях і такій швидкості ми вмент помремо. Усередині корабля чи зовні — несуттєво.

— А радіація? — не вгавав я.

— Звичайно ж, поле відбиває космічну та шкідливу сонячну радіацію, — пояснив андроїд, — і тамує світло від гіперіонського сонця, аби ми не посліпли, дивлячись на нього. У решті ж поле не викривлює видимого спектра.

— Зрозуміло, — пробурмотів я із сумнівом. А відтак відступив на крок від билець.

— Тридцять секунд до переходу, — повідомив корабель. Навіть тут здавалося, що голос його звучить просто з повітря.

Енея сіла за рояль і почала грати. Я не впізнавав мелодії, але це було щось класичне... наприклад, щось із двадцять шостого сторіччя.

Мабуть, я сподівався, що корабель зробить ще одне оголошення до фактичного моменту переходу — озвучить зворотний відлік часу чи щось таке, — але цього не було. Рушій Гокінґа раптово перебрав на себе подальший рух, а плазмовий двигун вимкнувся. Долю секунди було чути глухий рокіт — здавалося, він іде з моїх кісток; жахливе запаморочення накрило мене, пройшло наскрізь — так немовби мене перевернули навиворіт, безболісно, проте безжально. А потім це відчуття зникло, і зникло так швидко, що я навіть не встиг його як слід осягнути.

Простір теж зник. Я маю на увазі космічний простір, та панорама, яку я спостерігав ще секунду тому: сяюче сонце Гіперіона, кружечок самої планети, що малів на очах, мерехтіння вздовж корпусу корабля, кілька яскравих зірок, що пробилися крізь це мерехтіння, навіть стовп блакитного полум'я, на якому ми підносилися догори, — усе це зникло. А що з'явилося натомість?.. Важко підібрати для цього слова.

Корабель був тут, неясно вимальовуючись «над» і «під» нами; балкон, на якому ми перебували, теж виглядав матеріальним, але, здавалося, світло не лягало на жодну частину, жодну деталь. Я розумію, наскільки абсурдно це має звучати, коли пишу ці слова, адже якщо щось і було видимим, то від нього мало відбиватися світло. Проте ефект був такий, наче мої очі частково припинили бачити: вони фіксували абриси й масу корабля, але світла не помічали.

За межами корабля Всесвіт звузився до блакитної сфери навколо носа й червоної — навкруги хвостового оребрення. Моїх елементарних знань вистачало, аби очікувати на ефект Допплера[68], але тут він не працював, адже ми й близько не сягали швидкості світла, доки не перейшли в стан с-плюс, а тоді завдяки згортці Гокінґа перевищили цю швидкість у багато разів. А втім, кола блакитного й червоного світла — придивившись, я міг розрізнити в обох сферах рясні китиці зірок — пересунулися до самісіньких кінчиків носа й хвоста та стиснулися в крихітні точки світла. Між ними пролягло... ніщо. Це не була чорнота або темрява. Це була порожнеча. Ніщо настільки концентроване, що воно викликало у мене вже не просто запаморочення, а й нудоту. Це відчуття було не краще за попереднє швидкоплинне відчуття вивертання навиворіт.

— Святий Боже! — видушив я з себе, мертвим хватом учепившись у бильця та заплющивши очі. Це не допомогло. Порожнеча від цього не зникла. Тієї секунди я зрозумів, чому міжзоряні мандрівники завжди обирають кріогенну фугу.

Неймовірно, немислимо, але Енея продовжувала грати на роялі. Чисті, кришталеві ноти наче жили самі по собі й не потребували жодного середовища. Навіть крізь склеплені повіки я міг бачити А. Беттіка — як він стоїть біля дверей, піднявши блакитне обличчя до безодні. Ні, раптом зрозумів я, він тепер не блакитний... тут не існувало кольорів. Не існувало також чорного, білого чи сірого. «Цікаво, чи сліпі від народження уявляють собі світло та кольори таким божевільним чином?» — подумав я.

— Компенсація, — оголосив корабель голосом таким же кришталевим, як ноти, що випурхували з-під пальців Енеї.

Раптом порожнеча згорнулася в себе, зір повернувся, а кулі червоного й блакитного світла знов огорнули ніс і корму. За лічені секунди синя сфера пройшла всім корпусом, наче кільце стрижнем дитячої пірамідки, злилася з червоною сферою на носі, а тоді передня куля несподівано вибухнула різнокольоровими геометричними фігурами, немов яйце-райце розродилося летючими істотами. Я називаю їх «різнокольоровими геометричними фігурами», але насправді реальність не мала нічого спільного з цим визначенням. Фрактальні частки пульсували[69], згорталися спіралями, перекручувались у тому, що до того було порожнечею. Спіралі розгалужувалися, викидали омахи із власних геометричних скупчень і згортались у точку, розсіюючи навколо себе менші фігури тих самих кольорів — кобальтові й криваво-червоні. Жовті еліпси видавали імпульси світла, точнісінько як пульсари. Фіолетові й темно-сині гвинтові фігури, обертаючись, пропливали повз нас, наче ДНК Всесвіту. Я чув ці кольори. Вони звучали немов віддалені громи, немов шум прибою за виднокраєм.

Я усвідомив, що стою з відвислою щелепою. Відвернувшись від огорожі балкона, я спробував зосередитись на дівчинці та андроїді. Кольори фрактального Всесвіту вирували навколо них. Енея все ще тихенько грала на роялі, і коли вона підвела очі, щоб подивитися на мене та фрактальні небеса за моєю спиною, її пальці не припинили руху по клавішах.

— Може, зайдемо всередину, — запропонував я і почув, що кожне слово, мовлене моїм голосом, зависає в повітрі, окремо від інших, наче бурульки на гілці.

— Чарівно! — сказав А. Беттік. Склавши руки на грудях, він замріяно вдивлявся в нуртовище форм навколо нас. Його шкіра знову стала блакитною.

Енея припинила грати. Можливо, тільки зараз помітивши, що у мене паморочиться голова, що я по-справжньому нажаханий, вона підвелась, взяла мене за руку й повела за собою вглиб корабля. Балкон втягнувся всередину вслід за нами. Корпус корабля зійшовся. Я знову міг дихати.

— У нас попереду шість днів, — сказала дівчинка.

Ми сиділи в голографічній ніші. Тут були зручні подушки. Ми поїли, й А. Беттік приніс нам холодні фруктові напої з холодильника. І тепер, коли ми сиділи й розмовляли, склянка в моїй руці майже не тремтіла.

— Шість днів, дев'ять годин і тридцять сім хвилин, — зауважив корабель.

Енея подивилась на перебірку:

— Кораблю, ти можеш трохи помовчати? Озивайся, тільки коли тебе питають або коли в тебе буде якась дуже важлива інформація.

— Так, пан... Енеє, — відізвався корабель.

— Шість днів, — повторила дівчинка. — Нам треба підготуватися.

Я відсьорбнув зі склянки.

— Підготуватися до чого?

— Гадаю, вони на нас чекатимуть. Нам треба вигадати, як нам пробратися системою Парваті й дістатися Ренесанс-Вектора, щоб вони нас не схопили.

Я придивився до дівчинки. Вона мала втомлений вигляд. Волосся після душу так і залишилось розкуйовдженим. Після всіх цих розповідей у «Піснях» про Навчительку я очікував побачити когось виняткового — юну месію в тозі, вундеркінда, який проголошував би загадкові сентенції, — а в цій юній особі надзвичайними були тільки очі — темні, але вражаюче ясні.

— Як вони можуть на нас чекати? — заперечив я. — Лінія «світло+» не працює вже кілька сторіч. Кораблі Пакса, що женуться за нами, не можуть повідомити про нас наперед, як вони зробили б у твої часи.

Енея похитала головою.

— Ні, надсвітловий зв'язок припинив функціонувати ще до мого народження. Згадай, мама була вагітна мною під час Падіння, — вона подивилась на А. Беттіка. Андроїд пив сік, але вирішив залишитись стояти. — Мені шкода, що я тебе не пам'ятаю. Я вже казала, що я бувала в Місті поетів, і гадала, що познайомилася тоді з усіма андроїдами.

Він ледь схилив голову.

— Ви не могли мене запам'ятати, пан-Енеє. Я поїхав із Міста поетів ще до того, як ваша матуся вирушила в паломництво. Я разом із братами і сестрою працював у той час на ріці Гулай і на Трав'яному морі. Після Падіння ми... залишили службу... і жили окремо, у різних місцях.

— Розумію, — промовила дівчинка. — Пам'ятаю, що після Падіння почався справжній безлад. Андроїдам стало небезпечно з'являтися на захід від Вуздечки.

Я перехопив її погляд.

— Ні, без жартів, яким чином хтось може чекати нас на Парваті? Вони не можуть нас випередити — ми квантувалися першими. Отже, в найгіршому випадку вони вийдуть зі стану с-плюс на Парваті за годину чи дві після нас.

— Знаю, — сказала Енея, — проте я все ж таки гадаю, що якимось чином вони опиняться там і чекатимуть на нас. Нам треба вигадати щось таке, що дозволить неозброєному кораблеві обігнати або перехитрувати військовий корабель.

Ми розмовляли ще кілька хвилин, але жоден із нас — навіть корабель, коли до нього звернулись із запитанням — не вигадав чогось розумного. Поки ми розмовляли, я спостерігав за дівчинкою: як в усмішці ледь помітно повзуть догори кутики її вуст, коли вона про щось міркує; як між її бровами з'являється легенька зморшка, коли вона каже щось серйозно; який м'який у неї голос.

— Не розумію, чому старий поет не зв'язався з нами, доки ми були ще в системі Гіперіона, — задумливо сказав я вголос. — Йому ж, мабуть, кортіло поговорити з тобою.

Енея пропустила своє волосся крізь пальці, так наче гребінцем пройшлася.

— Дядько Мартін ніколи б не став вітатися зі мною голограмою чи кодованим променем. Ми з ним домовилися, що зустрінемось і поговоримо після закінчення цієї подорожі.

Я подивився на неї.

— То ви вдвох усе це спланували? Я маю на увазі твою втечу, килим-літун і все інше?

Вона знову всміхнулась, роздумуючи над відповіддю.

— Ми з мамою спланували головні пункти. Після її смерті ми з дядьком Мартіном обговорили план. Він попрощався зі мною цього ранку, коли я вирушала до Сфінкса...

— Цього ранку? — збентежено перепитав я, а тоді зрозумів.

— Цей день видався для мене довгим, — сумно відповіла дівчинка. — Цього ранку я зробила кілька кроків і пройшла половину того часу, що люди мешкають на Гіперіоні. Усі, кого я знаю, за винятком дядечка Мартіна, мали б уже повмирати.

— Не обов'язково, — заперечив я. — Пакс прийшов сюди незабаром після твого зникнення. Відтак багато хто з твоїх друзів і рідних міг прийняти хрест. Тоді вони все ще будуть серед живих.

— Прийняти хрест... — повторила Енея, майже непомітно здригнувшись. — У мене нема рідних, мама була всією моєю родиною... І щось я сумніваюся, аби мої чи мамині друзі могли... прийняти хрест.

Якусь мить ми мовчки дивились одне на одного, і я усвідомив, наскільки незвичайна ця дівчинка; більша частина історії Гіперіона, наскільки я її знав, відбулася вже після того, як ця дівчинка зробила крок «цього ранку» всередину Сфінкса.

— Звісно, — вела далі Енея, — ми не розробляли нашого плану аж до таких подробиць, як килим-літун; ми не знали, що корабель Консула після повернення привезе килим. Але ми з мамою планували скористатися Лабіринтом, якщо Долина Гробниць виявиться закритою. Це спрацювало. І ми сподівалися, що корабель Консула прилетить за мною, аби забрати з планети.

— Розкажи мені про свій час, — попросив я.

Енея похитала головою.

— Розкажу, але не зараз. Ти знаєш про мою епоху. Для тебе це — історія та легенда. Я ж про твій час нічого не знаю — тільки те, що було в моїх снах. Тому розкажи мені про сьогодення. Яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені[70]?

Я не розпізнав алюзії в її останньому запитанні, але взявся розповідати про Пакс — про великий собор Святого Йосифа і про...

— Собор Святого Йосифа?— перервала Енея.— Де це?

— Ви називали це місто Кітс, — сказав я. — Столиця. А ще його називали Джектаун.

— Ага, — озвалася вона, відкинувшись на подушки і похитуючи склянку з соком, яку тримала тонкими пальцями, — то вони замінили язичницьку назву. Що ж, мій тато був би не проти.

Це вже вдруге вона згадала свого батька. Я припускав, що вона має на увазі кібрида Кітса, але не став уточнювати.

— Так, купа міст отримали нові назви, коли двісті років тому Гіперіон приєднався до Пакса. Патякали про те, щоб і саму планету перейменувати, але стара назва втрималася. Як би там не було, Пакс не править безпосередньо, але його військові запровадили порядок на... — я ще довгенько продовжував у тому ж дусі, повідомляючи подробиці про технологію, культуру, мову і систему влади. Я розповідав, що я чув, читав і бачив на власні очі з життя у передовіших світах, що входили до Пакса, включно зі славетним Пацемом.

— Дивина, — реготнула Енея, коли я призупинився, — насправді все не надто й змінилося. Схоже, технічний прогрес гальмує... усе ще не зрівнявся з часами Гегемонії.

— Провина частково лежить на Паксі, — відповів я. — Церква забороняє розумні машини та справжніх Штінтів і радше робить наголос на гуманітарному та духовному розвиткові, аніж на технічному прогресі.

Енея кивнула.

— Звісно, але можна було сподіватись, що вони за два з половиною століття хоча б сягнуть рівня Всемережжя. Я маю на увазі, що мені це нагадує Середньовіччя чи щось таке.

Я всміхнувся, коли збагнув, що почуваюся ображеним, що мене зачіпає критика порядків Пакса, яких я вирішив не визнавати.

— Це не зовсім так, — не погодився я. — Не забувай, що головною новацією було дарування фактичного безсмертя. Через це приріст населення ретельно регулюється, а міняти несуттєві деталі ніщо не спонукає. Більшість відроджених християн розраховують на те, що вони залишаться в цьому житті надовго — принаймні на багато століть чи, якщо пощастить, і на тисячоліття. Зрозуміло, що вони не поспішають змінювати щось довкола.

Енея уважно подивилася на мене.

— То цей фокус із воскресінням через хрестоформу дійсно працює?

— Ще й як!

— Тоді чому ти не... прийняв хреста?

Уже втретє за останні дні я не міг знайти відповіді на це запитання. Я знизав плечима.

— Через упертість, я так собі гадаю. Я впертий. Крім того, такі, як я, замолоду не хочуть про це думати — ми ж збираємося жити вічно, хіба ні? — а тоді, коли роки починають даватися взнаки, навертаються в іншу віру.

— Ти теж так зробиш? — Її темні очі пронизували мене до печінок.

Я хотів знову знизати плечима, але стримався. Проте зробив відповідний жест рукою.

— Не знаю, — я ще не розповідав їй про мою страту і про наступне воскресіння у Мартіна Силена. — Не знаю, — повторив я.

А. Беттік підійшов до голографічної ніші.

— Я хотів би повідомити, що ми завантажили на корабель величезний запас морозива. Із різними наповнювачами. Чи можу я запропонувати комусь із вас скуштувати трохи?

Тільки-но я подумки сформулював фразу, яка мала нагадати андроїдові, що він не є прислужником у цій подорожі, як Енея випередила мене, заволавши:

— Так! Мені шоколадне!

А. Беттік усміхнувся і вклонився. Відтак повернувся до мене:

— Пан-Ендіміоне?

Це був довгий день: мандрівка на килимі-літуні Лабіринтом, піщана буря, кривава бійня — вона сказала, що це був Ктир! — і мій перший міжзоряний політ. Дійсно, ще той день...

— Шоколадне, — відповів я. — Так. Шоколадне, без жодних сумнівів.