Ендіміон

50

— Роле!

До сходу сонця в Кум-Ріяді залишалася ще принаймні година. Ми з А. Беттіком сиділи на кріслах у тій кімнаті, де спала Енея. Я куняв. А. Беттік не спав, як і завжди, але першим біля ліжка опинився я. У палаті було темно, світилися тільки індикатори біомонітора на стіні. За вікном вже кілька годин поспіль завивала піщана буря.

— Роле... — покази на біомоніторі свідчили, що температура дівчинки впала, гострий біль відступив, тільки електроенцефалограма залишалась нестабільною.

— Я тут, мала, — я взяв її за праву руку. Пальці Енеї були вже не такими гарячими.

— Ти бачив Ктиря?

Цим питанням вона мене вкрай здивувала, але за мить я збагнув, що це не конче має бути передбачення чи телепатія. Я відразу комунікатором повідомив А. Беттіка про появу Ктиря. Мабуть, Енея прокинулась і почула, що я кажу.

— Так, — мовив я, — але не хвилюйся. Тут його нема.

— Але ти його бачив?

— Так.

Вона вхопилася за мене обома руками й сіла в ліжку. У слабкому світлі я помітив, як блищать її темні очі.

— Де, Роле? Де ти його бачив?

— На плоту, — вільною рукою я обережно вклав її на подушки. Наволочка, як і її майка, просякли потом.

— Він повертав голову, Роле? Він тебе бачив?

— Так, але... — я замовк. Вона тихенько стогнала, голова її металася по подушці. — Дитинко... Енеє... усе гаразд...

— Ні, не гаразд, — сказала дівчинка. — О Господи, Роле! Я кликала його піти з нами. Останнього вечора. Ти знав, що я його кликала? Він відмовився...

— Хто відмовився? — спитав я. — Ктир?

А. Беттік наблизився і став у мене за спиною. Знадвору бився у шибки та скляні розсувні двері червоний пісок.

— Ні, ні, ні, — вигукнула Енея. Щоки у неї були мокрі, але я не знав, сльози це чи випоти після гарячки. — Отець Главк, — сказала дівчинка, і голос її майже загубився у шумі вітру. — Тоді, останнього вечора... Я покликала отця Главка піти з нами. Не треба було цього робити... бо в моїх снах цього не було... але я покликала. А якщо вже покликала, то треба було його вмовити...

— Усе добре, — сказав я, прибираючи намокле пасмо, що впало їй аж на брови. — З отцем Главком усе добре.

— Ні, — промовила дівчинка, знову тихо застогнавши. — Він мертвий. Цей нелюд, що женеться за нами, вбив його. Його та всіх чітчатуків.

Я подивився на монітор. Він продовжував стверджувати, що гарячки в Енеї немає — попри те, що вона марила. Я зирнув на А. Беттіка, але андроїд не зводив очей із дитини.

— Ти хочеш сказати, що Ктир убив їх? — запитав я.

— Ні, не Ктир, — тихо проказала дівчинка, притиснувши кулачок до губ. — Принаймні я так думаю. Ні, це був не Ктир, — раптом вона схопила мою руку обома своїми. — Роле, ти мене любиш?

Якусь мить я просто витріщався на малу. А тоді, не забираючи руки, відповів:

— Звісно, дитинко. Тобто, я хочу сказати...

Енея, здається, вперше побачила мене по-справжньому, відтоді, як прокинулась і покликала до себе.

— Усе, не кажи нічого, — перебила вона мене, а тоді тихенько розсміялась. — Не звертай уваги. Я на секунду заблукала в часі. Звісно, ти мене не любиш. Я забула, коли ми... хто ми один одному зараз.

— Та все нормально, — сказав я, нічого не розуміючи. Я поплескав її по руці. — Я насправді люблю тебе, мала. Й А. Беттік так само, і ми з ним збираємось...

— Цссс, — цитьнула Енея. Вона звільнила свою руку й приклала пальчик мені до губ. — Цссс... Я на хвильку заплуталась. Я думала, що ми вже... ми... Так, як ми будемо... — вона відкинулася на подушки і зітхнула. — Господи, це ж ніч перед Божегаєм. Остання ніч нашої подорожі...

Я ще не був певен, чи вона при своєму глузді, тому не знав, що відповісти.

А. Беттік сказав:

— Пан-Енеє, то ріка приведе нас далі до Божегаю?

— Гадаю, так, — відповіла дівчинка. Тепер вона наче потроху ставала сама собою. — Так. Не знаю. Усе розпливається... — вона знову сіла в ліжку. — Це не Ктир за нами женеться. І не Пакс.

— Звісно, це Пакс, — заперечив я, намагаючись повернути її до реальності. — Вони йдуть нашими слідами ще з...

Енея похитала головою, не погоджуючись, і мокре волосся знову впало їй на чоло.

— Ні, — проказала вона тихо, але напрочуд твердо. — Пакс нас переслідує, тому що Корд сказав, що ми їм загрожуємо.

— Корд? — перепитав я. — Але ж... після Падіння він...

— ...живий, здоровий і дуже небезпечний, — закінчила за мене Енея. — Після того як Ґледстон із соратниками зруйнувала систему порталів, що постачала Кордові нервову енергію, він відступив... але далеко він ніколи не забирався, Роле. Невже ти цього не бачиш?

— Ні, — зізнався я, — не бачу. І де ж він, якщо не забрався далеко?

— У Паксі, — просто відповіла дівчинка. — Мій батько — його персона в петлі Шрена — пояснив це ще до мого народження. Корд чекав, поки Церква не почне оживати під орудою Поля Дюре... Папи Тейяра Першого. Дюре був хорошою людиною, Роле. Мама та дядько Мартін його знали. Він носив дві хрестоформи... власну й отця Лінара Гойта. А Гойт був... слабаком.

Я поплескав її по зап'ястку.

— Але як це стосується...

— Послухай! — із притиском сказала дівчинка, висмикнувши руку. — Завтра на Божегаї може статися що завгодно. Я можу померти. Ми всі можемо померти. Майбутнє ніколи не буває написане... тільки накреслене. Якщо я помру, а ти врятуєшся, я хочу, щоб ти пояснив дядькові Мартіну... й усім, хто захоче вислухати...

— Ти не помреш, Енеє.

— Послухай мене! — розпачливо вигукнула дівчинка. У її очах знову заблищали сльози.

Я кивнув і приготувався слухати. Здавалося, що навіть вітер став завивати тихіше.

— Тейяра вбили на дев'ятому році його правління. Мій батько це прорікав. Я не знаю, хто це зробив, агенти ТехноКорду... вони використовували кібридів... чи просто ватиканські політики, але коли з двох спільних хрестоформ Тейяра воскреснув Лінар Гойт, Корд почав діяти. Саме Корд навчив Церкву воскрешати померлих, не позбавляючи їх сексуальності та розумових здібностей, як це раніше сталося з племенем бікура на Гіперіоні...

— Але звідки? — здивувався я. — Звідки Штінти ТехноКорду могли знати, як приборкати симбіонта-хрестоформу? — та я побачив відповідь у її очах раніше, ніж вона заговорила.

— Це вони винайшли хрестоформу, — сказала Енея. — Не той Корд, що існує зараз, а Абсолютний Розум, що його вони створять у майбутньому. Він відіслав ці штуки назад у часі на Гіперіон, він же створив і Гробниці часу. Випробував паразитів на загубленому в лісах племені... бікура... побачив проблеми...

— Незначні проблемки, — зауважив я. — Після воскресіння люди ставали імпотентами й недоумками. Ну то й що?

— Так, — мовила Енея. Вона знову взяла мою руку. — Корд зміг виправити ці недоліки завдяки своїй технології. Технології, яку він запропонував Церкві під керівництвом нового Папи... Лінара Гойта, Юлія Четвертого.

Я починав розуміти.

— Угода Фауста, — вихопилось у мене[158].

— Угода з дияволом, — підтвердила дівчинка. — І щоб отримати Всесвіт, Церква мала тільки продати свою душу.

— І так народився Протекторат Пакса, — неголосно сказав А. Беттік. — Влада, що базується на купі паразитів...

— Це Корд переслідує нас... мене, — продовжила дівчинка. — Я — загроза для них, не тільки для Церкви.

Я повільно похитав головою.

— Як ти можеш загрожувати Корду? Ти лише звичайна дитина!

— Звичайна дитина, яка спілкувалася з персоною кібрида-ренегата ще до свого народження, — прошепотіла Енея. — Мій батько став вільним птахом, Роле. Він вільно мандрував, і не лише інфосферою чи мегасферою, а й метасферою. Він побував навіть у тій психоцербермережі, що її жахався сам Корд.

— «Леви, тигри та ведмеді», — пробурмотів А. Беттік.

— Точно, — сказала Енея. — Коли персона мого батька проникла до мегасфери Корду, він запитав у Штінта на ім'я Уммон, чого боїться Корд. Вони казали, що не пускають батька до метасфери, бо там аж кишить левами, тиграми та ведмедями.

— Нічого не доберу, мала, — зізнався я. — Щось я заплутався.

Вона нахилилася ближче й стиснула мою руку. Теплий чистий подих торкнувся моєї щоки.

— Роле, ти знаєш «Пісні» Мартіна Силена. Що сталося з Землею?

— Зі Старою Землею? — по-дурному перепитав я. — У «Піснях» Штінт на ймення Уммон сказав, що три елементи ТехноКорду воюють між собою... Але ми вже про це говорили.

— Розкажи мені ще раз.

— Уммон сказав персоні Кітса... твоєму батькові, що Протестанти хочуть знищити людство. Консерватори... до яких належав і він... хотіли його врятувати. Вони зімітували руйнування Старої Землі чорною дірою і таємно перенесли її до Магелланових Хмар або до скупчення Геркулеса. Абсолютам, третій групі, було начхати на те, що станеться зі Старою Землею і з людством, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою Абсолютного Розуму.

Енея слухала, не перебиваючи.

— І Церква погоджується з загальноприйнятою теорією, — продовжував я, щоправда, трохи плутано. — Стару Землю поглинула чорна діра — і вона загинула, як і мало бути.

— А ти в яку версію віриш, Роле?

Я замислився.

— Не знаю. Мабуть, я хотів би, щоб Стара Земля й досі існувала, але чомусь мене це не дуже хвилює.

— А якщо існує третя можливість? — промовила Енея.

Скляні двері раптом захиталися й задзеленчали. Я схопився за плазмовий пістолет, підсвідомо очікуючи, що це Ктир преться крізь скло. Але за вікном біснувався тільки вітер із пустелі.

— Третя можливість? — перепитав я.

— Уммон збрехав, — пояснила Енея. — Штінт збрехав моєму батькові. Жодна із груп ТехноКорду не пересувала Землі... Ні Консерванти, ні Протестанти, ні Абсолюти.

— Отже, вона була знищена, — припустив я.

— Ні, — відказала Енея. — Тоді мій батько цього не зрозумів. Зрозумів тільки згодом. Стару Землю дійсно перенесли до Магелланових Хмар, але це зробив не ТехноКорд. У нього не було ні технологій, ані енергетичних ресурсів, ані потрібного рівня контролю над Поєднувальною Безоднею. ТехноКорд навіть подорожувати до Магелланових Хмар не міг. Це надто далеко... неймовірно далеко.

— Хто ж тоді? — вигукнув я. — Хто вкрав Стару Землю?

Енея відкинулась на подушки.

— Я не знаю. Гадаю, цього не знає і Корд. А ще вони не хочуть цього знати і бояться, що ми дізнаємось.

А. Беттік підійшов на крок ближче.

— То це не Корд активує портали для нашої подорожі?

— Ні, — відказала Енея.

— А ми дізнаємось, хто це робить? — запитав я.

— Якщо залишимося живі, — мовила дівчинка. Тепер її очі вже не блищали гарячково, а лише втомлено дивились. — Завтра вони чекатимуть на нас, Роле. І я не маю на увазі цього отця-капітана з його людьми. Корд надіслав когось... щось... чекати на нас.

— Нелюда, котрий, як ти кажеш, убив отця Главка, Кучіата і його людей? — уточнив я.

— Так.

— Це щось на кшталт видіння? Звідки ти знаєш про отця Главка?

— Не видіння, — відказала дівчинка пониклим голосом. — Це спогад із майбутнього. Безсумнівний спогад.

Я подивився у вікно. Буря вщухала.

— Ми можемо лишитися тут, — запропонував я. — Можемо знайти екраноліт чи емтешку на ходу, перелетіти на північну півкулю, сховатися там в Алі чи ще в якомусь великому місті, про яке згадує путівник. Ми не зобов'язані бавитися в їхні ігри й проходити завтра крізь портал.

— Ні, ми мусимо, — відказала Енея.

Я почав було протестувати, тоді замовк, а згодом поцікавився:

— А Ктир яким боком до всього цього?

— Не знаю. Це залежить від того, хто послав його цього разу. Хоча, можливо, він діє самостійно. Я не знаю.

— Самостійно? — здивувався я. — Я гадав, що він просто машина.

— О, ні, — заперечила мала, — не просто машина.

— Не розумію, — я потер щоку. — Він може бути другом?

— Другом — ніколи, — сказала дівчинка. Вона знову сіла й приклала долоню мені до щоки, там, де я щойно шкрябав. — Не ображайся, Роле, я не навмисне заплутую. Я насправді не знаю. Нічого ще не написано. Усе таке мінливе... А коли я бачу якусь картину, то її наче намальовано на піску — і за секунду вітер її звіває... — шибки задеренчали під останнім поривом піщаної бурі, й Енея всміхнулась. — Перепрошую, що на мить заплуталася в часі...

— Заплуталася? — не зрозумів я.

— Оце питання, чи ти мене любиш... — пояснила вона з усмішкою, в якій було каяття. — Я забула, де ми й коли.

Після короткого мовчання я сказав:

— Нема за що перепрошувати, мала. Я тебе насправді люблю. І радше помру, ніж дозволю комусь тебе завтра скривдити — хоч Церкві, хоч ТехноКорду, хоч кому.

— Я теж докладу всіх зусиль, аби не допустити такої можливості, пан-Енеє, — промовив А. Беттік.

Дівчинка всміхнулася й взяла нас за руки.

— Бляшаний Лісоруб і Страшило, — проказала вона. — Я не заслуговую на таких друзів.

Тепер була моя черга всміхнутись, бо колись бабуся оповідала цю давню казку.

— А де ж Лякливий Лев?[159] — запитав я.

Усмішка Енеї згасла.

— Це я, — відказала вона. — Ляклива тут я.

Ніхто з нас тієї ночі вже не спав. Ми спакувалися, а коли перший натяк на світанок торкнувся червоних пагорбів за містом, вирушили до нашого плоту.