Ендіміон

45

«Рафаїл» гальмував після переміщення в систему Сьомої Дракона. Отця-капітана де Сойю та інших увели в оману: конструкція рушія кораблів класу Архангел не мала нічого спільного зі старовинним рушієм Гокінґа, за допомогою якого долали світловий бар'єр здавна, ще до Гіджри. Рушій «Рафаїла» був значною мірою фікцією: коли корабель розганявся до навколоквантових швидкостей, рушій надсилав сигнал до системи, яку колись називали Поєднувальною Безоднею. Джерело енергії, що містилося невідомо де, дистанційно задіювало пристрій, який проривав підпростір, протягуючи корабель крізь тканину простору та часу. Цей прорив спричиняв миттєву смерть екіпажу, і люди помирали в агонії — клітини розривалися, кістки перетворювались на порохно, синапси хаотично надсилали останні сигнали, кишки випорожнювалися, внутрішні органи перетворювались на рідину. Той, хто пройшов крізь це, не знав і не пам'ятав подробиць: пам'ять про останні мікросекунди, сповнені жаху і смерті, стиралася під час відтворення й воскресіння, дарованих хрестоформою.

«Рафаїл» почав гальмування, наближаючись до Сьомої Дракона, і його дуже навіть реальний плазмовий рушій сповільнював рух корабля, гравітація в якому наразі у двісті разів перевищувала нормальну. На своїх протиперевантажувальних кушетках у воскресальних яслах отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус та капрал Кі лежали мертвими, а їхні тіла вдруге перетворились на порохно, бо поки воскресіння ще не відбулося, корабель, економлячи енергію, не вмикав внутрішніх полів. Але окрім трьох мертвих тіл, на борту була й людина, про котру важко було сказати, що вона мертва. Радамант Немез відкинула віко своїх воскресальних ясел і лежала тепер на кушетці, її зграбне тіло лише ледь сплющилося під дією жахітного прискорення, але вона була жива. Згідно зі стандартною програмою, на борту було вимкнено підтримку життєзабезпечення: кисень не подавався, атмосферний тиск не дозволяв людині перебувати в приміщенні без скафандра, температура дорівнювала мінус тридцяти за Цельсієм. Але Немез це було байдуже. Вона лежала на кушетці у своєму яскраво-червоному парашутному комбінезоні, спостерігала за моніторами, інколи ставлячи кораблеві запитання й отримуючи відповідь по фіброволоконному зв'язку.

Шістьма годинами пізніше, ще до того, як увімкнулися внутрішні поля і тіла почали відновлюватись у своїх хитромудрих саркофагах, навіть не чекаючи, поки фактичний вакуум у кабіні заміниться на сприятливіше середовище, Немез підвелася, не звертаючи жодної уваги на двохсоткратну силу тяжіння, що діяла на її тіло, і попростувала до командної каюти. Вона викликала на монітор карту Сьомої Дракона і швидко знайшла маршрут, яким колись протікала ріка Тетіс. Наказавши комп'ютерові ввімкнути відео та наблизити картинку, Немез провела пальцями по голографічному зображенню заледенілих струмків, заметів із застругами та тріщин у льодовиках. З атмосферного глетчера височіла верхівка хмарочоса. Немез двічі перевірила відстань по карті: будинок розташовувався в радіусі тридцяти кілометрів від похованої під кригою ріки.

Закінчивши гальмування, на яке пішло одинадцять годин, «Рафаїл» перейшов на орбітальний політ навколо крижаної кулі Сьомої Дракона, що біліла у космічній чорноті. Внутрішні поля давно вже ввімкнулися, система життєзабезпечення функціонувала з повним навантаженням, але Радамант Немез звертала на це не більше уваги, ніж на перевантаження та вакуум. Перш ніж вийти з корабля, вона подивилася на монітори воскресальних ясел. У неї лишалося два з лишком дні до тієї миті, коли де Сойя та його гвардійці почнуть ворушитись у своїх саркофагах.

Умостившись у спусковому апараті, Немез приєднала фіброволоконний провідник від зап'ястка до пульта управління і провела свій апарат через термінатор, а далі просто в атмосферу, не звіряючись із приладами і не користуючись регуляторами. Ще вісімнадцять хвилин, і катер сів на планету за двісті метрів від будинку, що стримів із льодовика, наче велетенський, розцяцькований крижаними віньєтками пеньок.

На терасах льодовика вигравало сліпуче сонце, але небо було чорне, беззоряне. Хоча атмосфери над планетою практично не залишилося, грандіозні теплові системи планети продовжували безперервно рухати повітря від полюса до полюса, утворюючи вітровії, які переносили кристали льоду зі швидкістю чотириста кілометрів на годину. Для роботи в небезпечному середовищі Радамант не стала надягати ні скафандра, ні комбінезона. Вона просто відчинила двері. Не чекаючи, поки висунеться трап, вона зістрибнула з триметрової висоти на поверхню планети, приземлилася на рівні ноги й випросталась, незважаючи на гравітацію 1,7 g. Крижані голки вдарили по ній, наче стрілки із флешетної зброї.

Немез увімкнула внутрішній випромінювач, який утворив біоморфне поле на відстані 0,8 мм від поверхні її тіла. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що зграбна жінка з коротким чорним волоссям і порожніми чорними очима раптом перетворилась на статую, дзеркальну і мінливу, наче ртуть. Статуя перетнула крижані тороси на швидкості тридцять кілометрів на годину, зупинилась біля будинку і, не знайшовши входу, ударом кулака пробила сталопластову панель. Ступивши крізь пролом усередину, вона легко дісталась ковзкою поверхнею шахти ліфта та рвонула на себе провислі дверцята. Кабінка ліфта давно вже впала в підвал, розташований на вісімдесят із лишком поверхів нижче.

Радамант Немез ступила у відкриту шахту і в цілковитій темряві стрімко полетіла вниз, долаючи 108,8 футів на секунду. На одному із поверхів блимнуло світло, і вона вхопилась за сталеву балку, аби зупинити падіння. Швидкість, із якою вона рухалась, на ту мить була максимальною й сягала понад п'ятсот кілометрів на годину. Немез загальмувала менш ніж за три сотих секунди.

Сягнистими кроками Немез перемістилася від ліфта до кімнати, встигнувши помітити меблі, лампи й книжкові полиці. Старий порався на кухні. Почувши швидкі кроки, він підвів голову.

— Роле? — промовив він. — Енеє?

— Точно, — сказала Радамант Немез, двома пальцями стиснувши горло старого й відірвавши його від підлоги.

— Де дівчинка на ім'я Енея? — тихо запитала вона. — Де всі вони?

Як не дивно, сліпий священик не скрикнув від болю. Він стиснув зітерті зуби й втупився невидющими очима у стелю, але вимовив тільки одне:

— Не знаю.

Немез кивнула й пожбурила священика на підлогу. Усівшись старому на груди, вона піднесла вказівний палець до його ока, вистреливши мікрониттю, що закінчувалася щупом. Самонавідний щуп миттєво відшукав потрібну ділянку кори головного мозку.

— Тепер, отче, — сказала жінка,— давайте спробуємо знову. Де дівчинка? Хто її супроводжує? Де вони всі?

Мікрониттю почали надходити відповіді — закодовані сплески стихаючої мозкової енергії.