Ендіміон

44

Це була не єдина вмерзла в кригу будівля. Ціле місто стояло вкрите кригою, на яку перетворилася облагороджена атмосфера Сьомої Дракона. Уламок колишньої блискучої Гегемонії, що покоївся в льодовику, наче доісторична комаха в бурштині.

Отець Главк виявився лагідною та життєрадісною людиною. Невдовзі ми дізналися, що його заслали на Сьому Дракона за належність до одного з останніх Орденів Церкви, які притримувалися вчення Тейяра. Після того як Юлій VI видав буллу, у котрій оголосив філософію цього антипапи єрессю, Орден розпустили, частину членів відлучили від Церкви, а інших заслали до таких закутків домініону, куди ворон і кісток не заносить. Отець Главк відбув у цій крижаній могилі п'ятдесят сім стандартних років, але ніколи не називав цього вигнанням — тільки місією.

Визнаючи, що жоден із чітчатуків ніколи не виявляв бодай найменшого прагнення навернутись, отець Главк зізнавався і в тому, що він теж не дуже поривався схилити їх до християнства. Він високо цінував їхню мужність, поважав їх за чесність та був у захваті від їхньої культури, здобутої тяжкою працею. До того як осліпнути — він називав свою сліпоту сніговою, стверджуючи, що це не просто катаракта, а наслідки комбінованої дії холоду, вакууму та жорсткої радіації на поверхні планети, — отець Главк мандрував із багатьма мисливськими ватагами чітчатуків.

— Раніше їх було більше, — розповідав старий священик, коли ми сиділи в його яскраво освітленому кабінеті. — Багато з них померло від виснаження. У цьому районі, де п'ятдесят років тому мешкали десятки тисяч чітчатуків, тепер набереться хіба пару сотень.

Перші кілька днів я залишав Енею й А. Беттіка розмовляти зі сліпим священиком, а сам вирушав досліджувати замерзле місто.

Отець Главк освітлював чотири поверхи висотного будинку лампами на паливних гранулах.

— Це для того, аби примари сюди не потикалися, — пояснив він. — Вони ненавидять світло.

Я знайшов сходи і спустився у темряву з ручним ліхтарем і гвинтівкою напоготові. Спустившись на двадцять чотири поверхи вниз, я знайшов лаз і крізь лабіринт крижаних тунелів взявся відвідувати інші споруди в місті. Колись, десятиріччя тому, отець Главк позначив вхідні двері до цих будівель написами, зробленими світловим пером: «Склад», «Суд», «Центр зв'язку», «Палац Гегемонії», «Готель» і таке інше. Деякі з них я оглянув, помітивши, що раніше їх відвідував і священик. Під час третьої розвідувальної експедиції я знайшов глибоко внизу сховища, де зберігалися паливні гранули. Вони були джерелом тепла й світла для старого священика, а також засобом спонукати чітчатуків завітати до нього.

— Вони отримують від примар усе, за винятком горючих матеріалів, — розказував він. — Гранули дають їм світло і трішки тепла. Нам подобається такий бартер: вони дають мені м'ясо примар і шкури, а я даю їм світло, тепло та балачки. Гадаю, спершу вони спілкувалися зі мною тому, що моя ватага складалася з найелегантнішого простого числа... з одиниці! На початку нашого знайомства я намагався ховати й переховувати запаси гранул. Тепер я знаю, що чітчатуки ніколи нічого у мене не вкрадуть. Навіть якщо від цього залежатиме їхнє життя. Або навіть життя їхніх дітей.

Більше в замерзлому місті не було на що дивитись. Тут стояла така суцільна темрява, що моя лампа була безсила з нею боротись. Якщо я й несвідомо сподівався знайти якийсь засіб, що дозволив би нам легко дістатися другого порталу, десь нижче за течією — може, гігантську паяльну лампу або термоядерний бур, — ці сподівання швидко розвіялись. Усе місто, за винятком чотирьох кімнат отця Главка, заповнених меблями, книжками, світлом, теплом і бесідами, було таке холодне й мертве, як дев'яте коло пекла.

На третій чи четвертий день нашого тут перебування я приєднався до своїх друзів у кабінеті, де вони сиділи та розмовляли, чекаючи, коли настане обідня пора. Я вже переглянув книжки, які стояли на полицях: праці з філософії та теології, містичні книжки, книжки з астрономії, етнології, новоантропології, пригодницькі романи, довідники з теслярської справи, медицини, зоології...

— Про що я найбільше шкодую, відколи осліп, а відтоді минуло вже тридцять років, — сказав отець Главк, коли ми щойно познайомились і він гордо показував свою бібліотеку, — це про те, що більше не можу читати мої любі книжки. Я наче антипод Просперо[147]. Ви навіть уявити не можете, скільки часу в мене пішло на те, аби перетягти сюди ці три тисячі томів з бібліотеки п'ятдесятьма поверхами нижче!

Удень, коли я вирушав на свої розвідки, А. Беттік зазвичай брав якусь книжку й ішов читати, а Енея читала вголос старому священикові. Одного разу, коли я без стуку зайшов до кімнати, побачив сльози на щоках старого місіонера.

Того дня, коли я приєднався до громади, отець Главк розповідав про Тейяра, стародавнього єзуїта, а не того антипапу, якого скинув Юлій VI.

— Тейяр був санітаром під час Першої світової війни[148], витягав поранених на ношах, — розказував отець Главк. — Він міг залишитися капеланом і не лізти під кулі, але вирішив бути санітаром. За мужність його нагородили відзнаками, і серед них — орденом Почесного легіону.

А. Беттік делікатно кашлянув.

— Перепрошую, отче, — неголосно мовив він. — Я правильно зрозумів, що Перша світова війна — це був конфлікт в епоху до Гіджри, обмежений винятково Старою Землею?

Священик усміхнувся собі в бороду.

— Цілком вірно, мій дорогий друже. Початок двадцятого сторіччя. Жахливий конфлікт. Жахливий. І Тейяр побував у самому пеклі бойових дій. Після цього він до останнього свого дня ненавидів війну.

Отець Главк мав крісло-гойдалку, яке сам змайстрував багато років тому. Ось і тепер він тихенько розгойдувався, сидячи в цьому кріслі перед примітивним коминком, у якому горіли все ті ж гранули. Золоті жаринки кидали довгі тіні й давали відчутне тепло, від якого ми, відколи пройшли останній портал, уже встигли відвикнути.

— Тейяр був геологом і палеонтологом. У 1930-их, перебуваючи в Китаї — це така національна держава, що існувала на Старій Землі, мої друзі, — він створив теорію про те, що еволюція — це процес, який іще не завершився, але який іде згідно із задумом. Він бачив Всесвіт як задум Бога, спрямований на те, щоб об'єднати в одній розумній сутності Христа Еволюції, Індивідуума й Універсум. Тейяр де Шарден сприймав кожний крок еволюції як обнадійливий знак; навіть масові вимирання біологічних видів — для нього привід радіти. Він вирізняв такі етапи еволюції: космогенез (це його термін) бере відлік відтоді, коли людство почало відігравати центральну роль у Всесвіті; ноогенез — наступний етап, коли людський розум досягає відповідного еволюційного рівня; а потім уже — гомінізація й ультра-гомінізація як етапи еволюціонування Homo sapiens у справжню людину.

— Перепрошую, отче, — несподівано для себе самого сказав я, ледь подивовуючись абсурдності цієї бесіди на абстрактні теми серед мертвого міста під шаром замерзлої атмосфери, де навколо панують хижі вбивці та вбивчий холод, — але чи не Тейяр є автором єретичної думки, що людство може еволюціонувати аж до Бога?

Сліпий священик заперечливо похитав головою, але вираз його обличчя залишався благодушним.

— За життя, сину мій, Тейяра ніколи не звинувачували в єресі. 1962 року Священна Канцелярія — це була геть інша Священна Канцелярія, повірте мені — видала монітум[149]...

— Що видала? — перепитала Енея. Вона сиділа на килимі біля вогню.

— Монітум — це попередження. Застереження не сприймати його ідей некритично, — пояснив отець Главк. — Але Тейяр ніколи не казав, що люди стануть Богом... він казав, що весь розумний Всесвіт еволюціонує в напрямку до того дня — він називав його точкою Омега, — де всі Божі творіння, з людством включно, поєднаються з Богом.

— А чи залучив би Тейяр до еволюції ТехноКорд? — тихо запитала Енея, обхопивши руками коліна.

Сліпий священик перестав гойдатись і смикнув себе за бороду.

— Вчені-тейярдисти кресають шаблями з цього приводу ось уже багато сторіч, моя люба. Я не вчений, але вірю, що у своєму оптимізмі він не зробив би винятку для Корду.

— Але вони походять від машин, — зауважив А. Беттік. — І їхня концепція Абсолютного Інтелекту дуже різниться від християнської — це холодний, безпристрасний розум, здатний передбачити та прорахувати всі варіанти.

Отець Главк кивав, слухаючи його.

— Але вони мислять, сину мій. Їхні найперші зразки були сконструйовані на основі живої ДНК...

— Сконструйовані на основі ДНК як обчислювальні машини, — втрутився я, здригаючись при думці, що машини Корду можуть мати душі.

— А для чого були сконструйовані наші ДНК, синку? Аби впродовж перших кількох мільйонів років що робити? Їсти? Вбивати? Розмножуватись? Чим ми були кращими за Штінтів епохи Гіджри, створених із кремнію та ДНК? Як сказав би Тейяр, щоб підхльоснути здатність Всесвіту до самоусвідомлення, а потім і до розуміння Божої волі, Бог створив свідомість.

— ТехноКорд хотів використати людство як частину свого проекту АІ, — зауважив я, — а потім і знищити нас.

— Проте він цього не зробив, — сказав отець Главк.

— Це не його заслуга, — заперечив я.

— Людство розвивається — а воно, безумовно, розвивається, — та його заслуги в цьому нема, — вів далі старий священик. — Еволюція призвела до появи людини, проте людина довго та болісно набуває людяності.

— Співпереживання, — тихо вимовила Енея.

Отець Главк звернув до неї свої сліпі очі.

— Саме так, моя мила. Але ми не єдині, хто втілює людяність. Щойно наші комп'ютери отримали самосвідомість, вони стали частиною цього проекту. Вони можуть пручатися. Вони можуть намагатися завадити цьому, бо матимуть власні заплутані наміри. Але Всесвіт продовжує здійснювати свій власний план.

— Із ваших слів виходить так, що Всесвіт — це машина, разом з усіма його процесами, — сказав я. — Запрограмована, неминуча, непоборна.

Старий повільно похитав головою.

— Ні, ні... у жодному разі не машина. І неминучості у Всесвіті немає. Якщо Христос приходив навчити нас чогось, то лише того, що немає нічого неминучого. Наслідки завжди невизначені. І ми завжди повинні самі обирати між світлом і темрявою. Ми і наша свідома сутність.

— Але Тейяр вважав, що свідомість і співпереживання переможуть? — запитала Енея.

Отець Главк змахнув кістлявою рукою в напрямку книжних полиць у неї за спиною.

— Там має бути книжка... на третій полиці... а в ній блакитна закладка... там, де я читав востаннє, тридцять років тому. Ти її знайшла?

— «Щоденники, зошити та листування Тейяра де Шардена»? Ця? — запитала Енея.

— Так, це вона. Відкрий її там, де закладка. Ти бачиш абзац із моїми позначками? Це чи не останнє, що бачили мої старі очі, перш ніж все заполонила темрява.

— Запис, датований дванадцятим грудня 1919 року? — уточнила Енея.

— Так, Прочитай, будь ласка.

Енея піднесла книжку ближче до світла, що йшло від каміна.

— «Зверніть увагу, — прочитала вона вголос. — Я не приписую остаточної й абсолютної цінності творінню людських рук. Я вважаю, що ці творіння зникнуть і з'являться в новій формі, про яку ми поки що навіть не здогадуємось і якої не можемо осягти своїм розумом. Водночас я визнаю, що вони відіграють важливу перехідну роль: вони є обов'язковими, неминучими фазами, які ми (ми чи наша раса) маємо пройти в ході наших метаморфоз. Я захоплююся не їхньою формою, а їхнім призначенням, яке полягає в тому, щоб якимось незбагненним чином побудувати спочатку щось богоподібне, а тоді, дякуючи милості Христа, який проливає своє світло на наші зусилля, і щось божественне».

Запала тиша, яку порушувало тільки ледь чутне шипіння жаринок у коминку, а ще — тріск і стогін десятків мільйонів тон криги над нами й навколо нас. Нарешті отець Главк сказав:

— Ось ця віра і була єрессю Тейяра в очах нинішнього Папи. А те, що я її поділяв, було моїм великим гріхом. Це, — він махнув у бік стіни, де до вікон тулилися темрява й крига, — моя кара.

Ми продовжували мовчати.

Отець Главк розсміявся й обіперся об коліна кістлявими руками.

— Але матуся мене вчила, що там, де є друзі, трапеза та бесіда, не може навіть ітися про кару. А в нас усе це є, пан-Беттіку! Я кажу «пан-» , тому що, наполягаючи, аби до вас зверталися інакше, сер, ви відділяєте себе від людяності, вигадуючи для цього хибні підстави. Пан-Беттіку!

— Так, сер?

— Зробіть, будь ласка, старому послугу: сходіть до кухні та принесіть каву. Вона має бути готовою. А я поставлю на стіл рагу та хліб... він, напевно, вже розігрівся. Пан-Ендіміоне?

— Так, отче?

— Ви не проти спуститися до винного льоху й вибрати пляшку найкращого марочного вина?

Я всміхнувся, бо знав, що старий цього не побачить.

— А на скільки поверхів я повинен спуститися, щоб знайти льох, отче? Не на п'ятдесят дев'ять, я сподіваюся?

Усмішка старого засяяла навіть крізь його пишну бороду.

— Я п'ю вино кожного разу, коли сідаю за стіл, тому якби мій льох був там, де ви кажете, я був би у кращій фізичній формі, сину мій. Та оскільки я старий лежебока, то тримаю вино у шафці лише одним поверхом нижче. Поруч зі сходами.

— Знайду, — запевнив я.

— Я накрию на стіл, — запропонувала Енея. — А завтра моя черга готувати їжу.

І кожен із нас зайнявся своєю справою.