Ендіміон

35

Отець-капітан де Сойя вперше скористався деякими з повноважень, наданими йому папським монідиском.

Він оголосив Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії, на якій знайшов килим-літун, зоною злочину і запровадив на ній надзвичайний стан. Із плавучого міста Сент-Терез на станцію були викликані паксівські військові разом із кораблями. Де Сойя наказав арештувати всіх без винятку рибалок і колишній гарнізон платформи. Коли головний прелат Сент-Терез, єпископ Меландріано, почав було протестувати, називаючи таке рішення свавіллям, і навіть засумнівався у делегованих папським монідиском повноваженнях, де Сойя звернувся до правителя планети, архієпископа Джейн Келлі. Архієпископ схилилася перед папським монідиском і наказала Меландріано замовкнути під загрозою відлучення.

Де Сойя на час розслідування призначив лейтенанта Спраула своїм ад'ютантом і помічником, залучив паксівських спеціалістів із судово-медичної експертизи, а також найкращих слідчих із Сент-Терез та інших великих міст-платформ, аби ті провели розслідування на місці злочину. До капітана Ч. Доббса Поула, котрий сидів на гауптвахті під арештом, застосували правдоказ та інші наркотики, так само як і до всіх військових гарнізону, що ніс вахту на платформі, та всіх рибалок, що перебували там під час інциденту.

За кілька днів з'ясувалося, що капітан Поул, покійний лейтенант Беліус і чимало інших офіцерів та цивільної обслуги цієї платформи увійшли в злочинну змову з місцевими браконьєрами, заплющуючи очі на нелегальний вилов риби, та розкрадаючи майно, що належало Паксу. Вкрали навіть один батискаф, зазначивши у звіті, що його потопили партизани під час збройного нападу. Вони також привласнювали отримані від туристів-рибалок гроші. На все це отцю-капітанові де Сойї було начхати. Він хотів дізнатися в усіх подробицях, що сталося того вечора, два стандартні місяці тому.

Судово-медичні експерти обробляли величезну кількість речових доказів. Кров і залишки органічної тканини, знайдені на килимі, перевірили на ДНК і надіслали для ідентифікації у відповідний центр у Сент-Терез та на орбітальну базу Пакса. Виявилось, що сліди крові на килимі належать двом різним особам: одну з них точно встановили як лейтенанта Беліуса; особи з ДНК, що відповідала б іншим залишкам крові на килимі, у базі даних Моря Безкрайого не знайшлося. І це попри той факт, що свого часу відповідна інформація про всіх без винятку громадян Пакса на цій планеті була занесена у базу даних.

— А як кров цього Беліуса потрапила на килим? — поцікавився сержант Ґреґоріус. — Під правдоказом усі як один дали свідчення, що Беліус беркицьнувся в «калюжу» задовго до того, як затриманий втік на килимі.

Де Сойя кивнув і зчепив пальці рук. Він перетворив кабінет заарештованого коменданта на свій командний пункт. Платформа наразі була переповнена, на ній тепер перебувало втричі більше пожильців, ніж зазвичай. Три великі сторожові кораблі військово-морського флоту Пакса стояли на якорі поблизу, два з них могли занурюватись під воду, як субмарини. Палубу, на якій раніше стояли екранольоти, заполонили різноманітні літальні апарати Пакса, а ще на платформу прибула команда техніків, аби відремонтувати та розширити палубу, де паркувалися топтери. Сьогодні вранці де Сойя наказав прибути в цей район іще трьом військовим кораблям. Єпископ Меландріано надсилав йому не менше двох листів щодня, протестуючи проти божевільних витрат; отець-капітан де Сойя ці листи ігнорував.

— Гадаю, наш незнайомець, втікаючи, зупинився, аби витягти лейтенанта з... як ви це називаєте, сержанте?.. з калюжі. На килимі відбулася сутичка. Утікача було поранено або вбито. Беліус намагався повернутись на станцію. Поул і вартові застрелили його помилково.

— Так, — погодився Ґреґоріус, — це найкращий сценарій, який мені довелося чути.

Чекаючи на результати порівняльного аналізу ДНК із Сент-Терез, вони встигли вибудувати багато інших версій: браконьєри перебували поблизу на плоті, між незнайомцем і лейтенантом Беліусом існувала змова, капітан Поул прибирав своїх спільників... Версія, яку озвучив де Сойя, наразі була найлогічнішою.

— Це означає, що наш незнайомець — один із тих, хто мандрує разом з дівчинкою, — сказав де Сойя. — І він буває схильним до милосердя, хоч якою б дурістю це не видавалося.

— Але він може бути і звичайним браконьєром, — зауважив Ґреґоріус. — Ми ніколи не дізнаємося напевно.

Де Сойя постукав кінчиками складених пальців.

— Чому не дізнаємось, сержанте?

— Ну, капітане, адже всі докази отам, унизу, — відповів Ґреґоріус, тицьнувши великим пальцем у напрямку бурхливого фіолетового моря за вікном. — Флотські кажуть, що глибина тут десять тисяч сажнів — це майже двадцять тисяч метрів, сер. І всі тіла давно вже пішли рибам на обід. А якщо це був браконьєр і якщо йому вдалося втекти, ми ніколи нічого більше не дізнаємось про нього, сер. Якщо ж він був з іншого світу... Центрального архіву Пакс не має. Довелося б переглянути записи у сотнях світів, сер. Тож нам його ніколи не знайти.

Капітан де Сойя опустив руки й усміхнувся.

— Це один із небагатьох випадків, коли ви помиляєтесь, сержанте. Зачекайте — і побачите.

Наступного тижня де Сойя провів облаву на всіх браконьєрів у радіусі тисячі кілометрів. Усіх затриманих допитали з правдоказом. В облаві взяли участь понад два десятки військових кораблів і понад вісім тисяч вояків. Витрати були величезні. Єпископ Меландріано, близький до апоплексичного удару, прилетів на Станцію триста двадцять шість, аби припинити безум, що тут коївся. Отець-капітан де Сойя заарештував високу духовну особу, а потім відіслав єпископа за дев'ять тисяч кілометрів, до віддаленого монастиря поблизу білої полярної шапки.

Де Сойя вирішив обшукати й океанське дно.

— Ви нічого не знайдете, сер, — попередив його лейтенант Спраул. — Під водою стільки хижаків, що жодна частинка органіки не встигає опуститися нижче ста сажнів, не кажучи вже про дно. Ми нещодавно заміряли ехолотом... тут глибина — дванадцять тисяч сажнів. До того ж на Морі Безкрайому є тільки два батискафи, які можуть працювати на такій глибині.

— Знаю, — відповів де Сойя. — Я наказав їм прибути сюди. Вони будуть тут завтра, разом із фрегатом «Страсті Христові».

Ось коли лейтенанту Спраулу відібрало мову.

Де Сойя всміхнувся.

— Ти знаєш, чи не так, сину, що лейтенант Беліус був християнином, здатним народитися знову? І що його хрестоформи досі не знайшли?

Спраул аж рота роззявив:

— Так, сер... але ж... тобто я хочу сказати... так, але хіба для воскресіння не потрібна наявність тіла? Неушкодженого, сер?

— Аж ніяк, лейтенанте! — відказав отець-капітан де Сойя. — Достатньо шматочка того хреста, який ми всі маємо. Багатьох добрих католиків удалося воскресити з кількох сантиметрів хрестоформи чи будь-якої частинки їхньої плоті. Треба тільки визначити ДНК і наростити все інше.

Спраул недовірливо похитав головою.

— Так, сер... але ж... Відтоді минуло вже дев'ять Великих припливів, сер. А від лейтенанта Беліуса не залишилося жодного квадратного сантиметра, так само як і від його хрестоформи. Ті, що там, унизу, ладні зжерти все, сер.

Де Сойя підійшов до вікна.

— Може, й так, лейтенанте. Може, й так. Але наш обов'язок зробити все, що від нас залежить, для нашого брата во Христі, хіба ні? Крім того, якщо нам вдасться забезпечити лейтенантові Беліусу диво воскресіння, він постане перед судом за крадіжку, зраду та замах на вбивство. Уже заради цього варто спробувати його воскресити, правда ж?

Застосувавши найновіші методи криміналістики, місцеві судмедексперти примудрилися виокремити невстановлені відбитки пальців із горнятка в кают-компанії, хоча посуд за два минулі місяці мили безліч разів. Тисячі розмитих відбитків ідентифікували; усі вони належали або військовим гарнізону, або відвідувачам-рибалкам. Усі — за винятком деяких реконструйованих відбитків. Їх відклали окремо, разом із неідентифікованою ДНК.

— Якби це було в часи Всемережжя, — сказав д-р Голмер Ріам, шеф судмедекспертів, — мегасфера дозволила б нам за допомогою лінії «світло+» звернутися до головних файлів Гегемонії за секунди. Ми б дізналися, чиї це відбитки, практично миттєво.

— Якби та якби та в носі виросли гриби, — пробурмотів отець-капітан де Сойя, — то би й у ліс не треба було ходити.

— Перепрошую? — перепитав д-р Ріам.

— Не звертайте уваги, — відказав де Сойя. — Я сподіваюсь отримати інформацію про відбитки найближчими днями.

Д-р Ріам був заінтригований.

— Яким чином, отче-капітане? Ми перевірили всі банки даних на планеті. Перевірили кожного затриманого браконьєра... а я мушу сказати, що на Морі Безкрайому ніколи ще не було таких масових облав. Ви порушуєте крихку корупційну рівновагу, яка встановилася тут упродовж останніх сторіч.

Де Сойя почухав перенісся. Останнім часом йому не вдавалося виспатись.

— Мене не цікавить крихка корупційна рівновага, докторе.

— Розумію, — сказав Ріам. — Але того, як ви за лічені дні збираєтесь дізнатися, чиї це відбитки, я не розумію. Ані Церква, ані Пакс не мають файлів на всіх громадян усіх світів Пакса, не кажучи вже про загумінкові світи та світи, що перебувають наразі під Вигнанцями...

— Але ж усі світи, що належать до Пакса, ведуть свій облік, — неголосно заперечив де Сойя. — Вони мають дані про всіх, хто хрестився, хто отримав хрестоформу. Про всіх, хто взяв шлюб і хто помер. Є також поліцейські облікові дані та дані ЗС.

Д-р Ріам безпорадно розвів руками.

— Але ж звідки ви почнете?

— Звідти, — відповів отець-капітан де Сойя, — де шанси знайти відповідь є найбільшими.

Втім, поки що не вдавалося знайти жодних останків нещасного лейтенанта Беліуса на глибинах до шестисот сажнів, там, де могли працювати два глибоководні батискафи. Із води витягали сотні приголомшених райдужних акул і досліджували вміст їхніх шлунків. Але й знову не було виявлено жодної згадки про Беліуса — ні шматочка його тіла, ні частки його хрестоформи. У радіусі двохсот кілометрів виловили ще кілька тисяч інших санітарів моря, а з їхніх черев добули рештки двох браконьєрів, які вдалося ідентифікувати. Але жодного натяку на Беліуса чи незнайомця. На Станції триста двадцять шість у припливно-відпливній течії відправили заупокійну месу по лейтенанту, оголосивши, що він помер істинною смертю і знайшов істинне безсмертя.

Де Сойя наказав капітанам глибоководних батискафів спуститися нижче й шукати артефакти там. Капітани відмовилися.

— Чому? — із притиском запитав отець-капітан. — Я викликав вас сюди, бо ваші апарати можуть спуститися аж на дно. Чому ви відмовляєтесь?

— Через Вогняну пащу, — відповів старший із них. — Аби шукати глибше, нам треба буде засвітити ліхтарі. На глибинах ще до шістсот сажнів сонар і глибокий радар помітять, коли левіафан почне підійматися, тож ми зможемо обігнати його та вискочити на поверхню першими. На більшій же глибині у нас не буде жодних шансів. Тому туди ми не спустимося.

— Ви спуститеся туди, — сказав отець-капітан де Сойя, а папський монідиск аж горів золотом на чорному сукні його сутани.

Старший капітан наблизився до нього ще на крок.

— Ви можете заарештувати мене, застрелити мене, відлучити мене... Та я не поведу своїх людей і свій апарат на неминучу смерть. Ви не бачили Вогняної пащі, отче.

Де Сойя по-дружньому поклав руку йому на плече.

— Я не збираюсь арештовувати, розстрілювати чи відлучати вас, капітане. А левіафана я скоро побачу. Можливо, навіть не одного.

Капітан не розумів, про що той торочить.

— Я наказав надіслати сюди ще три бойові субмарини Океанського флоту, — пояснив де Сойя. — Ми збираємося знайти, вигнати з глибин і вбити усіх левіафанів із вогняною пащею, а також усіх інших небезпечних рибин у радіусі п'ятсот кілометрів. Під час вашого занурення ніхто з цих монстрів уже не загрожуватиме.

Старий капітан подивився на свого молодшого колегу, тоді знову перевів погляд на де Сойю. Схоже, обидва капітани були шоковані.

— Отче... капітане... сер... а ви знаєте, скільки коштує Вогняна паща? Скільки дають за нього чужосвітні рибалки-спортсмени та великі фабрики в Терез, сер?

— Біля п'ятнадцяти тисяч місцевих сейдонів, — відповів де Сойя. — Це дорівнює приблизно тридцяти п'яти тисячам паксівських флоринів. Або майже п'ятдесяти тисячам марок Торговельної Гільдії, — де Сойя всміхнувся. — А оскільки вам, капітани, виплатять тридцять відсотків за кожного левіафана, якого ви знайдете для військових моряків, я бажаю вам вдалого полювання.

Обидва капітани поспішили вернутися на свої батискафи.

Уперше «Рафаїл» залишав планету без де Сойї. Отець-капітан відправив на Архангелі самого лише Ґреґоріуса з відповідним наказом. Той мав при собі зразки ДНК та відбитки пальців невизначеної особи й нитки з килима-літуна.

— На Гіперіоні, — казав де Сойя променевим каналом за кілька хвилин до того, як «Рафаїл» мусив зробити квантовий стрибок, — досі присутні значні військові сили Пакса. На орбіті перебуває щонайменше два факельники. Вас доправлять до столиці, до Сент-Джозефа, для належного воскресіння.

Пристебнутий до кушетки сержант Ґреґоріус тільки хмикнув. На екрані його обличчя виглядало розслабленим і спокійним, незважаючи на те, що він ось-ось мав померти.

— Три дні звичайної процедури, — вів далі де Сойя, — а тоді, я сподіваюсь, не більше одного дня на розшуки в базі даних. Потім ви повернетесь.

— Слухаюсь, капітане, — відповів Ґреґоріус. — Я не стану марнувати часу, швендяючи в Джектауні по барах.

— У Джектауні? — не зрозумів де Сойя. — А, так... стара назва столиці. Що ж, сержанте, коли б вам захотілося провести єдиний вечір на Гіперіоні в барі — це ваше право. Боюся, впродовж останніх місяців поруч зі мною вам не дуже вдавалося розвіятись.

Ґреґоріус відповів широкою усмішкою. Годинник показував, що до квантового стрибка та болючого знищення залишилось тридцять секунд.

— Я не жаліюсь, капітане.

— От і добре, — сказав де Сойя. — Щасливої вам дороги. І, сержанте...

— Так, сер?

Десять секунд.

— Дякую вам, сержанте.

Відповіді він не отримав. Раптом зв'язок по когерентному надсвітловому променевому каналу урвався. «Рафаїл» здійснив квантовий стрибок.

Військові застрелили п'ятьох левіафанів. Де Сойя літав на своєму командному топтері подивитися на кожного.

— Святий Боже, вони більші, ніж я міг собі уявити, — сказав він лейтенанту Спраулу, коли вони підлетіли до того місця, де плавала перша туша.

Чудисько, мертвотно-біле, наче хробак, втричі перевищувало розмірами платформу. Навсібіч на стеблах, наче у краба, стирчали очі, крізь прорізи зябер міг пролетіти топтер, а кожна з численних пащ завиграшки ковтнула б військову субмарину. Щупальця завдовжки були у кількасот метрів, а на гнучких антенах розгойдувалися люмінесцентні «ліхтарі», настільки яскраві, що засліплювали навіть при денному світлі. Тушу розірвало від перепаду тиску, і де Сойя побачив, як команди з обробки юрмляться навколо, відділяючи щупальця й розрізаючи біле м'ясо левіафана на кубічні шматки, доки воно не почало псуватися під спекотним сонцем.

Тепер, коли можна було не боятись зустрітися з Вогняною пащею чи іншим хижим монстром, два капітани-глибоководники занурили свої батискафи на дванадцять тисяч сажнів. Тут, у гущавині трубчастих черв'яків, височенних, наче мамонтові дерева Старої Землі, вони натрапили на приголомшливі речі — підводні апарати браконьєрів, зім'яті шаленим тиском до розмірів пласкої валізки, військовий корабель, що от уже понад сто років значився зниклим. І — черевики. Десятки черевиків.

— Уся справа у вичинці, — сказав лейтенант Спраул де Сойї, сидячи поруч із капітаном перед монітором. — Дивовижно, але так само було й на Старій Землі. Ще з часів найдавніших операцій із підняття затонулих суден, як от, наприклад, підняття «Титаніка», рятівникам ніколи не вдавалося знайти тіла — у морі надто багато голодних ротів... але вони натрапляли на купи взуття. Якась речовина, що її застосовують при виправі шкіри, відлякує морських хижаків... так було на Землі, так і тут.

— Підніміть їх нагору, — наказав де Сойя по головному каналу.

— Черевики? — перепитав капітан батискафа. — Усі?

— Усі, — сказав де Сойя.

На моніторах було видно, які купи сміття вкривають дно: предмети, загублені персоналом платформи за двісті років недбальства, особисті речі потонулих браконьєрів та моряків, а також металевий і пластиковий мотлох, викинутий рибалками й військовими. Корозія, глибоководні ракоподібні та неймовірний тиск спотворили більшість речей так, що їх годі було впізнати, але деякі виглядали новішими і на щось схожими.

— Захопіть оце та передайте нагору, — скомандував де Сойя, коли в поле його зору потрапили блискучі предмети, схожі на ніж, виделку, пряжку... А це що таке?

— Де? — перепитав капітан батискафа. Він більше стежив за дистанційними маніпуляторами, аніж за екраном.

— Он, щось блискуче... Схоже, це пістолет!

Картинка на екрані смикнулась, батискаф розвернувся. Розвернувся й потужний прожектор, який обнишпорив ділянку дна ще раз й освітив знахідку, а камера дала її зображення крупним планом.

— Це пістолет, — пролунав голос капітана батискафа. — Ще чистий. Його трохи сплющило, але не дуже, — де Сойя розчув, як клацає візуалізатор, виокремлюючи зображення пістолета. — Зараз я його підхоплю, — сказав капітан.

Де Сойї хотілось вигукнути: «Обережно!», — але він стримав себе. Командуючи факельником, він навчився не заважати підлеглим виконувати свою роботу. Він спостерігав, як на моніторі з'явилась механічна рука і як дистанційний маніпулятор обережно піднімає блискучий предмет.

— Можливо, це флешетний пістолет лейтенанта Беліуса, — припустив Спраул. — Він зник разом із ним, і його досі не знайшли.

— Але він мав упустити його досить далеко від цього місця, — задумливо проказав де Сойя, спостерігаючи за зображенням на екрані.

— Тут такі химерні й потужні течії, — сказав молодий офіцер. — Хоча, як на мене, це не дуже схоже на пістолет із флешетами... надто ця штуковина квадратна, чи що...

— Так, — погодився де Сойя.

Прожектори висвітлили покритий намулом корпус підводного човна, що лежав тут не одне десятиріччя. Де Сойя думав про ті роки, що він пробув у космосі, і про те, як різниться космічний простір від будь-якого океанського. Вода буяє життям і наче просочена історією. Отець-капітан міркував і про Вигнанців, про їхню дивну спробу адаптуватись до космосу, так як оці трубчаті черв'яки, доісторичні риби й інші чудовиська, що водяться на дні, адаптувались до вічної темряви та жахливого тиску. Можливо, думав він, Вигнанці зрозуміли щось про майбутнє людства, щось таке, що ми в Паксі тільки відкидаємо.

Це єресь. Де Сойя відігнав від себе недоречні думки й подивився на свого юного радника.

— Незабаром ми дізнаємося, що це таке, — сказав він. — За годину вони піднімуть усі знахідки.

Ґреґоріус повернувся за чотири дні. Мертвий. «Рафаїл» надіслав упізнавальний код, факельник зустрів його в двадцяти світлових хвилинах, тіло сержанта забрали з корабля-архангела та переправили до воскресальної каплиці в Сент-Терез. Де Сойя не став чекати, поки його людину воскресять. Він наказав доправити кур'єрську сумку негайно.

За допомогою бази даних Пакса на Гіперіоні вдалось ідентифікувати ДНК із килима-літуна, як і часткові відбитки пальців на посуді. Вони належали тій самій людині: Ролу Ендіміону. Народився в 3099 році н.е. на Гіперіоні, нехрещений. Вступив до Місцевої гвардії Гіперіона в 3115 р., у місяць Хоми, під час заколоту на Урсі служив в 23-му мотопіхотному полку. Три подяки за хоробрість, одна з них — за порятунок товариша під ворожим вогнем. Вісім стандартних місяців відбув у Форт-Бенджіні поблизу Південного Кігтя на континенті Аквіла, потім на станції 9 на ріці Кане на Аквілі, де патрулював джунглі й охороняв від нападів повстанців фібропластові плантації. Вийшов у відставку сержантом 15-го числа місяця Великого посту, 3119 р. Даних про подальше перебування немає аж до 23-го числа місяця Вознесіння 3126 р., тобто десять стандартних місяців тому, коли його було заарештовано, віддано під суд і засуджено на смерть у Порт-Романсі, континент Аквіла, за вбивство такого собі пан-Дабіла Герріґа, відродженого християнина, з планети Ренесанс-Вектор. Із записів випливало, що Рол Ендіміон відкинув пропозиції прийняти хрестоформу і був страчений за допомогою жезла смерті за тиждень після арешту, 30-го числа місяця Вознесіння 3126 року н.е. Тіла позбулися, викинувши його в море. На свідоцтві про смерть і протоколі розтину стоїть підпис головного інспектора Пакса на Гіперіоні.

Наступного дня вдалось ідентифікувати невиразні відбитки пальців на старовинному пістолетові 45-го калібру, що його підняли з океанського дна: окрім відбитків пальців лейтенанта Беліуса, знайшлися там і відбитки, що належали Ролу Ендіміону.

Шматочків ниток із килима-літуна паксівська база даних Гіперіона не ідентифікувала. Проте службовець, котрий досліджував зразки, доклав до звіту написану власноруч записку, де звертав увагу на той факт, що саме про такий килим-літун йдеться в легендарних «Піснях», автором яких є поет, котрий жив на Гіперіоні сто років тому.

Після свого воскресіння сержант Ґреґоріус відпочив кілька годин і вирушив із рапортом на Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії. Де Сойя розповів йому про результати розшуків. А ще він проінформував сержанта, що два десятки паксівських інженерів, котрі не відходили від порталу останні три тижні, кажуть, що не виявили жодних ознак того, що старовинну арку нещодавно активізували. Проте кілька рибалок, які перебували на платформі тієї ночі, стверджують, ніби помітили яскравий спалах у цьому місці. Інженери також доповіли, що потрапити всередину старовинної арки, збудованої Кордом, неможливо. Неможливо й сказати, куди б ця арка могла відправити людину, якби раптом спрацювала.

— Як на Ренесанс-В., — сказав Ґреґоріус. — Але тепер ви хоча б уявляєте, хто допоміг дівчинці втекти.

— Можливо, — відказав де Сойя.

— Довгий же шлях він пройшов, аби померти тут, — зауважив сержант.

Отець-капітан відкинувся на спинку стільця.

— А він тут помер, сержанте?

Ґреґоріус не знав, що відповісти.

Насамкінець де Сойя мовив:

— Гадаю, ми закінчили свої справи на Морі Безкрайому. Або закінчимо за день чи два.

Сержант кивнув. Крізь довгий ряд вікон він бачив яскраву заграву, що передувала появі місяців на небосхилі.

— Куди ми тепер, капітане? Повертаємось до старої схеми пошуків?

Де Сойя також дивився на схід, чекаючи на появу гігантського жовтогарячого диска над потемнілим обрієм.

— Я ще не знаю напевне, сержанте. Давайте спочатку завершимо свої справи тут: передамо капітана Поула в руки правосуддя на Сьомій орбітальній станції, умиротворимо єпископа Меландріано...

— Якщо зможемо, — вставив сержант Ґреґоріус.

— Якщо зможемо, — погодився де Сойя. — Після цього засвідчимо свою пошану архієпископу Келлі, повернемося на «Рафаїл» і там вирішимо, куди переміститися цього разу. Можливо, нам уже час прикинути, куди прямує дівчинка, і спробувати дістатися туди першими, а не йти далі за маршрутом, який розрахував «Рафаїл».

— Так, сер, — відповів Ґреґоріус. Він віддав честь і вже було попрямував до дверей, але нараз зупинився. — А ви вже прикинули, сер? Вам допомогло те, що нам вдалося тут розшукати?

Де Сойя спостерігав, як на небо викочуються три місяці. Він не розвернувся до сержанта, коли відповів йому:

— Можливо. Можливо, і так.