Ендіміон

54

Коли ми опинилися по той бік порталу, Ктиря на плоті вже не було.

Я опустив гвинтівку й роззирнувся навкруги. Ріка тут була широка й досить мілка, а небо мало глибокий синій колір, темніший за ляпіс-лазур Гіперіона. На північному небокраї високими вежами стояли купчасті хмари. Вони, здавалося, всотували в себе світло сонця, що було за нашими спинами вже досить низько на вечірньому прузі. Принаймні щось мені підказувало, що сонце сідає, а не сходить.

Повз пропливали скелясті береги. Між скелями чорніли згарища, а подекуди зола вже почала проростати травою. Тут навіть повітря відгонило попелом, так наче ми подорожували місцевістю, де трапилася лісна пожежа. Праворуч від нас, на значній відстані, здіймався чорний конус, схожий на згаслий вулкан.

— Гадаю, ми на Божегаї, — промовив А. Беттік. — А це — те, що лишилося від Дерева світу.

Я ще раз подивився на чорний вулканічний конус. Жодне дерево не могло вирости таким величезним.

— А де Ктир? — запитав я.

Енея підвелася на ноги й наблизилась до того місця, де щойно стояла потвора. Мала помацала повітря, наче монстр міг перетворитися на невидимку.

— Тримайтеся! — знову попередив я.

Пліт наближався до пасма невисоких порогів. Я кинувся до стернового весла й відв'язав його, а андроїд із дівчинкою схопились за жердини, що були з кожного боку. Пліт підстрибнув, хлюпнув і спробував розвернутись, але, врешті решт, подолав білі буруни.

— Круто! — вигукнула Енея. Я давно вже не бачив її такою повеселілою.

— Круто, — погодився я. — Але пліт розвалюється.

Це було перебільшення, але не надто значне. Колоди на носі звільнилися від мотузок і совгались тепер як живі. Наші пожитки, звалені безладною купою, жалісно деренчали і захаращували середину плоту, поховавши під собою складений намет.

— Дивіться, он низький берег. Там зручно пристати, — запропонував А. Беттік, показуючи на трав'янисту пляму справа. — А далі берег знову стає обривчастим.

Витягши бінокль, я роздивився чорні схили.

— Твоя правда, — погодився я. — Попереду можуть бути справжні бистрини й обмаль зручних місць для причалу. Давайте зупинимось тут і трохи підремонтуємось.

Налягаючи на жердини, Енея й андроїд пристали до правого боку ріки. Я зістрибнув із плоту й витяг його на багнистий берег. Пошкодження на носі й лівому борті виявились не такими вже й серйозними — тільки підтягнути кілька ременів зі шкіри примар. Добре було б замінити і кілька побитих колод. Я подивився вгору по ріці. Сонце спустилося ще нижче, але, схоже, ми мали приблизно годинку світлого часу.

— Будемо ставати табором на ніч? — запитав я. — Чи рухатимемось далі навіть уночі?

— Далі, — відповіла Енея, не замислившись навіть на мить.

Я чудово її розумів. У Кум-Ріяді наразі був іще ранок.

— Проте я не хотів би наскочити в темряві на пороги, — зауважив я про всяк випадок.

Енея скосила очі на вечірнє сонце.

— А я б не хотіла сидіти тут у темряві, — відказала вона. — Давайте заберемося звідси якомога далі, — дівчинка взяла у мене бінокль і почала роздивлятись чорні гребені праворуч від нас і темні пагорби на лівому березі. — Навряд чи для Тетіс обрали б ріку з небезпечними порогами, чи не так?

А. Беттік відкашлявся.

— Наскільки я можу здогадуватись, — сказав він, — оті лавові напливи сформувалися під час нападу Вигнанців на цей світ. Ланцетні удари могли спричинити сейсмічні зрушення, а ті своєю чергою — створити дуже серйозні пороги.

— Це були не Вигнанці, — м'яко заперечила Енея.

— А хто ж тоді, дитино?

— Не Вигнанці, — повторила вона рішучіше. — Це ТехноКорд збудував космічні кораблі, щоб атакувати Всемережжя... Вони удавали з себе Вигнанців.

— Хай буде так, — я пригадав, що Мартін Силен говорив про це в кінці своїх «Пісень». Я не дуже зрозумів цю частину, коли заучував поему. А тепер мені й поготів було не до того, аби з усім цим розбиратися. — Проте обгорілі пагорби від цього не зникнуть, та й підступні пороги можуть нам трапитись. Може статися й так, що нам не вдасться переправитись через них на плоті.

Енея кивнула й поклала бінокль назад у мій заплічник.

— Не вдасться, то й не вдасться — підемо далі пішки й пройдемо наступний портал вплав. Але зараз давайте полагодимо пліт і спробуємо пройти на ньому якнайдалі. Якщо побачимо небезпечні пороги, то жердинами спрямуємо пліт до найближчого берега.

— Там можуть бути прямовисні скелі, а не такий берег, як тут, — заперечив я. — Ця лава мені не подобається.

Енея тільки знизала плечима:

— Тоді заліземо на скелю й підемо пішки. Зізнаюсь, що того вечора я був у захваті від цієї малої. Я знав, що вона втомлена, хвора, страшенно переймається через бозна-що і, крім того, перелякана на смерть. Але я також бачив, що вона не планує здаватись.

— Хай так, — погодився я. — Принаймні Ктир забрався. Це добрий знак.

Енея подивилася на мене й нічого не сказала, а натомість лише спробувала всміхнутися.

Ремонт тривав якихось двадцять хвилин. Ми перев'язали мотузки, пересунули ближче до носа кілька центральних підпор і, щоб не стояти у воді, розклали собі під ноги наш намет, наче настил.

— Якщо ми будемо рухатися вночі, — мовила Енея, — нам треба знову поставити щоглу й почепити ліхтар.

— Звісно, — я ще раніше приберіг одну із жердин, тож тепер устромив її в гніздо і закріпив, а після цього вирізав ножем на щоглі заглибину для ліхтаря. — Засвітити? — спитав я.

— Ще рано, — відповіла Енея, поглянувши назад, на сонце, що сідало у нас за кормою.

— Тепер, — сказав я, — якщо ми збираємось переправлятися через пороги, нам треба спакуватись, а найнеобхідніше засунути у водонепроникні мішки.

Ми взялися до роботи. До свого речового мішка я поклав сорочку, моток мотузки, складену плазмову гвинтівку, лазерний ліхтарик і ліхтар. Хотів запхати туди й комлоґ, а потім подумав, що він багато не важить, тож начепив його на зап'ясток. Акумулятори комлоґа, лазера і ручної лампи ми зарядили ще в клініці на Кум-Ріяді.

— Усе спакували? — запитав я, готуючись відштовхнути пліт і спрямувати його за течією.

Отримавши нову підлогу та щоглу, наш пліт наче помолодшав. А якщо згадати ще й про закріплені колоди та ліхтар, який можна засвітити вночі!..

— Ми готові, — сказала Енея.

А. Беттік кивнув і відштовхнувся жердиною. Ми рушили рікою вперед.

Течія тут була сильна, двадцять або й двадцять п'ять кілометрів на годину, і сонце ще не сховалося за обрій, коли ми увійшли до країни чорної лави. Річкові береги перетворились на стрімчаки, нас раз у раз підкидало на кам'яних заборах, але ми поки що долали їх, залишаючись сухими. Проте я вже почав обдивлятися береги в пошуках причалу на той випадок, якщо раптом ми почуємо ревіння водоспаду або грізних бистрин. Подекуди ще зустрічалися низини й улоговини, але загалом місцевість ставала дедалі пагористішою. Улоговинки яскравими блакитними плямами вкривали вічносині чагарі, низьке сонце золотило верхівки тендітних червоних деревець, і мені на думку вже починало спадати, що, мабуть, час розпакувати наші заплічники й почати готувати ланч... обід... та хай хоч що, аби їстівне та гаряче, коли А. Беттік раптом вигукнув:

— Пороги попереду!

Спираючись на стернове весло, я глянув уперед: із ріки стирчали валуни, вода бурунилась, у повітрі висла хмара бризок. Мій досвід на Кансі допоміг оцінити це пасмо порогів.

— Ноги ширше, тримайтесь ближче до центру плоту, — наказав я. — За моєю командою штовхайте щосили. Потрібно, щоб ніс нас слухався і повертав, куди слід, тоді ми впораємось. Якщо хтось випаде за борт, нехай наздоганяє пліт уплав. Канат буде напоготові, — і я поставив ногу на бухту згорнутого каната.

Валуни і скелі з чорної лави на правому березі мені дуже не подобались, але за порогами ріка наче ширшала і повільнішала. Якщо ці пороги — останні, то, можливо, переправившись через них, ми зможемо спокійно подорожувати вночі, освітлюючи собі шлях ліхтарем на щоглі та лазерним ліхтариком, коли виставимо його на найбільший кут розсіювання.

Усі ми очей не зводили зі скель, що виступали із шумливої води, водночас намагаючись утримувати пліт так, аби він зайшов на пороги під правильним кутом. І тут це почалося. Якби не водоверть, що двічі крутонула нами, наче пір'їною, все б закінчилось раніше, ніж я встиг би збагнути, що коїться. Хоча все майже так і сталося.

Енея щось захопливо вигукувала, я шкірився, навіть А. Беттік стримано всміхався. Я знав із досвіду, що подолані пороги завше так діють на людей. Пороги категорії V, тобто надзвичайно складні, змушують людей кам'яніти із гримасою жаху на обличчі, а такі, як ці, тобто ще досить безпечні, викликають радісне хвилювання. Ми перегукувались між собою:

— Штовхай! Бери праворуч! Обходь цю скелю!

Енея стояла в метрі чи двох із правого боку від мене, А. Беттік — з лівого, і нас саме розвертало, наче тріску, у вирі, в який ми потрапили, обминувши велику кам'яну брилу, коли я подивився вгору й побачив, що щогла на носі падає разом із ліхтарем — її наче хтось порізав на скибки.

— Якого дідька? — я ще тільки розгублено вимовляв це, а старі навички вже спрацювали. Спрацювали рефлекси, які, як я помилково вважав, атрофувалися хтозна-коли.

Нас крутило проти годинникової стрілки. «Падай!» — загорлав я і, упустивши з рук весло у кидку головою вперед, штовхнув Енею. Ми обоє шубовснули в білий вир.

А. Беттік зреагував майже миттєво, кинувшись униз і назад, і мононитки, що розтяли щоглу, наче масло, проминули його за якісь міліметри. Я випірнув із води, вдарившись ногою об скелю й обхопивши рукою Енею, і побачив, як нитка, що була захована під водою, розітяла пліт спершу навпіл, а потім — і на менші частини, бо колоди знову закрутило у вирі. Звісно, я не бачив самих волокон, але мені достатньо було побачити, як вони діють. Я вже зустрічався з подібними жартами раніше, коли хлопці з моєї бригади на Урсі наскочили на такі ниточки, що їх повстанці перекинули через автостраду. Тоді схожа нитка пройшла крізь автобус, яким тридцятеро хлопців поверталися до казарми з кінотеатру, і відтяла всім голови.

Я намагався догукатись до А. Беттіка, але вода ревла, захльостуючи рот. Тоді я спробував ухопитися за камінь, але промахнувся і, зачіпаючи дно ногами, вхопився за наступний. Коли я подумав, що ці нитки можуть бути й під водою, мені аж у животі скрутило.

Андроїд, побачивши, як пліт розрізало втретє, пірнув у воду. Течія перекинула його на спину, хвиля вгатила в обличчя, і він інстинктивно підняв руку догори. На мить водяна завіса над рікою закривавилась — А. Беттіку відтяло ліву руку, просто під ліктем. Голова андроїда з'явилась над водою. Він не кричав, а лише вхопився правою рукою за гострий уламок скелі й повис на ньому. Ліву кисть понесло бурхливою течією. Я бачив, як її пальці ще продовжують судомно стискатися.

— Господи Ісусе, — заволав я. — Чорт... чорт!!!

Енея, ледь тримаючи голову над водою, подивилась на мене очима, в яких відображалася буря емоцій, але паніки там не було.

— Ти ціла? — загорлав я, намагаючись перекричати ревіння води. Мононитки настільки тонкі, що можна залишитись без ноги, а помітити це тільки за півхвилини.

Дівчинка кивнула.

— Хапайся за шию, — гукнув я.

Мені треба було звільнити ліву руку. Енея припала до мене. Її шкіра була холодною від води.

— Чорт, чорт, чорт, — повторював я, наче мантру, порпаючись у заплічнику лівою рукою. Пістолет залишався в кобурі, затиснутий між моїм правим стегном та річковим дном. Тут було мілко, місцями менше метра завглибшки... цієї глибини не вистачить навіть, аби пірнути, коли почне стріляти снайпер. Але це не мало значення, бо при будь-якій спробі пірнути нас винесло б течією просто на мононитки.

Я бачив, як намагається врятуватись А. Беттік, чіпляючись за каміння метрів на вісім нижче за течією. Він підняв ліву руку над водою — з обрубка струменіла кров. Його обличчя викривила гримаса, коли крізь шок до нього пробився біль. Він ледь тримався над водою. Цікаво, андроїди помирають так само, як і люди? Я відігнав цю думку. Кров у нього була дуже червона.

Я не припиняв сканувати очима лавові напливи та розсипи валунів, шукаючи відблиск сонця на металі. Снайперу саме час послати кулю або промінь. А ми навіть не почуємо пострілу. Це бездоганна засідка, як із підручника. І я сам привів усіх нас до неї.

Витягши лазерний ліхтарик із торби, я затиснув його в зубах. Навпомацки, під водою, я примудрився розстебнути лівою рукою ремінь і витягти його з-під води. Смикаючи головою, я показав Енеї, що вона повинна взяти пістолет вільною рукою.

Вона так і зробила. Я знав, що Енея нізащо не стане стріляти, але зараз мені був потрібен ремінь. Притиснувши ліхтарик підборіддям, я розгорнув ремінь на всю довжину.

— Беттіку! — загорлав я.

Андроїд подивився на нас. По очах було видно, що його невимовно болить.

— Лови! — крикнув я, широко розмахуючись і кидаючи йому ремінь. Цей маневр заледве не позбавив мене ліхтарика, але я встиг вихопити його з води й затиснути в лівій руці.

Андроїд не міг відпустити скелю і звільнити правицю. Лівої руки в нього вже не було. Але він спромігся зловити ремінь, що летів повз, затиснувши його між обрубком і грудьми. Кидок я зробив ідеальний, оскільки мав тільки один шанс.

— Медичний пакет! — горлав я, показуючи головою в бік торби, що плавала у мене за плечима. — Наклади турнікет, негайно!

Навряд чи він мене розчув, але й сам знав, що робити. Навалившись на рятівний валун і намагаючись триматися від нього вище за течією, андроїд затягнув шкіряний ремінь під ліктем лівої руки, допомагаючи собі зубами. На ремені не було дірочок на потрібному місці, але А. Беттік, відкинувши голову, затягнув його щонайміцніше, відтак обмотав ще раз і ще раз затягнув.

Тим часом я ввімкнув ліхтарик й оббіг розсіяним променем ріку перед нами. Пастка була з мононитяного дроту, але не з надпровідникового, бо надпровідниковий дріт не світився б. А це павутиння світилося, нагріваючись, світилося червоним, наче схрещені лазерні промені, прокреслюючи як повітря над рікою, так і саму ріку. А. Беттік проплив під кількома з цих променистих ниток, дивом їх не зачепивши. Інші нитки ховалися у воді зліва та справа від нього. Павутиння починалося в метрі від ноги Енеї.

Я пройшовся широким конусом світла над нами, а тоді ліворуч і праворуч від нас. Там нічого не зблиснуло. Дроти над А. Беттіком жевріли ще кілька секунд, віддаючи тепло, а тоді розчинилися, наче їх і не було. Я ще раз пройшовся по них широким конусом, аби вони виявили себе, тоді сфокусував промінь на вузький пучок. Нитка, на яку я націлився лазером, розжарилась до білого, але не розплавилась. Отже, дріт і справді був не надпровідниковий, але його не можна було знищити низькоенергетичним випромінюванням, яке міг створити лазер мого ліхтаря.

Де ж снайпер? А може, це була пасивна пастка? Давня? І нема тут жодної засідки?

Я не повірив у це ані на мить. Я бачив, як А. Беттік намагається втриматись, чіпляючись за камінь, а шалена течія пробує відірвати його й понести за собою.

— От лайно, — сказав я. Засунувши лазер за гумку трусів, я підхопив Енею лівою рукою. — Тримайся.

За допомогою однієї правої мені вдалось видряпатися на слизький трикутний валун. Ховаючись за ним, аби не зносило течією, я витягнув Енею на самий вершечок. Течія колошматила мене так, що здавалось, наче це кулачний боєць товче по моєму корпусу.

— Ти можеш триматися? — прокричав я.

— Так! — обличчя у неї було геть біле, волосся обліпило голову. Через щоку йшла подряпина, на підборідді набрякав синець, а все інше, здається, було в нормі.

Я поплескав її по плечу, переконався, що вона міцно вчепилась у валун, і залишив її. Нижче за течією я бачив наш пліт, нарізаний на десяток — не менше — шматків, що неслися, перекидаючись, через лавові уступи.

Незграбно плигаючи, загрібаючи ногами по дну, намагаючись іти прямо й раз у раз плюхаючись у воду, я спромігся дістатись невеличкого валуна, за який тримався А. Беттік, і затриматись біля нього. Сорочка на А. Беттіку була подерта в клоччя гострим камінням і течією. Десятки подряпин кривавили його блакитну шкіру, але я дивився не на них. Я хотів побачити ліву руку андроїда. Він застогнав, коли я витяг її з води.

Турнікет допоміг притишити кровотечу, але не зупинив її до кінця. У вир води впліталися червоні струмочки. Я згадав райдужних акул на Морі Безкрайому, й мене пересмикнуло.

— Ходімо, — сказав я, відриваючи від скелі крижану руку андроїда. — Ми забираємося звідси.

Коли я випростався, вода сягала мені заледве до пояса, але била із силою кількох брандспойтів. Як не дивно, попри шок і значну втрату крові А. Беттік намагався пересуватись самостійно. Наші берці шкрябали по гострому камінню, яким було всіяне дно ріки.

Коли ж снайпер стрілятиме? Моя спина нила від напруги.

Правий берег був ближче до нас — рівний, вкритий травою виступ, єдине більш-менш зручне місце, скільки сягало око. Воно вабило до себе. Аж занадто вабило.

До того ж Енея чіплялася за валун вісьмома метрами вище за течією.

А. Беттік обхопив мене за плече здоровою рукою, і ми вдвох, хитаючись і шпортаючись, чи то пішли, чи то попливли проти течії, а шалена вода все била нам у груди й хльостала по обличчях. Коли ми дістались валуна, на якому я полишив Енею, я майже нічого не бачив. Дівчинка трималась за валун побілілими від холоду й напруги пальцями.

— На берег! — прокричала вона, коли я допоміг їй звестися на ноги. Зробивши перший крок, ми провалилися в яму, і течія вдарила малій у груди і шию, а тоді накрила її геть усю.

Я похитав головою.

— Назад, угору по ріці! — гукнув я.

Наша трійця почала пробиватися крізь течію, а вода накочувалась на нас і розбивалась мільйонами бризок. Тільки моя маніакальна впертість допомагала триматись на ногах і рухатися далі. Течія намагалася збити нас, затягти під воду, понести за собою, а я уявляв себе таким могутнім, наче те Світове дерево, що колись стояло тут, із коренями, що глибоко вросли у скельну породу. Я вп'явся очима в кряж, що лежав собі на правому березі, може, метрів за двадцять попереду. Якби нам тільки дістатись до нього, сховатись за ним!.. Я знав, що А. Беттікові треба накласти на руку справжній турнікет, із медпакета, і зробити це негайно, у найближчі хвилини, інакше він помре. Якщо спробувати зробити це тут, посеред ріки, є велика вірогідність, що медпакет, заплічник і що там іще підхопить бурхлива ріка. Але вийти і впасти на лагідну м'яку травичку гостинного берега я не хотів...

Мононитки. Знову витягнувши лазерний ліхтарик з-за гумки трусів, я обвів широким променем простір перед нами. Нічого. Але вони можуть бути під водою, чекаючи, коли ми їх зачепимо, аби відтяти ноги по коліна...

Намагаючись угамувати свою уяву, я продовжував тягти нас угору рікою, переборюючи її потугу. Ліхтарик намагався вислизнути з долоні, хват А. Беттіка на моєму плечі все слабшав. Енея вчепилася мені в ліву руку так, наче то був рятувальний трос. Так це і було.

Ми подолали біля десяти метрів проти течії, коли вода перед нами зненацька вибухнула. Я похитнувся і заледве втримався на ногах, а голова Енеї пішла під воду. Я витяг дівчинку, ухопивши за мокру сорочку задубілими від холоду пальцями. А. Беттік важко наліг на мене.

Просто перед нами з води вихопився Ктир — очі полум'яніють червоним, руки підняті вгору.

— От дідько! — вигукнув хтось із нас, а може, і всі троє.

Ми розвернулися втікати, а сталеві пальці-леза вже розтинали повітря в сантиметрах за нами.

А. Беттік упав. Я підхопив його під пахви й витяг нагору. Спокуса під датися течії, аби вона просто понесла нас вниз рікою, була дуже велика. Енея спотикнулась, але самотужки звелася на ноги й махнула рукою у бік правого берега. Я кивнув, і ми почали пробиватись туди.

За нами, на середині ріки, стояв Ктир, піднявши до неба свої металеві руки й погойдуючи ними, наче скорпіон хвостом. Коли через мить я глянув на те місце знову, його вже там не було.

Ми падали й підіймалися, аж поки я нарешті не відчув під ногами мул, а не скелясте дно. Я виштовхнув Енею з води, а тоді повернувся і викотив на берег А. Беттіка. Вируюча вода ще сягала мені до пояса. Я шпурнув мішок на траву, подалі від води.

— Медпакет, — прохрипів я, намагаючись услід за мішком вибратися з ріки. Руки мене не слухалися, ніг у крижаній воді я теж уже не відчував.

Пальці в Енеї так само задубіли від холоду, але вона впоралася з липучками на медпакеті та з турнікетом. А. Беттік лежав непритомний, коли дівчинка прикріпила до нього ссальця діагностера, стягла ремінь і закріпила рукав турнікета на обрубкові. Рукав зашипів і напнувся, потім знову зашипів, роблячи ін'єкцію знеболювального чи стимулятора. На моніторі блимали вогники, сповіщаючи про необхідність негайного медичного втручання.

Я напружив усі сили і, впавши животом на берег, таки спромігся виповзти з води. Клацаючи зубами, я звернувся до Енеї:

— Д-де... п-пістолет?

Вона похитала головою. Зуби в неї теж цокотіли.

— Я... з-загубила його... к-коли... вис-скочив К-ктир...

Сил у мене вистачило тільки кивнути. На ріці нікого не було.

Можливо, він пішов геть, заледве спромігся припустити я.

Цікаво, а де термоковдра? Поплила разом з усіма речами. Залишилось тільки те, що було у моєму заплічнику.

Я поглянув на ріку. Останні промені ще золотили верхівки дерев, але каньйон уже наповнився мороком. Зі сторони лавових скель до нас спускалася жінка.

Я підняв лазерний ліхтарик і перемкнув його на пучкове випромінювання.

— Невже ти збираєшся застосувати це проти мене? — глумливо запитала вона.

Енея підняла голову від діагностера і втупилась у незнайомку. На жінці був малиново-червоний однострій, мені незнайомий. Зросту вона була невисокого, з чорним коротким волоссям. У згасаючому світлі дня обличчя жінки видавалося мертвотно-блідим. На її правому зап'ястку не було шкіри, натомість можна було побачити каркас із вуглеволокна.

Енея вся тремтіла, але не від страху, а від якоїсь іншої, сильнішої емоції. Очі її звузились, а на обличчі з'явився вираз, котрий я описав би як щось середнє між смертельною люттю та відчайдушністю. Холодна рука стиснулась у кулак.

Жінка розсміялася.

— А я чомусь сподівалася, що буде цікавіше, — промовила вона, зістрибуючи зі скельного уступу на траву.